Дещо про походження Української мови (продовження)

  • 14.02.11, 21:10

Звідки в Києві взялася українська мова?

Про походження української мови сьогодні написано цілі фантастичні романи. Брак популярної філологічної літератури змусив взятися за справу ентузіастів, які переважно не є фахівцями в питаннях мови. Проте виявляють напрочуд велику активність. Одні “специ” виводять українську ледве не із санскриту, інші поширюють міфи про уявний польський чи навіть угорський вплив, хоча здебільшого не володіють ні польською, ні українською, ні тим більше угорською мовою.

Чому в українській мові багато слів із санскриту?

Зіставляючи різні мови, учені дійшли висновку, що деякі з них дуже близькі одна до одної, інші є родичками більш віддаленими. А є такі, котрі взагалі не мають між собою нічого спільного. Наприклад, установлено, що спорідненими є українська, латинь, норвезька, таджикська, гінді, англійська тощо. А ось японська, угорська, фінська, турецька, етруська, арабська, баскська та інші з українською чи, скажімо, іспанською ніяк не пов’язані.

Доведено, що кілька тисячоліть до нової ери існувала така собі спільнота людей (племен), які розмовляли близькими діалектами. Ми не знаємо, де це було і в який точно час. Можливо, 3–5 тисяч років до н.е. Припускають, що ці племена проживали десь у Північному Середземномор’ї, можливо навіть, у Подніпров’ї. Індоєвропейська прамова не збереглася до наших часів. Найдавніші письмові пам’ятки, що дійшли до наших днів, написані були тисячу літ до нової ери мовою давніх жителів Індії, що має назву “санскрит”. Як найдавніша, ця мова вважається найближчою до індоєвропейської.

Учені реконструюють прамову на основі законів зміни звуків та граматичних форм, рухаючись, так би мовити, у зворотному напрямку: від сучасних мов – до спільної мови. Реконструйовані слова наводяться в етимологічних словниках, давні граматичні форми – в літераторі з історії граматик.

Сучасні індоєвропейські мови успадкували більшість коренів від часів прадавньої єдності. У різних мовах споріднені слова часом звучать дуже по-різному, але ці відмінності підпорядковані певним звуковим закономірностям.

Порівняйте українські та англійські слова, що мають спільне походження: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Тож українська, як і решта індоєвропейській мов, має багато спільних слів із санскритом та іншими спорідненими мовами – грецькою, ісландською, давньоперською, вірменською тощо, не кажучи вже про близькі слов’янські – російську, словацьку, польську...

Унаслідок переселення народів, воєн, загарбань одних народів іншими мовні діалекти віддалялися один від одного, утворювалися нові мови, зникали старі. Індоєвропейці розселилися по всій Європі й проникли в Азію (тому й дістали таку назву).

Праіндоєвропейська мовна сім’я залишила після себе, зокрема, такі групи мов: романські (мертва латинь, французька, італійська, іспанська, португальська, румунська, молдавська та ін.); германські (мертва готська, англійська, німецька, шведська, норвезька, ісландська, датська, голландська, африкаанс тощо); кельтські (валлійська, шотландська, ірландська та ін.), індоіранські (мертва санскрит, гінді, урду, фарсі, таджикська, осетинська, циганська, можливо, також мертва скіфська тощо); балтійські (мертва прусська, литовська, латиська та ін.), слов’янські (мертва старослов’янська, або “староболгарська”, українська, болгарська, польська, російська, білоруська, тощо). Окремі індоєвропейські пагони пустили грецька, вірменська, албанська мови, які не мають близьких родичів. Чимало індоєвропейських мов не дожили до історичних часів.

Чому індоєвропейські мови так відрізняються одна від одної?

Як правило, формування мови пов’язане з географічним відокремленням її носіїв, міграцією, завоюваннями одних народів іншими. Розбіжності в мовах індоєвропейців пояснюються взаємодією з іншими – часто неіндоєвропейськими – мовами. Одна мова, витісняючи іншу, отримувала певні ознаки переможеної мови й відповідно відрізнялася цими ознаками від своєї родички (витіснену мову, яка залишила свої сліди, називають субстратом), а також зазнавала граматичних та лексичних змін. Можливо, існують певні внутрішні закономірності розвитку мови, які з часом “віддаляють” її від споріднених наріч. Хоча, напевне, причиною появи будь-яких внутрішніх закономірностей є вплив інших (субстратних) мов.

Вважається, що на певному етапі мовної еволюції, до утворення окремих слов’янських та балтійських мов, існувала балто-слов’янська єдність, оскільки ці мови мають величезну кількість спільних слів, морфем і навіть граматичних форм. Припускають, що спільні предки балтів і слов’ян населяли території від Північного Подніпров’я – до Балтійського моря. Проте внаслідок міграційних процесів ця єдність розпалася.

На мовному рівні це відбилося дивовижним чином: праслов’янська мова постає як окрема мова (а не балто-слов’янський діалект) з початком дії так званого закону відкритого складу. Праслов’яни отримали цей мовний закон, взаємодіючи з якимсь неіндоєвропейським народом, мова якого не терпіла поєднання кількох приголосних звуків. Суть його зводилася до того, що всі склади закінчувалися на голосний звук. Старі слова почали перебудовуватися так, що між приголосними вставлялися короткі голосні або голосні мінялися місцем із приголосними, кінцеві приголосні втрачалися або після них з’являлися короткі голосні. Так, “ал-ктіс” перетворився на “ло-ко-ті” (лікоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва”, “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-бі-ті” на “ро-би-ти” “драу-гас” на “дру-ги” (другий) тощо. Грубо кажучи, уявлення про “дослов’янський” мовний період дають балтійські мови, які не зачепив закон відкритого складу.

Звідки нам відомо про цей закон? Насамперед з найдавніших пам’яток слов’янської писемності (Х – ХІІ століття). Короткі голосні звуки позначалися на письмі літерами “ъ” (щось середнє між коротким “о” й “и”) та “ь” (короткий “і”). Традиція написання “ъ” в кінці слів після приголосних, яка перейшла в російську мову за київською традицією передачі церковнослов’янської, дожила аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, ці голосні в російській ніколи не читалися.

Якою мовою розмовляли праслов’яни?

Ця мова проіснували з І тисячоліття до н.е. до середини І тисячоліття н.е. Звісно, не було якоїсь цілісної мови в сучасному розумінні цього слова, а тим більше її літературного варіанта. Ідеться про близькі діалекти, що характеризувалися спільними ознаками.

Праслов’янська мова, отримавши закон відкритого складу, звучала приблизно так: зе-ле-нъ ліє-съ шу-ми-тъ (читається “зе-ле-ни ліє-со шу-ми-то” – зелений ліс шумить); къ-де і-доун-тъ медъ-віє-дъ і влъ-къ? (читається “ко-де і-доу-то ме-до-віє-до і вли-ко? (де йдуть ведмідь і вовк?). Монотонно і рівномірно: тра-та-та-та... тра-та-та... тра-та-та... Наше сучасне вухо навряд би чи могло розпізнати в цьому потоці знайомі слова.

Деякі вчені вважають, що субстратною мовою для праслов’ян, котра “запустила” в дію закон відкритого складу, була неіндоєвропейська мова трипільців, які населяли теперішні українські землі (субстратна мова – поглинута мова, яка залишила в мові-переможниці фонетичні та інші сліди).

Саме вона не терпіла скупчень приголосних, склади в ній закінчувалися лише на голосні звуки. І саме від трипільців начебто дійшли до нас такі слова невідомого походження, що характеризуються відкритістю складів та строгим порядком звуків (приголосний – голосний), як мо-ги-ла, ко-би-ла та деякі інші. Мовляв, від трипільської мови українська – через посередництво інших мов та праслов’янських діалектів – успадкувала свою мелодику й деякі фонетичні особливості (наприклад чергування у–в, і–й, яке допомагає уникати немилозвучних збігів звуків).

На жаль, неможливо ні спростувати, ні підтвердити цю гіпотезу, оскільки якихось достовірних даних про мову трипільців (як, до речі, і скіфів) не збереглося. Водночас відомо, що субстрат на певній території (фонетичні та інші сліди переможеної мови) справді дуже живучий і може передаватися через кілька мовних “епох”, навіть через посередництво мов, які не дожили до наших днів.

Відносна єдність праслов’янських наріч проіснувала до V–VI століття нової ери. Де мешкали праслов’яни – достеменно не відомо. Вважається, що десь на північ від Чорного моря – у Подніпров’ї, Подунав’ї, у Карпатах чи між Віслою та Одером. У середині першого тисячоліття внаслідок бурхливих міграційних процесів праслов’янська єдність розпалася. Слов’яни заселили всю центральну Європу – від Середземного до Північного моря.

Відтоді почали формуватися прамови сучасних слов’янських мов. Точкою відліку творення нових мов став занепад закону відкритого складу. Такий само загадковий, як і його виникнення. Ми не знаємо, що спричинило цей занепад – черговий субстрат чи якийсь внутрішній закон мовної еволюції, який почав діяти ще в часи праслов’янської єдності. Проте в жодній слов’янській мові закон відкритого складу не вцілів. Хоча й залишив у кожній з них глибокі сліди. За великим рахунком, фонетичні та морфологічні відмінності між цими мовами зводяться до того, наскільки відмінними є рефлекси, зумовлені падінням відкритого складу, у кожній з мов.

Як з’явилися сучасні слов’янські мови?

Занепадав цей закон нерівномірно. В одних говірках наспівне вимовляння (“тра-та-та”) збереглося довше, в інших – фонетична “революція” відбулася швидше. У результаті праслов’янська мова дала три підгрупи діалектів: південнослов’янські (сучасні болгарська, сербська, хорватська, македонська, словенська та інші); західнослов’янські (польська, чеська, словацька тощо); східнослов’янські (сучасні українська, російська, білоруська). У давні часи кожна з підгруп являла собою численні говірки, що мали певні спільні риси, котрі відрізняли їх від інших підгруп. Ці говірки далеко не завжди збігаються з сучасним розподілом слов’янських мов та розселенням слов’ян. Велику роль у мовній еволюції в різні періоди відіграли процеси державотворення, взаємні впливи слов’янських наріч, а також чужомовні елементи.

Власне, розпад праслов’янської мовної єдності міг відбуватися таким чином. Спочатку територіально “відірвалися” від решти племен південні (балканські) слов’яни. Цим пояснюється те, що в їхніх говірках закон відкритого складу протримався найдовше – аж до ІХ–ХІІ століть.

У племен, що були пращурами східних та західних слов’ян, на відміну від балканських, у середині першого тисячоліття мова зазнала кардинальних змін. Занепад закону відкритого складу дав старт розвиткові нових європейських мов, чимало з, яких не дожили до нашого часу.

Носії праукраїнської мови становили собою розрізнені племена, кожне з яких розмовляло власним наріччям. Поляни розмовляли по-полянськи, деревляни – по-деревлянськи, сіверяни – по-сіверянськи, уличі й тиверці – по-своєму і т.д. Але всі ці наріччя мали однакові наслідки занепаду відкритого складу, тобто характеризувалися спільними рисами, які й зараз відрізняють українську мову від інших слов’янських мов.

Звідки нам відомо про те, як розмовляли в Україні в давні часи?

Кирило й Мефодій

Існує двоє достеменних джерел наших сьогоднішніх знань про давньоукраїнські говірки. Перше – письмові пам’ятки, найдавніші з яких були написані в Х–ХІІ століттях. Однак, на жаль, записів тією мовою, якою розмовляли наші предки, не велося взагалі. Літературною мовою Києва була “староболгарська” (церковнослов’янська) мова, яка прийшла до нас із Балкан. Це мова, на яку в ІХ столітті Кирило й Мефодій переклали Біблію. Вона була незрозуміла східним слов’янам, оскільки зберегла давній закон відкритого складу. Зокрема, у ній звучали короткі голосні після приголосних звуків, що позначалися буквами “ъ” та “ь”. Проте в Києві ту мову поступово українізували: короткі звуки не читалися, а деякі голосні було замінено на свої – українські. Зокрема, носові голосні, які досі збереглися, скажімо в польській, вимовлялися як звичайні, “староболгарські” дифтонги (подвійні голосні) читалися на український манер. Кирило й Мефодій дуже б здивувалися, почувши “свою” мову в київській церкві.

Цікаво, що деякі вчені намагалися реконструювати так званий “древнерусский язык”, який начебто був спільний для всіх східних слов’ян, – спираючись на давні київські тексти. І виходило, що в Києві розмовляли ледве не “староболгарською” мовою, що, звичайно, аж ніяк не відповідало історичній правді.

Давні тексти можна використовувати для вивчення мови наших предків, але в дуже своєрідний спосіб. Що й зробив професор Іван Огієнко в першій половині ХХ століття. Він дослідив описки, помилки київських авторів та переписувачів, які мимоволі зазнавали впливу живої народної мови. Часом давні писарі “переробляли” слова та “староболгарські” граматичні форми навмисне – щоб було “зрозуміліше”.

Друге джерело наших знань – сучасні українські говірки, особливо ті, які довго залишалися ізольованими й зазнавали мало впливу. Наприклад, нащадки деревлян і досі населяють північ Житомирщини, а сіверян – північ Чернігівщини. У багатьох говірках збереглися давньоукраїнські фонетичні, граматичні, морфологічні форми, які збігаються з описками київських писарів та письменників.

У науковій літературі можна знайти інші дати занепаду коротких голосних у східних слов’ян – ХІІ – ХІІІ століття. Проте таке “подовження життя” закону відкритого складу навряд чи обґрунтоване.

Коли зародилася українська мова?

Відлік, напевне, можна розпочати з середини першого тисячоліття – коли зникли короткі голосні. Саме це спричинило появу власне українських мовних ознак – як, зрештою, й ознак більшості слов’янських мов. Перелік тих ознак, що відрізняли нашу прамову від інших мов, може виявитися занадто нудним для нефахівців. Ось лише деякі з них.

