Терміново!!! увага!!! звергателі чи вершителі?

Їх ставлять прижиттєво правителі самі собі. Вони з'являються по смерті видатних людей, часом не добрих прагнень і гуманних діянь, також з примхи не щиросердних правителів. Врешті, вони творяться волевиявленням вдячного народу. Кожна епоха створює пам'ятники сама собі в пірамідах, мавзолеях, Могилах-курганах, кам’яно-метало-бетонних спорудах тощо. На площах столиць та приватних подвір’ях. І ми з обуренням або терплячо-відсторонено оцінюємо їх з позиції сьогоднішнього дня. Дня, котрий переходить у вчора і має здатність канути у минувшину. Це правило. Але не завжди ми терпимі: часом намагаємося їхню суть, причинний зміст переінакшити під сьогоднішнє своє власне запаморочення, яке вважаємо нормальним станом. Чому запаморочення? Бо живемо не адекватно-відповідно згадуваному ПРАВУ. 

Власне, йдеться про пам'ятник духовному Батьку України та рецидивам нашої сьогоднішньої часткової амнезії. Хоча, треба, узагальнюючи, завважити: 19-літня доба становлення незалежності України характерна тим, що ми вилучаємо символи колишньої епохи, деінде знімаємо пам’ятникі тоталітаризму – вождям, зло-діячам 74-річної доби побудови «щасливого майбутнього» без жалю та сантиментів. Процес, відповідний силовому насадженню пам’ятників, маятником повернувся зворотнім ходом. За цим же рипом дехто вважає, що й пам'ятники нашим праведникам встановлені тою добою також не мають права на існування. Бо несуть в собі згадку про ту осоружну добу.

І тут не все так просто.

27.02.09 в Каневі відбулося розширена наукова рада з приводу питання реконструкції пам’ятника Т.Г.Шевченка. Проводили її керівництво музею, були запрошені ініціатори цього питання, науковці, культурологи, родичі Тараса Григоровича, присутніми були також представники громадських організацій та вболівальники.

Але, передусім, свою точку зору представив науковий колектив музею. Пам'ятник, вкарбований у пам'ять вже кількох поколінь, як візитівка місця паломництва усіх українців, за узгодженою колективною думкою, повинен залишитися, але… з елементом християнської епохи, в котрій жив Тарас Григорович, тобто з вдалим, гармонійним вписанням хреста, котрий у свій час був тричі встановлюваний і, за різних обставинах, згнивав, його скидали, виймали. Виступали попи московського патріархату, котрим зі своїм бібліянсько-ортодоксальним мисленням кортить з місця паломництва українців та наших гостей зробити фрагмент цвинтара з хрестом, але без пам’ятника. Мали слово представники молодіжної організації, котра на себе взяла обов’язок щорічно організовувати «Прощу до Тараса». Зголошувався представник від комітету по охороні пам’ятників старовини, зал присутніх був ознайомлений з точкою зору бувшого і, очевидно, майбутнього директора музею І.Ліхового. А це – зняти пам'ятник і встановити хреста. М.Жулинський, виявляється, також пристає до тої думки. Підтримує цю ідею Петро Ющенко, мабуть не без свого впливово брата. Гадаю, тою ж ідеєю обтяжені наші «провідні» поводирі, ліберал-демократ-патріоти, класики-мислителі, письменники-поети, котрі добре почувалися в попередню епоху і, з почуттям комплексу провини, мусять тепер активно ганити комуняцький спадок. І все б оберталося довкола цих неоднозначних новацій, якби не довелося, виступаючи, ознайомити присутніх і з авторською позицію. Таких «одкровень» не чекали.

На жаль, від родичів був присутній лише я і, задорученням, довелося представляти точку зору… душоприкажчиків Тараса Григоровича, думку правління Фонду Т.Г.Шевченка та, врешті, і власну.

Почав з того, що мені доводиться чи не єдиному в залі бути представником нової формації – рідновір'я. Що ми живемо на зламі геокосмічних епох. Хто дивився фільм «Дух часу», той знає, що кожна епоха творила свою духовну, світоглядну концепцію буття і остання доба арійського світу була умовно означена чи не першим символом християнства – рибами. Вона з 2012р має перейти до наступного знаку зодіаку Водолія у наступні кілька тисяч років. Отже й на часі нова світова парадигма, котра буде спричинена тими ж геокосмічними впливами. Про все це встановлено не авторами фільму, а подано з наукових розробок вчених істориків. Цікавим варто ознайомитись з дослідженнями нашого видатного вченого М.Чмихова, поклавшого своє не довге життя на цю неспростовну теорію. Я до того, що знаючи цей принцип не варто перетягувати з собою у нове життя свої старі уявлення сконцентровані у символах. Котрі вже давно не відповідають умовам гео/соціального життя народу: рабство, як спосіб взаємостосунків вже давно закінчилося, але послуговуємося атрибутикою цієї ганебної історичної доби.

