Дохтура Ірина

Ірина пропрацювала гінекологом в містечку Зінтан в західній Лівії останні років десять. Сама вона родом з Харкова. Крім неї в зінтанському госпіталі було ще 16 лікарів з України, Бангладеш і Північної Кореї. Самі лівійці займали в основному адміністративні та керівні пости. У лютому Зінтан став одним із центрів заколоту проти режиму Каддафі. Тяга лівійців до свободи Ірину дратувала: «Погано виховані підлітки почали палити шорти (поліцію), грабувати військові склади, а коли в них почали стріляти у відповідь, заголосили, що озвірілий Каддафі вбиває лівійців. А якої відповіді вони хотіли? ». Як і більшість висококваліфікованих і високооплачуваних гастарбайтерів з України, вона була прихильницею полковника. Її лівійські колеги, повагавшись спочатку, чию сторону взяти, при збыльщенны успіхів повстанців визначилися: вони за іслам і демократію, проти тиранії і корупції. Це було не єдина і навіть не головна відмінність лівійських медиків від українських. Лівійці, визначившись з політичними пристрастями, взяли сім'ї та вирушили в безпечний Туніс, залишивши госпіталь на піклування іноземних колег. Це було розумно. У той момент сили, лояльні Каддафі, перейшли в наступ, їх артилерійські позиції стояли в 20 кілометрах від Зінтана і обстрілювали місто з «градів». Українські лікарі нерозважливо залишилися лікувати людей і вважали, що коли за день привозять до 60 поранених, - їхати не можна. Нагадаю, поранених вони вважали баламутами, але лікували, лікували, лікували. Що поробиш, етика нашої медичної школи забороняє домішувати політику до професії і залишати хворого без допомоги. Довгий час зінтанській госпіталь був єдиним в тій частині західної Лівії, яку контролювали повстанці. Керівництво заколотників, зрозуміло, знало про нелояльність іноземних лікарів, але все одно рахувалися з ними, при можливості виплачували зарплату хоча б частково, постачали продуктовими пайками з прибулої гуманітарки. Почасти це було повагою і вдячністю за те, що їх не кинули у важкий момент, почасти прагматизмом : до літа загальний рахунок поранених зінтанців підібрався до тисячі, якби лікарі не залишилися в Лівії, як мінімум половина поранених б померла. Госпіталь вважався відносно безпечним місцем: під час обстрілу на його територію заганяли військову техніку заколотників. Ірина стала до повстанського керівництву і зажадала прибрати з території лікарні все військове і більше ніколи не користуватися шпиталем як укриттям: - Ви чого прагнете? Хочете, щоб по нас цілеспрямовано били? - Не хвилюйтеся так, дохтура, ми все приберемо, ви праві. - І перестаньте використовувати склад медикаментів для зберігання патронів! - Закріплювала свій успіх Ірина. - Звідки ви знаєте про патрони? - Неважливо, раз я змогла дізнатися, рано чи пізно про це дізнаються каддафісти! Налякане її напором начальство не тільки прибрало з госпітального двору свої пікапи з кулеметами, а й зафарбувало на бетонному паркані госпітальному всю повстанську символіку, якої у перші дні повстання розписали все, що можна і не можна. У травні каддафісти перший раз вдарили градом по госпіталю. Снаряд впав у дворі, висипалися шибки, злетіли з петель двері, жертв не було.Ірина села в свою машину і погнала прямо на позиції каддафістов. Вона наштовхнулась на передовий загін. Представилася, показала документи і зажадала зустрічі з командиром. Здивований начальник з'явився подивитися на диво дивне - скандалячого лікаря з бунтівного міста. На нього Ірина наїхала рівно так же, як до того на керівництво заколотників: - За яким правом ви обстрілюєте госпіталь? Колимені це розповідали, я чекав, що далі піде команда «затримати», «розстріляти» і чудова історія про те, як Ірина уникла неминучої смерті. А що я повинен був думати? Лікар з села, що знаходиться під контролем бойовиків, вимагає залишити в спокої лікарню, де лежать ці самі бойовики? Але комбат-каддафіст не став розстрілювати дохтура заколотників. Він став виправдовуватися: - Повірте, команди стріляти по госпіталю у нас немає, але «Град», знаєте, зброя не снайперське. Постараємося надалі бити подалі від вас, щоб до вас не