Давні українські говірки характеризувалися так званим повноголоссям: на місці південнослов’янських звукосполучень ра-, ла-, ре-, ле- у мові наших пращурів звучало -оро-, -оло-, -ере-, -еле-. Наприклад: солодкий (“староболгарською” – сладкий), полон (плен), середа (среда), морок (мрак) тощо. “Збіги” в болгарській та російській мовах пояснюються величезним впливом “староболгарської” на формування російської мови.

Коли короткі голосні звуки занепали після дзвінких приголосних, у праукраїнських говірках ці приголосні продовжували вимовлятися дзвінко, як і нині (дуб, сніг, любов, кров). У польській розвинулося оглушення, у російській теж (дуп, снек, любофь, крофь).

Академік Потебня виявив, що зникнення коротких звуків (ъ та ь) подекуди “змусило” подовжити вимовляння попередніх голосних “о” та “е” у новому закритому складі, аби компенсувати “скорочення” слова. Так, сто-лъ (“сто-ло”) перетворився на “стіел” (кінцевий ъ зник, зате подовжився “внутрішній” голосний, перетворившись на подвійний звук – дифтонг). Але у формах, де після кінцевого приголосного йде голосний, старий звук не змінився: сто-лу, сто-ли. Мо-стъ (“мо-сто”) перетворився на міест, муест, міист тощо (залежно від говірки). Дифтонг з часом трансформувався в звичайний голосний. Тому в сучасній літературній мові “і” в закритому складі чергується з “о” й “е” – у відкритому (кіт – ко-та, попіл – по-пе-лу, ріг – ро-гу, міг – мо-же тощо). Хоча деякі українські говірки зберігають давні дифтонги у закритому складі (кіет, попіел, ріег).

Давні праслов’янські дифтонги, зокрема й у відмінкових закінченнях, які позначалися на письмі літерою “ять”, знайшли своє продовження в давньоукраїнській мові. В одних говірках вони збереглися досі, в інших трансформувалися в “і” (як і в літературній мові): ліес, на земліе, міех, біелий тощо. До речі, українці, знаючи свою мову, ніколи не плутали написання “ять” з “е” в дореволюційній російській орфографії. У деяких українських говірках давній дифтонг активно витіснявся голосним “і” (ліс, на землі, міх, білий), закріпившись у літературній мові.

Частина фонетичних та граматичних особливостей праслов’янської мови знайшла продовження в українських діалектах. Так, праукраїнська успадкувала давнє чергування к–ч, г–з, х–с (рука – руці, ріг – розі, муха – мусі), яке збереглося й у сучасній літературній мові. Здавна в нашій мові наявний кличний відмінок. У діалектах активною є давня форма “передмайбутнього" часу (буду брав), а також давні показники особи й числа в дієсловах минулого часу (я – ходивем, ми – ходилисьмо, ти – ходивесь, ви – ходилисте).

Опис усіх цих ознак займає цілі томи в академічній літературі...

Якою мовою розмовляли в Києві в доісторичні часи?

Звісно ж, не сучасною літературною мовою.

Григорій Сковорода

Будь-яка літературна мова є певною мірою штучна – вона виробляється письменниками, просвітителями, діячами культури в результаті переосмислення живої мови. Часто літературна мова є чужою, запозиченою, а подекуди й незрозумілою для неосвіченої частини населення. Так, в Україні з Х по ХVIII століття літературною мовою вважалася штучна – українізована “староболгарська” мова, якою написано більшість літературних пам’яток, зокрема “Ізборники Святослава”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість врем’яних літ”, твори Івана Вишенського, Григорія Сковороди тощо. Літературна мова не була застиглою: вона постійно розвивалася, змінювалася протягом століть, збагачувалася новою лексикою, граматика її спрощувалася. Ступінь українізації текстів залежав від освіченості та “вільнодумства” авторів (церква не схвалювала проникнення народної мови в письмо). Ця київська літературна мова, створена на основі “староболгарської”, зіграла величезну роль у формуванні російської мови.

Сучасна літературна мова була сформована на основі наддніпрянських говірок – спадкоємниць наріччя літописних полян (та, очевидно, антського союзу племен, відомого з іншомовних історичних джерел) – у першій половині ХІХ століття завдяки письменникам Котляревському, Гребінці, Квітці-Основ’яненку, а також Тарасові Шевченку.

Отже, до формування загальнонаціональної мови українці розмовляли різними українськими говірками, послуговуючись на письмі українізованою “староболгарською”.

У князівську добу в Києві розмовляли “загальнозрозумілою” для жителів стольного міста мовою (койне), яка була сформована на основі різних давньоукраїнських племінних говірок, головним чином полян. Ніхто ніколи її не чув, і в записах вона не збереглася. Але, знову ж таки, описки стародавніх літописців та переписувачів, а також сучасні українські діалекти дають уявлення про ту мову. Щоб уявити її, слід, напевне, “схрестити” граматику закарпатських говірок, де давні форми збереглися найкраще, чернігівські дифтонги на місці “ять” та сучасного “і” в закритому складі, особливості “глибокої” вимови голосних звуків у нинішніх жителів півдня Київщини, а також Черкащини й Полтавщини.

Чи зрозуміли б сучасні українці мову, якою розмовляли кияни, скажімо, в першій половині ХІІІ століття (до орди)?

Безперечно, так. Як на “сучасне” вухо, то звучала б вона наче своєрідне українське наріччя. Щось подібне до того, що ми чуємо в електричках, на базарах та будівельних майданчиках столиці.

Чи можна називати давню мову “українською”, якщо самого слова “Україна” не було?

Назвати мову можна як завгодно – суть від цього не міняється. Давні індоєвропейські племена теж свою мову “індоєвропейською” не називали…

Закони мовної еволюції жодним чином не залежать від назви мови, яку їй дають у різні періоди історії її носії чи сторонні люди.

Ми не знаємо, як іменували свою мову праслов’яни. Можливо, узагальненої назви не існувало взагалі. Так само нам не відомо, як називали своє наріччя східні слов’яни в доісторичну добу. Скоріш за все кожне плем’я мало свою самоназву і по-своєму називало свою говірку. Є припущення, що слов’яни йменували свою мову просто “своя”.

Слово “руська” щодо мови наших предків з’явилося відносно пізно. Цим словом спочатку позначали просту народну мову – на противагу писемній “слов’янській”. Пізніше “руська” протиставлялася “польській”, “московській”, а також неслов’янським мовам, якими розмовляли сусідні народи (у різні періоди – чудь, мурома, мещера, половці, татари, хазари, печеніги тощо). Українська мова називалася “руською” до ХVІІІ століття.

В українській мові чітко розділяються назви – руський і російський, на відміну від російською, де ці назви безпідставно плутаються.

Слово “Україна” з’явилося теж відносно пізно. У літописах воно зустрічається з ХІІ століття, отже, виникло кількома століттями раніше.

Як інші мови вплинули на формування української?

Українська мова належить до “архаїчних” мов за своїм словниковим складом та граматичним строєм (як, скажімо, литовська й ісландська). Більшість українських слів є успадкованими з індоєвропейської прамови, а також із праслов’янських наріч.

Чимало слів прийшло до нас від племен, що сусідували з нашими предками, вели з ними торгівлю, воювали тощо, – готів, греків, тюрків, угрів, римлян та ін. (корабель, миска, мак, козак, хата та ін.). В українській є також запозичення зі “староболгарської” (наприклад, область, благо, предок), польської (шпаргалка, забавний, шабля) та інших слов’янських. Проте жодна з цих мов не вплинула ні на граматику, ні на фонетику (звуковий стрій) мови. Міфи про польський вплив поширюють, як правило нефахівці, котрі мають дуже далеке уявлення як про польську, так і про українську мови, про спільне походження всіх слов’янських мов.

Українська постійно поповнюється за рахунок англійських, німецьких, французьких, італійських, іспанських слів, що є характерним для будь-якої європейської мови.

© Володимир Ільченко, к.ф.н.     Джерело: unian.net, 20 березня.2003

 

Дещо про походження Української мови

  • 14.02.11, 21:00

Позичена самобутність

Сергій КОВАЛЬ, Матеріали науково-практичної конференції “Буття українців»

 

 

Територія проживання кривичів, радимичів, дреговичів, сіверян, деревлян, полян в 9 ст.

Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т.зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських.

Так написав в своїй роботі “Древність української мови” (1880) польський лінгвіст Михайло Красуцький. А відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до А.Красовського (28. XII. 1841) писав таке: "Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови". В авторській статті обидві цитаті подані в кінці тексту без коментарів. Ми дозволили собі помістити їх на початок - аби окреслити проблему цієї публікації. Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і напевно вірять в його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...». Щось подібне сталося з міфами про «вєлічіє і могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлікого Лєніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну, і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних та провокативних форм пропаганди. І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова - то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і таке інше. Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: «українська й російська - мови-сесгри»... Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорськомуі конгломераті, нині іменованому «русскім народом», - не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, примхою долі доскочивши короткочасного за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя. Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови. Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. І вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб «Міськгазу» з написом «Аварійна газова служба». За совєтських часів напис «Аварійна-я газова-я служба». В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси “Молочна”, “Докторська”. Вражена комплексом “ВМРЯ” продавщиця на цінниках написала «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б “синя-я”. Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені з українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", “мала”, "печальна", "весела", "мудра", "дурна", ”молоода", "стара", "давня", "крайня", ”зимня” і т. ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова. Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», “синя-я”, «зимня-я». Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість “я” доточувалося українське слово «є»: «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє». Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то». Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності «новомови» для задурених краян, для дослідників майбутнього. «Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «по-ра-жє-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-бо-є-ще», «по-ні-маєш», «ог-лав-лє-ні-є», «заблужд-є-ні-є», «дє-лє-ні-є», «удар-є-ні-є», «росте-ні-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що», «є-то», «є-ті», «розум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є» «і так далі-є»... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові. Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д» тощо. «Сон-це» - «со-Л-н-це», «сер-це» - «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опускають). «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молод-Ці» - «молод-Цы», «молоди-Ці» - «молоди-Цы», «сестри-Ці» - «сестри-Цы», «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» - «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «столи-Ця» - «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца» і таке інше. «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цьі», «ца» - немає в тамтешній мові таких займенників. Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі. Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди? Їхні квасні «патріоти» намагаються етимологію «нєдєлі» виводити від «нєдєлімая». Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і «так далі-є». Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів «черная, красная, бєлая смородіна». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають. Та що там «смородина»? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку. Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!) «Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, “ір-ію” «піч», знову ж таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як “С-где-то”). Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею виміру: «один час», «два часа» і так далі-є... Для найменування приладу з виміру часу “годинника” пристосували множину нашого слова “часи”. Для означення 1/60 години — нашої “хвилини” (що наче морська хвиля накочується на берег вічності), вживається «минута» (похідне слово від нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихайлівських телеорадіостанцій, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»... Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських народів: “арба”, «арбуз», «дєньгі», «таможня», «ямщік» тощо. До речі, за Київської держави до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися “Митищі” (великі митниці). Святослав Завойовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (а не “Башню”), на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»). Варто тут нагадати і про загальновідомий акт заснування теперішньої сусідської столиці київським князем Юрієм Довгоруким. “Долгорукім” - поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така «професійна хвороба» у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується «російською», «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім'я майбутньої «біло-кам'яної») найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в на л в слові «Довгорукий» русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна «операція» у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова «Долгій». Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?» Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила. Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщина, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами - «Загороддя». (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із «Заліссям» (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі. Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) - осідок Коша, Січі це? Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина). Інша річ - такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, мокровище, болотовиння, багниста місцевість, це вже потім дячки «с» втулили), Мінськ (від слова «міняти»), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не «вольно» польською, не «свободньїй» російською), Кишинів (від слова «кишеня»), Братіслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) - там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів. Ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених в сусідського плеча вдягачках. Не залишу поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочно-є», для салатів вживає «масло растітєльно- є», для змащення використовує «масло машінно-є». В нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва – це масло, олія, мастило. При порівнянні пестливих суфіксів, впадають в око їхні одноманітні та шиплячі “ушка”. солов-ейко - солов-ушка, дівчин-онька - дев-ушка, трав-ичка - трав-ушка, колом-ийка - част-ушка, стар-енька - стар-ушка, дід-усь - дедушка, голів-онька - голов-ушка, молод-ичка - молод-ушка, хат-инка - изб-ушка, душ-енька - д-ушка, баб-уся - баб-ушка, жаб-ка - ляг-ушка. Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе «аша», «уша», «ушка». І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності – “ушечка”, “юшечка” («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка), Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин і татарин називають «чушкою», сподіваємось, читачу відомо). Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. В українській: Петр-ик, Павл-ик, Серг-ійко, Ів-анко, Окс-анка, Катер-инка, Над-ійка, Мик-олка, С-ашко. В російській: Петр-уша, Павл-уша, Сер-ёжа, Ван-юша, Кс-юша, Кат-юша, Над-юша, Никол-аша, С-аша. Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипіння: «аша», «уша», «юша»... Про «ніжність» сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди»), у них “щёлкает” («соловей запел, защелкал»). Ну не можу уявити собі «щелкающего» соловейка, хіба що папугу або рахівницю. Так само не годен уявити “поднимающего трезвон” жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію. Мова кривичів, що потім стала «русским язиком», виникла на основі мови русинської (української), коли вони були переселені у верхів’я Волги і Оки Великим київським князем із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі. Тоді ж на окраїни Європи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно. Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. «Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми» - гласить літопис. - «Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах». Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся. Насамкінець наводимо ще два приклада автора. Цілком очевидно, що коротше і стисліше слово є давнішим. Українске мить і доказ, російське - мгно-ве-ние і доказ-а-тель-ство.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

http://patent.net.ua/intellectus/inteligibilisation/facts/1663/ua.html

 

Звідки в Києві взялася українська мова?

