"Скільки-то сліз виливалося матусиних, слухаючи, а опісля згадуючи, скільки благалося благословення! У Марусиній хаті ще гірше повелося: що далі, Чайченко зовсім дому одбився свого. Шинкарка ним так заорудувала, що він у неї під тином шинковим днює й ночує, а щоб шинкар не мав на його призри (бо ревнивий шинкар був), то потроху почав Чайченко й пити. Бачили вже його й п'яного люди, а недурно те ж кажуть: що в тверезого на умі, те в п'яного ка язиці, — він не встерігся, миркнув там якесь слово чи друге до шинкарки, хтось цікавий підхопив та розславив по селу, — от і поговір став недобрий. Тоді всі до Марусі молодиці з питанням та з жалощами, усі старі баби з радами та з наукою; тільки Маруся на усі питання і жаління, і на ради усі: "Він мені добрий і любий; я його над усе в світі шаную". І жалібниці, і порадниці образилися, — покинули Марусю: нехай же терпить, коли така! Ніхто й одвідати не одвідає.".
Василь Захарченко "Моцар". (Вилучена при арешті 1973 року.)
Повість переносить слухача в світ українського села, де головний герой, Степан Моцар, стикається з важкими втратами, намагається знайти себе в новій реальності та виборює право на щастя. Атмосфера наповнена реалістичними картинами, боротьбою з собою та навколишнім світом. Долі героїв переплітаються у напруженій драмі, де кожен крок веде до нового відкриття або...
— Виходить,— кажу я,— Трохиме, що й у вас на селі негаразд сщє, не з медом?
— Який же там гаразд! Про гаразд нам вже й не сниться, хоч би спокій кублився, а то таке завелося, таке, що й не вимовити.
— Таки так,— вставляє і Петро своє слово,— і де се таке видано, де таке чувано, як у нас сталося! Син батька в острог засадив.
— Та ще за що засадив! — мовив Трохим.— Нехай би вже за душогубство, чи за крадіжку, чи за яке інше злочинство, а то суще сказати — так як я тобі господи! Глум і сором і промовити: з зажерливості, за гроші... А вже ж ті кляті гроші, якого тільки лиха вони не коять!.. Дожились! Бий його сила небесна! У батька син з рота рве! Отаке! — Трохим зціпив зуби і трохи помовчав, потім і каже: — І що б воно було, коли б на світі грошей не було?
— Певно, що, може б, злиднів не було і сліз людських поменшало б,— відповів Петро.
— Коли б моя сила та воля,— мовив Трохим,— я б зараз усі гроші, які є на світі,— геть, побоку! А натомість — міньбу: ти мені — сіль, я тобі — хліба, от як! Тоді б ніхто нікому не заздрив!
— Ні, Трохиме,— каже Петро,— як на мою думку, так не в самих грошах уся сила: що гроші, то гроші, а що таки і людська вдача; забісовані люде стали, все йому мало свого, за щелепами своє не поміститься, а до чужого куска квапиться... А тут ще й гаспидські брехунці розплодилися.
— Еге ж! Воно й є, і брехунці додають, і Ніхто, як брехунець, і нас під таку хвищу випер. Ми до тебе, Якове, від цілої громади, як до батька, дай раду і пораду: брехунець нас знесилює, вигадав гратись у "тісної баби", та таке витворяє — хоч ляж та й плач. Першим словом повідай нам, Якове, хто вигадав брехунців? — питається у мене Трохим.
— Себто адвокатів? Вони по закону.
— Се ми й самі тямимо, що адвокатів прописано по закону, та то інша річ: адвокати — ті, що з срібними вінчиками біля серця, вони при суді, а брехунці по селах людей баламутять та обдурюють... Хіба се по закону? Я чоловік і не письменний, а міркую собі, що брехунці не по закону, нащо вони? Жили ми без них, і гаразд було. На бісового батька вони нам? У нас і без них є кому брехати: Варка Тирлиха та Маруся Рокитна як порозсупонюють свої ханьки, так за день не переслухаєш їх брехень. Ти, Якове, навчи нас: чи можна нам без брехунця?".
