Ось таке повідомлення прийшло мені від НКВ-д:

"Это тебе в Ю. Осетии штык в жопу вставили в 2008г.? С тех пор больной на голову? Мама дерьмом кормила, вместо молока? Да ты несчастный не напрягайся так, сало течёт изо всех дыр. . . . Ну покедова, может и встретимся в карьере, хряк с сопливым носом."

Я відповів: " Дебіл, тобі там багнет в голову вставили? І тобі, плюгавому, пора в богадєльню, мімуари пісать.)))"

23:25, 08.05.2011

А через місяць 6.06.2011

Добрый день, українець3. На Ваш комментарий: ------------------------------------- Дебіл, тобі там багнет в голову вставили? І тобі, плюгавому, пора в богадєльню, мімуари пісать.)))

------------------------------------- поступила жалоба. Мы рассмотрели ее и приняли решение уменьшить Ваш личный рейтинг на 100 баллов. Подобные меры применяются нами к тем комментариям, в которых пользователи спамят или оскорбляют других пользователей.

Далі смішніше.

Подається скарга на мене  20.06.2011 за замітку 2-х місячної давнини від 17.04.11 01:21

Поскаржився якийсь анонім!!!!!!????

Вчорашнє увєдамлєніє від модера про медаль - переглянути у блогах неможливо....чомусь.

Ніхто не мінусує таких , як опал58 за пропаганду позбавлення України державного суверенітету, пропаганду якоїсь Імпєріі і інший бруд. 

Хто ж наші модератори? І як пишуться правила? Под клієнтов? Тут UA ? Чи вже RU?

У попередній замітці йшлося про напис на паркані 9 травня. Кажуть у нацистів була інша свастика, не така.....Ну що ж, давайте порівняємо. А то скоро добалакаємося до того, шо німецькі нацисти страшніші від рускіх, бо вони  - не рускіє.

Про Львів 9 травня 2011 року всім розказали, всім показали, у всіх склалося потрібне враження - там проти Совєтів, тут - за. Їхав по місту 9 травня і побачив напис на паркані. Через день сфотографував. Стало моторошно. Це таким буде Рускій Мір?  

Прочитав "Объявим войну последствиям советской оккупации!" Роман_Сергеича: http://blog.i.ua/community/1764/609537/ Ну сміх і гріх. Це ж треба отак ляпнути, що і фабрики і заводи, а головне новорічну ялинку, принесли "на штиках асвабаждєнія" більшовики. Далі більше: "Новогоднюю ёлку в нашей стране запретил в 1916 году Священный синод Русской православной церкви". Невідомо, яку країну мав на увазі автор, але Св. Синод РПЦ в Україні отримав владу лише при більшовичках. Якби ж іще автору трохи знань, то може б і довідався, що Новий рік святкувати почали в Росії з указу Петра І.

Ну тепер про "дєдушку" Постишева, відновлювача Ялинки: "У середині 1937 року в магазинах Чапаєвська і Сизрані раптом не стало сірників, але перевірка показала, що ящики з цим товаром штабелями лежать на складах. Торгові керівники пояснили, що продукція не відвантажується до магазинів за наказом Постишева, який при вивченні сірникової етикетки знайшов в лініях на ній виразний профіль Троцького. Тим часом у серпні, перед початком навчального року, в ряд районів перестали надходити шкільні зошити. І вже зовсім несподіванкою для всіх стало вилучення з продажу в продовольчих магазинах любительської ковбаси. Виявилося, якийсь доброзичливець повідомив Постишеву, що на розрізі ковбаси, в її середині, виразно проступають контури фашистської свастики. З приводу всіх цих фактів на пленумі Фрунзенського райкому ВКП (б) обласного центру, Постишев висловився так: «Я пропоную прокуратурі та НКВС посадити осіб 200 торгових працівників, судити їх показовим судом і чоловік 20 розстріляти».

Ого!!! Так маємо справу з маразмом! І смішливе зауваження автора прочитаної мною замітки, не зовсім доречне. "Дєдушка" Постишев дійсно був маніяком-вбивцею. Можна ж собі уявити, скільком людям цей бузувір життя зламав своїм недолугим керівництвом. 