Коли я поставив питання, чому ми евфемічно називаємо знаряддя катування та умертвіння засобом давньоримського розп'яття – хрестом, почалося в залі попівське збурення – мовляв, це знак спасіння душі («смертію смерть подолати»). Тобто, якщо я на себе кладу цей знак (хрещуся) – моделюючи тим його первісне походження, віртуально формо/творячи його образ (дерев'яний стовп з перетином) у просторі біля власного тіла, то цим я не акт самознищення (розпинання) собі творю, а спасаю свою душу. Як це за біблією, мовляв, відбулося з Христосом. (Ось лише за його прикладом обрізатися чомусь не поспішають – дивно). Тобто, логічно продовжуючи, якби давні римляни не розпинали, а вішали на шибениці, удушували шворком, рубали мечем, топили уводі, палили на вогні та іншими способами умертвляли б Ісуса, то христолюби зараз, либонь, на шиях своїх носили б мотузки-удавки (до речі, це єдиний не функціональний атрибут чоловічого гардеробу усім відома… краватка має маловідоме своє походження: масонський ритуальний знак вічної загрози при можливому відступництві – бути задушеним) петлею, маленькі зображення мечів, глечики з  водою або сірники для вогню. І цей ряд можна продовжити: гармата, рушниця, пістоль, автомат, кулемет, бомба (ядерна більш дієва)… І все це заради спасіння душі своєї. Повний анонс, як був казав один з депутатів. Але в тім і сенс семітських ідеологем, їхніх символів – бути видимим, але непомітним. Закодувати свідомість до такого ступеню, щоб дурні гої навіть не помічали цього – як народжений з кайданами не уявляв свого існування без нього, вважаючи невід'ємною часткою свого грішного тіла.

Отже, про синонім хреста – розп'яття христо/боголюбива частина залу не захотіла чути, зрозуміло, що в цю крамольну тезу ніколи не вдумувалася. Адже, набагато простіше і легше думати штампами, послуговуватися готовими ярликами, тобто тими знаками, символами, образами котрими зужилися вже не одним поколінням і його первісне значення затерлося, а докопуватися до істинного значення – не сила.

Особливо зал «нагрівся», коли піднявся панотець і почав переконувати усіх в моєму не канонічному трактуванні і знову проказувати про душо/спасительну суть значення свого розп'яття. Доречно довелося запитати його навіщо він, відспівуючи заупокійну на могилі Тараса пів-години тому, відправив дух Тарасія в «лоно Авраамове», тобто, географічно/анатомічно в місце, котре знаходиться нижче пупка. Післав… Аж захрестилися в залі наші христолюби від тої несподіваної наруги, очевидячки щонайменше вважаючи мене вульгаризатором. Просто усім ліньки хоча б подивитися у сучасні тлумачні, термінологічні, врешті й медичні словники.

При цьому запитав у шанованих шевченкознавців, чи десь було у споминах про Шевченка згадано про натільний хрестик, чи він увійшов до опису тих речей, котрі з іншими лишилися по його смерті і розійшлися як пам'ятка серед друзів – лише махнули головами заперечуючи. Може й так: поховали разом з ним. Але всім відомо ставлення Поета до візантійщини, врешті, до системи, котра освячувала гноблення простий люд від римської імперії до російського імперського царату – хреста-розп'яття над усім пануючого – як сам писав «Все брехня – /Попи й царі…». Заради об’єктивності варто згадати його вірш «Косар»: «…І мене не мине,/На чужині зотне,/ За решоткою задавить./ Хреста ніхто не поставить /І не пом'яне». Для хрестолюбів це достатній аргумент у визнанні хреста-розп'яття, як атрибуту його могили. Тут варто згадати умови і настрій в яких був написаний цей вірш – тобто, під час допитів у казематах жандармерії у Петербурзі. Коли в депресивному стані цілком допевне вже усвідомлював свою долю як засланця у далекі краї, де уявляв свою занедбану могилу без християнської ознаки – хреста, бо самовбивцям, великим грішникам лише не ставили його. «Холоне серце, як згадаю, /Що не в Украйні поховають,..». Це вже пізніше він напише: «Шукаю Бога, а находжу /Таке, що цур йому й казать», («В неволі, в самоті немає») а «Одкровення Івана Богослова» означив як «галіматья» («Щоденник»).