" І так, і сяк обмірковував гетьман ставлення царя московського до України, а зрозуміти його не міг. Адже мети, про яку так довго і уперто говорив не лише Олексій Михайлович, а й його попередники, досягнуто: московити посіли не лише землі Київської Русі, а й неналежні їм, хоча б і литовські, в значній свої частині землі Лівонії. То це на півдні і на заході. А на сході? Чого йому треба ще, царю Московії? Таки посягає й на Польщу чи боїться утвердження шведів на польскій землі? І те, і друге, мабуть. Але чому топче під ногами Переяславський трактат? Чому так збайдужіло, коли не зневажливо, ставиться до потреб України і її люду? Обіцяв же узяти під свій захист, тримати в милості. Де вони, той захист і та милість?
Коли станеться так, що ляхи увінчають Олексія Михайловича польською короною, він і зовсім забуде про Переяславську домову, поступиться в угоду ляхам інтересами України. А там, вигнана збройною рукою козаків шляхта знову з'явиться на теренах України, заволодіє дарованими їй попередніми королями маєтностями, зведе нанівець такими зусиллями і такою кров'ю здобуту волю".
"... Потім кинулись ще далі. В сам Київ.Там ще важче було. Будували разом із московитами казарми, зміцнювали фортечні стіни. А то до лиха важка і зморна робота. Доводилося носити нагору цеглу, розчин. А все ж коли не туга за Марисею, та не жегуче бажання, хоч на часинку зустрінуться з нею, терпіти можна було б.
Так і сказав одному із московитів, з яким заприятелював на відбудові Лаврської фортеці:
- Як тут не тяжко, а вжеж ліпше і надійніше, ніж під Перекопом, правда?
- Пропади вона пропадом така ліпота, - вилаявся московит. - сили вже немає носити на гору такі непосильні ноші. З дня в день, з ранку до вечора... скільки можна...
- Напросилися, то куди вже подінемось, мусимо споруджувати фортеці і руйнувати під вогнем ворога.
- Хто напросився? Я, кріпак князя Буратинського? Силою примусили піти до війська.
- Як це силою?
- А отак. Якийсь час нас кріпаків не брали до війська, то ми і заспокоїлись. Коли доходило до війни, казали - наше діло сторона, нехай пани воюють, а цього року і до нас дійшла черга. Покликали до призову та й не відпустили вже.
- То ти не був ще в ратних сутичках?
- У збіглих від панів бував і сутички мав із солдатами, а в походах не доводилось.
- А мені доводилося вже, і уяви собі я сам зажадав бути серед тих, кого повинність на випадок війни, чи такої як ця роботи, зобов'язує бути у війську та ходити в походи.
- Еге?!
- Правду кажу. Сталося так, що позбувся землі, а одже і козацького звання. Щоб повернути все те, мусив підмінити в поході багатого козака.
- У вас таке водиться?
- Негласно наче водиться, хто ж заборонить багатому відкупитись від походу наділом землі, а для мене земля - це й воля.
- Да... Невідаю я, як буде насправді, але думається мені, брате, що ти прогадав у торгах за свою свободу.
- Чогоб-то?
- Ну... чого... Сам посуди. Сьогодні ти, як козак, маєш землю і не маєш над собою пана. А завтра післязавтра? Ми ж з тобою в одній державі живемо. Чи царі потерплять, щоб в одній державі та було по-різному?... рівняти нас будуть, брате... а як? Гадаєш, нам кріпакам своїм дадуть свободи, щоб зрівняти з вами козаками? Еее ні, голубе, вас прирівняють до нас кріпаків...
- Ми ж - козаки!
- Сьогодня козаки... завтра можете не стати ними, як не стали ми свого часу вільними людьми. Ваша воля - спокуса для всіх, хто не має її...". А нащо царям у своїй державі мати таку спокусу?
- Загадав ти мені загадку, брате...
- Не я...життя наше загадує її. Як у вас кажуть, з ким поведешся, від того і наберешся. Не забувай, маєш справу з нашими царями, а то хитрі і підступні бестії".
