Ненависть спресована в набої............

Українська Повстанська армія була створена у 1942 році на базі підпілля ОУН-Бандери. З 42-го по 44-й роки УПА вели партизанську війну з німцями на теренах Західної України. Регіон дії повстанських загонів охоплював нинішні Волинську, Ровенську, Львівську, Франківську, Тернопільську, Черновицьку та Закарпатську області України, райони міст Перемишля, Холма і Підляшшя у Польщі та Брестської області Білорусі. Головний штаб УПА та Українська Головна Визвольна рада територіально містилися біля міста Колки на Волині.

ОУНівцями була створена вельми цікава система постачання бойових загонів. У кожному селі підпілля ОУН під керівництвом місцевого господарчого займалося збором нефіксованого (в залежності від добробуту кожної родини) харчового податку. У селах же знаходилися повстанські шпиталі та зброярські, кравецькі, шкіряні й інші військові майстерні. Плюс – селяни займалися збором зброї на місцях боїв в районі свого села. Господарчі або референти ОУН закладали підготовані припаси у криївки (схрони) в лісах біля свого села. З цих криївок поповнював запаси загін, що проходив повз село. Мережею криївок була вкрита вся Західна, а загони УПА переходили між ними як абоненти сотового зв’язку. Господарчі не бачили повстанців – ті не знали хто саме їх харчує. Про місце розташування криївок знали лише місцеві підпільники ОУН, які передавали дані командирам УПА.

До рук підпілля ОУН потрапили склади Червоної армії покинуті РККА у 41-му році. У 44-му, відступаючі частини Вермахту покинули в лісах і горах свої склади зброї. Власне одною з причин появи УПА була саме зброя РККА підібрана у 41-му. Додатковим джерелом добування зброї було збирання її на полі бою і добування у бою.

Ще один винахід підпілля ОУН – фінансове забезпечення. Завдячуючи передовій колгоспній системі і нечуваній геніальності совецьких маршалів у наслідок якої на війні полягло ледь не усе молоде покоління 40-х, війна для СССР пройшла на межі голоду. Прийшовши до Західної України більшовики зразу ж вдалися до продрозверстки але миттю нарвалися на опір населення у вигляді загонів УПА. У результаті діяльності повстанців плани хлібозаготівлі у Західній були зірвані. Селяни обирали продати (!) хліб рефентурі ОУН, а потім поскиглити що «усе геть бандерівці відібрали». Здобутий хліб спускався з чорного ринку по «вільній ринковій ціні», переважно – більшовицьким же інтендантам. Різниці з горлом вистачало на потреби підпілля.

До речі, в деяких районах партійні вожаки обрали не відбирати хліб, а домовитися з сільськими головами про поставки певної узгодженої кількості збіжжя. На диво – саме там кількість «бандитських нальотів на партійні органи» наближалася до нуля.

До літа 44-го року УПА налічувала до 200 000 бійців та командирів. Головною причиною росту чисельності УПА у 42-44 роках було те що німці банально не мали для боротьби з УПА ані сил ані засобів. Вони взагалі майже не контролювали сільську місцевість. «Усе Полісся за винятком крупних комунікацій… біло повністю звільнене від німців, величезна територія від Сарн і до Бугу була поділена між УПА та з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів контрольованих УПА більш заможне ніж у совецьких районах, населення живе заможніше і менше пограбоване» - генерал Сидор Ковпак.

Таранна тактика.
Те що виступаюча за багатопартійність і вільні ринкові стосунки ОУН і комуністична влада на одному терені існувати не можуть, було очевидно і командуванню УПА і більшовицьким ватажкам. Перша спроба – придушити УПА силами РККА та оперативних відділів СМЕРШу, провалилася вщент. Бійці РККА відверто саботувати накази воювати з УПА. Через це головні події розгорнулися після капітуляції фашистської Німеччини.