Про походження української мови сьогодні написано цілі фантастичні романи. Брак популярної філологічної літератури змусив взятися за справу ентузіастів, які переважно не є фахівцями в питаннях мови. Проте виявляють напрочуд велику активність. Одні “специ” виводять українську ледве не із санскриту, інші поширюють міфи про уявний польський чи навіть угорський вплив, хоча здебільшого не володіють ні польською, ні українською, ні тим більше угорською мовою.

Чому в українській мові багато слів із санскриту?

Зіставляючи різні мови, учені дійшли висновку, що деякі з них дуже близькі одна до одної, інші є родичками більш віддаленими. А є такі, котрі взагалі не мають між собою нічого спільного. Наприклад, установлено, що спорідненими є українська, латинь, норвезька, таджикська, гінді, англійська тощо. А ось японська, угорська, фінська, турецька, етруська, арабська, баскська та інші з українською чи, скажімо, іспанською ніяк не пов’язані.

Доведено, що кілька тисячоліть до нової ери існувала така собі спільнота людей (племен), які розмовляли близькими діалектами. Ми не знаємо, де це було і в який точно час. Можливо, 3–5 тисяч років до н.е. Припускають, що ці племена проживали десь у Північному Середземномор’ї, можливо навіть, у Подніпров’ї. Індоєвропейська прамова не збереглася до наших часів. Найдавніші письмові пам’ятки, що дійшли до наших днів, написані були тисячу літ до нової ери мовою давніх жителів Індії, що має назву “санскрит”. Як найдавніша, ця мова вважається найближчою до індоєвропейської.

Учені реконструюють прамову на основі законів зміни звуків та граматичних форм, рухаючись, так би мовити, у зворотному напрямку: від сучасних мов – до спільної мови. Реконструйовані слова наводяться в етимологічних словниках, давні граматичні форми – в літераторі з історії граматик.

Сучасні індоєвропейські мови успадкували більшість коренів від часів прадавньої єдності. У різних мовах споріднені слова часом звучать дуже по-різному, але ці відмінності підпорядковані певним звуковим закономірностям.

Порівняйте українські та англійські слова, що мають спільне походження: день – day, ніч – night, сонце – sun, матір – mother, син – son, око – eye, дерево – tree, вода – water, два – two, могти – might, сварити – swear, веліти – will. Тож українська, як і решта індоєвропейській мов, має багато спільних слів із санскритом та іншими спорідненими мовами – грецькою, ісландською, давньоперською, вірменською тощо, не кажучи вже про близькі слов’янські – російську, словацьку, польську...

Унаслідок переселення народів, воєн, загарбань одних народів іншими мовні діалекти віддалялися один від одного, утворювалися нові мови, зникали старі. Індоєвропейці розселилися по всій Європі й проникли в Азію (тому й дістали таку назву).

Праіндоєвропейська мовна сім’я залишила після себе, зокрема, такі групи мов: романські (мертва латинь, французька, італійська, іспанська, португальська, румунська, молдавська та ін.); германські (мертва готська, англійська, німецька, шведська, норвезька, ісландська, датська, голландська, африкаанс тощо); кельтські (валлійська, шотландська, ірландська та ін.), індоіранські (мертва санскрит, гінді, урду, фарсі, таджикська, осетинська, циганська, можливо, також мертва скіфська тощо); балтійські (мертва прусська, литовська, латиська та ін.), слов’янські (мертва старослов’янська, або “староболгарська”, українська, болгарська, польська, російська, білоруська, тощо). Окремі індоєвропейські пагони пустили грецька, вірменська, албанська мови, які не мають близьких родичів. Чимало індоєвропейських мов не дожили до історичних часів.

Чому індоєвропейські мови так відрізняються одна від одної?

Як правило, формування мови пов’язане з географічним відокремленням її носіїв, міграцією, завоюваннями одних народів іншими. Розбіжності в мовах індоєвропейців пояснюються взаємодією з іншими – часто неіндоєвропейськими – мовами. Одна мова, витісняючи іншу, отримувала певні ознаки переможеної мови й відповідно відрізнялася цими ознаками від своєї родички (витіснену мову, яка залишила свої сліди, називають субстратом), а також зазнавала граматичних та лексичних змін. Можливо, існують певні внутрішні закономірності розвитку мови, які з часом “віддаляють” її від споріднених наріч. Хоча, напевне, причиною появи будь-яких внутрішніх закономірностей є вплив інших (субстратних) мов.

Вважається, що на певному етапі мовної еволюції, до утворення окремих слов’янських та балтійських мов, існувала балто-слов’янська єдність, оскільки ці мови мають величезну кількість спільних слів, морфем і навіть граматичних форм. Припускають, що спільні предки балтів і слов’ян населяли території від Північного Подніпров’я – до Балтійського моря. Проте внаслідок міграційних процесів ця єдність розпалася.

На мовному рівні це відбилося дивовижним чином: праслов’янська мова постає як окрема мова (а не балто-слов’янський діалект) з початком дії так званого закону відкритого складу. Праслов’яни отримали цей мовний закон, взаємодіючи з якимсь неіндоєвропейським народом, мова якого не терпіла поєднання кількох приголосних звуків. Суть його зводилася до того, що всі склади закінчувалися на голосний звук. Старі слова почали перебудовуватися так, що між приголосними вставлялися короткі голосні або голосні мінялися місцем із приголосними, кінцеві приголосні втрачалися або після них з’являлися короткі голосні. Так, “ал-ктіс” перетворився на “ло-ко-ті” (лікоть), “кор-вас” на “ко-ро-ва”, “ме-дус” на “ме-до” (мед), “ор-бі-ті” на “ро-би-ти” “драу-гас” на “дру-ги” (другий) тощо. Грубо кажучи, уявлення про “дослов’янський” мовний період дають балтійські мови, які не зачепив закон відкритого складу.

Звідки нам відомо про цей закон? Насамперед з найдавніших пам’яток слов’янської писемності (Х – ХІІ століття). Короткі голосні звуки позначалися на письмі літерами “ъ” (щось середнє між коротким “о” й “и”) та “ь” (короткий “і”). Традиція написання “ъ” в кінці слів після приголосних, яка перейшла в російську мову за київською традицією передачі церковнослов’янської, дожила аж до початку ХХ століття, хоча, звісно, ці голосні в російській ніколи не читалися

Про мову та язик....

  • 13.02.11, 14:39
МОВА ПРО “МОВУ” І “ЯЗИК”

 03-05-2009 21:18 

 

Напередодні Великодніх свят, 14 квітня 2009 року, Севастопольська міська Рада для “Програми розвитку регіональної російської мови, російської культури” в Севастополі виділила з міського бюджету один мільйон гривень. Ініціатором рішення міської Ради виступила голова комісії міськради із соціально-гуманітарних питань депутат Тетяна Сорокіна, а рішення прийнято майже одностайно. Таким чином, на розвиток “регіонального язика” виділено, як для Севастополя, кругленьку суму, яку, незважаючи на кризу, депутати в бюджеті знайшли досить швидко. Про розвиток української, державної, мови в Севастополі на сесії не йшлося зовсім. У виступах на сесії, як і у багатьох інтерв’ю в місцевій пресі, Т. Сорокіна “сотоварищи” роз’яснення з приводу того, що то значить “региональный русский язык”, чим він різниться від літературної російської мови і чому так дорого треба платити на його засвоєння в Севастополі, не зробили. Т. Сорокіна лише зауважила “Славі Севастополя+”, що в Севастополі “присутствует момент вытеснения русского”. Сесія міської Ради, як це прийнято в Севастополі, супроводжувалася потужним інформаційним забезпеченням. Ще з літа головні магістралі міста прикрасили бігборди “Мы имеем право на историю и русский язык”, темі “язика” присвячено десятки статей та телерадіопрограм. Цікавим видався діалог на СРДТРК стосовно мовної політики у флотській столиці України молодесенької просвітянки з глашатаєм севастопольських ефірів депутатом від Руського блоку Г. Басовим та з допущеними до ефіру телеглядачами. Всі вони в один голос доводили молодій україночці аксіому, що “язик” стоїть значно вище “мови”, що українська мова є “нарєчієм”, тобто таким же діалектом російської як, наприклад, рязанська чи костромська говірка і тому не може служити єдиною державною мовою українського народу. Як вже давно заведено в севастопольських ЗМІ, джерела таких історично-лінгвістичних знахідок знаходяться поза межами їх оприлюднення, взамін силовим варіантом висувається лицемірна радянська версія радянської одномовності, в основі якої стояло знищення мов корінних народів. Отже, маємо певний “мовний сепаратизм”. Тож, давайте розберемося в причинах, чому частина севастопольців так зневажливо ставиться до статусу мови мовби братського народу, мови святителя Руси Рівноапостольного князя Володимира та і мови тих, хто колись засновував на фіно-мордовських болотах сучасну Москву. Чому деякі місцеві депутати і ім’ярек не бажають вивчати українську мову і активно протестують проти її вжитку в нашому славному місті. І що стоїть, що приховується за настирливим намаганням домогтися офіційного визнання верховенства в Україні “великого и могучего” “язика Пушкіна”. Історія питання не є особливою таємницею, хоча в Севастополі і в Криму замовчується ретельно. Бо вона не на користь “язика” Пушкіна, який не був етнічним росіянином і міг, мав право, насолоджуючись творчістю, пишномовно писати про велич і могутність любимої ним мови. Заперечувати великому російському поету не будемо, краще співставимо перші історичні згадки про сучасні “мову ” і “язик”, про які Пушкін міг і не знати, та вияснимо, яка з них є “нарєчієм” стосовно одна до одної. Історична правда в тому, що перші українські слова, побут і звичаї, які дійшли до нас без змін, записав ще візантійський дипломат і письменник Приск Ритор, відомий ще як Приск Понтійський, який у 447 році у складі посольства візантійського імператора Феодосія, прямуючи до ставки антського царя Атилли, відвідав нинішні українські землі. Це слова, які досі є в українській мові і яких немає в російській: “їжа”, “страва”, “гонт”. Цілий розсип сучасних українських слів прикрашає оригінали “Повісті времених літ”, “Слово про полк Ігорів”, новгородські літописи, писані тодішньою літературною староболгарською, чи як її ще називають, церковнослов’янською мовою. Дві грамоти польського короля Казимира за 1349 рік на підтвердження права власності написані руською, майже сучасною українською мовою. В 1378 році вже король Владислав чомусь такою ж українською мовою пише розписку молдавському господарю Петру, позичивши в того 4000 карбованців фрязького срібла, та такою ж мовою грамоту литовському князю Скиргайлу, даруючи тому Тоцьке князівство. Українською мовою пишуть грамоти смоленський князь Юрій Святославович в 1386 році, рязанський князь Олег Іванович і… ярлик 1393 року хана Золотої Орди Тохтамиша до польського короля про підтвердження між ними миру, написаний не польською, а українською. Хто не вірить сказаному, може пересвідчитися сам, взявши в бібліотеці ще радянських часів серію “Пам’ятки української мови” під назвою “Грамоти XIV ст.”, Київ, 1974. Під Корсунем у 1648 році козаки Богдана Хмельницького вже співали “Гей, у лузі червона калина, гей, похилилася, чогось наша славна Україна, гей, засмутилася.” (В. Антонович. Исторические пъсни Малорусского народа. т. 2, Киев, 1875), а ще про Гриця і “Засвистали козаченьки”. Ці пісні ми із задоволенням співаємо і сьогодні. А ось російська мова до часів Петра I, а точніше до 1713 року, такою не називалася. Офіційно звалася вона мовою москвинів, або московитів, руською в Європі та й у самій Москві до самого XVIII століття звалася виключно мова українська. І українська, а поряд з нею білоруська, яку в Москві в ті далекі часи називали литовською, та польська мови стали базовими для реформування московської мови в російську. А перемога під Полтавою і повне закабалення України і Білорусії, знищення автономії України якраз і надали московському царю такі підстави і можливості. І про це теж збереглося чимало історичних пам’яток, про які в Севастополі воліють або мовчати, або робити вигляд, що їх не існує зовсім. Але ж виникає питання, якщо так, то якою мовою розмовляли в Московськім царстві до реформ Петра. Для вияснення питання візьмемо оригінал книги Афанасія Нікітіна “Хождєніє за три моря”, написаної ним у кінці XV ст. Це буде тим більш для нас прикметним, бо у наші дні заступник голови Севастопольської державної адміністрації професор-лінгвіст В.П. Казарін заповзявся будувати в Балаклаві пам’ятник цьому першому московському письменнику-мандрівнику. Так ось, виявляється, оригінал цієї книги написаний не церковнослов’янською, не сучасною російською мовою, на якій сьогодні видається, а мовою ослов’яненого койне, в основі якої були фіно-уйгурська та частково руська (українсько-білоруська) лексика. У своїй праці Нікітін в однаковій мірі, не роблячи різниці, використовує слов’яно-фінський койне з уйгурською (ординською) мовою, а закінчує свою працю вдячною молитвою богу: “Бисмилля Рахман Рахим. Иса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керим”, що в перекладі означає “В ім’я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий і всемогутній...”. Не забудьте, пане Казарін, ці авторські слова викарбувати на постаменті майбутнього пам’ятника. Нагадаємо читачам, що попередниками Суздальського і Московського князівств були Велика Мордовія Ерзя-Рязань і Велика Пермь, розгромлені київським князем Святославом. Саме там знаходяться корені сучасної російської мови, та ця історія в російських підручниках не описується. Петро I цю історичну минувшину вважав темною і мракобісною, тому, щоб стати складовою частиною Європи, за основу історичного розвитку взяв європейський Київ і Древню Русь. Та в Європу не пускала мова Москви, яку навіть слов’яни за слов’янську не сприймали. Якою була та як розвивалася мова койне, перетворившись у нинішню російську мову, та як остання перетворилася у “великий и могучий русский язык”, можемо прослідкувати на базі збережених архівних словників та праць російського вченого І.С. Улуханова “Разговорная речь Древней Руси” (“Русская речь”, № 5, 1972). Та краще процитуємо самого Улуханова: “Круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI — XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики. В “Парижском словаре московитов” (1586 г.) среди всего словаря народа московитов находим лишь слова “владыка” и “злат”. В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 — 1619 рр.) их уже больше — целых 16 слов (“благо”, “блажить”, “бранить”, “воскресенье”, “воскреснуть”, “враг”, “время”, “ладья”, “немощь”, “пещера”, “помощь”, “праздникъ”, “прапоръ”, “разробление”, “сладкий”, “храмъ”). В книге “Грамматика языка московитов” немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696 г.) — их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским “оканьем” в приставках — типа “розсуждать”). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках — финская и тюркская... И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают”. Не знав “государева языка” і національний герой нинішньої Росії мордвин Іван Сусанін з Костромського повіту, про що красномовно свідчать чолобитні до царівни його рідних по його загибелі, які переводилися з фінської костромської на церковнослов’янську “государеву” мову. Тепер для нас стає зрозумілим, для чого гетьман Богдан Хмельницький в обов’язковому порядку в свої посольства до Московського царя включав товмача, тобто перекладача. А сьогодні нам доводять, що українська мова є “нарєчієм” костромської. У 1778 році в Москві вийшла в світ брошура російського письменника і лінгвіста Ф.Г. Каріна “Письмо о преобразителях российского языка”. Він так писав про рідну російську мову, яку сам називав “московским наречием”: “Ужасная разность между нашим языком и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен”. Севастопольським мовознавцям слід би знати, що першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”. першим реформатором “язика” був ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький, український і білоруський просвітник. Це він був автором виданої в 1619 році в Єв’є “Граматiки словенскiя правильное синтагма”, яка стала першою російською граматикою задовго до “революционера в русской лингвистике” Ломоносова, і створив наукові основи того, що сьогодні ми називаємо російською мовою. Далі роботу на вимогу Петра I надати московській мові слов’янський статус продовжили ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, М.В. Ломоносов та А.П. Сумароков. Це їхніми зусиллями Росія в XVIII столітті остаточно відмовилася від слідування болгарській мові і перейшла на народний ослов’янений фіно-тюркський, який став називатися “настоящим русским языком”, а та мова, що була базою цих реформ — українська — “так называемым русским”. Мовна політика була чільною складовою загальної стратегії царя “прорубання вікна в Європу”. При цім, як справедливо зауважив Іван Франко, “забивалися двері”. Тут слід пригадати, що в часи Московського царства і панування там народної мови койне до Петра I включно руська (українська) мова в Москві висміювалася — вона не була народною, а сприймалася адміністративно привнесеною зі сторони руськими (українськими) книжниками — “чужестранною”. Той же І. Улаханов пише, що В. Лудольф у своїй “Грамматике языка московитов” зазначив, що “чем более ученым кто-нибудь хочет казаться, тем больше примешивает он славянских выражений к своей речи или в своих писаниях, хотя некоторые и посмеиваются над теми, кто злоупотребляет славянским языком в обычной речи”. І не тільки посміювалися. Першодрукарю “литовцю” Івану Федорову-Федоровичу, який так високо цінується в Росії сьогодні, довелося з Москви серед зимової ночі просто втікати від розправи, хоч книги друкував він “государевою” церковнослов’янською мовою. І був “русский язык” не народним в Московії-Росії до тих пір, поки російське село його не освоїло, що було особливою турботою всіх царів і імператорів. Освоїти “язик” то освоїли, тільки свої корені не забули: і сьогодні легко відрізнити місцевих жителів Орла, Рязані, Костроми, Твері і Москви по їхній місцевій говірці. По суті, літературною російською мовою, відшліфованою О. Пушкіним, в російській глибинці не користуються і понині. Однак, коли адміністративна система в мовній політиці перемогла, то аж тоді Росія, приєднавшись до слов’янського світу, стала складовою частиною Європи. Висміюється вихідцями з Московії — Росії українська мова і сьогодні як в Росії, так і в Україні. Севастополь тут не виключення. Видно, так вже у них склалося історично. Відмінність лише в тому, що мова, яка дала життя своїй сусідці, сьогодні видається не руською мовою, як колись “ворожої Литви”, а “меншовартою” і “нарєчієм”, мовою селян, а не інтелігенції, мовою непровідної в Україні верстви. Що за цим стоїть? Тут проглядаються кілька ознак. Найголовніше, здається, в намаганні приховати історичну правду розвитку російської мови, бо з нею російська мова не може претендувати на главенство у слов’янському світі. Далі, не змігши утримати в імперських кордонах українців, значний прошарок політиків наших сусідів через мовну політику вбачає можливість втримати їх у орбіті свого впливу. Коли українська мова, позбавившись колоніальних пут, опанує всіма прошарками українського суспільства (дехто із сусідів небезпідставно вбачає у цьому зменшення наукової і інтелектуальної бази в самій Росії), доведеться опиратися на власну, далеко не слов’янську, основу. Як приклад, можна навести сучасний російський шоу-бізнес. Ну не можуть, статус колишньої імперії не дозволяє російським політикам-лінгвістам, їхнім ставленикам за кордоном в особі севастопольських депутатів міської Ради, взяти і визнати історичну правду, що насправді російська є “нарєчієм” української і білоруської мов, що українська мова не впала на нашу землю з Місяця після проголошення незалежності України, не принесена чужинцями, а є древньою мовою нашого народу. Тож, навіть під час кризи не жаліють грошей на “регіональний” розвиток за кордоном російської мови, на підручники “Севастополєвєдєние”, хоч підручники по “Костромовєдєнію” і “Рязановєдєнію” все ждуть свого часу. Тож, “Бисмилля Рахман Рахим”, шановні севастопольські депутати. На бігбордах напишіть, щоб пам’ятали всі російськомовні севастопольці корені своєї рідної мови. А знищити українську не змогли дві сотні царських заборон, голодомори і геноциди українців. І зараз вам не допоможуть не те що мільйон гривень, а й десять мільйонів зелених. Севастопольці, особливо молоде покоління, хоч і важко, але повертаються до своєї рідної, батьківської віковічної руської української мови.