А до того хреста сам же і написав: «І трупом пала, як узріла/ Той хрестик-шибеничку», а далі по тексту – «святую шибеничку кинув» («Марія»). Де в пояснені до вірша надибуємо: «На хрестах у стародавні часи розпинали засуджених на смерть». Тобто, цілком свідомо розумів, що хрестик – то є «шибениця», але… «свята». Як мислитель, як поет, як людина, як особистість був у постійному оновленні своїх почувань та думок, правдиво у принципово-стрижневій незламності щодо юдо/візантійщини – лише невистачило часу в осмисленні первісної суті призначення символу розп'яття… – писав у «Неофітах»: «Сиджу собі та все дивлюся /На хрест високий із тюрми. /Дивлюсь, дивлюся, помолюся;..». Сам був у тюрмі розіп'ятий, але молився до розп'яття. Цього усвідомлення пізніше дісталися І.Франко та Леся.

Тут можна додати, що саме ставлення до БОГА та НАРОДУ в нього було неоднозначне: «А Бог куняє», «Праотче ледачий», «Сивий верхотворець», «Що й самого /Тебе же люди прокляли», «Смієшся, батечку над нами», /Та, може, радишся з панами», «Покрив єси знову /Срамотою свої люде», «Коли одпочити /Ляжеш, боже, утомлений? /І нам даси жити!», «Чи єсть у бога люте зло, /Щоб у тій хаті не жило?», «А бог хоч бачить, та мовчить, /Гріхам великим потурає», «Небесний царю! Суд твій всує, /І всує царствіє твоє».. про що вже згадувати «Візантійського Саваота», котрий обдурює, але «не одурить». І «Скрізь господа лають». Люди. Частиною котрих був сам і почувався до них Батьком, про що далі буде.

А люди – «Може й брешуть, бо, звичайне, /на те вони люди», «оскверненні, худосилі, убогі серцем», «Невольничі діти», «Нетвердії, душеубогі, довготерпеливі, вбогодухі», «А люде… /Хоч бачать люде, та мовчать,..», «плебеї-гречкосії», «А на громаду хоч наплюй! /Вона – капуста головата», «Не так тії вороги, /Як добрії люди».. та питається сам у себе: «За що я Вкраїну люблю?» і відповідає: «А там, де люде, добре буде», «А буде син, і буде мати, /І будуть люде на землі», «Як в світі жить, людей любить,..», «Твої малі убогі діти!»,.

Така полярність говорить про почуття богорівного на екзестенційному рівні батька до своєї пустотливої, але любої дитини. Такі складні, неоднозначні рефлексії мислителя-Поета і ставлення до духовного гноблення зі сьогоднішнім розумінням суті справи могло б застудити ревні хрестолюбні голови у намірах розіп’яти ще й могилу його «святим» способом. Аж,– ні.

Наголошую іще раз: кожна епоха ставить пам'ятники сама собі і хоче та намагається осучаснити ту епоху, котру представляють ці знаки, монументи, стовпи-колони, меморіали, обеліски. Не минулося це й могили, але перед цим зазіхнули навіть і сам образ Поета змінити.

