Більшість із нас наївно вважають, що на телебаченні повинні працювати люди винятково освічені й кваліфіковані. Бо все, що робиться публічно, має відповідати найвищим стандартам, щоб, так би мовити, діти не навчались поганого.

Аби наші ідеалістичні уявлення розвіялись, як опале листя під осіннім вітром, досить лише на півгодини ввімкнути телевізор.

Телебачення в Україні взагалі настільки неординарне, що про нього можна говорити нескінченно, втім, акцентуємося на його одній, причому другорядній складовій — рекламі. А точніше — на питанні дотримання мовного законодавства в телерекламі.

За сьогоднішніх умов, коли всьому українському вчиняється обструкція, і мова титульної нації методично вичавлюється з усіх сфер вжитку, а надто з ефіру, реклама загальнонаціональних каналів залишається таким собі своєрідним гетто для української мови. На нього ніхто не зазіхає, і все нібито всіх влаштовує.

Бо в бізнесменів, які рекламують на телебаченні свій товар чи бренд, часу на порожні балачки немає, тож, на відміну від стурбованих політиків, вони анітрохи не сумніваються в тому, що рекламний меседж українською мовою телеглядачі зрозуміють правильно, а сама рекламна кампанія принесе їм бажаний результат — зростання продажів та прибутків.

Однак, попри відсутність явних посягань на статус української як мови реклами загальнонаціональних каналів, значна частина рекламних роликів озвучена мовою, яка лише нагадує державну.

Ігнорувати цю неприємну для багатьох обставину шляхом вимкнення приймача нереально — надто густо ефір просякнутий вихлопами цього набридливого двигуна торгівлі. Та й хіба розміщував би рекламодавець левову частку рекламного бюджету саме на телебаченні, якби не був упевнений на сто відсотків, що від його настирливих пропозицій глядачеві просто ніде подітись?

Але якщо глядача змушують миритися з надокучливою рекламою об’єктивні принципи ринкової економіки, без яких існування телебачення сьогодні, крім, звісно, громадського, є неможливим, то що його змушує терпіти знущання зі своєї мови й самого себе?

Бо вживання мовного сурогату в телерекламі стало мало не правилом гарного тону. Персонажі, які зображують добропорядних обивателів, що мусять у телеглядачів викликати довіру, — своє захоплення щодо об’єкта реклами, скажімо, миючих засобів, висловлюють не інакше, ніж мовою Вєркі Сєрдючкі.

Підхід, скажемо прямо, неоднозначний. Бо за такою логікою можемо ще й матюків дочекатися в рекламі.

Умисно чи ні, але таким чином у суспільній свідомості формується стереотип, що українці обмежені, погано освічені й розмовляти літературною мовою не тямлять.

Та попри очевидну хибність і шкідливість такого прийому, мусимо визнати, що він принаймні хоча б чимось мотивований.

Але в інших випадках, коли сценарій рекламного ролика не вимагає демонстрації саме «людей із народу», пояснити лінгвістичне каліцтво можна, мабуть, лише цілковитим браком професіоналізму причетних до цього.

Бо кожна людина з атестатом про середню освіту знає, що вода у нас не «лєдяна», а крижана. Що шкодить здоров’ю не «сидячий образ життя», а сидячий спосіб життя. Що «корні» хріну ростуть десь там, а на нашому хуторці росте коріння. І що «творогу» в Україні з часів створення світу навіть не валялося. Як і «згущонки».

Складається враження, що в ланцюжку рекламодавець — рекламіст — продакшн-студія працюють самі лише колишні двієчники, а «шалять» насправді не камені в нирках, а «творожні традиції» в їхніх головах.

Учені, які вивчають взаємозв’язок між словом і свідомістю людини, з математичною точністю довели, що кожне слово людини має енергетичний заряд. Руйнівна сила нецензурної лайки згубно впливає на гени, провокує хвороби і наближує ранню старість.