І ще про Бандеру...

  • 13.02.11, 14:30
Степан Бандера : жизнь и деятельность

Гостьова книга Історія України Лінгвоцид(мововбивство)

[email protected]

12 октября 1957 года на ступеньках дома на улице Карла, 8, в Мюнхене был найден мертвым доктор Лев Ребет, редактор "Українського Самостійника", один из руководителей "Организации Украинских Националистов за границей" (ОУН(З)), давний политический оппонент Бандеры и ОУН (революционной). Медицинская экспертиза, проведенная через 48 часов после смерти, установила, что смерть наступила вследствие остановки сердца.
15 октября 1959 года в четверг, на лестничной площадке первого этажа на улице Крайтмайр, 7, в Мюнхене в 13.05 был найден еще живой, залитый кровью Степан Бандера, проводник (руководитель) ОУН. В этом доме он жил со своей семьей. Его сразу же отвезли в больницу. Доктор при осмотре уже мертвого Бандеры нашел у него привязанную кобуру с револьвером, и поэтому об этом инцинденте сразу же сообщили в криминальную полицию.
Экпертизой было установлено, что "смерть наступила вследствие насилия путем отравления цианистым калием".
Немецкая криминальная полиция сразу же взяла фальшивый след и на протяжении всего следствия так и не смогла ничего установить.
Провод (Руководство) Заграничных Частей ОУН (3Ч ОУН) сразу же в день смерти своего руководителя сделал заявление, что это убийство — политическое и что оно является продолжением серии покушений, начатых Москвой в 1926 году убийством Симона Петлюры в Париже, и в 1938 году — Евгения Коновальца в Роттердаме.
Степан Бандера был похоронен 20 октября на большом мюнхенском кладбище Вальдфридгоф.
Паралельно со следствием, которое вела западногерманская полиция, Провод 3Ч ОУН создал свою комиссию для расследования убийства проводника, которая состояла из пяти членов ОУН из Англии, Австрии, Голландии, Канады и Западной Германии.
...Последние точки над "і" в деле смерти Льва Ребета и Степана Бандеры были поставлены только в конце 1961 года на всемирно известном процессе в Карлсруэ.
За день до начала строительства берлинской стены, 12 августа 1961 года, в американскую полицию Западного Берлина обратилась молодая пара беглецов из восточной зоны: гражданин СССР Богдан Сташинский и его жена, немка Инге Поль. Сташинский заявил, что он — сотрудник КГБ и по приказу этой организации стал убийцей политиков в изгнании Льва Ребета и Степана Бандеры...

За несколько месяцев до своей трагической гибели Степан Бандера написал "Мои биографические данные", в которых сообщил некоторые факты из своего детства и юности.
Родился 1 января 1909 года в селе Угрынив Старый возле Калуша во время австро-венгерского правления в Галичине.
Его отец, Андрей Бандера, был греко-католическим священником в том же селе и происходил из Стрыя, где родился в мещанской семье Михаила и Розалии (девичья фамилия — Белецкая) Бандер. Мать, Мирослава, была дочерью священника из Угрынива Старого — Владимира Глодзинского и Екатерины (до замужества — Кушлык). Степан был вторым ребенком после старшей сестры Марты.
Детские годы в родном селе проходили в атмосфере украинского патриотизма. У отца была большая библиотека. Часто в доме бывали активные участники национальной и политической жизни Галичины. Братья матери были известными в Галичине политическими деятелями. Павло Глодзинский был одним из основателей украинских организаций "Маслосоюза" и "Сільський господар", а Ярослав Веселовский — депутатом Венского парламента.
В октябре-ноябре 1918 года Степан, как он сам пишет, "пережил волнующие события возрождения и строительства украинской державы".
Во время украинско-польской войны отец, Андрей Бандера, ушел добровольцем в Украинскую Галицкую Армию, став военным капелланом. В составе УГА он находился на Надднепрянщине, воевал с большевиками и белогвардейцами. В Галичину возвратился летом 1920 года.
Осенью 1919 года Степан Бандера поступил в украинскую гимназию в Стрые, которую окончил в 1927 году.
Польские преподаватели старались внедрять в гимназическую среду "польский дух", и эти намерения вызывали серьезное сопротивление со стороны гимназистов.
Поражение Украинских Сечевых Стрельцов привело к самороспуску Стрелецкой Рады (июль 1920 года, Прага), а в сентябре того же года в Вене была создана Украинская Военная Организация во главе с Евгением Коновальцем.
Под руководством УВО в полонизированных украинских гимназиях создавались ученические группы сопротивления. Хотя обычно членами этих групп становились ученики седьмого и восьмого классов, Степан Бандера принимал в них активное участие уже в пятом классе. Кроме того, он был членом 5-го Куреня Украинских Пластунов (скаутов), а после окончания гимназии перешел в Курень Старших Пластунов "Червона Калина".
В 1927 году Бандера намеревался поехать на учебу в Украинскую Хозяйственную Академию в Подебрадах (Чехо-Словакия), но не смог получить паспорт для выезда за границу. Поэтому он остался дома, "занимаясь хозяйством и культурно-просветительской деятельностью в родном селе (работал в читальне "Просвіта", руководил театрально-аматорским кружком и хором, основал спортивное товарищество "Луг", участвовал в организации кооператива). При этом проводил организационно-воспитательную работу по линии подпольной УВО в соседних селах" ("Мои биографические данные").
В сентябре 1928 года Бандера переехал во Львов и поступил на агрономическое отделение Высшей Политехнической Школы. Продолжал учебу до 1934 года (с осени 1928 до середины 1930 года жил в Дублянах, где было отделение Львовской Политехники). Каникулы проводил в селе у отца (мать умерла еще весной 1922 года).
Диплом инженера-агронома он так и не получил: помешала политическая деятельность и арест.
В 1929 году завершился процесс объединения всех националистических организаций, которые действовали разрозненно, в единую Организацию Украинских Националистов (ОУН). Проводником ОУН был избран Евгений Коновалец, который одновременно продолжал руководить УВО. Руководство двумя организациями давало возможность постепенно и безболезненно превратить УВО в одну из референтур ОУН, хотя в связи с тем, что УВО имела в народе очень большую популярность, была сохранена ее номинальная независимость.
Членом ОУН Бандера стал с начала ее существования. Имея уже опыт революционной деятельности, он стал руководить распространением подпольной литературы, которую печатали за пределами Польши, в частности, прессовые органы "Розбудова Нації", "Сурма", "Націоналіст", запрещенные польскими властями, а также издаваемые подпольно в Галичине "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН", "Юнацтво", "Юнак".
В 1931 году, после трагической гибели сотника Юлиана Головинского, которого Коновалец послал в Западную Украину, чтобы закончить непростой процесс объединения ОУН и УВО, краевым проводником ОУН на украинских землях, оккупированных Польшей, стал Степан Охримович. Охримович знал Бандеру еще со времени учебы в гимназии. Он ввел его в состав Краевой Экзекутивы (исполнительного органа) ОУН, поручив ему руководство всей референтурой пропаганды ОУН в Западной Украине.
Охримович считал, что Бандера, несмотря на молодость, справится с этим заданием. Степан Бандера действительно поднял пропагандистское дело ОУН на высокий уровень. Он положил в основу пропогандистской деятельности ОУН необходимость распространения идей ОУН не только среди украинской интеллигенции, студенческой молодежи, но и среди наиболее широких масс украинского народа.
Начались массовые акции, которые преследовали цель пробуждения национальной и политической активности народа.
Панихиды, праздничные манифестации во время сооружения символических могил борцам за свободу Украины, оказание почестей павшим героям в дни национальных праздников, антимонопольная и школьная акции интенсифицировали национально-освободительную борьбу в Западной Украине.
Антимонопольная акция представляла собой отказ украинцев от покупок водки и табака, на производство которых существовала монополия государства. ОУН призывала: "Прочь из украинских сел и городов водку и табак, потому что каждая копейка, потраченная на них, увеличивает фонды польских оккупантов, которые используют их против украинского народа".
Школьная акция, которая была подготовлена Бандерой еще в качестве референта КЭ ОУН, была проведена в 1933 году, когда он уже был Краевым проводником ОУН. Акция заключалось в том, что школьники выбрасывали из школьных помещений польские государственные гербы, издевались над польским флагом, отказывались отвечать учителям на польском языке, требовали от учителей-поляков, чтобы они убирались в Польшу.
30 ноября 1932 года в Городке Ягеллонском произошло нападение на почтовое отделение. При этом были арестованы Васыль Билас и Дмытро Данылышин и затем повешены во дворе львовской тюрьмы. Под руководством Бандеры было организовано массовое издание литературы ОУН об этом прцессе. Во время казни Биласа и Данылышина во всех селах Западной Украины траурно звонили колокола, отдавая честь героям.
В 1932 году Бандера становится заместителем краевого проводника, а с января 1933 года начинает исполнять обязаности краевого проводника ОУН. Конференция Провода ОУН в Праге в начале июня того же 1933 года формально утвердила Степана Бандеру в возрасте 24 лет на ПОСТУ краевого проводника.
Началась серьезная работа по ликвидации давнего конфликта, возникшего в процессе объединения ОУН и УВО, расширение организационной структуры ОУН, организация подпольной учебы кадров.
Под руководством Бандеры ОУН отходит от экспроприационных акций и начинает серию карательных акций против представителей польской оккупационной власти.
Три наиболее известных политических убийства того времени получили широкую огласку во всем мире, еще раз дали возможность поставить украинскую проблему в центре внимания мировой общественности.
21 октября того же года 18-летний студент Львовского университета Мыкола Лемык вошел в консульство СССР, убил сотрудника КГБ А. Майлова, заявив, что пришел отомстить за искусственный голодомор, который устроили русские большевики в Украине.
Этим политическим убийством лично руководил Степан Бандера. Боевой референт ОУН Роман Шухевич ("Дзвін") начертил план посольства и разработал план покушения.
Лемык добровольно сдался полиции, и судебный процесс над ним дал возможность на весь мир заявить, что голод в Украине — действительный факт, который замалчивает советская и польская пресса и официальные органы власти.
Еще одно политическое убийство совершил Григорий Мацейко ("Гонта") 16 июня 1934 года. Его жертвой стал министр внутренних дел Польши Перацкий.
Постановление об убийстве Перацкого было принято на специальной конференции ОУН в апреле 1933 года в Берлине, в которой принимал участие от Провода Украинских Националистов Андрей Мельник и другие, а от КЭ ОУН — исполняющий обязаности краевого проводника Степан Бандера.
Это убийство было актом мести за "пацификацию" в Галичине в 1930 году. Тогда польские власти усмиряли галичан массовыми избиениями, разрушая и сжигая украинские читальни, хозяйственные учреждения. 30 октября был зверски замучен сотник Юлиан Головинский, председатель КЭ ОУН и краевой комендант УВО, которого выдал провокатор Роман Барановский.
Руководителем "пацификации" был вице-министр внутренних дел Перацкий. Он же руководил подобными "пацификационными" операциями на Полесье и Волыни в 1932 году, был автором плана "уничтожения Руси".
План покушения разработал Роман Шухевич, приводил его в действие Мыкола Лебедь ("Марко"), общее руководство осуществлял Степан Бандера ("Баба", "Лис").
Польский журнал "Бунт Млодых" 20 декабря 1933 года в статье "Без пяти двенадцать" писал: "...Таинственная ОУН — Организация Украинских Националистов — сильнее всех легальных украинских партий вместе взятых. Она господствует над молодежью, она
(в Польше слова "Украина", "украинец" были запрещены. Вместо них полагалось говорить и писать "Малопольска всходня" (восточная Малопольша) и "русин". — Прим, редактора.) формирует общественное мнение, она действует в страшном темпе, чтобы втянуть массы в круговорот революции... Сегодня уже понятно, что время работает против нас. Каждый староста в Малополше и даже на Волыни может назвать несколько сел, которые до недавнего времени были полностью пассивными, а сегодня они стремятся к борьбе, готовы к антигосударственным акциям. А это значит, что сила противника возросла, а польское государство многое утратило".
Этой могущественной и таинственной ОУН руководил мало кому известный молодой интеллигентный студент Степан Бандера.