За якимось авторитетним кличем наших письменних класиків затялися «здирати» з нього шапку та кожуха – європеїзувати, щоб комфортно було у Європах його презентувати. Для цього придумали цілу маніпуляційно-містифікаційну операцію. Спочатку випустили банкноту з незугарним, перекособоченим портретом у шапці-кожусі, а коли народ почав ремствувати тут же наступним накладом видали прекрасний портрет молодого Шевченка з його ж автентичного автопортрету. Усе. Півтора століття укарбовувся образ Батька, раптом з'явився молодик, котрий лише себе утверджував як поет з «Катериною», «Гайдамаками»,.. – іще не було «Кавказу», «Посланія…», страждального заслання,.. Лише у 1845 році перед грудневим написанням «Заповіту» на якійсь серпневій вечірці до усіх присутніх звернувся німець-протестант і, мабуть, сам того не усвідомлюючи, звернувся з сакраментальними словами: «Оце – батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!», високо підіймаючи келих. Лише за два роки до арешту у своєму 31-річному віці українці «отримали» духовного Батька. І він, цілком усвідомлюючи своє значення-статус, пізніше таким себе образно і утверджував у численних автопортретах, світлинах. І таким його знали навіть у Парижі, коли він своєму другові Л.Жемчужникову відіслав таку знимку. І найліпший французький гравер Муїльрон вирізьбив літографію і пішла якась частина накладу у західний тодішній світ. Вже пізніше і в Україні чи не в кожній селянській хаті на покутті поруч зі «святими мучениками» та «рівноапостольними» був цей образ хіба що з літографією Ф.Красицького – так утверджувався цей образ Батька. Але, – ні. Знайшлися новатори-модернізатори, котрим, видко, самим закортіло посісти цей посаг. Ото й здирають, перевдягають, знімають, руйнують, переінакшують, ба, навіть і перевертають, як наш жовто-блакитний прапор тепер звучить та виглядає синьо-жовтим. Бачте, батьки наші помилялися – треба підправити. Чомусь забуваючи, що українське життя треба починати «підправляти» з 988 року, часу хрещення «вогнем і мечем», коли українська самість почала набувати тої мертвеччини від Мертвого моря. І повертатися від штучної семіто-аврамічної ідеології до природо/пошановування, до гармонізації свого матеріального життя за законами Матінки Землі, «Звичаю», а не Ойця небесного чи то Єгови, чи то Саваота, породжені «богоподібні» котрого, у свідомості кожного християнина, лишаються для нього РАБАМИ. І довго/терпляча Матінка, як відомо вже почала мститися за розруху матеріально стурбованого насельника на її тілі… Настають часи епохальних змін від високо індустріального, інформаційного, нанотехнологічного, екстенсивного до… знову відтворюючого, того, з чого, власне і починалася цивілізація. Лише на більш усвідомленому, вищому рівні, сказати б, витку спіралі.

В контексті вищенаведеної провокації до зміни образу як символу Шевченка варто згадати також нахабний у своїй безапеляційності, авторитаризмі волюнтаристський намір збудувати т.зв. «надбрамну церкву» на сходах до могили Шевченка. Затія, з протестом колективу Заповіднику-музею у Каневі, з підтримкою громадськості, – не вдалася. Але надумалися її все ж таки поставити напроти сходів… на воді. Може й не втопиться…

Не сподобалося також моє звинувачення у тотальному хрестонакладанні в Україні. «Ви понаставили розп'яття по всій Україні і тепер ми маємо таке відповідне життя у розіп’ятій країні». Тут принагідно також варто згадати про іще одну банкноту – першого випуску гривню з малюнком руїн Херсонесу. Котра закодувала усю фінансову систему, економіку в такому стані – звалищі-розоренні. Бо іще 500р. до Христа Конфуцій казав: «не слова та закони керують світом, а знаки та символи». Ото й маємо. Отак і хочемо перезапрограмувати наші символи, наші святині лише під негатив, деструкцію, деформацію.

Наприкінець виступу, коли в розбурханому залі почалося говоріння, коментування, вигуки з місця я перейшов до останньої тези.

Показав до залу книгу «Спогади про Тараса Шевченка» і повідомив, що її у світі у перевиданні нема вже 22 роки, тобто, вже ціле покоління виросло, котре не знає не лише про особистість Шевченка в подробицях і деталях, як запам’ятали його друзі і колективно склали таку збірку, але й взагалі про існування такої книги. Ось де було б прикласти свої можливості п.Мовчанові з його «Просвітою». Так само і щодо епістолярія поета, «Щоденника» тощо.

Зачитав рішення друзів, котрі зібралися у вечорі після панахиди в день смерті Поета на квартирі його душоприказника М.Лазаревського – подаю список цілком мовою оригіналу:  

1. Перевезти тело его на Украину, согласно его поэтическому завещанию.

2. Поставить на могиле его памятник (Які іще можуть бути сумніви з приводу зняття пам'ятника та встановлення розп'яття ?!! – авт.)

3. Основать народную школу имени Шевченка.

4. Содержать одного или нескольких стипендиатов в университетах: Киевском, Харьковском, в Одесском лицее и в Академии художеств (про таку існуючу премію в тих вишах не чув – авт.).

5. Издать наилучшим образом его сочинения.

6. Назначить премию за лучшее жизнеописание поэта на украинском языке и лучший критический разбор его сочинений (про існування такої локальної премії не чув – авт.).

7. Помогать его родным. (про таку доброчуйність на протязі 149 років від смерті поета не чув – авт.).

8. Посещать ежегодно кому-нибудь из ближайших друзей его могилу.

