Ніж в спину

НІЖ В СПИНУ

Ідеалістичне світосприйняття дарує закоханим в філософію шукачам правди вичерпну і логічну відповідь на питання щодо причини буття людини в цьому переповненому гріха й несправедливості світі. Земна мандрівка є іспитом на право перебувати разом з Творцем після фізичної смерті. Невиконання чітких вказівок (Божих Заповідей) щодо правил й норм життя, загрожує душі грішника довічним перебуванням в тій геть неприємній місцині “де плач і скрегіт зубів”.

Спроби нівелювати й здискредитувати віру в існування вищої сили були зафіксовані ще кілька тисяч років тому. Доречно згадати про секту саддукеїв й єхидні (проте безглузді) запитання послідовників більш ніж помилкового вчення Христу. На противагу нівелюючій людську гідність і навіть життя брутальній жорстокості атеїстів часів комуністичного тоталітаризму, новітній матеріалізм полюбляє виряжатися у шати “неупередженості”, “науковості” й “творчої незаангажованостіі”. Проте його вбивча для душі (а значить і злочинна) суть, не стає від цього “меншим злом” для необачно потрапивших в цупкі тенета.

Вульгаризація воїнством лукавого суті демократії (себто трактування її нічим не обмеженою вседозволеністю) уможливила постання в Україні (та і не лише в Україні) цілого легіону цинічно ігноруючих суспільну мораль самозакоханих “громадських активістів”, для яких прагнення втілити в життя власні гріховні забаганки є єдиним керунком всих дій і вчинків. Позбавлені найелементарнішої естетики і будь-якого змісту, проте шокуючі й водночас розбещуючі загал, світлини одягнених в стрій балерин шахтарів, демонструючі підстрибування цілком голих чоловіків і жінок інсталяції, ображаючі почуття мільйонів віруючих зображення мавп в ризах священників, детальний опис перелюбу й збоченського блудодійства (байдуже в рифмованій чи прозовій формі), (прикладів в побуті більше ніж достатньо, проте дозвольте цим обмежитись) насправді нічого спільного з мистецтвом не мають. Меценати духовного розтління прагнуть примусити українців забути про загальноприйняті норми моралі, потребу безугавного самовдосконалення шляхом плекання рідної духовності й закохатись в бруд який впродовж тисчоліть викликав відразу й нудоту.

Титанічні зусилля українських церков й інтелігенції у справі порятунку душ необачних на ниві боротьби з брутальною ходою хамовитого матеріалізму, таки дають позитивні наслідки. Остаточне здеградування нашого суспільства унеможливлене сотнями тисяч навчених відрізняти кукіль від пшениці й здатних усвідомити трагічно-негативні наслідки гріховного вивищення чуттєво-дочасного над відвічним і довічним. Проте, як засвідчила практика, принциповості спроможних до осмисленного самообмеження прихильників правди недостатньо задля того, аби протистояти наступу аморальних й позбавлених будь-яких рамок й норм пристойності матеріалістів. За часи свого існування людство спромоглося витворити чимало форм і методів дієвого поборення зазіхаючих на правду. Практиковане у сиву давнину побиття камінням або вигнання зі спільноти у більшості народів вже відійшли у минуле. Новітні часи дозволяють цивілізованими методами (законодавчо, наприклад) обмежувати злочинну діяльність ідеологів і практиків розбещення загалу. Толерована владою безперешкодна трансляція більшістю телеканалів порнографічних стрічок (на справедливі вимоги Церкви й інтелігенції припинити матеріалісти відповідали нав'язуванням недоречної дискусії про різницю між еротикою й порнографією), фільмів зі смакуванням сцен насилля (наслідком чого є формування у глядачів (особливо підлітків) зневаги до гідності оточуючих і навіть життя людини), врешті-решт засилля кінопродукції, де спотворено й образливо для всих українців потрактовують події минулого і нинішнього буття, вимагало від небайдужих до долі рідного народу належної й адекватної реакції.

Усвідомлення потреби формування й виховування чесних, принципових і патріотичних громадян, а не розбещених й розгнузданих егоїстів-себелюбців, зобов'язувало патріотично налаштованих інтелектуалів клопотати про створення відповідного органу, призначенням якого мусив-би бути дієвий захист честі й гідності кожного громадянина зокрема та суспільної моралі вцілому.

На щастя, узгіднені з планами Творця мрії, задумки і плани мають властивість якимсь незрозумілим для людького розуму чином реалізовуватись й втілюватись в життя. Постання в 2003 р. Національної Експертної Комісії України з питань захисту суспільної моралі, без перебільшення було схвально сприйнято всіма, для кого чеснота любові до ближнього не є пустопорожнім дзвоном. Кількарічний період існування комісії не лишився непоміченим для нашого суспільства. Завдячуючи закликам, висновкам і рекомендаціям її фахівців в Україні унеможливлено поширення літератури й фільмів, котрі пропагують содомію й, коли у відвертій, а нерідко й завуальованій формі, нав'язують українцям без перебільшення викривлене сприйняття суспільних явищ і процесів.

