На "день единства России"... Авантюра русько-літовської шляхти.

1605 рік. Того ж року цар московський ся явил і ве Львові бул. Мнішко (Мнішек), воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на паньство   і осадил єго бул. Єднак же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати. Москва, видівши, що зле, ізмінила царя, убили, і людей много, а других в неволю побрано, і Мнішко сиділ. І с того ся война почала в Москві і точилася много. Потім през присягу поддалась була столиця гетьманові Жолкувському. Потом знову облегла їх була москва і так їх трапили, же не мали що їсти, а ні пити... (з літопису)

Пропоную Вашій увазі переклад  статті, з білоруського сайту, присвяченої походу польсько-русько-літовської армії на Московію.

4 листопада наш східний сусід відзначатиме День національної єдності - на честь повстання Мініна та Пожарського, що поклало кінець смутному часу в Московській державі на початку XVII ст. і т. зв «польської інтервенції». Образи головних московських повстанців, забронзовілих на Красній площі Кремля, оспіваних аріями і дитячими віршиками «Сусанін-герой», через живучу російську імперської-радянську спадщину до цих пір складають виразний емоційний контекст, через який більшість білорусів сприймає події цієї історії. Деякі - згадуючи, що заведені в болота поляки були не тільки поляками. Але поки Похід шляхти Речі Посполитої на завоювання московського престолу не отримав в нашій національній історіографії істотної уваги, так і залишається ця ностальгія щодо адекватності сприйняття абстрактною і найчастіше - беземоційною. Можна було б традиційно скаржиться, що й тут дали маху літератори, не створили грандіозних у своїй патриотичності творів, але по-перше, та ж нехай і знаменита Клушинская битва - далеко не єдина і не перша у списку неоспіваної військової слави білорусів, а по- друге ... такий, чи близький до такого, твір є.

Московський похід очима солдата

Самуїл Маськевич походив з білоруського шляхетського роду, з села Сервечь під Новогрудком. З 21 року - професійний вояк, як сказали б зараз. Він бився під Кокенгавзеном, воював з повстанцями під час Рокошу проти короля, потім у 1609 р. нанявся волонтером в армію Речі Посполитої, що відправилася ставити на чолі Російської держави сина Сигізмунда Вази, Королевича Владислава. Далі були облога Смоленська, та сама Клушинская битва, взяття Рославля, постій в Москві, і, нарешті, повернення з московської авантюри на Батьківщину. Тут, в Новогрудку, він систематизував свої колишні щоденники, доповнив їх мемуарами, і вийшов знаменитий у вузьких колах «Щоденник Самуїла Маськевича». Згідно з цими нотатками вже зараз можна знімати кіно, правда, не на «Білорусьфільмі» (не тільки тому, що у них декорація згоріла).

Що бачить солдат на війні? Зовсім не те, що придворний літописець. Тут поразку з присмаком зради або кулуарної гризні ніколи не відіб'ється пустоцвітом і патетикою. Тут перемога на жилах, коли один проти п'ятнадцяти - це вже не хвалоспів, це подяка Богу за диво. Непредвзятість - мабуть найкрасивіша риса «Щоденника».

Облога Смоленська.

Маськевич в хоругві князя Порицкого, на чолі гетьмана Жалкевского. Облога важка, довга, нудна. Обстріли, підступи, вилазки. В один день, підкапавши петарду під ворота, нападники вдало підірвали її, так що ворота відчинилися. Сотня шляхти увірвалася в місто, і вже почали московіти кидатися зі стін фортеці, щоб сховатися в церкві, Але  «... через  наше безладдя і наші помилки не благословив Господь Бог цього заходу». За першою сотнею на штурм не пішов ніхто, так як «наші начальники, боячись розкриття своїх планів і зради, не попередили свого часу нікого навіть з тих полковників, які командували піхотою. Говорили, що зрадив угорець Моряк, який був капітаном королівської піхоти. Він не пішов у пролом або тому, що не мав духу, або за згодою з противником ». Облога тривала ще майже два роки.

А поки що московський самодержець Василь Шуйський виступає з 35-тисячним військом, щоб допомогти недотиснутим Смолянам. З цього моменту Королівське військо ділиться надвоє: одна половина, разом з королем і гетьманом, повинна залишатися під Смоленськом, друга, що складається з найманців, - йти назустріч Шуйському. Чи не привід для розколу? Найбільші польські магнати, пани Потоцькі, що привели 2000 вершників, не хочуть виступати «в полі», бачачи швидку здачу цитаделі і бажаючи записати славу за взяття Смоленська на своє ім'я. Гетьман Жалкевський, «бачачи їх нещирість і знаючи, як необхідна ця операція, всупереч звичаю і пристойності» кидає табір, короля і направляє свою частину війська назустріч Шуйському.