14 июня, за день до убийства генерала Перацкого, польская полиция арестовала Бандеру вместе с его товарищем, инженером Богданом Пидгайным ("Быком"), вторым (вместе с Шухевичем) боевым референтом КЭ ОУН, когда они пытались пересечь чешско-польскую границу.
После гибели Перацкого, ареста Ярослава Карпинца, студента-химика Ягеллонского университета, и обыска на его квартире в Кракове, когда был найден ряд предметов, которые подтверждали его причастность к изготовлению бомбы, оставленной Мацейко на месте покушения, началось следствие: полиция зафиксировала контакты Бандеры и Пидгайного с Карпинцем в Кракове. Были арестованы еще несколько членов организации, которые имели отношение к убийству министра, в том числе Лебедь и его невеста, будущая жена, Дария Гнаткивская.
Следствие тянулось долго, и, возможно, подозреваемых не удалось бы поставить под суд, но в руки полиции попали около двух тысяч документов ОУН — так называемый "архив Сеныка", который находился в Чехо-Словакии. Эти документы дали возможность польской полиции установить большое количество членов и руководителей ОУН.

Два года допросов, физических и моральных пыток. Бандеру содержали в одиночной камере, закованным в кандалы. Но и в этих условиях он искал возможности связаться с друзьями, поддержать их, пробовал выяснить причины провала. Во время еды ему расковывали руки, и он успевал за это время писать на дне тарелки записки друзьям.
С 18 ноября 1935 по 13 января 1936 года в Варшаве происходил суд над двенадцатью членами ОУН, обвиненными в соучастии в убийстве министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого. Вместе с Бандерой судили Дарию Гнаткивскую, Ярослава Карпинца, Якова Чорния, Евгения Качмарского, Романа Мыгаля, Екатерину Зарицкую, Ярослава Рака, Мыколу Лебедя. Обвинительный акт состоял из 102 машинописных страниц. Обвиненные отказывались говорить по-польски, здоровались приветствием: "Слава Украине!", превратили зал процесса в трибуну пропаганды идей ОУН.
13 января 1936 года был объявлен приговор: Бандера, Лебедь, Карпинец приговорены к смертной казни, остальные — от 7 до 15 лет заключения.
Процесс вызвал всемирный резонанс, польское правительство не осмелилось привести приговор в исполнение и начало переговоры с легальными украинскими политическими партиями о "нормализации" украинско-польских отношений. Бандере и его друзьям смертная казнь была заменена пожизненным заключением.
Это дало возможность организовать над Бандерой и членами Краевой Экзекутивы ОУН еще один судебный процесс, на сей раз, во Львове, по делу нескольких террористических актов, которые совершила ОУН.
На львовском процессе, который начался 25 мая 1936 года, на скамье подсудимых был уже 21 обвиняемый. Здесь Бандера открыто выступил как краевой проводник ОУН.
На варшавском и львовском процессах Степан Бандера был приговорен вместе к семи пожизненным заключениям. Несколько попыток подготовить его побег из тюрьмы не имели успеха. За решеткой Бандера просидел до 1939 года — до оккупации Польши немцами.
Уже в это время НКВД интересовалося ОУН, в частности Бандерой. 26 июня 1936 года, когда Бандера давал показания на Львовском процессе, в зале к его словам внимательно прислушивался московский дипломат Светняла. Бандера, объясняя цель и методы борьбы украинских националистов против русского большевизма, говорил: "ОУН выступает против большевизма потому, что большевизм — это система, с помощью которой Москва поработила украинскую нацию, уничтожив украинскую государственность...
Большевизм методами физического уничтожения борется на восточноукраинских землях с украинским народом, а именно — массовыми расстрелами в подземельях ГПУ, уничтожением голодом миллионов людей и постоянными сылками в Сибирь, на Соловки... Большевики применяют физические методы, поэтому и мы применяем в борьбе с ними физические методы..."

После захвата немцами Польши в Западную Украину пришли новые оккупанты. Из польских тюрем освободились тысячи украинских политзаключенных, и среди них Степан Бандера.
В конце сентября 1939 года он подпольно прибыл во Львов, где на протяжении нескольких недель занимался разработкой стратегии будущей борьбы.
Главное — создание густой сети ОУН по всей Украине, налаживание ее широкомасштабной деятельности. Продумывался план действий на случай массовых репресий и депортаций советскими оккупантами населения Западной Украины.
По приказу Провода ОУН Бандера перешел за границу, в Краков. Здесь он женился на Ярославе Опаривской.

"Революционеры" в ОУН, лидером которых был Степан Бандера, считали, что Украина должна собственными силами, не надеясь на чью-либо милость, не будучи лослушным орудием в чужих руках, завоевывать независимость в борьбе.
События, которые произошли летом 1941 года, до и после Акта восстановления украинской государственности, показали полную правоту Бандеры в том, что милости от Гитлера Украине ждать не следует.

Готовясь к борьбе с московско-большевистскими оккупантами, ОУН-революционная решила использовать внутренние разногласия между некоторыми военными кругами Вермахта и нацистской партией для организации учебных украинских груп при немецкой армии. Были созданы северный украинский легион "Нахтигаль" ("Соловей") под руководством Романа Шухевича и южный легион "Роланд". Предварительными условиями их создания было то, что эти формирования предназначались только для борьбы против большевиков и не считались составными частями немецкой армии; на мундирах воины этих легионов должны были носить тризубец и идти в бой под сине-желтыми знаменами.
Руководство ОУН (р) планировало, что с приходом в Украину эти легионы должны стать зародышем самостоятельной национальной армии.
30 июня 1941 года, сразу же после бегства большевиков, Национальное Собрание во Львове провозгласило Акт восстановления Украинской Государственности. Председатель Национального Собрания Ярослав Стецько был уполномочен создать Временное правительство для организации украинских властных структур.
Гитлер поручил Гиммлеру срочно ликвидировать "бандеровскую диверсию", создание самостоятельного Украинского государства отнюдь не входило в планы нацистов.
Во Львов немедленно прибыла команда СД и спец-группа гестапо для "ликвидации заговора украинских самостийников". Премьеру Стецько был предъявлен ультиматум: признать недействительным Акт возобновления Украинского Государства. После решительного отказа Стецько и еще несколько членов правительства была арестованы. Проводник ОУН Бандера был арестован в Кракове.
Сотни украинских патриотов нацисты бросили в концлагеря и тюрьмы. Начался массовый террор. В концлагере Освенцим зверски были замучены братья Степана Бандеры — Олэкса и Васыль.
Когда начались аресты, оба украинских легиона, "Нахтигаль" и "Роланд", отказались подчиняться немецкому военному командованию и были расформированы, их командиры — арестованы.
Бандера пробыл в концлагере до конца 1944 года.
Почувствовав на своей шкуре силу УПА, немцы начали искать в ОУН-УПА союзника против Москвы. В декабре 1944 года Бандера и еще несколько членов ОУН-революционной были освобождены. Им предложили переговоры о возможном сотрудничестве. Первым же условием переговоров Бандера выдвинул признание Акта возобновления Украинской Государственности и создание украинской армии как отдельных, независимых от немецких, вооруженных сил самостоятельной державы.
Гитлеровцы не согласились признать независимость Украины и стремились создать пронемецкое марионеточное правительство и украинские военные формирования в составе немецкой армии.
Бандера решительно отбросил эти предложения.
Все последующие годы жизни С. Бандеры вплоть до трагической гибели — время борьбы и большого труда за пределами Украины для ее блага в полулегальных условиях чужеземной среды.
После августа 1943 года, от III Чрезвычайного Великого Сбора ОУН, на котором руководство перешло к Бюро Провода ОУН, и до февральской 1945 года конференции, председателем Организации был Роман Шухевич ("Тур"). Февральская конференция избрала новый состав Бюро Провода (Бандера, Шухевич, Стецько). Степан Бандера снова стал руководителем ОУН (р), а Роман Шухевич — его заместителем и председателем Провода в Украине. Провод ОУН решил, что в связи с московско-большевистской оккупацией Украины и неблагоприятным международным положением, проводник ОУН должен постоянно пребывать за границей.
Бандера, именем которого было названо национально-освободительное движение против оккупации Украины, был опасным для Москвы. Мощная идеологическая и карательная машина была запущена в ход.
В феврале 1946 года, выступая от имени УССР на сессии Генеральной Ассамблеи ООН в Лондоне, поэт Мыкола Бажан потребовал от западных государств выдачи большого количества украинских политиков в изгнании и в первую очередь Степана Бандеры.
На протяжении 1946-1947 годов американская военная полиция охотилась за Бандерой в американской оккупационной зоне Германии.
В последние 15 лет жизни Степан Бандера ("Весляр") опубликовал большое количество теоретических работ, в которых анализировалась политическая ситуация в мире, в СССР, в Украине, были определены пути дальнейшей борьбы. Эти статьи не утратили своего значения и в наше время.
Как предостережение нынешним строителям "независимой" Украины в тесных объятиях северного соседа звучат слова С. Бандеры из статьи "Слово к украинским националистам-революционерам за границей" ("Визвольний шлях".—Лондон.—1948.—№№ 10,11,12): "Главной целью и главнейшим принципом всей украинской политики является и должно быть восстановление Украинского Самостоятельного Соборного Государства путем ликвидации большевистской оккупации и расчленения российской империи на самостоятельные национальные государства. Только тогда может иметь место объединение этих самостоятельных национальных государств в блоки или союзы по принципу геополитических, хозяйственных, оборонных и культурных интересов на представленных выше основаниях. Концепции эволюционной перестройки или превращения СССР в союз свободных государств, но так же объединенных, в том же составе, с преимущественным или центральным положением России — такие концепции противоречат идее освобождения Украины, их надо до конца устранить из украинской политики.
Самостоятельного государства украинский народ сумеет добиться только путем борьбы и труда. Благоприятное развитие международной ситуации может значительно помочь расширению и успеху нашей освободительной борьбы, но оно может сыграть только вспомогательную, хотя и очень полезную роль. Без активной борьбы украинского народа наиболее благоприятные ситуации не дадут нам никогда государственной независимости, а только замену одного порабощения другим. Россия со своим глубоко укоренившимся, а в современную епоху наиболее раскаленным захватническим империализмом, в каждой ситуации, в каждом состоянии, всеми силами, со всей ожесточенностью будет бросаться на Украину, чтобы удержать ее в составе своей империи или заново поработить. Как освобождение, так и защита самостоятельности Украины может в основе своей опираться только на собственные украинские силы, на собственную борьбу и постоянную готовность к самозащите.