Українці ще довго пожинатимуть гіркі плоди власної кількасотлітньої бездержавності. Проте брак демократичних і державницьких традицій повинен компенсовуватися прагненням щиро і вірно служити ближнім й Батьківщині. Поза сумнівом, що до комісії (як і до кожного нинішнього державного органу) виникло чимало небезпідставних претензій. Проте існує велика різниця між боротьбою з недоліками системи (в нинішніх умовах цей процес доречніше наректи імітацією існування держави) й намаганням знищити будь-яку спробу стати на захист правди. Зрозуміло що для адептів аморальності діяльність комісії відразу прийшлась не до вподоби. Одна справа плювати на зауваження Церкви й упереджено звинувачувати клир в безлічі гріхів, рівно як і зневажати протести інтелігенції зарахувавши її до лав “суспільного мотлоху”, і зовсім інша вести дискусію з об'єднаними фахівцями. Від часу постання комісії підконтрольні українофобським середовищам газетки й телеканали виригнули цілий океан брехні й позбавлених логіки й глузду звинувачень на її голову В. В. Костицького. Показово (і ця обставина не оминула уваги загалу), що значний відсоток ініціаторів й поширювачів цих побрехеньок виявилися особами геть не українського походження. Оскільки висновки комісії щораз частіше ставали керунком до дій й аргументами в дискусіях й суперечках, а неприховано антинаціональні й антихристиянські заклики антиподів цноти й моральності щораз рідше й рідше знаходили підтримку, воїнство лукавого наважилося змінити риторику й тактику.

Народні перекази, котрі карбують у пам'яті загалу події минулого, чітко і недвозначно розмежовували правду, справедливість й вірність від брехні, підлості й розгнузданої аморальності. Акт зради, себто зумовлена пошуком особистої вигоди відмова від рідного й служіння чужинському, в усі часи й в усих народів викликав заслужений осуд й адекватну зневагу. Принагідно згадаємо метод знищення неросійським за походженням керівництвом Радянської Росії щойнопосталої Української Народної Республіки в 1918 р. Пославшись на замовлений заклик замовленого з'їзду формально української (інша справа, що етнічних українців і серед неї був вкрай незначний відсоток) фракції більшовиків, чужинці вдалися до акту брутальної агресії. До послуг зрадників (інша справа, що значний відсоток з-поміж них можливо і дійсно щиро вірили в ідеї всесвітніх “рівності й братерства”) вдавались і в часі війни 1918-20 рр. Проте зрадників (навіть тих, які щиро вірять у справу, яку чинять) ніхто і ніколи не шанував. Використавши їх завжди нищили, оскільки зрадивший матір, зрадить і того на чию користь зневажив рідне. Трагічна доля українських більшовиків Миколи Хвильового, Юрка Коцюбинського, Віталія Приймакова зайве тому свідчення. Послуговуючись плодами їхньої зради, чужинці не обтяжували себе роздумами над мораллю й потребою віддячити.

На жаль, приклади минулого не стають наукою для новітніх фарисеїв, духовних предків яких Христос картав за надмірну любов до найпомітніших стільців в синагозі. Соромно визнавати, проте серед українців таки знайшлася (на щастя, жалюгідна) купка самозакоханих “митців”, котрі заради чергової нагоди з'явитися на сцені й нагадати загалові факт існування у цьому світі власних нікчемних осіб наважилася плюнути на сповідувані українським народом духовні вартості. 15-го січня у приміщенні культурно-мистецького центру НаУКМА (м.Київ, вул.Іллінська 9) з ініціативи бульварно-гламурненького москвомовного журнальчику “ШО” (на глянцевих сторінках цього паскудного видання неодноразово публікувалися пропагуючі аморальність й неповагу до національних традицій українців речі) відбулося без перебільшення ганебне (анонсоване, проте, літературною акцією) і злочинне збіговисько. Прикриваючись гучним гаслом “заборонити забороняти”, маловідомий читачам Юрій Андрухович й достатньо відомий завдяки поширеним аудіоп'єсам з ненормативною лайкою Лесь Подерев'янський переконували присутніх в залі в тім, що “еротика й сексуалізація є єдиним що вони мають”. На очах ошелешеного загалу, коштами відверто нівелюючих суспільну мораль й національні традиції українців засновників вже згаданого паскудного журнальчику “ШО”, прихильники (перепрошую за відвертість) вилизування й обнюхування чужих пахнин й анусів намагаються сформувати фальшивий образ фальшивих терпигорців. Скиглячи про міфічні “утиски”, учасники геть неповажного збіговиська чомусь не згадували про справжні репресії силовиків нинішньої постокупаційної адміністрації супроти патріотичної молоді, котра, на відміну від них, не за оплату словом і чином, протистоїть нинішньому винародовленню українців. Дозволю собі не обтяжувати читачів навіть бодай поверховим переказом того ганебного дійства. Про його злочинну мету я повідомив вище, а матюклива (сидячи за столом на сцені виступаючі без найменшого докору сумління лаялися найостаннішими словами й доводили їхнє українське(?!) походження) форма викладу невдоволення діяльністю НЕК позбавляє мене змоги навіть переповісти їхні претензії й закиди.

Зачитане наприкінці “тусняка” “звернення” з закликом ігнорувати всі вимоги й заклики НЕК, окрім згаданих Подерев'янського й Андруховича підписали лише Сергій Жадан й якийсь (не прошу навіть й пробачення, але свідчу, що вперше чую це ім'я) Андрій Бондар.

Кличу читачів поглянути на цю подію з сакральної точки зору. В данім випадку відбувся черговий бій між непримиренними сповідниками ідеалізму й сатанинського матеріалізму. Згадані вище псевдолітератори не є першими й оригінальними у царині виконання замовлень. Кличу молитися за грішні душі потрапивших в тенета лукавого. Нехай Господь дарує їм розуміння розміру й суті злодіянь на ниві розбещення й служіння поневолювачам й вбивцям душ спіплемінників. Стверджую, що духовне вбивство є не меншим злочином, аніж вбивство фізичне. Не ви перші, та дай Боже, аби в ганебній епопеї зрадництва й встромляння ножа в спину ви були останніми. Панове нівелятори культури і моралі! Зупиніться і покайтесь!



Олесь Вахній