Пахолки захопили місто

Вся подальша операція - чиста авантюра від початку до кінця. Трохи більше шести тисяч шляхтичів повинні були розбити укріплену шведським корпусом армію Шуйського і захопити Москву. Як пір’я обсмалити. Що говорити про настрій шляхти в армії Речі Посполитої, коли їх пахолки («пахолак» - зброєносець, слуга), виправлені зібрати провіант під Брянськ, заодно завойовують Рославль.

Частина московського війська (Маскевич дає цифру 8000, але вона явно перебільшена) отаборилася на річці Сеж в очікуванні основних сил Шуйського. Обклавши цю частину двома ротами і козаками, решту своєї армії польний гетьман направляє назустріч Шуйського, щоб застати його зненацька. 2500 вершників (Енциклопедія історії Білорусі дає цифру 6325) і 200 чоловік піхоти, кіннота, кілька легких гармат. 24 червня 1610 цей загін пробирається вночі через ліс і несподівано опиняється перед супротивником. Табір Шуйського захоплена зненацька. Жулкевський підпалює сусіднє село, щоб димом прикрити дійсна кількість своїх вояків, і наказує сурмити в труби, бити в барабани. Союзні з московітами шведи виступають назустріч, війська Шуйського також.

«При нашій малочисельності жахливо було навіть кинути погляд на цю незліченну тьму ворога», - кокетує автор щоденника, і на сторінках закипає бій. «Нехай про цю битву розповідає більш докладно той, хто тільки дивився на неї, але мені важко було, і губи пересихають. Ні, тут він знову кокетує. А, ось «Від світанка літнього дня і до обіду годин п'ять» роти, «яким по вісім або десять разів доводилося сідати на коней і виходити на бій», безрезультатно товкуться по полю, тримаючи супротивника, але не змінаючи його. Поступово приходить протверезіння - їх мало, вони на чужій землі, і на милість розраховувати вже не доводиться. До того ж «у нас у всьому [озброєнні] була недостатність, а в його [противника] збільшувалася і сила, і бадьорість. Незважаючи на це, наші воїни за звичаєм кидаються з хоругвами на передові шеренги ворога з кличем: до бою, до бою! Але даремно. Немає ні сил, ні спорядження. Навіть не видно ні полковників, ні ротмістра. Однак ми вступаємо в битву і змішуємся, як у віри, але це нам мало чого дає: ворог вже бачить нашу слабкість ».

Перемогу в цій битві шляхтичам принесли самі московіти. Два відділи їх рейтарів перейшли в контрнаступ. Один вистрілив і почав повертатися під захист своєї армії, інший став наближатися, щоб дати свій залп. Ось у цей момент або роздратовані дзерзкасьцю ворога, чи то з переляку шляхтюкі йдуть на нову авантюру - налітали на зайняті маневрів райтарскія відділи, зьмятаюць них (ті зьмятаюцца напрочуд легко, хвилина - і всі перші ряди охоплює, хвилями розходиться паніка), а за ними і інше московське військо.

Після цієї битви шведське корпус зраджує Шуйського, той біжить до Москви, не сподіваючись на залишки своєї армади, щоб нарешті знайти там чернецтво, смерть і вічний спокій.

Московський постій

Самуїл Маскевіч у складі королівського війська їде до Москви. Без пострілів, битв столиця приймає на постій жменьку завойовників - ті, щоб не кидалась в очі їх малалікасьць, увійшли «без образу» і відразу розбрелися на постій.Постій, що готувався на місяць, завершився через півтора року. Пізніше історики напишуть, що завершити авантюру Посполитої знаті не дав сам король Сигізмунд - схиляючись до ідеї унії Речі Посполитої з Росією, він не відпустив свого сина до Москви приймати царський титул. Це, а також природний народний гнів проти свавольстваў шляхти, підняв російський народ на повстання і остаточне вигнання інтервентів.

Про витівки шляхти Маскевіч пише з щирою скорботою, хоча з часом, зі зміною настрою в посполитій армії, туга проходить. «Дикість», грубість московського люду штовхає шляхту на переосмислення власних цінностей, так що нарешті в дикій країні їм можна все те ж, що дозволяють собі тубильці. Так, якщо першого товариша-свавольніка шляхта карає смертю за те, що п'яний стріляв по православних іконах, то наступного вирішує карати не за своїми законами, а за місцевими. Замість смерті за насильство над боярською дочкою якомусь пахолку дають батога. У результаті задоволеними залишилися і боярин, і пахолак. Що тепер могло стримати шляхту від насильства, викрадення Жен безчестили?