"Красной нітью" через замітку проходить думка про те, що бідним дітям робітників і селян не вистачало для щастя лише ялинки. Те, що їхніх батьків порозстрілювали хвацькі  "байци рівалюції, страітєлі фабрік і заводав", а дітям приліпили ярлики "ЧСВН" (член сім'ї ворога народу)і відправили у дитячі притулки - не так важливо, щоправда підписував папірці на розправу все той же ялинковий ангел - Постишев. А ми, убогі, не цінуємо його внесок у наше ощасливлення більшовизмом, адже Навагодняя Йолка давала можливість кожній дитині  думати, що, можливо саме цю Йолку, зрубав у Сибіру саме її батько, а тягла на станцію погрузки саме її мама. І криком кричить автор: "Но так ведь это было 70 лет назад, почему мы до сих пор об этом не задумываемся?" Звичайно, справжньому "савєцкаму чілавєку" треба пам'ятати про те, що Йолку в Україну принесли більшовики, а саме  Постишев, як Прометей вогонь. Без "рукавадящей і двіжущєй роли партіі" ялинки просто не росли б в українських лісах, правда партія часто "двігала" людей дуже далеко, навіть без їх відома, до Сибіру чи Казахстану, іноді - на "той світ". А іноді не давала "двігаться", навіть за хлібом, заборонивши вихід із сіл у 1933 році. І звичайно ж "прілічний чілавєк" нізащо не забруднить свої світлі комуністичні ідеї думками і словами про якийсь там Голодомор. А дійсно, теж мені подія, ну подумаєш, кілька мільйонів якихось неосвічених селян (злочинно байдужих до світлого партійного заходу Навагоднєй Йолкі) з голоду померли, що тепер про них довіку пам'ятати? А ось Йолка - оце історична подія, "затмєвающая" всі дрібні "іздєржкі построєнія камунізма". ЇЇ роль в історії України набагато величніша, ніж  "нєдоразумєнія" із розстрілами у підвалах і продразвьорсткой. Автор має право на обурення тим, що підірвано пам'ятник Сталіну, який сам, жодної людини особисто не вбив. Ну наказував, ну і що? То на місцях "пєрєгіби" були. То Гітлер особисто газом людей труїв у концтаборах, а Сталін - ні, він же "атєц народов", ото хіба кілька чоловік наказав відвезти на екскурсію у ГУЛаг, а вони там і залишилися...самі.

А далі, автор дивується, навіщо пам'ятати якусь там нікчемну давню історію нашого народу, адже є справжня історія і вона починається з 1917 року. Виявляється ось коли почали "пріобщать" українців до цивілізації, ось коли більшовицькі орди (ой! вибачте, актівісти) почали будувати заводи і фабрики, а також табори, лісосіки і колгоспи  де, за копійки (або трудодні), могли вільно  трудитися батьки вищезгаданих дітей. 

"Таваріщь"!!! Якщо ти  справжній савєцкій чілавєк -  помні, що сталінізм, це промінь світла в темряві свободи, сталінізм - це "харашо", бо Сталін казав:"Жить стало лучше, жить стало вєсєлєє". Такі українські буржуазно-націоналістичні поняття, як Свобода і Воля, Совість і Честь, Правда і Незалежність, Пам'ять і Віра, вигадані кн. Володимиром, Хмельницьким, Гонтою, Залізняком, Довбушем, Шевченком Бендерою, Шухевичем та іншими,  не можуть перевершити значимість такого передового більшовицького витвору та універсального замінника всіх радощів життя, як Навагодняя Йолка.

Найбільш запеклим почітатєлям рекомендовано встановлювати її у себе вдома і тримати цілий рік. 

            Прочитав замітку "Вот, скопипастил не много", того, що Born in USSR  http://blog.i.ua/user/1789943/597374/ 

Так копіпастити ж можна й інші джерела, хоча борнуті ін ЮSSР більше схильні до однієї "общєй історіі" чи  "общєй" думки, чи "общіх" поглядів, головне, щоб було зручно і думати щоб не треба було. Подумав я, покопіпастив трохи і виявилося, що як і в усьому, існує дві правди, одна - така, як хочеться, друга - така, як не хочеться.

