Навколомовне питання.......((((

Мови – як люди: живуть поруч себе, співіснують, підглядають за сусідами, переймають, запозичують. У когось виходить краще одне, у когось інше. У когось молитися, у когось освідчуватись у коханні, а в когось брудно лаятися чи погрожувати. Те, що в певній мові виходить краще, ніж у інших, іншими в неї і запозичується. У цьому сенсі чистих мов просто не існує – як не існує стерильних людей. Кожна мова є сумішшю власного й запозиченого, а часом і змавпованого, бо мови, як і люди, мавпують. При цьому всі живі мови (як і живі люди, зрештою) в найбільшому боргу перед своїми мертвими попередницями – латиною, грекою, санскритом.

Слова, та ні – цілі легіони слів і висловів, перекочуються з країни в країну, з культури в культуру, обростаючи всілякими фонетичними й морфологічними нашаруваннями й приростаючи до місцевих смислів. У нашій українській «мавпі», від якої й походить згадане щойно дієслово «мавпувати», відлунює англійське «ape» (ейп), німецьке Affe, і, звісно ж, польське «mapa» (щось наче «маупа» у вимові, тільки з дуже коротеньким «у»). Російське ж «обезьяна» не схоже на жодну іншу назву цих тварин, бо виникло внаслідок непорозуміння і походить від французького obissant, себто «слухняний», «покірний». Утім, важко знайти реальну мавп’ячу особину, наділену саме цими якостями. Середньовічний французький продавець мавп свідомо дезорієнтував наївного покупця-московита. А слово лишилося назавжди.

У швейцарсько-німецькому слові Estrich (ештріх) мені вчувається не тільки рідне галицьке «стрих» (горище), а й загальноукраїнська «стріха». Російський же «чердак» відгонить безумовним тюркізмом. Хоч кажуть, наче і в Румунії горище називають точнісінько так само, себто не тільки мансардою, а й чердаком. Що ж до наших власних тюркізмів, усіх цих «майданів», «баштанів», «чабанів», «башликів», «гапликів» і «козаків», то вони є найживішим свідченням того, як близько наші Схід і Південь співіснували з Османською Портою. Саме від наших предків тюркізми запозичувалися й західними сусідами. Німецьке Krbis походить від нашого з тюрками «гарбуз». Російський «арбуз» (як і польський arbuz) по-нашому «кавун», у той час як польський melon є нашою з росіянами «динею», при тому, що польська dynia є тим-таки гарбузом, себто по-російському «тыквою». Але кавуна все-таки немає ні в кого, крім нас.

Розташована поміж Сходом і Заходом, Україна не тільки розірвана їхніми взаємними відштовхуваннями. Вона ще й намагається цю розірваність долати, зшиваючи Схід і Захід докупи. Тому в нашій мові можливі як «тютюн», так і «табака». Щоправда, остання може означати ще й статевий орган – так би мовити, метафорично. У будь-якому разі тільки ми маємо повне право і на Тютюнників, і на Табачників.

Звичайно, мови співживуть і проникають одна в одну. Проте іноді вони, як і люди, починають між собою сваритися й одна від одної відгороджуватися. Іноді від мови відгороджується один із її діалектів і, якщо йому сприяє історія, сам стає самостійною мовою. Іноді навпаки – самостійній мові історія перестає сприяти, і сусідська починає кошмарити її тим, що вона ніяка не мова, а всього тільки її, сусідської, діалект. Найгірше, коли мови стають ворогами.

«Московська мова є вкрай примітивною і вульгарною, тяжко собі уявити більш простацьку говірку», - не раз доводилося мені чути в середовищах діаспори від людей, що насправді й уявлення про ту «московську» мову не мають. «Украинский – это никакой не язык, а деревенское наречие великорусского», - повторює, ніби заклинання, мовний чорносотенець з дивним, як на чорносотенця, прізвищем Вассерман. Йому здається, що настав час кошмарити – в Україні при владі однодумці.

Мова найстаріших народних пісень наших Півдня і Сходу є прямою відповіддю на вассерманське запитання «Откуда здесь какие-то укры?» От верблюда, дядьку! Коли я вкотре повторюю степову «Зеленую ліщиноньку» з її близьким до традиційного турецького музичним орнаментом, то думаю: «І хтось іще буде мені втирати про единый русский народ?»

Українці, що масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її «телячою» - перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть Голосраченко, хоч як це не прикро.

А ще в українців трапляється прізвище Перевертень. Причому тільки в українців. Не знаю, чи бувають серед росіян Оборотнєви. Вервольфів серед німців немає точно. А в нас Перевертні є, і їх багато. Ось така (як воно, російською?) говорящая фамилия. Очень даже и весьма говорящая.

Юрій Андрухович