Визволителі
- 02.06.13, 10:08
Ніколи не думав, що мій роман "Танґо смерті" викличе таке обурення у окремих молодих людей, які раптом вдягнулися у тогу критика і взялися судити про окремі епізоди. Спершу вони обізвали ті сторінки роману, які їм не сподобалися, "бородатими анекдотами", а потім уже пішли в тотальну атаку, звинувативши і в антисемітизмі, і в перекрученні історичних фактів, і в творенні міфу Львова, і в тому, що я усе вигадав. З антисемітизмом якось їм не пішло, бо якраз євреї мені за цей роман дякували. Але дивно усе це було чути від осіб, які ніколи історією Львова не цікавилися, не займалися і ніколи про це не писали. Це все одно, що яка-небудь доярка вирішила б подискутувати на тему хімії з хіміком. Я ж бо принаймні видав кілька книжок про Львів, опублікував сотні статей, а для цього прочитав сотні і сотні видань. Що ж так розгнівало новітніх пуристів, зокрема Яну Дубинянську, яка свій крик душі вилила на сайті "Української правди"? А розгнівала дуже проста річ. Опис "визволителів", які у 1939 році "визволяли" Західну Україну. Дісталося тут не тільки мені, але й Оксані Забужко, яка описала у своєму романі ті самі події. Так от "визволителі" насправді повели себе, як грабіжники. У перші ж дні вони захопили на вокзалі товарні вагони, в яких містилося все майно втікачів із центральної Польщі, спішно вантажили його на авта і кудись відвозили, а усе, на їхню думку зайве, скидали на купи й палили. Вістка про це швидко розлетілася, і на вокзал почали збігатися власники того майна й намагалися показувати квитанції на вантаж. Їх тихенько відводили на бік і розстрілювали. Торговицю за Оперним називали Кракідалами, львів'яни продавали тут безліч усіляких речей, а поміж ними походжали покупці – переважно совєтські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам. Тому й не дивно, що совєти, щойно прибувши до Львова, відразу цікавилися, як потрапити на Кракідали чи, як вони казали, "на Кракаділи", бо тут можна було купити дуже дешево чудові речі, і вони, придбавши зношені європейські костюми й плащі, притьма перевдягалися у брамах і тоді аж виходили до міста. "Визволителі" змітали геть усе в усіх крамницях. На вулицях Львова тепер можна було спостерігати дивовижні картини, адже неможливо собі було уявити польського офіцера з мішком картоплі за плечима, з дитячою ванночкою чи навіть унітазом на голові, але совєтські офіцери з таким скарбом траплялися щодня. Невже справді такого не було? А от будь ласка спогади совєтського військового Петра Горєліка ("Звезда" 2002, №5): "Август 1939 года. Я думал, что еду в какую-то глушь, — Польша представлялась мне страной на обочине Европы, а Западная Украина — захолустьем Польши. Но Львов оказался городом европейским. Мы знали свои провинциальные города, с пустыми полками магазинов и очередями, идеологически поддутым энтузиазмом и серыми однообразными лозунгами, навевавшими скуку на каждом перекрестке. Львов же, несмотря на военное положение, выглядел веселым и преуспевающим. Изобилие товаров и улыбок, несмолкаемость "шума городского" — все это поразило нас в те дни раннего бабьего лета. Улицы были полны с утра до поздней ночи. У входа в гостиницы и рестораны на столах лежали горы аппетитных бутербродов и пирожных... На прилегавших к центру улочках, в маленьких лавчонках, ломившихся от мануфактуры, обуви, парфюмерии и косметики, наши солдаты и командиры сметали все подряд; когда недоставало денег, расплачивались облигациями займов. Полки мгновенно пустели, но вскоре наполнялись снова; этот "фокус" капитализма поражал особенно. На толкучем рынке за оперным театром продавалось все... В Черновцах и других городках Буковины повторилась картина, которую я наблюдал во Львове: установленный курс "за 100 лей румынских — один рубль русский" позволил в несколько дней очистить полки румынских магазинов до первозданной пустоты". По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені "закусочні" та "чайні", большевики тільки те й робили, що жували, жували і жували. У львівських каварнях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання – хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже усі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали неабиякий подив, вони були геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просили вибачення, коли когось штовхнули. Всюди, де черга чи більше скупчення людей, вони поводилися, як дикуни, лаялися і грубіянили. А найпопулярнішим словом у будь-якого совєтського урядовця було "давай": "давай назад", "давай впєрьод", "давай прахаді". І всім вони "тикали", незважаючи на вік людини, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скидав шапки. Простих робітників за зовнішністю приймали за інженерів чи навіть за буржуїв, бо були вбрані набагато краще за їхніх службовців. Білизна совєтських жінок – окрема пісня. Усі вони носили бавовняні до колін труси, які називалися досить таємничо "блюмерс". Усі однієї – яскраво волошкової барви. Галичани це страхіття називали майталесами. Особливістю цих майталесів було те, що вони замість гумки мали довгу бавовняну тасьму, яку жінка мусила обкрутити тричі довкола стану. Пояси для підв'язок на панчохи були скроєні з полотна, станики чи то пак бюстгальтери рідко хто мав. Але найбільше обурення жінок-критикес викликав факт, який вони назвали