Ти є далеко, а я - тут... та через відстань чую серця стук.. і блиск очей я відчуваю через відстань.. і хід думок твоїх - близький і рідний.. отак крізь дні і ночі наближаємось ми знов до зустрічі нової, що несе любов... до зустрічі, до сподівання, до надії, до нових кроків у країну мрії...

Надія Дубиняк

Мої кохані, милі вороги! Я мушу вам освідчитись в симпатії. Якби було вас менше навкруги,—  людина може вдаритись в апатію. Мені смакує ваш ажіотаж. Я вас ділю на види і на ранги. Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, мої гантелі, турники і штанги. Спортивна форма — гарне відчуття. Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. Спасибі й вам, що ви не м’якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі —  то в результаті сутичок із вами. Отож хвала вам! Бережіть снагу. І чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Ліна Костенко

Обніми мене руками, 
Пригорни мене крильми, 
Вкрий цілунками-листками, 
У свій сон мене візьми. 

Спи спокійно до світання, 
Не тривожся, не будись, 
Щоб тривало в сні кохання, 
Мов на явині колись. 

І вчини, щоб з того мління, 
Замлівання, сновиття, 
Маревіння, сновидіння, 
Не вернувсь я до життя.

Д.Павличко

Я душу серед поля покладу,  (Нехай її брудну омиють роси),  А сам піду, в далекий край піду,  Як наймит стомлений і босий.  Зіб”ю в дорозі ноги до крові...  (В чужім краю ніхто не приголубить)...  Які ще муки видумать нові  Тому, хто сам себе не любить?  Весь час питать: навіщо я живу?  А може просто - плюнути і жити?!  Упасти в свіжоскошену траву,  Чи птахою у небеса злетіти...  Не в чужині, а тут, не на біду,  На радість всім, хто в серці зла не носить,  Я душу серед поля покладу  (Нехай її брудну омиють роси).

СергІй Руденко

А завтра наступит лето, 
И с ним на больные вопросы 
Гурьбою придут ответы, 
И всё полетит с откоса. 
А дергаться лучше не надо, 
Спасать ничего не стоит. 
Дождавшийся снегопада 
Закажет на всех столик. 
Но лето придёт завтра. 
Забудем на время вопросы. 
Ещё не остыл завтрак, 
Уже продают абрикосы. 
А ты приготовь свечи, 
И жди меня у порога. 
Ещё впереди вечер 
И ночь - это очень много. 

Галина Воропаева

Дівчинко з глибокими очима,
Пам’ятай, що світ неповторимий!
Хоч складний. І навіть різнолиций.
І легкий.
Як влітку дотик ситцю.
Світ цікавий.
І чим далі - тим сильніше.
І яскравий - хоч у прозі, хоч у вірші.
Все ж холодний…
Наче зібрано всі зими.
І стандартний.
Днень за днем проходять мимо
І лишаються уривки, згадки, строки
Світ насправді є неоднобоким.
Хоч спитай у правди, хоч у кривди.
І у щасті теж бувають біди.
Але з широко відкритими очима
Ти живи, щоби не було стриму.
Бути не кущем у цьому світі
А найкрасивішою в суцвітті.



 Мері Кузьменко

Я ховаюся в книжках і у екранах.
У калюжах від весни так сильно п’яних
Світить сонце 
Золотим сліпучим диском
Я ховаюся…
Від променів і блиску
Видно сказане тобою -
Дуже щире
Кожне слово - то моя маленька віра,
Хоча може не маленька, а велика...

Я ховаюся. Топлюсь в життєвих ріках.
У контактах, у листах, у переходах,
У простих, давно заспіваних акордах.
І кажу, що так воно і має бути.

Я ховаюсь від думок про тебе всюди.
Але знаю, що довіку так не зможу..
То є кара, чи то просто милість Божа?
Усвідомлювати, що і це у нас взаємне...
Бо ти теж ховаєшся від мене.

Марина Кузьменко

Бережи свою душу без мене. Від підступних людей і думок, Хай вона вся крилата Й натхненна Уночі відліта до зірок. І oтам, з висоти і польоту

Стереже тебе.

Ти ж уві сні

Бережи свою душу для мене… Хоча, хай навіть вже не мені Ти ранкові слова подаруєш, І присвятиш життя все своє, Чиє серце своїм ти відчуєш І кому віддаси все що є. Будь обачний. Бо дні є підступні. Але ночі підступніші все ж… Ти це знаєш. Пиши мені в грудні. І у червні ти знову знайдеш Ці слова, Що тобі я писала В ненамріяній кожній строфі Я тебе попрошу дуже мало: Бережи свою душу собі.

Марина Кузьменко

Мене лякає небо байдужiстю своєю, –  Вже котру темну нiч всмiхається менi! Здається, порiвняє мої думки з землею, Здається, що колись залишусь увi снi. Мене лякає вiтер – звичайний, непостiйний. Вiн так багато знає про все моє життя. Нехай цей вiтер вiльний, нехай вiн особливий – Йому я не розкрию найкращi почуття. Мене лякає слово, таке звичайне слово, Бо ним не раз вбивали останнiй подих мiй. Без непотрiбних слiв життя було б чудове... Я знаю, все це кроки нездiйснених надiй.

Мене лякають очi – оманливі, холоднi, – Їх скаженiлий погляд сiдає в глибинi. Всi дивляться на мене, вдивляються з безоднi I поступово зникне життевий струм в менi. Я побiжу далеко, у стiнах заховаюсь, Вiд сорому розтану, вiд жаху закричу. Не витримають люди, та я себе злякаюсь, Зберу шматочки серця i в спокiй полечу.

Наталія Поклад

Дежурный ангел мне явился ночью,
Я не спала, я у окна сидела,
Он обратил ко мне святые очи:
Ну, как живешь, что спела, что не спела?

Он крылья положил на стол устало,
Я крепкий кофе гостю подогрела.
Он пил, а я, дни прошлые листая,
Его глазами на себя смотрела...

Потом в ответ легко и беззаботно
Ему сказала: “Все, мой друг, прекрасно!
Милы друзья, не в тягость мне работа,
Прилежна дочь и муж со мною ласков.” 

“А я-то думал…” - он вздохнул печально,
Потертый нимб надел и поклонился,-
“В который раз счастливую встречаю,
И снова опыт мой не пригодился."

И улетел, властитель всех бессониц,
Неся на крыльях призрачное счастье,
Чтоб растревожить звоном колоколец
Того, кто окна открывает настежь.

Я дверцу в клетку, где душа, как птица,
Спасителю ночному не открыла...
И как могла ему я повиниться,
Что в этой жизни я недолюбила!
И.Резник