Сказання про віночки з дітей. В російській  (русофільській) інтерпретації, іноді - "калакольчікі із дєтєй"

Проект відомого польського скульптора Маріана Конєчного - це п'ятиметрове бронзове дерево з крилами, до стовбура якого прибиті та прив'язані колючим дротом замордовані діти. Як виявилося, автора концептуально надихнула відома в Польщі фотографія з аналогічним сюжетом. Усі поляки знають, що вона була зроблена на Тернопільщині в сорокових роках, і вона буцім-то демонструє звірства ОУН-УПА проти мирного польського населення. Цю тезу, підкріплену жахливою фотографією, активно передруковували часописи, її використовували у своїх працях польські та російські історики. Після резонансу щодо наміру спорудити пам'ятник і стосовно його проекту, (лютий 2007 року) з'ясувалося, що міф, яким живилася міжнаціональна ворожнеча - фікція. Це довели на сторінках видання Rzeczpospolita (Річ Посполита) польські вчені Ада Рутковська та Даріуш Стола. Ініціатива увічнення пам'яті поляків зі східних областей (Схiдніх Кресiв - подарунок Сталіна, щоправда українців тамтешніх не питали), яких вбили бійці УПА, належить організаціям переселенців із Волині та Галичини. Натхненникам залишалося лише отримати в муніципалітеті Варшави погодження проекту. Однак сам проект пам'ятника спровокував гарячу дискусію не лише в Україні, а й у самій Польщі, де інтелігенція рішуче протестувала проти його спорудження. Безліч версій однієї історії Вперше фотографію з звірячим сюжетом  злодіянь українців оприлюднили у вроцлавському журналі «На межі» Na rubiezhy на початку 1990-х. Підпис до неї був таким: «Польські діти, замучені і вбиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року» (із зібрання доктора Станіслава Кшаклєвський). Через два роки те ж саме зображення з'явилося в праці Й. Угорського «Армія Крайова на території Станіслава та Тернополя» з іншим підписом: «Діти, вбиті підрозділами СС «Галичина »у районі Козовій, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговіча). Вона також була включена до альбому «Геноцид. Звірства УПА проти поляків: документальні фото », який вийшов у 2003 році. Проте нещодавно міф про дітей, яких нібито замучила УПА, спростовано. Rzeczpospolita з'ясувала справжню історію фотографії, яка є чи не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків. З'ясовується, що українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото відноситься до 20-х, а не до сорокових років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Більш того, фотографій із місця події є декілька, і всі вони свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався в 1923 році. Косі лінії на широковідомій фотографії «звірств УПА», які вважають колючим дротом, насправді є просто дефектом негатива або ж згинами оригінальної фотографії - на інших світлинах, які знайшов польський часопис, жодних ліній чи колючого дроту немає. «Це сталося в ніч на 12 грудня 1923 року, - стверджують автори газети Rzeczpospolita. - Чотири жертви - це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях про судової медицини 1928 року (очевидно, в пресі тих часів). Уперше фото опублікували у статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» Вітольда Люнєвського, директора відповідного закладу у Творках. Стаття вийшла в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny (Психіатричний щорічник). Подію з ілюстрацією описано в «Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів», що у 1948 році видав професор Віктор Гриво-Домбровський. «Це, власне, доведений факт, що вбивцею дітей була їхня мати, - повідомляє Rzeczpospolita. - Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, не сумніваючись, що їм загрожує неминуча голодна смерть. На наступний день вона сама прийшла в поліцію ». Міфологізація історії Rzeczpospolita вважає, що містифікацію можна виправдати тим, що безліч людей з південно-східних областей колишньої Речі Посполитої бачили такі жахливі речі, що зазначена фотографія з трупами дітей могла виявитися правдоподібною. А українські історики стверджують, що символи міжнаціональної ворожнечі доволі часто експлуатують у політичних цілях. І те, що самі символи можуть бути сфальсифікованими, для міфотворчості та стереотипів не має значення. Приписування бійцям УПА звірств на основі жахливих фотографій будь-якого було походження в Польщі практикують і досі. - Наприклад, є фото замученого молодого українця, якого закололи багнетами. Його надрукували в 1946 році в книзі Миколи Лебедя. Там дано ім'я хлопця - Іван, є розповідь про те, звідки він був і обставини, при яких його погубили червоні партизани, - розповідає Володимир В'ятрович, директор Центру досліджень визвольного руху, представник Українського інституту національної пам'яті у Львівській області. - Поступово ця фотографія перекочувала до польської історіографії, і зараз її використовують уже як доказ «звірств банд УПА» проти цивільного польського населення. Взагалі фотографії - досить суперечливі історичні джерела. Щоб точно з'ясувати, що саме на них зафіксовано, слід знайти очевидців, але на прикладі сфальсифікованих «віночків із дітей» видно, що це неважко організувати. Як пояснює український історик В'ятрович, поява такої публікації в одному з найпопулярніших журналів Польщі є знаковою.  Бо вона підтверджує існування в польському суспільстві здорових сил, які в змозі протистояти усталеним міфам. - Бойові дії проводили обидві сторони, і з кожною були жертви, - говорить В'ятрович. - Очевидно, поляків постраждало більше, але на цій території вони були в меншості. Як свідчить історія, селянській війні властива особлива жорстокість. Як відомо, проводилися планові акції УПА проти поляків, проте останні постійно зміщують акценти і стверджують, що це була боротьба проти цивільного населення. У такій боротьбі дуже важко називати одну із сторін «цивільним населенням». Окремі населені пункти були базами польського опору, і з цих баз здійснювали напади на українські села. Вони також були базами "п'ятої колони» для розгортання польської акції оборони, надавали допомогу червоним партизанам і бійцям Армії Крайової, яка чинила з українцями те ж саме, про що досі пишуть поляки.   