Порівнювати лайку із суржиком здається некоректним лише на перший погляд, бо вони мають важливу спільну рису — неприродність. А як на людину діє те, що з’явилося на світ не з Божого благословення, ми знаємо на прикладі ГМО.

Тільки генетично-модифіковані організми руйнують тіло людини, а мутанти лінгвістичні — її душу та інтелект...

«Творожна традиція» лікується. І не хірургічно, а процедурно. І лікар у нас для цього є — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.

Потрібно лише, щоб цей шановний конституційний орган пригадав, що, крім таких приємних повноважень, як розподіл частот та ліцензування телерадіомовників, у нього є ще й такий суспільно важливий обов’язок, як нагляд за дотриманням вимог законодавства щодо реклами і вживання мов.

Потрібен прецедент. Аби ті, хто сьогодні засмічує ефір словесним брухтом, зрозуміли, що такого права їм ніхто не давав. І задумалися, а чи не краще все-таки перед запуском свого «креативу» на орбіту розщедритися на шоколадку для вчительки чи старшокласника-хорошиста за перевірку свого мовно-літературного шедевра на відповідність правилам правопису, аніж потім мати собі клопіт через абсолютно очевидні всім лінгвістичні помилки.

Можна не сумніватися, що варто лише Нацраді оголосити винуватцям попередження про неприпустимість порушення законодавства про мови, і проблему буде вирішено легко й без метушні.

Бо, по-перше, мова реклами основних прав людини і громадянина не стосується, тому й ѓрунту для політичних істерик тут немає. А по-друге, прагматичному бізнесу зайвий галас ні до чого. Гроші, як відомо, люблять тишу.

Якщо ж усе залишатиметься так і надалі, Україні буде до снаги випередити Росію. За кількістю напастей. От тільки чи потрібна Україні така сумнівна першість?

Джерело

Володимир МОНАСТИРСЬКИЙ, доктор медичних наук, професор

Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

продовження тут

Близько двох тисяч поляків у суботу ввечері пікетували Посольство Російської Федерації у Варшаві з вимогою розповісти правду про причини Смоленської катастрофи, що сталася 10 квітня 2010, пише УНІАН .

Пікетники вигукували антиросійські гасла, і під вигуки «вбивця» спалили опудало глави російського уряду Володимира Путіна.

Вони також вигукували гасла «Коморовський - геть у Москву!» і «Дайте ящики - заберіть Бронька (скорочення від Броніслава )!».

Пізніше учасники пікету перейшли до резиденції Президента Польщі Броніслава Коморовського та будинку уряду, які розташовані поруч з Посольством Росії, і також скандували гасла проти президента і прем'єра, зокрема називали їх зрадниками.

Крім того, учасники акції також пройшли повз посольство США з вигуками «Допоможіть нам!».

За даними польських ЗМІ, одного з організаторів акції, журналіста Gazeta Polska під час повернення додому затримала поліція. Кілька його знайомих вирушили пікетувати поліцейську дільницю, проте близько півночі затриманого звільнили.

Джерело

У вересні 1939 року, після підписання угоди Молотова-Ріббентропа між СРСР і Німеччиною, німецькі війська, перемігши й окупувавши Польщу, відступили з частини захопленої території за ріки Буг і Сян і встановили нові кордони між країнами. При цьому значну частину польських військовополонених німецьке командування передало до СРСР. Серед них були люди різних національностей, які населяли територію Польщі й виконували військовий обов'язок. Одразу були відокремлені і скеровані як інтерновані до таборів Осташкова, Козельська (Росія) і Старобєльська (Україна) біля 15 тисяч польських офіцерів. Частину рядових польських солдат з пропагандистською метою було обеззброєно і відпущено по домівках. Решту - солдатів, підофіцерів, курсантів, - було розподілено у кілька новостворених таборів НКВС. Їх використовували для будівництва й ремонту доріг у прикордонних областях, а після виконання запланованої ділянки робіт бранців знищували на місцях.