анекдотом. "Визволивши" галичан з їхніх будинків, нові власники отримали окрім меблів ще й гардероб. І ось яка картина постала перед оторопілими галичанами в театрі: "На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки "мілянез", які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій "сукні" товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін". Але окремі критики цього факту навідріз не сприймають: "Оккупанты как персонажи вообще не появляются в тексте, – пишуть про мій роман Татьяна Кохановская і Міхаіл Назаренко ("Новый Мир" 2012, №12). – Для рассказчика и его соотечественников это гротескные фигуры в диапазоне от видений ночного кошмара до грубой карикатуры. Кошмары, увы, вполне документальны, а карикатурные зарисовки "советских освободителей" содержат явные анахронизмы, но, вероятно, потому, что опираются на городской фольклор (офицерские жены приняли ночные рубашки за вечерние платья и т. п.). А тим часом це описано у безлічі-пребезлічі спогадів. Зрештою, я застав іще чимало свідків цього неймовірного видовища. Наводити цитати зі спогадів галичан чи поляків – марна справа. Тоді звернемося до спогадів дружини Олександра Довженка Юлії Солнцевої. Ось як вона, гостя з СССР, описує Львів: "На вулицях були відкриті всі магазини з дуже гарними для нас небаченими речами. І всі військові частини, які вже ввійшли в місто, до речі багато хто сюди приїхали із дружинами, відправилися в магазини. Кілька днів пізніше я була вражена. На маленькій вулиці Львова якась юрба варшав'ян і львів'ян стежила за нашими військовими із дружинами. Дружини одягли нічні сорочки, думаючи, що це сукні з мереживами, й з гордістю носили їх. Ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала, йшла за військовими з їхніми дружинами... Дуже шкода, що ми з нашими добрими намірами й найчастіше відсутністю культури потрапляли у важке становище й псували все, що створювали наша пропаганда й наш високий духовний світ радянської країни". А атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі "Жорж", одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Багато хто з совєтів уперше в житті побачив унітаз і вирішили, що це вмивальник, ба навіть воду з нього пили і ще нарікали, що він надто низько. "У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду. Я запитала, де вона бере воду. "Да там, в комнатке". – "У вас там є кран?" – "Да с раднічка". – "Якого сраднічка!?" – отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема". Як свідчать записні книжки Петра Панча, восени 1939 р. після появи в готелі "Жорж" совєтських громадян, з'явився на спинці накривки унітазу напис: "На єйо садяться, а не стают ногами". І що? Це теж вигадка? ТСН.ua Інструкція у фінському громадському туалеті Але ж насправді ніщо не змінилося. Ось новина сучасна. "Фіни вирішили пояснити туристам, як правильно користуватись туалетом: інструкція пояснює, що на унітазі потрібно сидіти, а не стояти. "Російські туристи за звичкою часто забираються на унітаз ногами. Тому ми вивісили інструкцію, щоб туалети залишалися чистими. Нікому не хочеться сідати на унітаз, якщо там сліди ніг", – заявив регіональний директор компанії АВС Мінна Раса в інтерв'ю місцевій газеті Lnsi-Savo". Схожі інструкції російською мовою з'являться також на інших АЗС в прикордонних районах країни". Але хтозна чи за якийсь час наступне покоління у правдивості цієї новини не засумнівається. Вся надія на вічність інтернету.
Скачати або прочитати роман Юрія Винничука "Танго смерті" можна тут
26
Коментарі
анонім
12.06.13, 10:53
Так Юрій Винничук відомий усьому світу "хвашист". Чого від нього ще чекати? Хоча моя покійна бабуся теж мабуть були "хвашисткою", бо подібне розповідала про совєти, що прийшли в Бесарабію в 1940. У бабусі червоні виродки забрали з хати Євангеліє, якому було майже 300 років, і Кобзаря першого видання.
Francisk02
22.06.13, 10:54
Гість: заблокований
32.06.13, 11:10
Я би ще порекомендував книжку вже покійного, царство йому небесне, Євгена Наконечного "ШОА у Львові". Там все це і не тільки, дуже добре описується. Особливо про те,як хотіли здивувати галичан ікрою, яку завезли бочками в гастрономи, правда львів'яни так охарактеризували її : якісь такі червоні горошини, солені і рибою смердять
uraha
42.06.13, 11:17Відповідь на 3 від Гість: заблокований
Винничук згадує у передмові що саме Наконечний схилив його до написання роману.
Гість: заблокований
52.06.13, 11:33Відповідь на 4 від uraha
Так, якраз почав читати цю книгу і побачив що це на початку написано
dytyna
62.06.13, 13:11
А чого Винничук дивується? Не дивуватися треба, а далі розказувати.
Я, наприклад, не від одної людини свого часу чула розповіді про нічні сорочки - це явище було повсюдним і непереборним. Але найбільше запам’яталася розповідь жінки енкаведиста. Вона це переповідала це абсолютно спокійно, без тіні сорому.
dytyna
72.06.13, 13:14Відповідь на 4 від uraha
А спогади Наконечного просто неперевершені. Їх треба перевидати мільйонними накладами, щоб усі читали. Чогось перевидавати не хочуть.
uraha
82.06.13, 13:52Відповідь на 1 від анонім
У нас найперша фашистка - моя 85-річна теща.Вона якраз у 1947 приїхала в університет поступати і все це пам'ятає.Ніяк не збереться залишити спогади.
serg020777
92.06.13, 16:49
Гість: R0mmel
102.06.13, 21:49
живописна картина...майже як матросня 18-го року...