А ті, що борн ін ЮSSР - досі жаліють кого завгодно, аби не українців. Бо ті, "хто завгодно" не знають хто за ними плаче крокодилячими сльозами, ті загиблі поляки не знали, що їх чекало, це вже знали українці, яких масово розстрілювало НКВС. Тепер, скромно потупивши очі, асвабадітілі - ті, хто розстрілював поляків у Катині тисячами, тичуть кривавими пальцями в УПА, щоб поляки, за Східними Кресами не побачили Катині і повних польської крові підвалів НКВС і не згадували щасливого життя у Поьській народній Республіці, принесеного на багнетах асвабадітєлєй. 

Двадцять сьоме листопада...Страшне нагадування страшної історії. Історії мого народу. Мого народу. Рівно о 16-ій, я запалив свічечку та поставив її на підвіконня. Вона була червоного кольору і освітлювала червоним світлом невеликий клаптик простору, простору моєї пам'яті про те страшне і жахливе, що діялося понад 70 років тому. Моєї пам'яті про те, про що заборонялося говорити і думати, заборонялося навіть натякати чи здогадуватися. Я згадував бабусині очі, коли я запитав її про те, чому вона завжди так клопочеться, щоб у домі була їжа, навіщо вона робить запас "на всяк випадок", коли можна сходити на базар та купити, навіщо їй запас солі і сірників, і на що здадуться невеликі мішечки із сухарями у комірчині. Колись-таки вона мені сказала, як ніби-то по-секрету: "А раптом голод чи війна? А так, запас є". Поки малий - не розумієш істинного значення слів старої людини. Це приходить із віком, із знанням, з душею, яка дорослішає. Вогник свічки ставав більшим, на віконному склі виднілися краплі дощу, вони стікали по ньому, переливаючись у мерехтливому світлі, яке давала свічка Пам'яті. Моєї пам'яті про НИХ. Ось одна, там інша стікає і залишає по собі слід, як сльози дітей, що просили хліба у матерів, які не могли його дати, бо у них його забрали. Це були сльози чоловіків, які плакали від безсилля, бо не могли врятувати своїх дітей. Бо  ХТОСЬ вирішив, що всі вони повинні померти. Ось так, просто, просто померти. І не один, той ХТОСЬ, морив їх голодом, у нього були його учні, ті, хто нічим не зв'язаний з цією землею, і вони були нещадними, бо убивали ж не своїх, а чужих. І команди давали не з Марса, а з Москви. 

Я вдивлявся у темряву, намагаючись розгледіти у вікнах багатоповерхівок вогники Пам'яті, напевно їх будуть тисячі, бо місто велике, люди добрі, роботящі. Це ж так природньо - згадати і пом'янути невинно убієнних, що загинули найстрашнішою смертю - від голоду, це коли ти ще живий, але ти вже мертвий. Пройшла година....Я підставив під свічку пару книг, щоб її було краще видно....