Все эти прекрасные намерения близких Шевченку лиц, по не достатку материальных средств, остались без осуществления и едва ли когда-нибудь осуществляться».

Остання приписка після восьми пунктів вказує на колективне пророцтво і ганьба тим верховодам-державникам України, держави, котра декларує навіть у Конституції свою незалежність, тобто шевченкову мрію, хоча, треба зауважити не того ґатунку. Ганьба тим усім, хто має організаційні можливості зорганізувати і впровадити ці кілька пунктів, але дрімає та активізується лише щодо реконструкцій подібних у Каневі. Які ж такі «воріженьки», котрі мають «згинути», заважають виконанню тих приписів?! Просто – ГАНЬБА!!!  

Немає сумнівів про встановлення розп'яття, хоча він про нього і згадував спочатку у «Косарі» потім у «Марії», але ж знали друзі його ставлення останніх років життя не лише до суті самої христоортодоксії, але й, звичайно, і до її атрибутики. Адже були довірливі розмови, дискусії, з котрих і виникло оте рішення. Врешті, його за піврічне до кінця земного шляху: «Не хрестись, /І не кленись, і не молись» щось-таки теж важило.

Другим пунктом повідомив про точку зору на реконструкцію могили від «Фонду Т.Г.Шевченка», його правління, президентом якого Л.О.Красицька: «пам’ятник не рушити, а можливі знаки викарбувати на постаменті».

Врешті, подав точку зору і власну, котру насмілився подати як рідновірську. Так, мені також не подобається витвір Манізера та Левінсона, але маємо до пам’ятника наше дієве щеплення. Тобто.

Давнім знаком подібним, власне і переосмисленим у розп'яття, був у наших дохристиянських предків РІВНОРАМЕННИЙ ХРЕС У КОЛІ. Відомо, що предки іще в арійські часи були сонце/пошановувачами, оберегові знаки котрих вже пізніше трансформувалися в символічні образи слав'янських Солуні, Сурожа, Дажбога, Яруні, Купайла, Хорса (звідси – ХРЕС рівнобічний). Безумовно, таке радикальне нововведення не знайшло відгуку у хритиянізованого загалу, але, принаймні, дехто з них уперше почув слово «рідновір'я», може щось і зрозумів з виступу.

Такий знак викарбуваний на постаменті міг би бути віками сприйманим нашими нащадками, відповідно нового часу, котрий надходить, про що на початку роз'яснював.

І тут можна багато згадувати про прихильність Шевченка з його творів і до волхвів («Заворожи мені, волхве»), до світила небесного, котре з генетичною пам'яттю увійшло й життєвими спостереженнями та враженнями утвердилися, як колективна свідомість народу. І мені особисто пам’ятне в нього – «Сонце-правда» зі згадуваного вірша, та й інше: «…сонце стане /І оскверненну землю спалить», «Сонця мало, рясту мало, /І багато хмари» – все це метафори на рівні притч, які можна розвивати у поясненнях… 

Так Шевченко був християнином, бо не міг бути кимось іншим: магометанином, буддистом чи кришнаїтом. Він, попри знайомством з «біблією» був стихійним християнином синкретичного вірування, коли у «Розритій могилі» питався в самої України: «Чи ти діточок непевних /Звичаю не вчила?». Де ж той «Звичай», ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО, котре уперше переінакшив Ярослав хитромудрий, а подальша князівська влада остаточно переписала відповідно до вигод своєї влади, як дотепер і продовжується?!. Він замінений десятками тисяч безсовісних законів, правових норм, указів, приписів, інструкцій. Котрі, вочевидь, ніколи не замінять ПРАВО, що і було самою душею народу. Шевченко сам того не уясняючи руйнував ортодоксію своїм народницьким єретизмом: «…осінивсь святим хрестом («шибеничкою» – авт.) і тричі сплюнув». А словами відунки старої з «Тополі» наказував «Та ще, чуєш, не хрестися, /Бо все піде в воду».

Наостанок, після закінчення виступу, був втішений аплодисментами. Як виявилося я був не сам один і мав однодумців по всіх тезах виступу. Мав з прихильниками рідновір'я короткочасне спілкування, котрих було з кілька чоловік, а один з них навіть виступав, підтримуючи мою пропозицію.

Достеменно не знаю, які потаємні помисли двигають отих новаторів-модернізаторів, але достеменно знаю, що пігмеям символи не переінакшити, не перевернути, не зняти. Бо світом ПРАВО ПРАВИТЬ.