У 1944-1947 роках проти загонів УПА було кинуто крупні регулярні частини Внутрішніх військ НКВД-МГБ: 9-у стрілецьку дивізію ВВ, 4 стрілецькі бригади, 18-й кавалерійських полк, 22 окремих стрілецьких батальйони ВВ та 5 бронепотягів (усього біля 50 000 багнетів). В разі потреби на допомогу кликали частини Українського прикордонного округу (21 тис осіб). Дії цього угрупування забезпечували частини щойно створеного Прикарпатського військового округу – одна танкова та дві загальновійськові армії – біля 600 000 осіб. Це все – не враховуючи оперативних підрозділів НКВД-МГБ. В лісах і на полонинах розвернулися бої за всіма правилами військового мистецтва – з артилерією танками та авіацією, яким повстанці могли протиставити лише кулемети, міномети та легкі гармати. Піком протистояння стала Велика блокада 1946 року, коли Західна Україна була перетворена фактично на один великий концтабір з режимом військового часу. Операцією керували перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов М. С. та нарком НКВДУ Рясний В.

Щоправда результати блокади не виправдали сподівань.
Знищити УПА не вдалося. Частини ВВ були прив’язані до своїх баз та тилового забезпечення в той час як повстанці активно маневрували, не були прив’язані до баз і шикарно орієнтувалися на місцевості. Плюс – повстанці вигравали на розвідці, потенційно їхніми агентами були кожна дівчина і кожен хлопчик.

На авіарозвідку більшовиків і бомбардування баз, повстанці відповіли уходом під землю (побудовою підземних бункерів і криївок) та зменшенням діючих загонів до розмірів взвод-рота (чота-сотня), не більше. На родинну відповідальність – системою «псевдо» (підпільних прізвиськ). Інколи бійці одного загону нічого не знали одне про одного, крім «псевдо».

Успіхами більшовиків стали загибель Шефа головного штабу УПА генерала Грицая, командувача УПА-Північ полковника Клячківського, головного лікаря УПА доктора Липи та багатьох інших командирів. Значні втрати понесли бойові загони УПА. Проте майже не постраждало підпілля ОУН у містах та селах, УПА знищена не була, чалапання військ по лісах (з обов’язковими у таких випадках постоями війська, мародерством та зґвалтуваннями) ще більш озлило місцеве населення. Й нарешті – про війну у Західній в мирний час дізналися на Заході. Виявилося що у щасливому Совецькому союзі щасливі громадяни збиваються у повстанські загони з якими доводиться воювати за допомогою танків і авіації.

У 1947 році удар був нанесений по УПА з заходу. Контрольовані совецьким МГБ спецслужби Польщі провели операцію «Вісла». Українське населення з прикордонних теренів було масово вивезене у Пруссію або у СССР. Втративши підтримку місцевого населення загони УПА частково перейшли на Волинь, а частково – рушили в бік Західної Європи. З боями через окуповані Угорщину, Чехословаччину та Австрію повстанцям вдалося пробитися до американської зони окупації. Американців ледь грець не вхопив коли у 1948 році, за три роки по війні через кордон Баварії раптом хлинули загони українських партизан-антикомуністів. Здійнявся гучний скандал. Але совецькі дипломати зберегли гарну міну при поганій грі. Звинувативши повстанців УПА у всіх смертних гріхах, вони зажадали їхньої видачі. Але американці відмовилися їх видавати, пославшись на документи Абвера які свідчили про збройну боротьбу бандерівців проти німецької адміністрації. Совецька сторона навела свої аргументи, справа затяглася. Повстанці залишилися в американському секторі, а скандал зійшов нанівець. Більшого більшовики і не потребували.

А тим часом Хрущов та Рясний були усунуті від боротьби з УПА. Почався другий етап війни – чекістський.

Зашморг у комплексі.
Війська заперли на базах. Тепер їм доручали тільки охорону шляхів і стратегічних об’єктів та забезпечення діяльності оперативного складу МГБ. У ліси рушили групи «осназу МГБ».
На місцях «заражених бандитизмом» створювалися «випадкові пункти», фактично – блокпости з залогами у 100-200 осіб. Офіційно вони мали забезпечувати відбирання хліба у селян. Реально – забезпечували дії груп озназу. Саме напад загону УПА на такий пункт показаний у фільмі «Карпатське золото».

Загони осназу нишпорили по лісах, помічаючи все: чисельність загонів, середній вік повстанців, канали зв’язку з селами, розташування запасних баз, бункерів, криївок. Коли про певний загін добувалося максимум інформації, осназівці переходили до здійснення засад та нальотів. А потім до справи ставали оперативники в селах та Внутрішні війська у лісах. Як правило загін оточували на одній з баз, після чого район по площі обробляла артилерія. Тікати було нікуди – всі запасні бази було блоковано, на повстанців скрізь чекали. Щоправда так райдужно все відбувалося тільки у теорії. Боївки Служби Безпеки полювали на самих осназівців, командири УПА теж гав не ловили. На лісових галявинах розгорнулася безпрецедентна за жорстокістю і цинізмом війна, що нагадувала зіткнення траперів з індіанцями на Дикому Заході.