Похапцем зібрався, поїхав до центру міста. Біля пам'ятника Шевченку, о 16-ій пройшов мітинг, напевно там море свічок, мабуть ідуть люди туди, щоб пом'янути своїх же, наших же людей. 

Та дарма....стоїть десятка зо три свічок, вже погасли, молодь скаче і балакає по телефону, когось чекають.....Все.....

Їхав назад, дощ. Дощ.....Ти, Дощ, вирішив поплакати за нас, усіх, нас, із кастрованою пам'яттю, бо ми не здатні на співчуття. Донецьк!!!!! Ти ж велике місто, стільки сили, а не можеш її знайти для однієї миті спогадів? Невже настільки тебе залякали Колєсніченки і Єфрємови з Симоненками, заборонили бути українським? Залякали так, щоб відректися від пам'яті про свої жертви. Чи ти так зажирів, що  тепер, в угоду сусіду, не визнаєш Голодомор лише тому, що і в сусідів був Голод. То може нехай сусіди вирішують самі, як до цього ставитися, чого ж нам їм у рота заглядати і чекати "як папінька скажуть". Звичайно, назвати історію з голодомором, проіскамі бандєровцєв, легше...і дбайливо доглядати пам'ятники Леніну чи Калініну, своєчасно оновлювати покажчики назв вулиць (наприклад : Постишева - центр міста). А як щодо Совісті???

Я йшов і плакав, здоровий дядько, а плакав, мовчки, просто сльози текли самі і ніхто не бачив...бо йшов дощ. Він плакав зі мною, від сорому за чужу черствість, за чужу твердолобість від людського безпам'ятства. Коли ж воно стало  МІСТОМ ВІЧНОГО БЕЗПАМ’ЯТСТВА.

.....Невже???? Таки хтось запалив свічку на третьому поверсі. Гарний будинок, там живуть старі інтелігенти.  Я побачив, що не один, що хтось іще так само думає, комусь теж шкода тих, невідомих нам людей, хтось не поховав за вічним страхом свою Душу, хтось ще має сили сказати і діяти так, як велить Совість....

 Я не один, а це багато значить.  

Память или Амнезія 

Пришью на лацкан в мае, Ленту «Я помню, горжусь» Двадцять сьомого дня, листопада, Розважаюся і веселюсь. Наши деды в боях погибали, Дав урок иноземцам - врагам. А в тридцятих повільно вмирали, Хто не міг захищатися сам. Фашисты деревни сжигали, Не счесть злодеяний их.  Дідів наших в тюрми кидали, І вбивали ж «свої» і своїх.. «Так вспомним всех поименно,  Вспомним сердцем своим». Забули усіх поголовно: Дорослих, старих і малих. Мы помним наше Отечество –  Великий Советский Союз. Тому не чекайте молитви,  Від тих, хто в Союзі «загруз».

