Опис подій хочу розпочати з того місця, де я проживаю, місто Миколаїв. Чутки про те, що "бандерівці" приїхали на потязі до міста розповзлися по всім куточкам. Люди прийшли захищати облдержадміністрацію від НІКОГО, бо жодного аргументу підтвердження даного факту ні одна особа не могла надати. Не буду вдаватися у подробиці, що далі відбулося, "хто шукає - той знайде".

Далі телефонують родичі нашій родині з міста Тернополя. Вони у паніці, їм казали, що на заклад, у якому вони працювали нападали "люди з Донецька". 

Дзвінок з Донецької області, знайома плаче у слухавку: "На нас "бандеровцы" наступают!!! Что нам делать???!". З такими ж словами пришли до жителів Криму, але люди уже знають, що робити, треба створювать дружини, щоб захищатися від  гостей...

Вам не здається, українці, що нас намагаються обдурити? Які "бандерівці" чи "люди з Донецька"??? Який Захід чи Схід??? Українська чи російська мова? 

Бандерівці? Ще згадайте опришків, мельниківців, махновців і т.д. будемо один одного називати. 

У нас Україна одна, так географічно є: західні, східні території, а ще південні та північні, центральні також, як і у кожної держави на цьому світі. Мова у нас одна, але з різними відтінками, філологи називають це діалектами. У жодній країні не має чистої мови і це факт. Але тільки ми, українці, можемо піддаватися провокаціям. Чому? 

Присвячую ці вірші, ангелу моєму святому.

Ти  на небі, а я на землі, живемо дуже далеко...

Ти подобаєшся мені! Стану птахом - полечу у небо.

Ти - мій ворог чи друг? Це мені небайдуже.

З цих пір називаю своїм "Товаришем", друже.

Як злечу стрімко ввись, віднайду Синю птаху.

Украду лиш для тебе, заховаю Щастя під плаху.

Увірвуся у рай - Богу я поклонюся,

А ти поки тікай! Тебе проситиму, Йому помолюся.

Проте він сказав, що забере в тебе крила.

Раптом з неба ти впав. Я цього не просила!!!

До тебе спущусь на червоних крилах любові,

Проте ти вже не той, не маєш ангельської крові.

Я заплачу, а сльози побіжать угору

Я за тебе, мій милий, щиро вдячна Богу самому.

Тільки тебе і лише тебе, більше НІКОГО

Бажаю...цілуючи, вишкрябую віршика свого.

І Холод тішить душу її.

Чом чорноземи в піски перетворили?

Валяємось, як ті свині, в багні...

Що зробили з милозвучною мовою?

Чому ж так з традиціями повелися?

Держава - хвора, не звіть ви її здоровою,

А згвалтували її Ненажери із товстими рильцями.

Ще не здалась Україна! Ще ні!

Не піддалась провокаціям,

Затулила Правдою рот Брехні.

Їй начхать на партії, фракції.

По цимбалах їй та Політика,

Вже і так забруднила весь люд,

У парламенті коється містика.

Іноземці запитають: "Ще стоїть та країна?"

А ми скажемо разом: "СТОЇТЬ!"

• Сподобалось: 95%, 20 голосов
• Не сподобалось: 5%, 1 голос

• Сподобалось: 94%, 16 голосов
• Не сподобалось: 6%, 1 голос

• Правда: 78%, 32 голоса
• Неправда: 22%, 9 голосов

Чудовий для нас ти й незвичний.

Ріднішого краю не бачила нині.

Здаєшся великим маленькій дитині.

Широкі поля і безкраї простори,

Зелені рівнини й високі ті гори.

Своєю красою вражаєш повсюди

Дивуються навіть віддалені люди.

Високі дерева, прекрасні квітки,

Ромашки у полі і грають дітки.

Соняшник влітку завжди розцвітає.

Прекрасніше ніде у світі не має.

І водні багатства чарують нам очі.

Побувши у нас – не захочеш у Сочі.

Україною наш край тепер зветься

І пісня у небі з пташками несеться.

Лунають навколо дзвінкі голоси.

«Вставай, наша думка і далі лети!»

І хай уся Україна пісню почує оту,

Щоб нарешті справжня людина

Отямилася від сну,

Щоб і ще раз розквітли квіти.

Сонце з-за хмари зійшло,

Щоб раділи українськії діти

І минуле тепер відійшло.

І наостанок я побажаю

Хай надалі цвіте наший край

Про нього багато вже знаю

Скоріш і ти пізнавай!

Мамо! Щиро, мамо, каюсь.

За усі проступки, мамо, вибачаюсь.

Я не знаю, мамо, що зі мною сталось

І Добро і Зло в душі моїй змагалось.

Нене, що ж мені робити?

Як без тебе мамочко прожити?

Я помилку визнав свою, мамо.

Пізно зрозумів. Я знаю пізно уже стало.

Ти моя Марія, ти моя кровинка…

Й по щоці тече гірка сльозинка.

До цих пір я чую ніжний запах,

Коли ти рідненька поливали м’яту.

У твоїх очах дві блищать сльозинки

Працювала плідно, як маленькі бджілки.

І на що я проміняв тебе, матусю?

На жорстоку і кроваву революцію?

На бажання й нездійсненну мрію?

На оте холодне і нещасне «вірю»?

Я не знав, що вже я не людина.

Я не знав, що вже я став твариною.

Я – нікчема! Це я визнаю.

Не цінив тебе, а тепер люблю!!!

Мені здається, що слід усім задуматись над тим, як ми відносимось до своїх матусь, своїх найдорожчих і найкращих подруг...