Батько української демократiї.

                                                          

                                                     

 Спитайте студентiв унiверситету -- що знають вони про цю людину? Упевнена, що бiльшiсть навiть iменi такого не чула. А про школярiв я вже мовчу. Ось це i мучить, адже такi люди - гордiсть нацiї, на їхньому прикладi треба виховувати молоде поколiння
українцiв.
 Вiн свого часу зробив блискучу вiйськову i партiйну кар'єру. Син небагатого селянина iз Запорiзької областi, пiдлiтком пiшов з дому,  вивчився на офiцера, пройшов командиром дивiзiї Другу свiтову вiйну, отримав орден Ленiна. А по її закiнченнi став генерал-майором i створив власну кафедру у найпрестижнiшому вiйськовому закладi -- Московськiй вищiй академiї iм. Фрунзе. На пiдручниках Григоренка вивчились тисячi радянських офiцерiв, а його, як свiдомого комунiста, постiйно делегували на високi партiйнi з'їзди.
 А потiм в один момент усе змiнилось. У 1961 роцi генерал Григоренко виступив проти влади - вiн посмiв критикувати самого генсека Хрущова за повторення сталiнських методiв правлiння. Його вигнали з Москви, та вiн не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримськотатарських повстанцiв, вимагав звiльнення академiка Сахарова. I влада жорстоко вiдомстила непокiрному офiцеровi i чеснiй людинi.
 Петро Григорович був одним з перших, до кого в СРСР застосували метод каральної психiатрiї. Дисидентам, засудженим на табори, мабуть, ще пощастило, якщо порiвняти пережите ними з пеклом, через яке пройшов Григоренко.
Адже його, здорового чоловiка, сiм рокiв "лiкували" сильнодiйними препаратами, якi прописують шизофренiкам! Та попри старання медикiв-садистiв, генерал зберiг здоровий глузд, гострий розум i не зламався у боротьбi з тиранiєю.
 Ким була ця людина для українського народу - у розмовi з дисидентами Василем Овсiєнком, iсториком, громадським дiячем, та Семеном Глузманом, лiкарем-психiатром i правозахисником, який єдиний в СРСР насмiлився висловитися проти псевдодiагнозу генерала. 
 В. Овсiєнко: - Генерал Григоренко -- перший представник верхiвки влади, який насмiлився пiти проти неї. Здавалося б, досконала бiографiя взiрцевого комунiста. Вiн був учасником боїв на рiчцi Халхин-Гол 1939 року, а Другу свiтову вiйну пройшов з двома пораненнями i закiнчив її на посадi начальника штабу дивiзiї. Серед нагород -- орден Ленiна, два ордени Червоного Прапора, Червоної Зiрки i сила-силенна медалей. Потiм вiн пише майже сотню пiдручникiв для вiйськових кафедр i викладає у Вiйськовiй академiї iм. М.В. Фрунзе.
 I раптом 1969 року на партконференцiї Ленiнського району Москви генерал Григоренко рiзко критикує курс партiї! Вiн вiдкрито каже, що назрiває новий культ особи Хрущова i що країнi потрiбнi кардинальнi змiни.
- Можливо, Григоренко сподiвався, що до нього прислухаються, адже був шанованою i авторитетною особою?
 В. Овсiєнко: - Нi, вiн не плекав iлюзiй, чудово знав, якою буде реакцiя режиму. Просто, як людина чесна, не мiг мовчати. Григоренка пiсля того вислали з Москви на Далекий Схiд - командувати оперативним вiддiлом штабу армiї. Але тут вiн продовжує розпочату справу, створює органiзацiю "Союз боротьби" i розповсюджує листiвки антикомунiстичного змiсту.
 С. Глузман: - Влада розумiє, що то не просто бунтар, а небезпечний борець iз системою. Його позбавляють генеральського звання, пенсiї, усiх нагород. Але визнають... неосудним! Ще б пак, людина, яка стiльки зробила для радянської держави не може враз стати її ворогом. Отже, це шизофренiя! I у серпнi 1964 року Григоренка помiщають до Ленiнградської спецiальної психiатричної лiкарнi. Зважте, що надворi не сталiнiзм, а нiбито "вiдлига"...
 - Взагалi, дивно, як така волелюбна людина пережила сталiнськi часи, не потрапивши до катiвень НКВД пiд час розправи над Тухачевським та iншими червоними командирами... 
 В. Овсiєнко: - Григоренка врятувало те, що вiн спочатку учився в академiї, а потiм воював аж на Далекому Сходi, за тисячi кiлометрiв вiд Москви. Проте був момент, коли на нього намагалась донести рiдна дружина, вiддана комунiстка. Жiнцi не сподобалося листування Григоренка з братом Iваном, вона злякалась, що тi листи знайдуть i покарають всю сiм'ю. Петро Григорович якимось дивом зупинив дружину, i це його врятувало.
 - Важко уявити, як лiкарi, котрi давали клятву Гiппократа, могли знищувати здорову людину сильнодiйними препаратами...
 С. Глузман: - Вони не мали вибору. Дiагноз, написаний у високих кабiнетах ЦК КПРС, нiхто не насмiлився спростовувати. Для лiкаря це означало в кращому разi звiльнення з роботи, у гiршому - суд.