      Прочитав статтю «Свидомитам посвящается. (И не только). Наслаждайтесь» у блозі Manhustа.
       Виникла потреба відповісти.
                 Несвідомим присвячується (І не тільки). Насолоджуйтеся.
      Автор статті (І.Солонєвіч?), як він сам каже – 100% - ий білорус (ну вже і не знаю, чи бувають ще якісь..., наприклад 72% -і), пояснює прагнення самостійності та оспівування у своїх творах духу Свободи, митцями білоруського та українського народів, наявністю особливого комплексу неповноцінності, навіть посилається на поняття «большой культури», щоправда забувши при цьому дати визначення – що таке «большая культура» та береться до порівняння творчості Шевченка і Гоголя. Так, звичайно, Шевченку до Гоголя було не дотягтися, так само, як і Гоголю до Шевченка. А чому, хочеться запитати у недолугого автора. Та тому, що кареті швидкої допомоги ніколи не наздогнати таксі по кількості перевезених пасажирів, як і таксі не вженеться за «швидкою» за кількістю перевезених хворих. Хоч обидві машини – легковики і обидві возять людей. Ще взявся б порівнювати кілометр і кілолграм.
       Далі йшла якась маячня про «бальшому караблю – бальшоє плаваньє» із категорії радянського кіно про освоєння Сибіру чи Цілини. Останні «бальшиє караблі» - Сталін і Гітлер вже «поплавали» по Європі і відповідно до теорії «бальшой культури», висвітленої автором - це були дивовижні таланти. Щоправда ціни на квитки для проїзду на цих кораблях були дуже високі. Смертельно високі. Читаєш і відчувається сморід совкового стадного барака, так і хилить автора у бік «вєлікай і магучєй» Російської імперії. Ностальгія мабуть? 
           Але ні, це легенький, початковий натяк. Читача поволі підводять до того, що буде далі. 
         Далі йшлося про цікаві «дослідження» того ж таки автора питань і способу вимірювання таланту. Заодно, він і за Гоголя вирішив, чому той писав російською, пом’янувши ще й Вінниченка. Погано, що не вказано, яким мірилом виміряти велич таланту. Автор пропонує вважати талант великим, якщо це представник великої за розмірами країни. А якщо це, наприклад А.Конан-Дойль, то це маленький, нікчемний талантик, бо скільки там тої Англії, порявняно з Росією. У автора не вистачило снаги на вивчення географії та історії, бо знав би, що Англія володіла половиною світу, а сама завбільшки з російську губернію. Щоправда, Англія завойовувала вмінням, а Росія (і СРСР, як спадкоємиця) – числом. Доказ тому – страхітливі втрати «талановитих» радянських полководців. І хоч автор напружено намагається навіть ототожнити англійську літературу з російською, у англійців такі порівняння з літературою, яка виникла лише у 17 сторіччі, викликають поблажливу усмішку. 
          Розширені просторікування про бездарність та талант ще на крок наближають читача до усвідомлення того, що все українське – бездарність, бо воно менше за російське, а все російське – то справджній діамант, бо воно більше, російське. 
І нарешті – головне. Автор приводить слова іншого «таланта», що розкриває проблеми проекту «Ukraina». Бінго! Як кажуть американці. Виявляється, що «...это сельское происхождение его вождей и активистов, а так же их моральная, духовная и интеллектуальная ущербность. Люди, чей уровень сознания находится на уровне свинарника, коровника, курятника, самогонки и колядок, в принципе не способны создать государство и уж тем более культуру».
           Це ж треба! Таки дійшли. Зрозуміло, у Росії ні свинарників, ні корівників, ні курників не було. Так ось чому Російська імперія весь час намагається когось загарбати – яйка, млека, м’яска хотілося, бо в наявності був лише самогон і той без колядок. А от гонору «вєлікарускага» - необмежено. Хоча били морди московитам у їх «славній» історії, і Сагайдачний бив, і поляки з Лжедмітрієм і турки і японці. Місто російської слави Сєвастополь здавали ворогу, і нічого, гордяться. 
Взагалі, складається враження, що тому, хто про той проект лопоче, в дитинстві, коли він був прищавим підлітком, сільська дівчина відмовила на «сєновалє», або її брати, міцні сільські хлопці, добряче нам’яли боки. Якби ж іще той «учьоний» знав, звідки взялося мистецтво, театр, пісні та вірші, то він обережніше виказував би свою неповагу до селян, що досі його «нєдоросля» годують. Булки ж на деревах не ростуть. Земельку обробляти треба, тоді вона все дає, але за умови, що її плекають мозолясті селянські руки, які він так «талановито» висміяв. Ну що ж, буває, мабуть не вистачило таланту вивчити історію бодай своєї країни.