З перших днів урядування більшовики розпочали арешти цивільних громадян - "воргів радянської влади". Сюди належали різні чиновники - працівники державних та фінансових установ, владних структур (судочинства, поліції), залізниці, власники виробничих, торгових та інших закладів, великі власники нерухомості (будинків, родовищ, земель і маєтків), керівники дорадянських партій та громадських організацій, котрі усі без винятку були зачислені до контрреволюційних, а також пенсіонери - колишні офіцери усіх армій, крім Червоної. Безумовно, що у цій першій хвилі репресій переважали поляки, які займали більшість високих постів і володінь. Але у багатонаціональній Галичині та Волині було у цій категорії "ворогів" багато українців, а також чимало євреїв, росіян та осіб інших національностей.

Усі обласні в'язниці були переповнені. Йшли інтенсивні арешти польських військових, яким удалося уникнути полону і перейти на нелегальне становище. Частина з них почали підпільну діяльність, спрямовану на збереження військових формацій для майбутньої боротьби за відновлення Польської держави, інші просто переховувалися.

5 березня 1940 р. на засіданні Політбюро була прийнята "суворо таємна" постанова ЦК ВКП(б). У ній було два пункти. Першим пунктом пропонувалося НКВС розглянути "в особливому порядку, із застосуванням ВМ - розстрілу", справи 14700 військовополонених польських офіцерів, чиновників, поліцаїв, поміщиків, осадників, тюремщиків, які перебувають у таборах Козельська, Осташкова, Старобєльська. Другим пунктом - те саме щодо 11000 арештованих у в'язницях Західної України й Білорусі. Перелічено і тут їх категорії: це члени різних контрреволюційних організацій, поміщики, фабриканти, чиновники, перебіжчики, колишні польські офіцери. Розгляд проводити без виклику арештованих і без пред'явлення їм звинувачення, по довідках із справ, представлених по 1 пункту - Управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР, по другому - НКВС УРСР та БРСР. Розгляд і винесення рішення покласти на "трійку" в складі Меркулова, Кабулова, Баштакова.

Списки - "довідки" на розстріли, як це було усталено в СРСР ще з 30-х років, надсилалися місцевими НКВС до Москви, де урядова "трійка" їх "розглядала" - проставляла проти прізвищ червоним олівцем "Р" - розстріляти. Тоді завізовані у такий спосіб списки, приблизно по 100 осіб, видруковували і надсилали для виконання вироків до місць утримання приречених.

Віднайдена в російських архівах таблиця засвідчує нумерацію і дати підписання таких "вироків". Вони почалися з 1.04.40 і до 20.04 стосувалися лише трьох таборів, зазначених у 1 пункті постанови.

13 квітня, так само таємним розпорядженням, по всій Західній Україні в один день були вивезені до Казахстану родини усіх ув'язнених. До того часу вони могли носити до тюрем передачі своїм близьким, а подекуди обмінювалися й записками, які таємно передавала обслуга. Таким чином, родини більшості в'язнів знали і дату арешту, і місце їх перебування. Після 13 квітня контакти з більшістю родин припинилися.

21.04 у згаданій вище таблиці зустрічаємо списки з номерами 041/1,2,3 - 80+72+262, 042 - загальний на 418 осіб, 043/1,2,3 - 100+100+48. Проти них запис "Україна", який напевно означає обласні в'язниці Західної України. Далі списки 3 таборів з 1 пункту постанови чергуються зі списками "Україна" чи "Білорусія".

Цей жахливий злочин масового знищення громадян без суду і слідства частково був оприлюднений у час німецької окупації. Тоді у ряді міст з агітаційними цілями німецька адміністрація проводила ексгумації жертв злочинів НКВС. У Росії, в Катиньському лісі, були відкриті останки полонених з Козельського табору. Міжнародні організації проводили обстеження, були відповідні публікації. Про інші місця розстрілів 40 року тоді не дізналися. Після війни, як звично, комуністична влада заявила, що це були жертви нацизму.

