Микола Білокопитов, м. Запоріжжя, квітень, 2017

РОЗМОВА ІЗ КОМАНДОРОМ (позивний)

Привіт, Олежку! Я – на мить, 
проїздом…
Просили хлопці… 
Я б і сам зайшов.
А в тебе тут доглянуто і чисто,
Як оцінив би ротний – «ха-ра-шо!»
Цвіте бузок, тюльпани розкошують
І тихо – аж під тім’ячком гуде…
А пам’ятаєш Вітьку із Чугуєва?
Два тижні, як пропав – нема ніде.
Була атака, била БееМПешка
І сєпари повзли на передок…
Ну, знаєш сам, 
як це бува, Олежку…
А, може, може… 
все ще буде «ок!»?
Втім, брате, ми не падаємо духом.
Та й ніколи – війна, такі діла…
А пам’ятаєш снайпершу – Танюху?
Так нашому комбату й не дала!
Він так і сяк, вона ж зведе до сміху
Ті залицяння – він аж сам ірже! 
Подейкують, жених її в морпіхах,
Вона себе для нього береже. 
Вона ж не з тих дешевих перелюбок,
Над нею спробуй хтось – повладарюй! 
А на прикладі стільки вже «зарубок»,
Що, як то кажуть, «мамо – не горюй!»
Недавно був у нашій артбригаді –
Плюються хлопці, лають москаля…
Та й штабникам АТОшним 
теж не раді,
Мовляв, ведуть себе, як у дитсаді,
Стратеги недовилуплені, бля!
«Он сєпари з кацапами щоночі
З усіх стволів так гатять з-за ріки,
Ми їх прицільно рознесли б у клоччя! 
Але ж не можна, – зі штабів торочать,
Бо є якісь там договорняки…» 
Ото таке. 
Як завжди в нас одвіку…
А я – у бороді, немов дідусь.
Моя ж не терпить волохату пику,
Нічо, поки доїду – поголюсь.
Ну, все, лежи спокійно, Командоре, 
Відпочивай, хоч це і не курорт…