Убийство С. Бандеры было заключительным звеном 15-летней цепи перманентной охоты на лидера украинских националистов.
В 1965 году в Мюнхене увидела свет 700-страничная книга — "Московские убийцы Бандеры перед судом", в которой собрано большое количество фактов и документов о политическом убийстве Бандеры, отклики мировой общественности о процессе над Сташинским в Карлсруэ, детальное описание самого процесса.
В книге описан целый ряд попыток убийства Бандеры. А сколько их осталось неизвестными?
В 1947 году покушение на Бандеру готовил по приказу МГБ Ярослав Мороз, перед которым стояло задание совершить убийство так, чтобы оно выглядело, как эмигрантское сведение счетов. Покушение было раскрыто Службой Безопасности ОУН.
В начале 1948 года из Польши в Западную Германию прибыл агент МГБ Владимир Стельмащук ("Жабски", "Ковальчук"), капитан подпольной польской Армии Краевой. Стельмащуку удалось выйти на место пребывания Бандеры, но поняв, что в ОУН стало известно о его агентурной деятельности, он исчез из ФРГ.
В 1950 году СБ ОУН узнала о подготовке базой КГБ в столице Чехо-Словакии Праге покушения на Бандеру.
На следующий год данные о Бандере начал собирать агент МГБ, немец с Волыни Степан Либгольц. Позже КГБ использовало его в провокации, связанной с побегом убийцы Бандеры, Сташинского, на Запад.
В марте 1959 году в Мюнхене был арестован немецкой криминальной полицией некий Винцик, якобы работник какой-то чешской фирмы, который усиленно разыскивал адрес школы, где учился сын Степана Бандеры Андрей.
34 ОУН имели информацию о том, что в том же году КГБ, используя опыт уничтожения Петлюры, готовил к покушению молодого поляка і родственников которого будто бы уничтожили бандеровцы в Галичине.
И, наконец, Богдан Сташинский, уроженец села Борщовычи возле Львова. Еще до убийства Ребета Сташинский познакомился с немкой Инге Поль, на которой он женился в начале 1960 года. Инге Поль, очевидно, сыграла большую роль в том, что у Сташинского открылись глаза на коммунистическую советскую действительность. Поняв, что КГБ, заметая следы, уничтожит его, Сташинский за день до похорон маленького сына сбежал с женой в американскую зону Западного Берлина. После помолвки с Инге Поль в апреле 1959 года, Сташинского вызвали в Москву и в "высшей инстанции" приказали убить Бандеру. Но тогда, в мае, выехав в Мюнхен и выследив проводника ОУН, в последнюю минуту Сташинский не совладал с собой и убежал.
2-го октября 1959 года, за 13 дней до гибели Бандеры, СБ ОУН за границей стало известно о решении Москвы убить проводника. Но не уберегли...
Когда 15 октября Бандера возвращался в час дня домой, на ступеньках лестницы к нему приблизился Сташинский и из завернутого в газету двухканального "пистолета" выстрелил ему в лицо синильной кислотой...
Когда-то руками захваченных татарами украинских хлопцев, превращенных в янычар, истреблялись их собратья. Теперь украинец Сташинский, холуй московско-большевистских оккупантов, своими руками уничтожил украинского проводника...
Весть о побеге Сташинского на Запад стала взрывом бомбы большой политической силы. Процесс над ним в Карлсруэ показал, что приказы о политических убийствах издавали первые руководители СССР, члены ЦК КПСС.
...На тихой фешенебельной улице Ливерпул Роуд, 200, почти в центре Лондона, в музее Степана Бандеры хранятся личные вещи проводника ОУН, одежда со следами его крови, посмертная маска. Музей устроен так, что проникнуть в него можно только изнутри помещения. Придет время — и экспонаты этого музея будут перенесены в Украину, за которую всю свою жизнь боролся и за которую погиб ее великий сын.

Про Бандеру и его УПА

  • 10.02.11, 21:50

Селия & Хлоя

 

 

Сергей Журавлев,

28-04-2009 10:04

Степан Бандера и его ОУН

[ Из статьи «Больше правды о войне — больше печали?», опубликованной в газете "Моя Батьківщина. Моя Родина" (Харьков), № 27 (148), 21-30 сентября 2005 г. ]

По объему дезинформации и даже просто неправды, окружающих его, Степан Бандера может соревноваться разве что с генералом Власовым. Но если Власова еще можно обвинить в измене Сталину, то Бандера никогда и никому не изменял. Он боролся за интересы своего украинского народа так, как он их понимал. А понимал он их просто: независимость, независимость и еще раз независимость — по-украински «незалежність».

Сын священника Андрея Бандеры. Отец арестован и расстрелян после захвата Красной Армией Западной Украины вследствие пакта Молотова — Риббентропа. Двух сестер НКВД сослал в Красноярский край. Два брата — Александр и Василий — погибли в 1942 году в немецком Освенциме. Третий — Богдан — был, скорее всего, убит немцами вследствие тайного приказа СС уничтожать бандеровцев без суда.

Бандера стал известным и даже прославился в то время, когда Западная Украина была польской. Он убил министра внутренних дел Польши (Бронислава Перацкого. — Ред.). Вся Украина считала польских лидеров предателями. Пока паны воевали с Красной Армией, они обещали Украине независимость. А потом заключили сделку: часть Украины отходит к СССР, а часть — к Польше. Бандера, совершив теракт против польского министра, стал героем Украины. За это он был приговорен к смертной казни и ждал ее много лет в польской тюрьме (18 ноября с. г. исполнится 70 лет начала судебного процесса, завершившегося 13 января 1936 г., над членами ОУН С. Бандерой, М. Лебедем, М. Карпинцем. — Ред.). После разгрома Польши Германией в 1939 году он вышел из тюрьмы и расколол движение украинских националистов ОУН на два крыла. Одно было готово к сотрудничеству с Гитлером (его возглавил полковник Андрей Мельник). А сам Степан Бандера возглавил другое, радикальное, крыло.

Бандера тоже «крутил» с немцами и Германией: еще во времена Веймарской республики, и при Гитлере. Но он видел одну цель: независимость Украины.

…Через несколько дней после вступления немцев во Львов он провозгласил независимость Украины и создал правительство. Манифест был зачитан по львовскому радио:

— Волей украинского народа Организация Украинских Националистов под руководством Степана Бандеры провозглашает восстановление Украинского государства, за которое сложили свои головы целые поколения лучших сынов Украины.

Представляет интерес: по мнению бандеровцев, границы Украины должны доходить до Волги и Северного Кавказа, так как Кубань и Ставрополье населяют выходцы с Украины.

Но немцы считали, что они сами будут управлять и русскими, и украинцами, и белорусами без всяких там независимых государств. Они не видели смысла в создании независимого государства, провозглашенного Бандерой. Нацисты рассматривали украинское антикоммунистическое движение как временного союзника. Гитлер в речи 16 июля 1941 г. говорил:

— Никогда нельзя позволять, чтобы кто-нибудь, кроме немцев, носил оружие! …Ни славянин, ни чех, ни казак или украинец.

Уже с августа 1941 г. началась подпольная антигерманская деятельность бандеровцев. 25 ноября 1941 г. органы СС и СД Рейхскомиссариата Украины получили тайный приказ:

— Неопровержимо доказано, что движение Бандеры готовит восстание в Рейхскомиссариате, цель которого — создание независимой Украины. Все активисты движения Бандеры должны быть немедленно арестованы и после основательного допроса тайно уничтожены как грабители.

Немцы тысячами арестовывали и расстреливали представителей ОУН. Они посадили Бандеру в берлинскую тюрьму, затем в концлагерь Заксенхаузен. Но весной 1945-го, когда для гитлеровцев создалось тяжелое положение, в их руководстве появились лидеры, которые позволили развернуться генералу Власову. Они же «дали добро» и Бандере, который в 1944 г. вышел из лагеря и создал Украинское правительство и Украинскую национальную армию.

...Он сразу понял, что главным препятствием на пути независимости Украины теперь становится СССР и начал борьбу со Сталиным. После войны, в 1954 г. был убит агентом КГБ по указанию Н. С. Хрущева, который принял решение об уничтожении Бандеры. Через ряды УНА (Украинская Независимая Армия) прошло не менее 100 тысяч украинцев, которые — как пишет А. Гогун в книге «Между Гитлером и Сталиным» — отметились и на антинемецком, и на антисоветском фронтах:

— Именно бандеровцы не побоялись в одиночку бросить вызов двум сильным тоталитарным империям своего времени.

…В советское время все смешали в одну кучу: и бандеровцев, и мельниковцев, и украинских полицаев, и украинскую дивизию «СС Галичина»…

По данным ЦК КПСС, с 1944-го по 1952 год арестованы 134 тысячи человек, убиты 153 тысячи, высланы за пределы УССР — 203 тысячи. Всего репрессировано до 500 тысяч. Чтобы оправдать эту войну с населением Западной Украины, чтобы из Украины выселять десятки тысяч семей, огульно решили приписать Бандере сотрудничество с гитлеровцами.

Последний командующий Украинской повстанческой армии Василий Кук говорил:

— На военном фронте мы не смогли выиграть войну ни с немцами, ни с большевиками... Второй фронт был идеологический... эта борьба закончилась тем, что сейчас у нас Украинское государство…

Выходит, Бандера никогда и никого не предавал. Он служил своему народу так, как понимал интересы этого народа. Такова правда. Без этой правды, оставаясь в болоте советской пропаганды, нам в новой России никогда не понять ни авторитета среди населения Западной Украины движения Бандеры, ни вообще всей нынешней ситуации на Украине…

 

Изяслав Лемберикман ветеран Великой Отечественной войны, Днепропетровск

Re:Феномен бандерофобии в русском сознании

Запад не надуешь

  • 09.02.11, 20:51
Василий Абраменко,
08-02-2011 00:09
(ссылка)

Это спам
Противодействие коррупции.
В Америке думают, что Янукович водит их за нос

Действия украинской прокуратуры больше напоминают политическое преследование, чем борьбу с коррупцией.
Такое мнение озвучил вице-президент Атлантического Совета США Дэймон Уилсон в интервью "Голосу Америки".

"Мы видим сегодня, что государственные институты используются для преследования политической оппозиции. Откровенно, мы знаем, что в украинской политике нет ангелов. Меня беспокоит то, что происходит сегодня - это повторение сценария
систематического преследования бывших членов правительства", - отметил эксперт.
"Это не демократия, если после того как тебя выбрали, ты делаешь все для того, чтобы как можно дольше удержаться у власти. И сегодня в Киеве есть люди, которые
пытаются это делать. Это чрезвычайно опасная ментальность для демократической системы", - заявил Уилсон.
По мнению эксперта, "случаи преследования журналистов и интеллигенции и особенно теперь с преследованием бывших должностных лиц - это выглядит как выборочное преследование тех, кто ассоциируется с предыдущим правительством,
Оранжевой революцией".
В свою очередь советник Хельсинской комиссии Орест Дейчакивский напоминает, что мир хорошо понимает, что сегодня происходит в Украине.
"Если члены правительства Януковича думают, что они могут водить запад за нос, то я хочу сказать, что запад все прекрасно понимает. Я еще не встретил никого, который работает с Украиной, кто бы не думал, что последние уголовные преследования правительства Тимошенко является политически мотивированными", - заявил эксперт.
"Если ситуация с демократией ухудшаться такими темпами как сегодня, я не думаю что Европейский Союз захочет иметь дело с Украиной. Это и так трудно, Европа не ждет Украину с распростертыми объятиями даже при лучших обстоятельствах", - отмечает Дейчакивский. Вместе с тем он убежден, что не все еще потеряно.
По его словам плюрализм украинской нации, когда половина населения не соглашается с политикой правительства, существование хотя и слабого гражданского общества и относительно свободных медиа дает шанс Украине выстоять и избежать введения полного авторитарного режима, наподобие тех, что действуют в России или Беларуси.
Украинская правда

РЕПЛИКА.
Наверное, каждый не ангажированный гражданин Украины понимает, что правительство Тимошенко, да и она сама, - не ангелы. Равно как понимает, что вся эта "анти-коррупционная" возня не более чем фарс. Что здесь говорить, всё ясно.
Хочу напомнить события недавних лет.
ФАТФ (Международная организация по противодействию отмыванию грязных денег) в 2002 году потребовала принять на законодательном уровне, ряд мер по этому самому "отмыванию". Требования носили ультимативный характер. Был установлен предельный срок принятия ВР указанных мер, и угроза применения санкций в случае неприятия. За день до указанного срока Верховная Рада успешно, и очень, очень дружно провалила голосование по законопроекту.
Нет нужды говорить о размахе стирки и отмывки бабла в тот период. Нет нужды доказывать, как не хотелось нардепам расставаться с любимым детищем "экономики переходного периода". Провалив законопроект, нардепы всех мастей и оттенков, кинулись доказывать, что Украина "ничего" "не потеряет".
Слова у ФАТФ не разошлись с делом. Санкции ввели, и они оказались очень
тяжелыми, прежде всего для нардепов и едва народившейся олигархической буржаазии. Весной 2003 года Верховная Рада, без проволочек и дискуссий провела Закон "О противодействии....".
Сказка ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок". Именно так надо воспринимать слова Д. Уилсона. ФАТФ никуда не делась, она просто дремлет до поры до времени. И не стоит играться с "западом". Не стоит будить спящую собаку. Вдруг проснётся и начнёт "мониторить" тайны происхождения многих нынешних финансовых "состояний". Они там ребята стойкие, и очень въедливые. Уж если начнут, то непременно докопаются до истины.