Лише в кінці 80-х років перебудови й демократизації російські архіви почали оприлюднювати документи й списки цієї акції, але тільки по першому пункту постанови. Польські державні інституції та громадськість взялися інтенсивно досліджувати виявлені документи й імена, ексгумувати і впорядковувати місця поховань полонених, віддалені на кілька десятків кілометрів від кожного з трьох таборів.

Нарешті у 1994 р. був віднайдений документ, який стосувався другого пункту постанови 40 року. Це була копія списку на 3435 осіб в алфавітному порядку, де проти прізвищ з іменами, по батькові і роками народження проставлені номери зазначених вище списків-вироків по Україні. До цього списку є супровідний лист начальника 1 спецвідділу НКВС УРСР Цвєтухіна до відповідного відділу НКВС СРСР Баштакова, датований 25.11.40. У ньому лише два речення:

"Направляю личные тюремные дела, согласно списка арестованных проходящих по Вашим предписаниям 041, 042, 043 и другим. Приложение: 3435 дел в 5 мешках".

Пошук цих висланих з України до Москви справ триває й донині. Усім родинам, які розшукують відомості про безслідно зниклих тоді арештованих, уряд України і Росії незмінно відповідає, що жодних відомостей про них немає. Але ж у березні 1959 року начальник КДБ СРСР А. Шелєпін доповідав 1 секретарю ЦК Микиті Хрущову про те, що на виконання постанови 5.03.40 р. НКВС розстріляло 14552 чол. з таборів Козельська, Осташкова, Старобєльська і 7305 чол. із в'язниць Західної України та Білорусі.

Співставлення усіх цих документів допомогло зрозуміти, що для приховання злочину особові справи розстріляних були відправлені до Москви, і в Україні залишився про них єдиний слід - копія цього списку, до речі, оприлюднена лише у Польщі. Державний Прокурор Польщі передав копію списку Львівському "Пошуку". На той час тут зібралося понад 200 запитів від родин на встановлення безвісної долі близьких, які "Пошук" не міг задовольнити, отримуючи від усіх посткомуністних архівів незмінну відповідь: "Немає даних". З отриманням цього списку одразу 96 родинам було вислано повідомлення, що імена розшукуваних у ньому знайдено. Почалися пошуки місць розстрілів, які досі залишаються безрезультатними. Проте, зібрано чимало свідчень очевидців і родичів загиблих, які дають можливість зробити певні висновки та висунути ряд гіпотез, що потребують документального підтвердження.

1. Оскільки контакти між в'язнями та рідними тривали до 13 квітня, в окремих випадках - довше, то за свідченнями родин можна стверджувати, що списки з номерами 41 і 42 - з Тернопільської та Чортківської тюрем.

2. Як завжди до і після того, розстріляних або ще живих виконавці з НКВС транспортували до таємного місця поховання - найближчої зручної безлюдної або лісистої місцевості.

Ці дослідження спонукають пошуківців до продовження пошуків відомостей про обставини і місця страшного більшовицького злочину, скоєного навесні 1940 року. Документи щодо виконання смертних вироків та місць поховання (розпорядження виконавцям, їх звіти про виконання та захоронення) досі залишаються у цілковитій таємності, незалежно від реабілітації та демократизації, у багатьох країнах. Удалося знайти й оприлюднити маленьку частку таких документів у Москві, Харкові, Одесі, але стосовно 20-30 років. Невідомо, чи залишені такі документи щодо акції 40 року в Україні, чи заради таємності відправлені, як і особові справи розстріляних, до Москви. Але напевно відомо, що такі документи зберігаються без строку давності і з особливою таємністю. Крім того, відомо, що після кожного масового знищення політв'язнів більшовики розстрілювали й виконавців акції. Усе це утруднює пошук істини.