Більшовики не гидували нічим. Колишні офіцери МГБ Санников та Судоплатов у своїх мемуарах визнавали факти регулярного спалення селянських хат та застосування проти повстанців УПА отрути, розривних куль та психотропних речовин – засобів заборонених усіма світовими військовими конвенціями. Людський ресурс і технічна перевага були на боці більшовиків, а повстанці несли нові й нові втрати.

Продовжували працювати й оперативні частини МГБ. Тривала вербовка агентури, розробка родин оунівців, виявлення підпілля ОУН та співчуваючих. Нищили канали зв’язку підпілля з селом, з містом, з Заходом та з чорним ринком. Водночас опери МГБ ретельно перевіряли свої лави. Було зрозуміло що в органах хтось має ворожити повстанцям, звідкілясь вони мали інформацію про діяльність МГБ. Агентів СБ та «кротів» виявляли і нищіли.

З місцевих комсомольців, фронтовиків, добровольців, колишніх повстанців (що здалися, повіривши у більшовицьку амністію) і просто кримінальних злочинців що згоджувалися служити за винагороду з майна «родин бандитів», формували «істрєбітельниє батальйони». Це був вагомий аргумент проти УПА. «Стрибки» (так їх охрестили тамтешні мешканці, пізніше цю кличку совецька пропаганда переробила на «яструбки»), знали мову, звичаї, місцевість, а інколи знали в обличчя бійців та командирів УПА. Під час прочісувань «стрибки» ставали прокляттям для місцевих мешканців та підпілля ОУН. Єдина вада – боєздатність під час сутички з загонами УПА рівної чисельності, «стрибки» виказували тільки за умови підтримки штатних підрозділів МГБ. Воно не дино – зрадник сміливцем не буває.

Чомусь найбільший розголос здобули провокації МГБ у вигляді дій спецгруп перевдягнутих у форму УПА. Тут треба зазначити що переважно такі спецгрупи діяли з метою розвідки – приходячи у певне село, просили харчів, прийняти поранених, полагодити зброю, надати зв'язок з проводом ОУН. Пізніше по всіх виявлених адресах до хазяїв вітали опери з МГБ. Ще один варіант – коли спецгрупа свідомо тероризувала населення з метою відвернути його настрої від УПА. Засіб насправді, старий мов світ. Щоправда було у цього засобу два чуттєвих недоліки. По перше спецгрупі було украй небезпечно зустрітися за справою з реальним загоном УПА. Розплата приходила миттю й на очах у місцевого населення. Тому діяли ці групи переважно в районах де опір УПА був майже придушений. Другий недолік – в деяких районах спецгрупи затероризували місцеве населення до таких меж що викликали обурення навіть совецької прокуратури.

Більшовикам за місцем помешкання були потрібні не трупи, а терплячі слухняні живі кріпаки.

Звичайно проти повстанців працювала пропагандистська машина більшовиків. Доводилася безглуздість збройної боротьби проти совецьої влади. Людям доводили що совецька влада – сама українська, а колгоспна система – сама вигідна. Весь негатив подавався як тимчасове явище викликане війною. В якості доказу, було поліпшене матеріальне забезпечення міст та районів опанованих більшовиками.

Цікаво, але факт. За Совецької влади Західна Україна забезпечувалася набагато краще за Східну і абсолютно краще за Центральну Росію. Те саме стосувалося Прибалтики та Кавказу де теж діяли повстанські загони. Тож висновок очевидний, за совкове благополуччя уродженцям Західної дякувати треба не щирій совецькій владі, а повстанцям УПА. В Росії ніяких повстанців не було, й тому (з точки зору навіть східних українців) жили росіяни в Центральній Росії у самих злиднях. Так само й нині.
До речі, становище «регіону на особливому утриманні» нині в Росії займає Чечня.

Але повернемося до УПА.
Періодично у пресі з’являлися заяви від командирів УПА (інколи – мертвих) із закликами припинити збройну боротьбу і скоритися перед більшовиками. На тих хто не вірив – впливали методом публічних повішань і розстрілів. Невиправні села, що відмовлялися скоритися колгоспній системі і більшовицькому пануванню просто виселяли на меридіан Ангари. Діяльність більшовиків дала свої наслідки. У містах приватний підприємець був ліквідований як клас, а села повільно заковували в кайданах колгоспів.