 - Але ви не злякались! Як сталось, що вчорашнiй випускник медунiверситету, киянин, раптом проводить психiатричну експертизу опального генерала, найнебезпечнiшого ворога i особливого в'язня, якого ретельно охороняють?
 С. Глузман: - Це була вже друга диспансеризацiя Григоренка у психiатричнiй лiкарнi, у 1972 роцi. Вiд друзiв я почув, що є людина, яку нiзащо мучать. I обов'язок i лiкаря, i людини пiдказав, що треба щось робити. Друзi зв'язались з адвокатом Петра Григоровича, вона зумiла переписати його картку.  Я вивчав, побував проконсультуватись зi старшими колегами, але на мене дивились як на прокаженого. Врештi я сам склав експертизу, а двох iнших експертiв - так треба було для протоколу - просто вигадав.
 - Цей вчинок вартував вам сiм рокiв таборiв i п'ять - заслання. Нiколи про нього не шкодували?
 С. Глузман: - Нi. Я жив, як пiдказувала совiсть. Лише гiрко було вiд того, що не змiг допомогти Петровi Григоровичу. 
Таран проти тиранiї
 - З iменем Григоренка пов'язують створення Української Гельсiнської групи. Який її внесок в iсторiю демократiї на наших землях?
 В. Овсiєнко: - Спочатку така органiзацiя з iнiцiативи Григоренка з'явилась у Москвi, у травнi 1976 року. Вона об'єднала рiзних свободолюбнивх людей, не згiдних з режимом. Але Петра Григорович завжди залишався українцем i переживав за свiй народ, вiн мав тут багато друзiв. Власне у розмовi з Миколою Руденком вiн висловився за створення такої ж органiзацiї в Українi. I вона з'являється в нас уже в листопадi. Григоренко пiдкреслював, що українська спiлка, на вiдмiну вiд московської, не тiльки боронить права людини, але й обстоює iнтереси нацiї.
  Взагалi, опальний генерал з великою повагою ставився до кожного народу. Не сдiд забувати, що перший його арешт був спровокований виступом у 1967 роцi, коли вiн захищав активiстiв кримськотатарського руху. Григоренко вважав, що в СРСР порушують права "малих" народiв, i не мiг з цим миритися.
 - Як дiяла Гельсiнська група?
 В. Овсiєнко: - Цi групи стали легальними, адже, за статутом, створювались для сприяння радянськiй владi у виконаннi нею гуманiтарної частини Пiдсумкового акта Гельсiнської наради. З погляду держави, цiлком законна i благородна мiсiя. Активiсти мали б збирати докази порушення постанов про права люджини i скарги потерпiлих, доводити факти порушення до вiдома громадськостi, до урядiв держав, якi пiдписали Пiдсумковий акт.
 I вони це робили чесно й активно! А крiм того, влаштовували акцiї протесту, виходили на мiтинги, писали звернення до європейських органiзацiй. Тобто вiдкрито висловлювали невдоволення "найгуманнiшою" i "найдемократичнiшою" владою робiтникiв i селян! Не дивно, що чи не всi члени УГГ згодом пройдуть в'язницi, табори, заслання. Але свою справу вони зробили, ставши потужним тараном, який розхитав основи тиранiчної держави. Василь Стус, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновiл, Стефанiя Шабатура i десятки iнших патрiотiв-дисидентiв -- це тi люди, який об'єднав довкола високої iдеї Петро Григоренко.
 Геть з СРСР! 
 - Мене вразили рядки автобiографiчної книги генерала: "З пiдпiлля вийшли щури, що захопили владу над людьми. Щури домоглися вигнання мене з Батькiвщини. Але майбутнього у щурiв немає. Ми повернемося на Батькiвщину i побачимо наш звiльнений вiд щурячої пошестi народ!"
 В.Овсiєнко: - Цю книжку "У пiдпiллi можна зустрiти лише щурiв" вiн писав у США у 80-х роках. Але на жаль, на батькiвщину, звiдки вигнала його радянська влада, повернутися не довелося. Серце Петра Григоренка перестало битися 25 рокiв тому в Нью-Йорку. А на похорон борця за свободу з'їхались люди з усього свiту.
 - Як бунтiвний генерал зумiв виїхати до США?
 С. Овсiєнко: - Пiсля психiатричних клiнiк його здоров'я було пiдiрване. I партiйнi чиновники вдали, що хочуть допомогти героєвi вiйни - його скеровують у 1977 роцi на операцiю до США. I вже за кiлька днiв видають указ про позбавлення Григоренка радянського громадянства. Дiзнавшись про це, Петро Григорович сказав: "Шкода. Тепер я не можу померти вдома".
 Але вiн прожив ще десять рокiв. Хворий i слабий, Петро Григоренко не здавався. Зустрiчався з чiльними представниками уряду США, з президентом Рейганом, керiвниками Європейських країн. Вiн поставив український нацiональний iнтерес на мiжнародну основу, у контекст протиборства демократичного Заходу з тоталiтарним Сходом. Пiсля свiдчень Григоренка та iнших правозахисникiв СРСР був змушений вийти з Мiжнародної асоцiацiї психiатрiв. Але лише з розпадом СРСР каральна психiатрiя була подолана.
 У рiзних країнах Григоренко домагався, аби Гельсiнськi групи чинили тиск на свої уряди, а тi -- на тоталiтарну систему СРСР. Щоб вимагали дотримання демократичних прав у країнi. До речi, вiдомий вислiв Ронадльда Рейгана про "iмперiю зла" виник пiд впливом листiв Григоренка.