Більше цікавих статттей на тематику тут

Ігор Лосев

...Я отримав премію імені Джеймса Мейса за громадянську позицію. Саме вона примушує мене сьогодні висловитися на правах рядового читача газети «День». Дуже багато духовних і соціальних виразок сучасної України, як у краплі води, відбивається в ставленні нашої ліберальної інтелігенції до українського збройного національно-визвольного руху. З одного боку, ці люди позиціюють себе як патріоти України, але водночас не визнають учасників визвольної війни 1940 — 1950 рр. на західних землях за те, що вони діяли «неліберально», «недемократично», «нетолерантно». Наскільки в принципі можуть бути «ліберальними» будь-які рухи, що ведуть збройну боротьбу, чомусь не запитують.

Дивно, але саме тільки до українського Резистансу висуваються надпідвищені морально-етичні вимоги, про які ніхто не згадує, коли йдеться про всіх інших: наскільки гуманними були голландські «гези», котрі боролися проти іспанських окупантів, наскільки гуманними були «лібертадори» Південної Америки Болівар і Сан-Мартін, італійські «червоносорочечники» Джузеппе Гарібальді, угорські повстанці 1848 року, балканські антитурецькі гайдуки, антифранцузькі партизани Алжиру та Індокитаю, єврейські партизани британської підмандатної Палестини, солдати й офіцери польської Армії Крайової, антианглійські ірландські бойовики та багато інших. Зате від ОУН-УПА вимагають, щоб там кожен був мало не Махатмою Ганді.

Цікаво б виглядав цей індійський гуманіст де-небудь у Західній Україні якого-небудь 1947 року в... катівні радянських каральних органів. Звісно, НКВС-МДБ, СС і гестапо виглядали феноменально людинолюбними, — на їхньому тлі ОУН-УПА, звичайно, програє. А треба було розпочати дискусію з товаришем Сталіним і партайгеносе Гітлером про права людини, ліберальні цінності, громадянське суспільство і про інші хороші речі. Це — рівень розуміння проблем певною частиною нашої інтелігенції.

Ось тут нещодавно шанований академік-філософ подарував товаришам комуно-москвофілам іще один «аргумент»: виявляється, крім усіх інших її «гріхів» ОУН була членом якогось «Міжнародного фашистського інтернаціоналу». За допомогою друзів, зокрема й професорів-істориків, я перерив усі енциклопедії та Вікіпедії, але нічого не знайшов. І ніхто з істориків не зміг мені допомогти. Адже якщо подібна організація будь-коли існувала, то вона повинна була мати керівні органи, статутні та програмні документи, штаб-квартиру, пресу, проводити якісь з’їзди, конгреси, конференції тощо.

Ніде нічого... Жодних слідів. Зате всі комуністичні інтернаціонали: і перший, і другий, і другий з половинкою, і Комінтерн, і четвертий на чолі з Львом Троцьким — на місці, з усією їхньою бурхливою діяльністю. Певна річ, кожен індивід може мати свої переконання, смаки та уподобання, але з фактами треба поводитися акуратно.