           Далі читача «накриває» істерія (має вигляд стандартного великоросійського шовіністичного лементу) про те, які українці покидьки, а саме: якісь сектанти українства, «...они занимаются пропагандой украинства...» - дійсно, чому не російства?, «...борются со всем русским, по-смердяковски исходят злобой в адрес России...» - цікаво, чому українці не боряться за все рускоє? Такі слова наводять на думку, що у їх автора не все гаразд із свідомістю....Стоп...., а ось і наше ключове слово - свідомість. Відсутність свідомого сприйняття – несвідомість. Запам’ятаємо.
Потім, стандартні фрази щодо «...страна в руинах, народ интенсивно вымирает! Мы все на краю пропасти»! З натяком на те, що якби українці боролися за «всьо рускоє» - всім було б щастя. 
          І нарешті, найвеселіше. Ну прямо камєді-клаб: «...они (тобто сектанти-українці) должны были после прихода к власти, пересмотреть свои цели и задачи. Подчинить их интересам народа и государства» - дайте вгадаю, у чому полягають інтереси українського народу. Ага, ось і відповідь! Як пише автор про наш народ: «...не хочет украинизироваться, не хочет отказываться от своего языка, культуры, ценностей, от самого себя, в конце концов....»  
             Ось тобі маєш... Виявляється, ми, українці, з легкої руки автора (Солонєвіча чи Андрєя Ваджра?) насправді і не українці...???
          Чекайте, а якою ж мовою я пишу? 
          Ось тепер, повернемося до «несвідомості». Скоріше за все, у білоруського автора діагноз – несвідомість, бо не усвідомлює він ким він є і що він пропагує. До такого діагнозу додається супутна хвороба – совковість, життя у великому стаді, де за тебе подумають і вирішать. Більш того, автор пишається своєю несвідомістю, сповідуючи лжеінтернаціоналізм: «Росія за об’єднання народів, але під її керівництвом». А той факт, що зникне пара-трійка народів, то для автора – «іздєржкі проізводства». Така ідея подається, як єдино вірна. Всі, хто проти – сектанти, у даному випадку – українські. Тому, це викликає люту ненависть у автора до всього національного (і українського також). Хоча сам пише, що «...всякая бездарность будет стремиться отгородить свою щель. И с ненавистью смотреть на всякий простор...». Так намагання українства вийти із «щелі» російського колоніалізму – це що? За автором, виходить, що бездарністю є сама теорія обмеження свідомого розвитку націй колом постсовкової колоніальної великоросійської психології. А носії такої теорії – «бєздарі», що вимахують прапором «Руского міра» і пишаються тим, що намагаються зупинити Дух Свободи, який замкнений ними у «щель». Це схоже на те, як психічно хвора людина пишається своєю хворобою.  
І ось, маючи відсутність свідомості (російською – сознательности, сознания) несвідомий «талановитий» автор, не відаючи, що творить (бо ж не усвідомлює своїх дій) рветься на «бальшой прастор», у світ, зі своїми великими ідеями. Простіше кажучи, кричуща бездарність створює власну теорію існування іншого народу, який вже Є і «талановито» доводить, що народу того не існує, мови його немає, культура його маленька і що йому треба якомога скоріше перестати бути собою та стати рускім. От тоді – він стане великим і заживе по-справжньому. Цікаво, а жителів Іспанії, Італії, Польщі, Ліштенштейну та ін..... уже агітували стати рускімі...ну....щоб стати щасливими? 
             Іншими словами, українцям (і не тільки) навіюється: «Общєжитіє лучше свого дома, потому что оно общєє, ми вам із него уходіть не разрешалі, у нас с вамі общая історія проживанія в общєжитіі і ми рєшилі, что вам надо пєрєєхать к нам назад, потому, что общєжитіє НАМ нравится». І не питаючи нас, подобається нам чи ні, настирливо пропонується змінити власну (хай із свинарником, курником і корівником – а як же українцю без цього, не сидіти ж на хлібі і водкє) садибу на «общагу» (слово зрозуміле будь-кому, без перекладу) і щоб який-небудь «швондєр» заганяв вечорами не на колядки а на «спєвкі» революційних пісень, де «ми всьо разрушим, а затєм...». Цікаво, а сам автор готовий змінити свою квартиру на гуртожиток? Мабуть ні. Отож бо й воно. 
              Так, лише «талант» вихований на ідеях «єдіной і нєдєлімой» російської колоніальної імперії міг видати «на-гора» такий тріллєр.
             Висновок: несвідомість, коли людина не усвідомлює хто вона, де її історія і культура, якого роду-племені вона і що вона робить – тяжкий діагноз. Їх жаліти треба і лікувати, бо їхня когорта знову виродить чергового отця народів чи фюрера чи кормчєго. Для «бальшова плаванія». У морі. Крові.

