Голоси в моїй голові – Неначе Неналаштований приймач Між хвилями Голоси знайомі Чи тільки я так хочу Випадкові збіги між мільйонів можливостей Чому я саме тут і зараз? Чи це не те, що я думаю? Просто багата уява, Нездорові нерви? Але… Я відчайдушно кручу ручку приймача В надії натрапити на свіже повітря І… Я вірю у сни і прикмети А раптом покличеш Ти.

Остерігайся часом упередження, Бо раптом виявиться хибним твердження?.. Частіше думка більшості безлика, Стереотипи – помилка велика.

Часу загусклий сироп, Простору трясовина, Гравітація – сотня зірок, Чорна діра – інший вимір. Вільний вночі лише – сон, Здатний порвати кайдани, Реальні ще так недавно, Й мрії здійснить в унісон. Півкроку, ще тільки півкроку… Я на волю хочу з розпуки І з суцільно десятого року. Я прошу лише – дай мені руку!

Блукаючи світами в сні й реальності (Що більше претендує з них на справжність?), Торкнусь рукою подорожника (Позбутись остраху порожнього, Звільнить від затісних жалючих пут), Так схожий – дотик твоїх уст.

Коли сон утікає крізь пальці, Як холодна вода з крана, вранці – Я не хочу розплющувать очі І дивитись в вікно після ночі. Йди вже зимо, далеко на північ, Вже набридли твої заметілі. Зберегти б всі фрагменти видіння І пірнути в солодкі глибини                     моря                               назавжди.

Реальність-хамелеон: То фіолетово темна... …Глянь, під яким кутом Стане вона, як планета З космічної висоти. Захочеш – пристрасно-червоною. Або ж – віддано-синьою: То колір весняного неба Початку весни Ще сонячно-жовтою кольору літа Сріблясто-блакитною осінню, миттю – Інертно-білою (проте, непростою, Як і сам колір-веселка) зимою З весною Реальність-хамелеон, Збережена ніким не торканою Окрім тебе

Піднімуся так вранці-рано Я обличчям стану до сходу Омину всі будинки, бульвари І людей, що спішать на роботу. Де тебе я шукаю щоденно Та одне все. Лиш вкаже цей шлях Вірний напрям – який є південний, Його бачу і вдень, й по зірках. Я до тебе прийду рано-вранці босою. За сходом сонця по траві по росяній.

Коли треба брести навмання Й коли здається що слова Особливо не роблять погоди У безсиллі ступлю у одну із ночей Щоби згодом Набиратися втоми наступного дня

Щось невловиме запахом весни Торкнеться вуст. Не ти то часом спогадом мені? Ось раптом десь у місті озирнусь – Й тебе побачу зовсім поруч! Візьму за руку, обійму, Ітиму прихилившись, доти… (Із посмішкою, наче в ідіота. А там, можливо, і продовження години) … Аж тут, зрадливий гад, дзвенить будильник.

Прийшла весна, усе буяє, Кричать коти по закапелках у дворах. Немає холоду і майже снігу вже немає, Піднесення і легкість у серцях. Не зіпсують нікому настрою брудні калюжі, Проблеми й неприємності не зіпсують, Бо все зимове – холоднеча, стужа – Не встигнеш озирнутись – проминуть.