Трилер про золоту рибку.

Трилер про золоту рибку 
Унікальні рибні скарби Азов’я ось–ось остаточно згублять браконьєри, металурги та чиновникиВолодимир ВОЛОВНЕНКО   

Цього жовтня надії мешканців Донбасу поласувати свіжою рибкою під час чергової путини на «домашньому» Азовському морі катастрофічно не виправдовуються. Рибні ряди базарів зустрічають порожнiми прилавками. Якщо й трапиться випадковий продавець, то запропонує хіба що дрібного — кістки та голова — бичка або молодь пеленгаса, яку не на пательню хочеться класти, а ридати над її довчасно загубленою долею. Що ж до славетного азовського судака, то шукати його у продажу, навіть за шалені гроші, даремно. Залишається хіба що ностальгічно згадувати не такі вже давні часи, коли двічі на рік, восени та навесні, місцеві базари буквально ломилися від найсвіжіших та напрочуд дешевих дарів моря.Пацієнт, швидше, ... що?

Мабуть, недарма саме зараз у Донецьку зібрався представницький «круглий стіл» із фахів­ців–іхтіологів, екологів, громадських діячів, чиновників контролюючих органів, аби обговорити проблеми риболовлі на Азовському морі. Простіше кажучи: визначитися, чи варто ще рятувати унікальну водой­му, здатну потенційно давати до 80 кілограмів «живого срібла» з кожного гектара поверхні — або вже «не тратьте, куме, даремно сили»...

Як тут не пригадати, що сторіччя тому азовської рибки виловлювали стільки, що в прибережних селищах її сушили, аби взимку використовувати як паливо для печей. А за радянської доби копійчаною тюлькою відгодовували свиней на колгоспних фермах.

Мабуть, ставлення до унікальної азовської фауни як до дармових ресурсів, яким кінця–краю немає, й послужило голов­ною причиною поступового збіднення водних глибин: спочатку щезли «царські» білуги та осетри, потому переселилися до «Червоної книги» та рибальських байок рибки, яких, за звичаєм, потрібно було різати у глибокій мисці, бо в процесі приготування натікало «на два пальці» жиру. Лише у спогадах гурманів залишилася справжня азовська тараня, що мусила наскрізь просвічуватися проти сонця, ніби на рентгені. Та що там шляхетні породи — зовсім зник дрібненький, проте надзвичайно смачний азовський оселедець–шемая, якого колись просто на березі солили у величезних діжках та мерщій відправляли до великих міст — кілька днів у дорозі було достатньо, аби вийшло добірне частування.

Уже напередодні горбачовської «перебудови», зрозумівши, що промисловий потенціал Азовського моря катастрофічно підірвано, сюди завезли далекосхідну кефаль–пеленгас. Непримхливий новосел прижився, почавши активно витісняти традиційного судака. Проте нині чужак–пеленгас також потрапив до списку зниклих азовських видів, а левову частку офіційного вилову рибалок складають малоцінні бичок та тюлька. Та й тих катастрофічно меншає від невода до невода.

Пелікани голосують за канікули

З тим, що риби в Азовському морі залишилося «всього нічого», погоджувалися всі прибулі на згадуваний вище «круглий стіл», організований Донецьким обласним прес–клубом. А от рецепти, як діяти в цій катастрофічній ситуації, сильно залежали від відомчого стільця, на якому покоїться той чи інший учасник.

— Треба заборонити промисловий вилов риби мінімум на п’ять років, — гаряче переконував директор ландшафтного парку «Меотида» Геннадій Молодан. — Азовське море ще не втратило потенціал для оновлення, треба лише дати йому відпочити. Там, де не стоять неводи та вода трохи чистіша, риба поки що є. Я наведу такий приклад: кілька останніх років на Кривій косі, у заповідній зоні, отаборюється на літо колонія пеліканів, а ці крилаті рибалки вміють обирати зручні місця для харчування.

Згідно з думкою провідного експерта Азовської екологічної інспекції Любові Галушко, фатальним фактором для мілководного моря стало використання донних тралів, які залишають по собі мертву зону, руйнуючи хистку підводну екосистему Азов’я. І що цікаво, ліцензії на варварський спосіб лову (причому навіть у священний для професійних рибалок період риб’ячого нересту) мають аж три науковi інститути, причому один із них розташований за сотню кілометрів від моря та спеціалізується здебільшого на комп’ютерах.

— Лише 5 відсотків так званого наукового вилову дійсно використовують для досліджень, — доповнив колегу Геннадій Молодан. — Решта — узаконене браконьєрство.

З багатим не судись...

Присутні на зустрічі представники державних органів, яким доручено контролювати риболовлю в Азовському морі, у цілому підтримували інших учасників щодо серйозності ситуації, але категорично не погоджувалися з тезою про тривалий мораторій на вилов риби. Мовляв, не можна ось так залишати країну без важливого продовольчого ресурсу.

Від себе додамо: це ж скільки чиновників, що сьогодні приставлені до вельми «хлібної» справи, стануть, у разі риб’ячих канікул, зайвими...