«Антонов-Овсєєнко у своєму шовіністичному запалі у 1918-му, коли Червона Армія сунула на Україну, один із перших показав визначальну суть московсько-більшовицької політики: «Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце — тверже, нервы — крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России».

(В.Антонов-Овсєєнко, м.Суджа, 30 листопада 1918 р. ГАКО, ф. 403, оп.9657, спр.74, арк. 423.).

Цікаво, що скажуть"брати"? А то весь інет гуде про "злочини" УПА, про тричі таємний наказ С.Бандери, про ріки крові, пролиті ним. А як діяли червоноармійці на нашій землі у 1918 році, після таких "напутствій"? Тиша... 

Невже-таки просто приходили УПА і стріляли всіх підряд, чи може була причина????? Мабуть і їхніх родичів убивали  і Армія Крайова і НКВС і просто польські селяни у своїх селах "очищували" життєвий простір. Адже до 1939 року польська влада проводили тотальну пацифікацію українців (про це написано досить, і у самій Польщі), під час якої застосовувалися частини регулярної армії. Але пропаганда сором'язливо мовчить. Тиша... Називати УПА бандитами...при чисельності більш як 100 тисяч бійців??? Цікаво, що  маса народу навіть не задумуючись "ковтає" чергову кальку з радянського минулого, а День Жертв Голодомору, чи Репресій завжди проходить скромно і тихенько, щоб і не чутно було, ніби нащадки тих, кого убили "свої" соромляться нагадати нащадкам убивць про злочини їх дідів. А потім з піною на вустах, доводять всім, що народу такого, як "українці" - немає, історія може бути лише "общая", мови - не існувало (її галичани вигадали) та ін. А я себе питаю: "Звідки я знаю українську? Хіба мій дід не українською зі мною розмовляв? Так. А хто його навчив? У школі? Може його дід розмовляв іншою?" Отак зазирнув на 300 років назад і зрозумів, що мене черговий раз намагаються ошукати. Чи може ні?

Переглянув фільм "Украинский национализм. Невыученные уроки" - російський. Щоправда, колись дивився "Собор на крові"-український. Цікаво, що в обох стрічках кадри однієї і тієї ж хроніки, але з різними комантарями. В "Уроках" викинуто шматки хронік, тих, що подають іншу уяву про події, подробиці аж із 18 року, але зовсім нічого не згадано про напад РСФСР на УНР, про Київську різню Муравйова, просто відсутній 1939 рік (перескочили у 1941 з описом того, як "бандити" стріляли у спину Червоній Армії). Воно й не дивно, що велика кількість наших громадян просто не знає, що діялося тоді, а свідки тих подій, ми всі знаємо де.

Знайшов в "Україніській правді".Трохи сумно стає і соромно за тих, хто з переляку, в угоду "указаніям", ладен нищити  своє.....

В школах Донецької області скорочується кількість класів з українською мовою навчання. Про це "Радіо Свобода" повідомила донецька правозахисниця Марія Олійник. "Представники влади скорочення україномовних класів називають "загальною оптимізацією системи освіти", - йдеться у повідомленні. "Так як школи заповнені лише частково, управління освіти вирішило скоротити штат вчителів на 25%. Чомусь під скорочення потрапляють саме україномовні вчителі", - зазначається у публікації. Зокрема, учні одинадцятого класу школи №1 міста Вугледар Донецької області за тиждень до початку навчання дізнались, що їхній україномовний клас ліквідовують. "Міський відділ освіти вирішив перевести старшокласників україномовного ліцею у школу національних меншин з російською мовою навчання, мотивуючи це необхідністю зекономити бюджет", - наголошується у повідомленні. За інформацією "Радіо Свобода", більшість батьків написали заяви про переведення учнів до іншої школи, зокрема, "через погрози директора школи знизити дітям оцінки". "Вчителі і директор конфліктної школи від коментарів відмовляються, бо, за їхніми словами, бояться керівництва. Але, як кажуть батьки, педагоги схиляються до збереження україномовного класу", - йдеться у повідомленні. "На початку літа керівник Донецького облуправління освіти Володимир Соловйов запевняв батьків, що клас ніхто закривати не буде. Втім, це зробили зі вказівки начальника міського відділу освіти Вугледара Володимира Войцеховського", - зазначається у публікації.