Деякі інтелектуали приголомшують політичною наївністю. Ось, наприклад, «відкриття»: «З другого боку — і про це нам зараз вести мову вкрай складно, — в ім’я української нації та державності були скоєні злочини». На жаль, певна частина української інтелігенції переживає нині свій дитячий період розвитку. Давайте порахуємо, скільки злочинів було скоєно в ім’я російської нації та держави, в ім’я польської, угорської, іспанської, англійської, французької і так далі. Але там подібні факти переважна більшість суспільства не сприймає як підставу для тотальної дегероїзації борців за національні інтереси. Нехай надсуворі критики ОУН-УПА назвуть хоча б один «стерильно чистий» збройний рух за незалежність. Що, Армія Крайова була безгрішною? Але в нинішній Польщі це однозначно героїчна організація. Інтелектуали, що зібралися під обкладинкою книжки «Пристрасті по Бандері», принаймні деякі з них, закликають «розпочати деконструкцію тих міфів, які ділять схід і захід», на практиці радячи нам, визнаючи незалежність України, одночасно зректися тих, хто за цю незалежність жертвував собою. Але народ, який зрікається своїх героїв, завжди буде бидлом. Наше небажання дати чесну оцінку своєму минулому та героїчній епопеї ОУН-УПА — це показник нашої холуйської безпринципності (від якої не рятує й проживання в демократичній заокеанській діаспорі) і відповідь на запитання, чому ось уже 20 років ми живемо в такому лайні: економічному, політичному, соціальному та духовному. Нас закликають: «виробити історичний дискурс, що служив би всім громадянам України, незалежно від етнічного походження...». Зокрема й тим, хто люто ненавидить Україну, на кого словосполучення «українська держава» діє, мов червона ганчірка на колгоспного бугая?

Не сумніваюся, що люди, котрі мислять категоріями пристосовництва, капітуляції, догоджання створять такий «історичний дискурс», уже створили. Ті, хто вічно сидить на двох стільцях, спраглі догодити «і нашим, і вашим», примирити жертву й ката, окупанта й окупованого, героя й покидька, пропонують сьогодні викинути з української історії найгероїчніші її сторінки. Що ж, полку Д.В. Табачника прибуло. Хто-хто, а ліберальствуюча частина нашої інтелігенції не повинна ображатися на цього діяча тому, що сама недалеко від нього пішла.

А схід і захід в Україні — проблема швидше штучно створювана політиками й антидержавними силами, ніж реальна. Скаржаться наші псевдоукраїнські ліберали, мовляв, на сході не сприймають Петлюру, Бандеру, Коновальця, Шухевича й так далі А що, панове, ви розповіли жителям південного сходу про українську історію? Адже ці території з милості ледачого, боязкого та бездарного офіційного Києва були на два десятиліття віддані в оренду кремлівській пропаганді, через яку українському голосу було так важко пробитися. Але коли він усе-таки пробивався, відгук завжди був. Кілька років тому автор цих рядків придбав видану в Харкові російською мовою книжку «Степан Бандера. Биография». Видавництво обійшлося без компліментів і прокльонів, усе там викладено сухо й об’єктивно. Книжку відвіз до свого рідного Севастополя. Вона пішла по руках з квартири до квартири, стала бестселером, і один місцевий великорос, коли її прочитав, сказав про лідера ОУН: «Так він же був великою людиною!» Чому я на свою доцентську зарплату можу вести таку роботу, а видатний хоружівський патріот з усією своєю камарильєю за п’ять років президентської каденції нічого подібного не зробив? Більше того, сприйняття громадянами лідера революційної ОУН, за оцінками соціологів, за ці роки навіть погіршилося — не інакше як через те, що в Ющенку почали бачити бандерівця.

А видавати укази про присвоєння Героя Бандері за п’ять хвилин до того як підеш з посади — багато розуму й героїзму не треба. Йдеться про те, щоб, усе-таки, доклавши колосальних зусиль, змінити суспільні настрої у сприятливий для України бік, виграти велику битву ідей, а не про те, щоб препарувати свою історію на догоду тим, хто жодної України в Україні не хоче.

Наші історики-малороси — люди безмірно наївні. Вони думають, що зможуть утихомирити українофобів, здавши їм усі принципові українські позиції в історії. Не утихомирять. Менше ніж на ліквідацію української держави українофоби не погодяться. І спроби наших «усесвітньочуйних», але глухих до самої України інтелектуалів усидіти своїм задом на всіх стільцях, закінчаться падінням на підлогу. Я наведу знаменитий уривок з тексту Івана Франка, на підставі якого наші «общечеловеки» від історії зможуть звинуватити його в «ксенофобії» й «агресивному націоналізмі»: «Все, що йде поза рами нації це або фарисействує людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вільних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені й коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних спомінів».