Їх звичаї

До речі, про брутальність. Маскевіч ніяк не може зрозуміти московітів, проклинають і знущаються зі своїх образів за те, що ті не врятували їх від грабежів або загибелі тварини («ми на вас молимося, а ви!»). Як не зміг він зрозуміти Івана Грозного, який в ході успішної військової кампанії обдарував смоленську церкву Михайла Арханела, аж зробив їй золотий купол, а під час невдалої - наказав обдерти  з її стін все начиння та скарби, а купол знести пострілом з гармати. Маскевіч не розуміє московітів взагалі, для нього це інша культура, причому інша до непристойності.

Занадто компліментарно для московитів початку XVII ст. буде звучати думка, що тут, на сторінках «Щоденника» зустрічаються різні цивілізації. Практично в кожному фрагменті спогадів про московське «гасьцяваньне» Маскевіч дозволяє собі своє благородне презирство.

Йому не подобається московська їжа («крім тієї Здоби, що схожа на французьку»), йому не подобається, як на банкеті їх пригощали медамі («за кожним разом подавали різні, щоб показати, як багато в їх царстві. Наші хотіли напитися і просили підливати, але одного сорту, проте московіти робили по-своєму »), йому не подобаються застольні розваги - мало що тут ніхто не танцює (« вважають, що шановній людині непристойно танцювати »), то немає ніякої музики (для їх, гостей, правда, запрошували лірників, але що там за музика - тремтіння на одній ноті), а весь відпочинок - це танці блазнів і «надзвичайно сороміцькі приспівки».

Та й «одружуються вони майже що як євреї» (будемо милостиві за некоректність, все ж таки син свого часу) - навряд чи зберігаючи нейтральність, зауважує автор. У Москві жінок  тримають під замком і в чорному тілі, все життя не даючи виходити з двору.

Тут не займаються науками, адже вони заборонені за наказом царя («який боїться, щоб не знайшовся хто мудріший його, тому що тоді народ пагребуе їм і вибере царем мудрішого»). Як про дивно дивне Самуїл Маскевіч розповідає про боярина часу Івана Грозного, який мав прагнення до мов і змушений був брати вчителів - німця, поляка - таємно, вночі, переодягнених в російські одяг.

Однак немає ніякої зневаги там, де звичаї московитів співзвучні соціальній філософії самого Маскевіча. «У бесідах наші, вихваляючися своїми свободами, радили їм об'єднатися з польським народом і також придбати свободу. Але росіяни на це прямо відповідали: «Вам добре ваша воля, а нам - наша неволя. У вас не свобода, а свавілля, якого не знаємо ми, тому що у вас сильний пригнічує і грабує слабкого. У нас же самий знатний боярин не має права образити самого останнього простолюдіна, так як на першу ж скаргу цар робить суд і розправу. А якщо ж сам цар зі мною обійдеться несправедливо, так це його царскае права, оскільки він, як Бог, і карає, і простить ».

На батьківщину - розчаровані

Подекуди початковий скепсис Маскевіча гасне. Він починає дивитися навколо очима мандрівників, долею закинутого у цей такий близький і такий далекий світ. Кремль, Китай-місто, майстерність ремесників, зухвалість злодіїв (що не побоялися вдень на увазі вкрасти в Маскевіча коня) - Росія, далека екзотична країна, така ще проста і, іноді, цікава - пливе в «Щоденнику» через дим пожарищ, кров, насильство , не змешиваючись, однак, з цією безглуздою і нещадною війною. Вже не авантюрою, далеко ні.

Обкладений з усіх боків загонами повстанців, від кожного селянина-провідника чекаючи зради, шляхтичі рвуться на батьківщину - лісами, болотами, голодні, злі, не дочекавшись грошей за службу, розчаровані у своєму нерішучому королі і недалекоглядних командирах. Рвуться й прориваються, наостанок, вже на самому пограниччі мало не потрапивши в пастку. Їм все-таки зрадив селянин-провідник. Відрубали голову.

Повернення додому всього в двох рядках - «навмисне затримався у брата, щоб не йти разом з військом через Литву». Не несуть більше за військом крила знаменитої Клушинскої битви. Ось і всі емоції, вся патетика і пафос. Так повертався додому втомлений тридцятидвохлітній воїн. І приблизно так поверталася з дикою чужої країни вся напівзабута авантюра білоруської шляхти.

Дияруш Самуїла Маскевіча По: Антологія давньої білоруським літератури. ІХ - перша половина XVIII ст. - Мінськ: Білоруська наука, 2005.