Сторінка однієї ночі

Тієї миті нічого більше не хотілось. Лише лежати у м'яких обіймах чоловічих сильних руках і прислуховуватись до його серцебиття, що поступово ставало спільним. Мимовільно затримуєш подих аби почути його, на обличчі з’являється посмішка, в чомусь дитяча, але водночас така щира. Час зупиняється для неї, і зовсім не хочеться поновлювати його хід. Куди вже поспішати з цього солодкого пекла? Затримати в пам'яті хвилину насолоди, вільності, безсвідомого польоту, міцніше притулитися до знайомих грудей, вдихнути запах приємних до запаморочення парфумів і забути на хвильку про завтрашній холодний ранок, який одразу стирає невпевнені фарби вічності.

За вікном досі накрапає дощ, ритмічно відбиваючи ноти власної симфонії. Вітер супроводжує його мелодію, а шелест пожовклого листя доповнює оркестр. Десь там гуляє правда, гола і холодна, намагаючись достукатись до її дверей. Та вона міцно закрила їх цієї ночі, віддавшись спогадам і мріям, забувши про реальність, залишивши її за бортом свого корабля, що сьогодні пливе не за течією.

Чорно-білі сни заповнюють уяву, кудись біжиш, тікаєш, та ніяк не знайдеш прихистку серед непроглядного лісу, що тільки місяць ледь-ледь пробивається крізь його густе гілля. Різко підвелася, не розуміючи, де зараз і навіщо, хто біля неї, чому так пронизливо гуде у шибках. А може і не прокидалась? Можливо це ще продовження сну, і підсвідомість намагається дістатися до реальності та зробити її такою ж холодною і загрозливою, як хвилі осіннього моря.

Найважливіше, що ти тут. Нехай лише до ранку, але решта потім, не зараз, так приємно відчувати твою ніжність, без слів, вони ж бо не потрібні. Пригорни міцніше і не думай про завтра, ми того варті.