«Пристрасті по Бандері» є віддзеркаленням тих хитань і метань, що властиві нашій майже демократичній інтелігенції, яка досі не може чітко визначитися з незалежною Українською державою. З одного боку, вона «за», з другого... Той, хто є послідовним патріотом своєї країни, не може відрікатися від тих, хто боровся за її незалежність. Ніде в світі борців за незалежність не піддають остракізму. Це відбувається лише в Україні. І це ненормально. А в ненормальному суспільстві не може бути нормального життя. Може, досить уже бродити «пустелею»?

У статті «Я вчуся розуміти» її автор кримчанин Павло Казарін пише: «Мені, онукові двох ветеранів Великої Вітчизняної, ніколи не будуть близькими ідеали (незалежна Україна! — І.Л.) і методи ОУН-УПА та Степана Бандери». Вочевидь, моєму землякові близькі методи та ідеали сталінських партизанів, від яких місцеві жителі страждали не менше, ніж від нацистських карателів, про що свідчить безліч радянських архівних документів? Або ідеали Червоної Армії, а ще більше методи Червоної Армії 1945 року у Східній Пруссії?

Ось уривок з книжки спогадів, виданої в Москві 2009 року. Вона називається «Война все спишет. Воспоминания офицера связиста 31-й армії». Її автор — колишній радянський лейтенант Леонід Рабічев. Цитую: «Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком, — старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно, по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет скорее, регулирует. Это чтобы всех их солдаты без исключения поучаствовали... Полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков... До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей... Получаем команду расположиться на ночлег. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков, изнасилованных и застреленных женщин». (С.193 — 195). «Визвольна» місія в натурі... А ці ідеали й методи Червоної Армії близькі внукові двох ветеранів Великої Вітчизняної Павлу Казаріну?

То допоки ж у нас пануватимуть подвійні стандарти, коли в Україні триває розпочатий комуністами, НКВС—МДБ—КДБ процес шельмування ОУН-УПА, а Червона Армія залишається «священною коровою», святою та непогрішимою? І обговорювати злочини Червоної Армії не можна, це абсолютне табу, це той «скелет», який не можна виймати з шафи. Як же на тлі подібних демонстративно-зухвалих подвійних стандартів можна говорити про об’єктивність і прагнення правди історії? Об’єктивність починається там, де до будь-яких явищ застосовується одна й та сама шкала оцінок, а не там, де злочини, скоєні симпатичною політичною силою, розглядаються як доброчесність або замовчуються, а скоєні ідейними опонентами — засуджуються повністю й без будь-якої уваги до обставин. Об’єктивність можлива там, де немає виправдувального та звинувачувального ухилу залежно від політичних симпатій.

Нам треба нарешті визначитися. Якщо ми не визнаємо національно-визвольного руху в Україні, то ми не повинні визнавати і його найвищу мету — державну незалежність нашої країни. Від зречення героїв визвольної боротьби до зречення України як нації та держави — один крок. Лукаві ж голоси політичних і псевдонаукових «сирен»: відмовтеся й тоді вам стане легше жити — чергова диявольська спокуса, піддавшись якій можна втратити все, в ім’я чого впродовж століть приносилися величезні жертви. Хто став на шлях капітуляції, закінчить повним крахом. Почитайте в «Дні» №42—43 статтю одеського політолога Павла Ковальова (http://www.day.kiev.ua/979/), в якій яскраво показується, до чого призводять толерантність і загравання з сепаратизмом і українофобією. Протягом 20 років я спостерігав усі ці сюжети у себе вдома, в Криму. Толерантність до антидержавних сил дуже часто закінчується не миром, а великим кровопролиттям. Якщо ми не хочемо бути молотом, то неминуче станемо ковадлом... Так дуже часто було в нашій історії.