Национализм и нацизм

  • 08.02.11, 21:17

Если  суммировать  философию  украинофобов,  или  противников  украинского  национализма,  то  она  сводится  к  вопросу: "Чем украинские националисты отличаются от гитлеровцев? Ничем?. Что  бы  ответить  на  этот  вопрос,  я  вынужден  привести  базовые,  международно  признанные  определения  "национализма",  "фашизма",  "нацизма",  ибо  незнание  этих  определений  приводит  к  неверным  выводам,  искаженному  восприятию  политической  философии. Здесь,  в  интернете,  да  и  не  только,  недобросовестными  писателями-журналистами,  политиками  безбожно  и  злонамеренно  путаются  указанные  определения.  Под НАЦИОНАЛИЗМОМ  в  международно  принятом  определении   понимается любовь к нации. В политическом смысле, - философия духовного и экономического расцвета нации в рамках суверенного Государства.  Национализм  как  политическая  философия,  характерен  для  наций  угнетённых,  не  обладающих  Государственным  суверенитетом,  и  добивающихся  НЕЗАВИСИМОСТИ.  С  другой  стороны  национализм,  это  фабула  существования  суверенного  Государства,   поэтому  ВСЕ  без  исключения  Государства-суверены   исповедуют  национализм  в  форме  Государства-нации.   В  многонациональных  Государствах  или  государствах   с   населением  образованном   эмигрантами,  более  принят  термин  ПАТРИОТИЗМ (любовь  к  Отечеству, - суть  Государству).  Но  патриотизм  есть  подменённое  понятие  национализма  не  более  того,  ибо  такие  Государства  стремятся  создать  обособленную  политическую  нацию.  Например,  в  СССР  "общность  Советский  Народ",  в  США  "американская  нация".  А  потому  "патриотизм"  и  "национализм"  определения  глубоко  эквивалентные.  ШОВИНИЗМ   предполагает философию НАЦИОНАЛЬНОЙ ИСКЛЮЧИТЕЛЬНОСТИ.  В отличие от национализма, шовинизм проявляется лишь у доминирующей, господствующей нации   от имени «превосходства», «главенства», «старшего брата» и т. п..   В политическом смысле, - философия подавления национальных меньшинств в их стремлении обрести Государственную независимость и суверенитет. Шовинизм  отчетливо  проявляется  в  политике  современной  России,  например  в  отношении  народа  Ичкерии.  Но,  это  пол  беды.  Чеченские  войны,  это  внутреннее  дело  России.  Другой  вопрос  справедливые  они  или  нет.  Главная  беда,  это  укоренившееся  в   сознании  политического  руководства  РФ  и  её  "титульного"  народа  мнения  о  "принадлежности"  к  России  новых,  уже    суверенных  Государств  "близкого  зарубежья".  Уже  этот  термин  предполагает,  что  нации  и  народы  должны  быть  под  бдительным  "присмотром"  "великой  россии"  и  уходить  далеко (например  в  Евросоюз)  НЕ  ДОЛЖНЫ. Таким  образом  ШОВИНИЗМ,  вообще  это  политическая  философия "имперских"  наций УЖЕ  обладающих территориями других народов,  или  недавно  их  потерявщих. НАЦИЗМ, - это  ГИПЕР-ШОВИНИЗМ соединенный с социалистическими идеями. В политическом смысле НАЦИЗМ, это философия захвата других "низщих" наций и их территорий для обслуживания интересов "высшей" нации-расы. Так германский национал-социализм прямо ставил, в своих программных документах(25  пунктов  Гитлера) захват территорий и колоний: - "для пропитания германского народа и для расселения избыточного германского населения". В  общем  можно  сказать,  что  нацизм  проявляется,  как  правило  у  развитых  суверенных  наций  не  обладающих  территориями  других  народов,  но  стремящихся  их  приобрести. ТРАДИЦИОННЫЙ УКРАИНСКИЙ НАЦИОНАЛИЗМ В  сознании  обывателя  на  постсоветском  пространстве  связывается  с  понятием  ФАШИЗМ.  Вообще,  под  ФАШИЗМОМ  в  широком  смысле,  общепринято  понимать  политические течения и теории УЛЬТРА правого ШОВИНИСТИЧЕСКОГО толка, или вообще ПОЛИТИЧЕСКИЙ  УЛЬТРА-РАДИКАЛИЗМ  правой   и  левой  идеологии. Вопрос. Назовите мне программные документы ОУН, или труды классиков украинского национализма, где ставится задача подавления иных наций на территории Украины, и/или  ставится задача ЗАХВАТА чужих  территорий где проживают иные народы и нации, для обслуживания интересов этнических украинцев?   Таких  программных  идей  нет!  Следовательно,  ставить  знак  равенства  между  Германским  нацизмом  40-х  годов  и  украинским  национализмом,  по  меньшей  мере,  НЕ  КОРРЕКТНО. В программных документах ОУН, ставилась задача ВОЗРОЖДЕНИЯ УКРАИНСКОГО СУВЕРЕННОГО ГОСУДАРСТВА в рамках исторически сложившийся границ. Ранее и ныне украинские националисты ставят задачу построения ГОСУДАРСТВА УКРАИНЦЕВ, в котором будет обеспечен духовный и экономический расцвет ВСЕХ НАЦИОНАЛЬНОСТЕЙ проживающих на территории современной Украины.  Поэтому,   вопрос  лежит  не  в  этнической  плоскости,  а  в  плоскости   политической, - МЫ  ГРАЖДАНЕ  УКРАИНЫ  (вне  зависимости  от  национальности  и  вероисповедания)  СОЗИДАЕМ  УКРАИНСКУЮ  ПОЛИТИЧЕСКУЮ  НАЦИЮ.  Это  фундаментальная  задача.  Ибо  без  её  решения  государство  Украина  будет  не  более  чем  территория  населённая  без идейным  населением  живущим  неведомо  зачем.  Иными  словами  БЕЗ  МЕЧТЫ,  а  следовательно  рыхлое,  разобщенное, - способное  к  распаду. Основные  стрелы  идеологов  великорусского  шовинизма,  против  украинского  национализма  направленны  на  ОУН  времен  второй  Мировой  войны.  Именно  там  ищется   негатив  для  обоснования  ПОРОЧНОСТИ  украинского  национализма.  Для  россиян очернить  украинских  националистов   очень  важно!  Почему?   Всё  просто,  без  Украины  им  не  воссоздать  Российскую  империю!  Может  и  правда  украинский  национализм  прошлого   имел  темные  стороны?  Для  ответа  на  этот  вопрос,  давайте  ответим  на  другой,  но,  связанный  вопрос: -  кто  воевал,  какие  цели  и  задачи  ставились  государствами  участниками  второй  Мировой  войны? Кратко  можно  сказать  так, - войну   39 -45 года,  а  ранее  в  первую  Мировую  развязали,  с  одной  стороны, -  государства исповедующие философию ШОВИНИЗМА (имели колонии и сферы влияния, по сути они защищали уже "завоеванное"), с другой стороны - Государства исповедующие философию НАЦИЗМА (ставили задачу захвата территорий и колоний).   СССР  того  времени,  также  ставил  перед  собой  захватнические  цели,  и  также  как  и  Германия  несет  ответственность  в  развязывании  второй  Мировой.  Это  ныне,  уже  признанный   мировым  сообществом  факт.  Исключение,  среди  главных  участников  войны,  составляют  США.  Президентом  Рузвельтом  в  качестве  фундаментального  условия  участия  США  в  войне  на  стороне  антигитлеровской  коалиции  были  поставлены  не  захватнические  цели,  а  ДЕМОНТАЖ  КОЛОНИАЛЬНОЙ  СИСТЕМЫ  УСТРОЙСТВА  МИРА.  Он  определил  колониальную  систему  как   главную  причину  двух  мировых  войн,  постоянный  источник  военного  противостояния. Все  государства-суверены, которые  вели  боевые  действия  на  территории  современной  Украины  в  40-х  годах  прошлого  века (Германия,  СССР,  Польша),  имели  захватнические  цели.  Германия  прямо  ставила  цель  завата  территории  и  порабощения  украинского  народа,   СССР  возврата  утраченных  ранее,  "своих"  территорий  в  западной  Украине,  Польша  удержания  этих  территорий  в  послевоенный  период.  В  отличии  от  них  армия  Украинской  Народной  Республики (УПА)  воевала  НА  СВОЕЙ  ТЕРРИТОРИИ.  ОУН  УПА  не

Солженіцин про Україну і її незалежність

  • 08.02.11, 19:57
Отрывок из книги "Архипелаг
ГУЛАГ", ч.5, гл.2


Мы давно не говорим - "украинские
националисты", мы говорим


только "бандеровцы", и это слово
стало у нас настолько ругательным, что


никто и не думает разбираться в сути. (Еще
говорим -- "бандиты" по тому


усвоенному нами правилу, что все в мире, кто
убивает за нас - "партизаны",


а все, кто убивает нас -
"бандиты", начиная с тамбовских
крестьян 1921


года.)


А суть та, что хотя когда-то, в
Киевский период, мы составляли единый


народ, но с тех пор его разорвало, и веками шли
врозь и вкось наши жизни,


привычки, языки. Так называемое
"воссоединение" было очень трудной, хотя


может быть и искренней чьей-то попыткой вернуться
к прежнему братству. Но


плохо потратили мы три века с тех пор. Не было в
России таких деятелей, кто


б задумался, как свести дородна' украинцев
и русских, как сгладить рубец


между ними. (А если б не было рубца,
так не стали бы весной 1917 года


образовываться украинские комитеты и Рада потом.)


Большевики до прихода к власти
приняли вопрос без затруднений. В "Правде"


7 июня 1917 года
Ленин писал: "мы рассматриваем Украину
и другие


невеликорусские области как аннексированные
русским царем и капиталистами".


Он написал это, когда уже существовала
Центральная Рада. А 2 ноября 17 года


была принята "Декларация прав народов
России" - ведь не в шутку же? ведь не


в обман заявили, что имеют право народы России
на самоопределение вплоть


до отделения? Полугодом позже советское
правительство просило кайзеровскую


Германию посодействовать Советской России в
заключении мира и определении


точных границ с Украиной - и 14 июня 1918 г. Ленин
подписал такой мир с


гетманом Скоропадским. Тем
самым он показал, что вполне примирился с


отделением Украины от
России - даже если Украина будет
при этом


монархической!


Но странно. Едва только пали немцы
перед Антантой (что не могло иметь


влияния на принципы нашего отношения к Украине!),
за ними пал и гетман, а


наших силёнок оказалось побольше, чем
у Петлюры (вот еще ругательство:


"петлюровцы". А это были украинские
горожане и крестьяне, которые хотели


устроиться жить без нас) - мы сейчас же перешли
признанную нами границу и


навязали единокровным братьям свою власть.
Правда, еще 15-20 лет потом мы


усиленно и даже с нажимом играли на украинской
мове и внушали братьям, что


они совершенно независимы и могут от нас
отделиться, когда угодно. Но как


только они захотели это
сделать в конце войны, мы
объявили их


"бандеровцами", стали ловить, пытать,
казнить и отправлять в лагеря. (А


"бандеровцы", как и
"петлюровцы", это всё те же украинцы, которые не хотят


чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им
обещанной свободы, они и против


Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим,
это так же невыгодно нам,


как Варшавское восстание 1944 г.)


Почему нас так раздражает украинский
национализм, желание наших братьев


говорить и детей воспитывать, и вывески писать на
своей мове? Даже Михаил


Булгаков (в "Белой гвардии") поддался
здесь неверному чувству. Раз уж мы не


слились до конца, раз уж мы разные в чем-то
(довольно того, что это ощущают


они, меньшие!) - очень горько! Но раз уж это
так? раз упущено время и


больше всего упущено в 30-е и 40-е годы,
обострено-то больше всего не при


царе, а после царя! -- почему нас так раздражает
их желание отделиться? Нам


жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?


Мне больно писать об этом:
украинское и русское соединяются у меня и в


крови, и в сердце и в мыслях. Но
большой опыт дружественного общения с


украинцами в лагерях открыл мне, как у них
наболело. Нашему поколению не


избежать заплатить за ошибки старших.


Топнуть ногой и крикнуть
"моё!" -- самый простой путь. Неизмеримо трудней


произнести: "кто хочет жить - живите!"
Нельзя и в конце ХХ века жить в том


воображаемом мире, в
котором голову сломил наш последний
недалекий


император. Как ни удивительно, но не сбылись
предсказания Передового Учения,


что национализм увядает. В век атома и
кибернетики он почему-то расцвёл. И


подходит время нам, нравится или не нравится, -
платить по всем векселям о


самоопределении, о независимости - самим платить,
а не ждать, что будут нас


жечь на кострах, в реках топить и обезглавливать.
Великая ли мы нация, мы


должны доказать не огромностью территории, не
числом подопечных народов, --


но величием поступков. И глубиною вспашки того,
что нам останется за вычетом


земель, которые жить с нами не захотят.


