ВЕДМІДЬ І МУРАХА. Байка

Валерій Гнатюк Одного разу причвалав Ведмідь на берег річки, Щоб спрагу люту втамувать, напитися водички, Аж бачить: течія стрімка несе-везе Мураху І так кружляє і трясе і бовтає невдаху, Що бідний сам до бережка ніяк не добереться, Ще трохи й виб’ється із сил та зовсім захлинеться. Ну, а Ведмідь, хоча й від’їв мордяку страхітливу, Але натуру добру мав і вдачу незлобливу: Комашці згинути не дав, пошкодував бідненьку, Підставив лапу малюку і витяг на сухеньке. Зрадів, під ніжками Мураш тверду відчувши землю, І чемно низенько вклонивсь добродію своєму: Спасибі, янголе ти мій, не дав бігме пропасти, Дай Боже щастячка тобі, здоров’я і гараздів, Ніколи, батеньку, тобі цього я не забуду. По всіх усюдах про цей чин розказувати буду. Хай знають всі, хто допоміг мені в жахкій пригоді. Можливо, й я тобі колись ще стану у нагоді. Ведмідь на те лиш посміхнувсь щасливцеві малому: Подякуй Богу та іди тихцем собі додому. Чим ти мені такий дрібний в нагоді можеш бути? Біжи вже, пуцвірку, та більш старайся не тонути. Іще раз «дякую» сказав Мураха медолюбу Й бігцем на пошуки подавсь своєї хатки-купи. Та недалеко відійшов, аж бачить: у соснині Мисливець хижо причаївсь, присівши на коліні. Приклав рушницю до плеча, примружився щосили І цівку впевнено навів на нашого бурмила. Мураха, бачачи таке, заліз на харцизяку І гострі щелепи свої встромив тому у сраку. Від болю скрикнув душогуб, сіпнулася правиця, Бабахнув постріл до пори і схибила рушниця. Осою куля пронеслась Ведмедеві над вухом – Помітив він мисливця тут і кинувся щодуху Від місця голого у ліс подалі від загрози – І за якусь секунду зник в густому верболозі.

 

Незримі Господа путі,шляхи несповідимі, Блаженний той, хто без прикрас піклується слабкими. Добро повернеться назад сторицею без ліку – Найменший здатний в грізний час на сильне і велике.