Дуже неохоче експерти, і державні, і від громадськості, згадували потужний фактор, що вочевидь впливає на стан маленького моря. Портовий Маріуполь, центральне місто азовського узбережжя (яке за старою, позбавленою здорового глузду, традицією прийнято вважати курортом), «прикрашено» відразу двома металургійними гігантами. Й обидва, комбінат ім. Ілліча та «Азов­сталь», як твердять маріупольські «зелені», цілком свідомо гублять море, поруч із яким розташовані. Щороку природоохоронні органи виставляють на їхню адресу багатомільйонні штрафні санкції. Юристи підприємств, належних до холдингу Ріната Ахметова, вміло відбиваються, мовляв, не там шукаєте винних, наші металурги дбають про екологію.

Та ось показовий факт: кілька років тому Азовське море зненацька продемонструвало «бум народжуваності» дорогого та смачнючого судака. Апетитні рибини прикрашали тоді всі продуктові прилавки, а ціни зовсім «не кусалися». Пояснення феномену від незалежних фахівців було просте: металургійні підприємства Донбасу переживали стагнацію виробництва й, відповідно, по мінімуму скидали виробничі стоки в мілководне Азов’я. Морське ж населення, відреагувавши на «просвіт», не забарилося використати свій, можливо, останній шанс на виживання.

600 «коней» на кормі

Цікаве твердження довелося почути від фахівців державних органів контролю: мовляв, ще одним вимираючим азовським «видом» наразі стає... місцевий браконьєр. Нібито і кількість малих промислових суден у водному секторі, що припадає на Донеччину, за останні роки скоротилася вп’ятеро, з 750 до 150 одиниць, і кілометрових сіток–ставенів, що колись цілком перегороджували рибі шляхи до міст нересту, зараз і не спостерігається. Правда, незалежні експерти відразу дали свій коментар: ловити стаціонарними браконьєрськими сітками на мілині стало нерентабельно, бо ризики попастися рибнагляду великі, а кількість риби зменшилася в рази. Щодо статистики «піратських» плаводиниць, то тут, швидше, спостерігається заміна кількості на якість: професійні азовські браконьєри нині виходять в море на сучасних катерах iз двома потужними «движками» по дві сотні кінських сил. А останнім часом, як розповів Геннадій Молодан, у моду входять монстри, оснащені аж трьома моторами і, відповідно, мають 600 «коней» на кормі.

Звісно, такі обладунки коштують вельми недешево. Але кримінальний рибний промисел усе ще дає можливість заробити і на життя, і на якісний морський «реманент», і, треба розуміти, на «дах», що гарантує спокій від усіляких перевіряючих. Бо, як слушно зауважив на «круглому столі» депутат Новоазовської райради Василь Коваленко, браконьєрські водні маршрути, зреш­тою, закінчуються на березі, і ось тут правоохоронці демонструють невиправдану пасивність.

Море без хазяїна

Тим часом світовий досвід доводить, що ефективне збереження морських ресурсів можливе там, де контролюючі структури та професійні рибалки перебувають по один бік барикад. Тобто останні, зв’язавши своє життя з водною стихією та годуючись від неї, кревно зацікавлені в тому, щоб риби вистачило і їм, і їхнім нащадкам.

Чому такий варіант на Азов’ї наразі недосяжний, стало зрозуміло з пояснень головного інспектора Рибфлотагентства Геннадія Карпова, який розповів про канцелярський шлях, що його проходить кожен бажаючий долучитися до морського промислу. Придбавши плавзасоби та обладнавши на березі базу з причалами та пунктом перевантаження (що, своєю чергою, передбачає оренду земельної ділянки), підприємець мусить звернутися по квоти до Агентства рибного господарства. Далі, вигравши відповідний конкурс, зареєструватися в рибінспекції та отримати там спеціальні талони на промислову риболовлю. Потім, здійснивши атестацію промислових екіпажів, виписати їм паспорти на промисел, у яких має бути означено, де, коли і скільки риби можна виловити. Плюс — оформити належний допуск на сам човен. І бути готовим відповісти власною гривнею за найменшу похибку в означеному порядку.

Зрозуміла річ, що подолати всі паперові пункти пiд силу лише людині небідній та з чималими зв’язками. Так воно, власне, й відбувається: український сектор Азовського моря поділили нечисленні заможні «шефи», які самі в море не ходять, а рахують прибутки на березі. Прості ж рибалки здебільшого виступають у ролі найманих батраків — звідси й відповідне «шабашницьке» ставлення до водної ниви–годувальниці.

Уже третє десятиріччя тягнеться проблема з розподілом Азовського моря між двома сусідніми державами, Україною та Росією. Наразі водойма юридично перебуває в спільній власності та використанні. Як воно реалізується на практиці — наочно продемонстрував недавній трагічний інцидент, коли українських рибалок холоднокровно потопили біля російського берега тамтешні прикордонники. Водночас сейнери з триколором на флагштоці відкрито промишляють на траверзі Новоазовська та Маріуполя.

Справедливий розподіл «нічийого» моря відкрив би шлях до вирішення багатьох його проб­лем. Зокрема, до штучного поновлення рибних запасів. Сьогодні ж унікальне Азов’я тихо конає, перетворюючись на промисловий відстійник із «мертвою» водою, який ще завдасть головного болю нашим нащадкам.