С Украиной будет чрезвычайно больно.
Но надо знать их общий накал сейчас.


Раз не уладилось за века - значит, выпало
проявить благоразумие нам. Мы


обязаны отдать решение им самим - федералистам
или сепаратистам, кто из них


кого убедит. Не уступить - безумие и жестокость.
И чем мягче, чем терпимее,


чем разъяснительнее мы
будем сейчас, тем больше надежды восстановить


единство в будущем.


Пусть поживут, попробуют. Они быстро
ощутят, что не все проблемы решаются


отделением.


http://clubs.ya.ru/ukraine/replies.xml?item_no=76304


Метки:Мудрые слова Солженицына

Про силу сатанинскую

  • 07.02.11, 18:56
Силы света – и силы зла.

Богоспасаемое отечество наше все больше начинает напоминать Россию. Самое обидное, что мы с невероятной ловкостью копируем худшие черты соседа. И пусть по большому счету копируем все-таки не Мы, а Они, но с общей лодки куда деваться? Государство, как мы уже совершенно точно установили, это не мы. Государство – это нас. И если они начали играть в «Россию, встающую с колен под предводительством Великого и Мудрого, но без нефти и газа», то мы волей неволей тоже в этом спектакле участвуем. Война, политика и бизнес - увлекательные игры, плохо только, что в них заставляют играть всех, даже тех, кто не хочет.

Нам легче – глядя на север, мы видим правила и перспективы. Если ничего не изменится, то сегодняшняя Россия – наше завтра. И не надо со мной спорить. Как сказал герой «Кавказской пленницы» на предложение пойти к прокурору «Сам не хочу, слушай!» Но чтобы сопротивляться течению, нужно понять его направление. Так что смотрим на братьев славян. Внимательно и с непредвзятым интересом исследователя. Делаем поправки на нашу специфику и получаем перспективную модель.

На чем стоит современная Россия? На углеводородах и мифах. Нефти и газа в Украине нет, но хитрые (как им кажется) кровосиси решили заменить их кредитами МВФ. Те же деньги, только в профиль и сразу. А что отдавать надо, так это вы очень плохо понимаете специфику. Тут как раз тот случай, когда занимают и тратят кровосиси, а отдавать будем мы. Да, эти нехорошие люди таки погнули ручку граблей. Они наступают, а мы идем рядом.

Но их нехитрые воровские экономические схемы я трогать не буду. Достаточно уже рассказали и о прямом финансировании имени Клюева, и лавочках имени Гепы, а уж Тень Колесникова висит над всей евроистерией 2012. Кстати, еще один момент. Всю страну пытались заразить истерикой по Евро 2012, под это дело социальное напряжение снять и денежку освоить. Вообще ничего не вышло. Даже Донецк массовикам-затейникам такую еврофигу скрутил, что логотип для миллионного города выбирали жители двух девятиэтажек. Не хавает пипл уже эту тему. Даже в Донецке. Проехали. И как сказал бы Гепа – все фигня, давай по новой.

Кстати, о Донецке. Прошлый раз опять вывалили кучу яда на богоспасаемый регион. Ну, честное слово, не так все. Совсем. Нет тут толп фанатиков с бело-синими повязками, никто не ходит с портретами кровосиси или Самого ВФЯ. Задолбали не меньше, чем львовян. Только к общему раздражению добавляется еще и внутренний дискомфорт. Им, в отличие от вас, винить-то некого. Вот и развлекается Донецк веселым домашним криминалом с убийствами и борделями. От тоски. Но, вернемся к нашим баранам. Короче, воровские схемы в экономике не трогаю – сейчас исключительно о мифах.

Тут два принципа и два центра влияния. Первый – светлое начало. В России это ВВП. У нас – солнцеликий Виктор Янукович- Противоречивый. Почти как ВВП – у нас ВЯП. Кстати, реально добрая и искренняя статья про него вышла. Может, правда этот самый ВЯП не такой уж демон? Просто наивен, глуповат, трусоват, жадноват, злобен. Короче – пластилин в умелых руках. Кстати об умелых руках – мне кажется или Левочкин уже реально стал мэром Киева? Людей Попова подвинул, своих расставляет на ключевые посты. Киевляне, как там у вас с этим процессом? Но об этом в следующий раз, сейчас к мифам.

Лидером светлых сил в Украине по новому мифотворчеству, естественно будет Сонцеликий ВЯП. Рядом архангелы кровосися и Ганна и вся прочая светлая свора. Даже сын у него Витя младшенький - шестирукий и работает за троих. Не о них речь. Главное для народа – это миф о дьяволе. В России он реально страшен и многолик. Березовский, Ходорковский, плюс демоны и архи-демоны, которые Божьим попущением на свободе. Всякие участники акций в честь 31 статьи Конституции и прочие. Украине без легиона темных сил тоже никак нельзя. Нефти нет, территории громадной нет, войны в Чечне нет. В таких условиях явной дешевизны декораций дьявол должен быть – супер-убедительный.

Нужно гадать, кому отведена роль главного "дьявола" Украины, укравшего счастье, веру, машины у врачей и деньги Киотского протокола с кредитами МВФ? Не надо. Это уже очевидно. Мне кажется, эта стратегия все объясняет. Все новые аресты соратников, прессовку сторонников, все новые унижения, обвинения, но без лишения свободы. Тут не буду говорить у какого дурака увидел новость – «Тимошенко не посадят, потому что Путин запретил». Бредятина, потому источник даже не указываю. Дело в другом. Тимошенко не посадят, потому что не может быть "дьявола" в неволе. Он должен быть виден, и на свободе. А то получится анекдот, как в России. Терминатор Ходорковский сидит в тюрьме, «но совершает все новые преступления в прошлом».

Вернемся в Украину. Власти плевать, в чем вина Тимошенко и в чем ее заслуга. Роли не играют даже личные симпатии к ней определенного круга, личные страхи, личные обиды и глухая ненависть особей в партии. Все – вторично. Просто братва строит простую двухполярную систему. Силы света – и силы зла. На стороне последних мировая закулиса, сионисты, гомосексуалисты и прочая европейская общественность.

Тут они придумать не успели, тупо кусок у Кремля содрали. Юле отвели роль главного" дьявола" в этой системе. Она виновата во всем. Во всех прошлых бедах, в проблемах дня сегодняшнего, в цене газа, в плохом урожае и бегстве трех кенгуру в Межигорье. И все европейские угрожающие сигналы – ее козни. А силы добра непогрешимы, но наивны. Отчего и страдают.
Вот вы сейчас ржете, а я спорить готов – именно эти тезисы будут вбивать людям в головы с использованием всех возможностей. Возможностей у них много и уже через полгода вы будет впустую доказывать многим, что это бредовая легенда. Решение принято, миф создан, герои определены. Осталось вколотить это в мозги. Одеваем каски, пьем анальгин и коньяк, собираемся маленькими группками адекватных людей, плохо поддающихся внушению. В общем, готовимся.

Что важно помнить. Разного рода идолы отлично себя чувствуют на диете из жертвоприношений. Мифам этого мало. Им нужна вера. И если поверит определенная критическая масса людей – смотри на северный пример. А вот если мы верить в эту, простите, херню откажемся – несмотря на цензуру, пропаганду и промывание мозгов, тогда другое дело. Без веры миф – не миф. Просто сказочка. В нашем случае страшненькая, мерзкая, грязная и подлая. Сказочка о воровстве и предательстве, рабстве и ненависти, гномах и прочих уродцах в царских одеждах. Но все равно – сказочка. А все сказочки объединяет одно – они кончаются. И, для темных сил ВЯП , одинаково херово кончаются.

И на коня Анекдот :
Когда у Януковича закончатся все причины для возбуждения очередного уголовного дельца против Тимошенко за "грешки " в прошлом...
следователям кру и гпу дана команда сверху - " терміново відшукати та оприлюднити всі зловживання владою Тимошенко в особистих інтересах та збагачення... в майбутньому , коли вона стане президентом "

Слуги сатаны

  • 07.02.11, 18:38
1:22
(ссылка)

Это спам
СЛУГИ САТАНЫ
Дьявол (от др.-греч. ) — лукавый, клеветник.

«Ваш отец Диавол, и вы хотите исполнять похоти отца вашего; он был человекоубийца от начала и не устоял в истине, ибо нет в нем истины; когда
говорит он ложь, говорит свое, ибо он лжец и отец лжи».(Св. Еванг. Иоанна 8:44)

Провокаторы из «Комсомольской правды» оскверняют День освобождения Донбасса.

Донецкое Интернет-издание КИД посвятило годам оккупации статью «Время-назад» В ней есть, в частности, описание одной из трагических страниц Донецка:
«Осенью 1941 года из здания Рутченковского горного техникума, где размещался госпиталь части НКВД, вывозили и расстреливали (напомним, до прихода немцев!) всех тяжелобольных бойцов Красной армии. При строительстве гаражей возле старого рутченковского кладбища в 1989 году были обнаружены человеческие останки в гипсе, несколько кислородных подушек, остатки военной формы и больничных халатов. Во всех найденных там черепах были пулевые отверстия в затылочной части».

Сегодня же филиал российской газеты «Комсомольская правда» в Донбассе это же трагическое событие описал следующим образом:
«…на территории Рутченковского горного техникума. Перед тем как покинуть оккупированный город немцы устроили расстрел всех своих тяжело раненых солдат. Это обнаружилось, когда возле старого рутченского кладбища начали строить гаражи. Там были найдены человеческие останки в гипсе, кислородные подушки, медицинские халаты и военная форма, во всех черепах были пулевые отверстия в затылочной части».

Так случилось, что один из сотрудников «Обкома» был в числе тех людей, кто в апреле 1989 года впервые обнаружил это захоронение жертв НКВД и участвовал во всех его раскопках. Весь процесс строго фиксировался и документировался. Находки – в том числе и красноармейская атрибутика, пистолетные пули советского образца – лично проходили через его руки. Выводы прокуратуры Донецкой области полностью подтвердили выводы изыскательской группы. В результате чего в том же 1989 году тогда еще коммунистическая власть в Донецке была вынуждена согласиться на установление на Рутченковском поле памятного знака жертвам политических репрессий, хотя на самом деле там расстреливали не только репрессированных, но и красноармейцев – защитников Отчизны. Потому мы со всей ответственностью заявляем, что пророссийская «КП в Донбассе» распространяет заведомую ложь, списывая преступления коммунистической диктатуры на немцев, а, следовательно, пытается оправдать тот бесчеловечный советский режим, инфицированный в Украину из большевистской России.
Однако, надо помнить, что предательство исторической памяти – одна из форм геноцида по отношению к своему народу. А «комсомольцы» так и остались передовым отрядом врагов Украины.
Обком

РЕПЛИКА

Не могут краснопузые без вранья! Не могут. Куда взглядом ни кинь в историю далекую и близкую, за какой исторический материал ни возьмись, - везде враньё, ложь, миф, сказка.
Так что произошло в Донецке перед самым приходом немцев? Что, все материалы исчезли бесследно? Так это навряд ли!
«….тогда еще коммунистическая власть в Донецке была вынуждена согласиться….». Вынуждена была согласиться…..!?
Тогдашнюю власть, ещё можно как-то понять. А что мешает власти нынешней, взять и рассказать правду. В той яме, ведь не животные лежат, а спят вечным сном Иваны, Богданы, Яны. Надо полагать, по аналогии с Севастопольской эвакуацией «белого» красного офицерства, им, как и простым защитникам Севастополя, не хватило места в санитарных поездах, автомобилях, конных подводах. Места были заняты «блатными», - начальствующими, их семьями, знакомыми, или просто «нужными» людьми.
Взяли живых ещё хлопцев, вместе с разным больничным хламом, бросили в яму, достреляли и зарыли как смиття!

Сейчас все стали ВЕРУЮЩИМИ! Приезжает митрополит из соседней державы, бегут на перегонки для рукоцелования и миропомазания! Кто первей. Наверное, очередь за месяц составляется, все честь по чести, всё строго очередно, всё стоят в затылок друг другу «по ранжиру и по жиру». Нет тени сомнения, писаки из «Комсомольца Донбасса» там тоже в очередь на «рукоцелование». А как же! Прикоснуться к «святому», - дело святое!

Вот только забыли, что смысл Христианства вообще, а Православия в частности, состоит в человеколюбии. К мертвым также, ибо молим в заупокой, - «сотвори им Память вечную»! Наверное в канаве валом, как скот в могильнике и есть "память вечная".Мы христане верим, что Бог любит нас, а Дьявол ненавидит, искушает в своем лукавстве, искусив же бросает как ненужный хлам. Хлопцев тоже бросили, ибо ненужны были калеки советской власти. Использовали их и бросили. Как делает это Сатана. А теперь потомки тех «самых прогрессивных» нагло ВРУТ в оправдание богоборцев и разрушителей храмов, и тут же лживо молятся, -«Избавь нас от Лукавого».

Эти "комсомольцы-добровольцы", более всех ныне кричат о насильственном насаждении «галичанской культуры». Я не знаю, что такое «галичанская культура», и они сами тоже не знают, - что это такое. Просто словцо "убойное" для лохов. Зато я вижу насильственное сохранение совдеповской культуры. Общая Яма для ненужных более человеков, в этой «культуре» занимает видное место.
О грузовиках собирающих останки для тайного захоронения в лесах подмосковья говорили в 91, 93 годах, затем в Грозном, Сухуми. Как всегда, нет счета человекам в этих ямах. Плюс минус три порядка.

Будем надеяться, что в Украине, о такой Яме мы забудем навсегда. Восторжествует наконец, нормальная культура. А комсомольцам и им сочувствующим, а более всех Мужам Власти, следует помнить, что Сатана лжет, потому что власть, слава, царства на самом деле принадлежат Богу, который кому захочет, тому и даст или у того отнимет.