 С. Глузман: -  Знаєте, що найперше зробив Петро Григорович у США? Вiн письмово звернувся до Американської психiатричної асоцiацiї, аби його обстежили. Вiдповiдь була такою -- експертизу проведуть, але її результати оприлюднять. Навiть у тому випадку, якщо хвороба пiдтвердиться. I Григоренко без вагань на це погоджується. Бо знає, що цiлком здоровий. I ось пiсля ретельного обстеження американськi професори дають висновок: Григоренко цiлком психiчно здоровий i адекватний.

 Вся тривала робота медикiв з генералом ретельно фiксувалась на плiвку. Я переглянув її у 1989 роцi, в офiсi американської асоцiацiї. I знаєте, що мене обурює? Минуло стiльки рокiв, а Україна так i не звернулась до США, щоб отримати копiї запису! Невже в демократичнiй країнi, якою ми себе називаємо, це нiкому не потрiбно? Чому цi матерiали не цiкавлять нi мiнiстерство охорони здоров'я, нi iсторикiв, нi полiтологiв? 

Життя Григоренка - яскравий приклад людяностi та стiйкостi за будь-яких умов. Його, мабуть, без перебiльшення можна назвати
християнським мучеником. 
 - Чи повернули Петровi Григоренковi звання i нагороди?

- Так, посмертно. Указом президента РФ Бориса Єльцина його визнали полiтв'язнем, скасували неправдивий дiагноз, а також поновили генеральське звання, усi регалiї та нагороди.

08.11.12. Iрина ЛЬВОВА