Й нарешті не можна не згадати найбільш бузувірський прийом більшовиків – заселення Західної вихідцями зі Східної України та Росії. Чимало людей що поїхали у Західну спочатку раділи тій перспективі. В голодних совецьких Донбасі та Наддніпрянщині люди знали – у Західній немає голоду. Завдяки демагогії совецької пропаганди люди просто не уявляли в яке пекло їх несе. Коли ж люди приїздили до Західної – виявлялося що назад дороги нема. В щасливому СССР людина не могла змінити роботу самостійно – тільки переводом з посади на посаду. А тепер уявіть що відчували люди виховані в умовах піонерії-совка-комсомолу, потрапивши в глухе село, де повстанці-бандерівці по вулицях пішки ходили? З людьми що виросли на прикладі Павлика Морозова додатково проводили роботу по лінії МГБ, партії та комсомолу, спонукаючи їх до стукачества. Ба-більше. «Нєдоносітєльство» за совецькими законами вже вважалося злочином. Тож з точки зору командирів УПА потенційним стукачем міг бути КОЖЕН переселенець.

Переселеним східнякам не лишили вибору: або – стучи і помирай, або – мовчи і потрапляй за колючий дріт. Повстанцям так само не лишили вибору. Або – терпи біля себе поселенців та потрапляй у пазурі МГБ, або – стріляй в поселенців. Холодно й розважливо більшовики кинули одну Україну під кулі іншої, цинічно усвідомлюючи, закладе переселенець господарчого села або родину командира УПА – добре. Уб’ють переселенця – не біда, нового пришлють. Убитий східняк і після смерті працюватиме проти підпілля ставши черговим прикладом «бузувірства бандерівців». Уявіть собі кампанію по перевозу громадянських спеціалістів у воюючу Чечню. А тепер зважте – у 40-х чекісти саме так і вчинили. Завалили повстанців масою беззбройних людей, які не мали жодного стосунку до цієї війни.

Коло замикається. Переселенці що потрапили під той каток ще й досі вважають що винні у їхніх бідах бандерівці і тільки бандерівці. Стукачі (несвідомі, усі так жили) стають невинними жертвами. Совецька влада що посприяла появі людей в зоні повстанської війни стає святою. Чекісти – невинні, «вони лише наказ виконували». А ті хто боровся проти бузувірської влади зі зброєю в руках лишається винний у всьому.


У волі на сторожі.
Всі претензії «совків» до бандерівців можна звести до одного питання: «Навіщо все це? До чого ці жертви?»

Справа от у чому. За свідченнями останнього командувача УПА Василя Кука, вся безглуздість подальшої війни стала зрозуміла командуванню УПА ще у 47-му. Було зрозуміло, більшовики не зупиняться ні перед чим. Але й припинити боротьбу УПА не могла. Більшовики не йшли ні на які угоди і визнавали тільки один спосіб припинення війни – повну капітуляцію УПА на їхні мовах. Лихо в тому що тільки й виключно наявність збройних загонів у лісах змушувала більшовиків дотримуватися принаймні видимості законів. Колективізація у Західній в порівнянні зі Сходом відбулася вражаюче м’яко. Причина була єдина – кожен більшовик-беспредєльщик ризикував зловити автоматну чергу у спину. Капітуляція ОУН і УПА означала б карт-бланш більшовикам для масових репресій серед населення. А так чекістам було не до населення – вночі вони до вікон підходили з опаскою. А ну як по той бік у вікно повстанець цілить?

На зборах лідерів ОУН та УПА було прийнято рішення – обмежити бойові сили необхідним мінімумом. Решту – розпустити по домівках, або поселити в інших місцинах під чужими документами. В лісі лишилися «віділи» та «боївки» чисельність по 10-50 осіб кожна. В разі необхідності їх модна було звести в підрозділ чисельністю до куреня (батальйону). Потім – повстанці знову розчинялися в лісі.

Тягар роботи було перенесено з загонів УПА на підпілля ОУН. Було поставлено мету – популяризувати ідеї ОУН на Східній Україні та створити молодіжний резерв підпілля. Крім цього повстанці здійсняли рейди на терени сусідніх держав. Це був шалений ідеологічний удар по більшовиках. Червоній пропаганді доводилося пояснювати чого б це у «щасливому» совецькому союзі діють повстанські загони.

Треба було виграти час. Треба було дочекатися пом’якшення тиску репресій – і цією подією стала смерть Сталіна і хрущовська «відлига». В перспективі треба було зберегти підпілля до часів коли стане можна оголосити незалежність України – ними стали економічна криза наприкінці 80-х, горбачовська «перебудова» і серпень 91-го.

До речі валити «совок» навіть не знадобилося – сам зруйнувався мов гнилий хиткий сарай.

Поставленої мети підпілля ОУН досягло у повній мірі. На нові ж виклики вже Незалежної України відповідати мусить вже наступне покоління.

Останній бій.
Але це сталося пізніше. А у 49-му році відсутність гучних успіхів дала змогу Хрущову критикувати методи Ковальчука. Почався останній період боротьби більшовиків з УПА – остаточне знищення.

На Волинь і у Карпати було перекинуто чотири дивізії ВВ МГБ для «остаточного вирішення бандерівського питання». Знову почалося блокування населених пунктів. Умови були сприятливі – місцеве населення вже стомилося від війни, а Заходу стало не до українців. Ані обурення населення, ані реакція колишніх союзників, «совок» більше не турбували. Виснаженні війною повстанці несли втрати. Загинули шеф штабу УПА полковник Гасин, командувач УПА-Захід полковник Сидор, крайовий провідник ОУН Петро Козак, головнокомандувач УПА генерал хорунжий Роман Шухевич. Боївки УПА були витіснені на погано доступну місцевість – болотисті ліси Північної Волині і Карпатське високогір’я.

Після смерті Сталіна збройна боротьба вщухла як така. Влада пом’якшила свій тиск. Повстанці у відповідь склали зброю. У 1954 році був зраджений і потрапив у полон останній командувач УПА Василь Кук. Нещодавно його ховали 50 000 осіб з військовою шаною та салютом. Як героя у Незалежній Україні за яку він воював.

Повстанці програли ту війну. Власне – вони й не могли її виграти. Вони лише вберегли від маховика більшовицьких репресій та бузувірського розкуркулення чималу кількість своїх земляків. Чи виявилися земляки вартими своїх рятівників – треба відповісти їм самим.

А нам лишився нелюдський, лиховісний, неосяжний розумом страх, який ще й досі живе в серцях живих щурів з НКВД та їхні нащадків. Він дивиться з їхніх очей у спорах і з їхніх рядків на форумах. Вони й досі не можуть спокійно міркувати про УПА, з їхніх очей і зараз лине обурення, істерика та звіряча лють за якою вони ховають нелюдський страх. Страх, що породжують згадки про часи коли вони приперлися у колишню російську Волинь в якості визволителів (офіційно) і червоно-більшовицьких поневолювачів (реально).

Вони аж надто гарно розуміють що повстанські загони були лише верхівкою айсбергу. Підґрунтям існування УПА було глибоко ешелоноване підпілля ОУН що забезпечувало діяльність повстанців. Але й воно з’явилося не на пустому місці. Підґрунтям для опанування ОУН свідомості людей на теренах занятих більшовиками (до 39-го року ОУН у сеймах Західної не мала й третини депутатів) були інститути громадянського суспільства що існували в умовах ринкової економіки навіть у далеко недемократичній Польщі. Чекістів і їхніх нащадків бісить сама думка про те, що хтось може опиратися їхньому свавіллю.

Існування в системі де вони живуть просто за законами однаковими для всіх, вони собі не уявляють.

Я не знаю чому Судоплатов у своїх мемуарах спотворив сцену знищення генерала Шухевича. Вчинок дивний, нелогічний і тому підозрілий. Гадаю – причина в тому самому страхові. У фільмі «Нескорений» показано один цікавий епізод з життя МГБ-шного генерала, коли загін чекістів що полював на Шухевича сам потрапив у пастку повстанців. Цей факт справді існував – генерал Судоплатов тоді покинув своїх підлеглих під кулями повстанців, а сам пацюком чкурнув у кущі. Коли він помирав, він явно бачив в уяві той край, ті річки, ліси і гори. Край де носіїв більшовицького щастя з дівочих очей, з дитячих посмішок, від смерекових ярів та галявин, звідусюди разила ненависть.

Ненависть спресована в набої.