залітало. Той снаряд був першим і останнім, що впав на госпіталь. Так, у Іри бійцівський характер і загострене почуття обов'язку і справедливості, але одна справа конфліктувати з начальством кожної зі сторін, які, як до них не стався, люди відповідальні і розуміють, що у будь-якого їх кроку є наслідки, і зовсім інше ... Сталася в зінтанському госпіталі історія. Молодий хлопець привів до гінеколога свою дружину. Хлопець був з найпростіших, з усіма родимими плямами лівійської глухомані. Він, зрозуміло, хотів, щоб його дружину прийняла жінка, але лікарі жінки всі були в цей час зайняті. Їм довелося йти до чоловіка. - На що скаржитесь? Ситуація, коли його дружину чужа людина розпитує про проблеми такого гатунку, здавалася хлопцеві верхом приниження: - Ти її не питай, я сам на всі твої питання відповім. - Не ти ж хворий, йди посидь поки в коридорі, - природно відреагував лікар. Хлопець схопився, врізав доктору і вибіг, тягнучи за собою дружину. Лівійське госпітальне начальство і викликана поліція робили вигляд, що до кінця не розуміють, що сталося. Лікарям співчували, хлопця засуджували, ніяких заходів не вживали. - Нехай хоча б вибачиться! - Вимагали лікарі. - Ну він же герой цієї війни! Ну хто буде тиснути на нього? Він же не вбив не покалічив, - відповідали їм. До ночі українські лікарі зібралися на раду і вирішили, що таке залишати не можна. На наступний день Ірина поїхала парламентарієм у Військова Рада Зінтана: «Ми не вимагаємо його крові, не треба його садити. Але якщо він не прийде, не вибачиться, то всі ми збираємо речі і їдемо в Туніс ». У той же день забіяку забрала поліція, а на наступний день він покаянно з'явився в госпіталі: «Вибачте, заради Бога, сам не знаю, що на мене найшло». - Місто-то маленьке, всі один одного знаємо, з усіма на вулиці стикаємося постійно, і з ним так само, - згадувала Ірина. - Він на мене дивився, як побита собака, я йому «Салам алейкум». Він аж засяяв, що ми зла на нього не тримаємо і сприймаємо його знову як нормальної людини, а не ігноруємо. Крім поранених повстанців в госпіталі була палата, де лежали поранені каддафісти, що потрапили в полон. Українські лікарі не тільки лікували їх, а й виконували при них обов'язки санітарок і медсестер, оскільки лівійський молодший персонал саботував свої обов'язки, коли справа стосувалася полонених. Охороняв полонених Старий Музбах, старий, який прославився хоробрістю в боях з каддафістамі на початку війни. Одного разу він зібрав будинку старий одяг і приніс полоненим, у яких не було нічого, крім закривавлених лахміття. Кожен день Ірина підходила до Музбаха і улесливо говорила: «Ти не тільки найхоробріша в Зінтані людина, але і самий благородний, благородство завжди видно по відношенню до полонених». Музбах розквітав і ще більше намагався потрясти дохтура. Ірина поволі рулювала старим воякою: «Дивись який солдатик молоденький, шкода, калікою залишиться, йому ж потрібна платна операція в Тунісі». Музбах випинав груди: «Не хвилюйся, дохтура, ми з ними вороги, по-друге, а по-перше, ми всі лівійці», видавав полоненого за свого родича-революціонера і відправляв його в туніську приватну клініку. Операції для повстанців там оплачувало НАТО. * * * Мене поранили в передмісті Тріполі 21 серпня. Нога бовталася на смужці шкірі та залишках розкиданих м'язів. «Нетиповий випадок, - сказав італійський лікар-доброволець під час первинної перев'язки, - зазвичай такий калібр відразу відриває ногу». Як і всі поранені в цьому регіоні, я потрапив в зінтанській госпіталь. Лежав на каталці в коридорі (поранених все привозили і привозили, місць не було) і чекав, коли звільниться хірург (волонтер - єгиптянин). Він належав до британської медичній школи і, оцінивши характер поранення, приймав рішення, суворо запропоноване медичним протоколом. Я розумів, що в моєму випадку запропонована ампутація, і намагався не думати, що до ранку в мене буде менше ніг, ніж було. На цій каталці мене і знайшла Ірина. - Відріжуть, як думаєш? - Запитав я в нереальною надії почути «ні» і почув: - Все б вам, молодим, різати! «Добре слово і кішці приємно», - подумки підсумував я. Я розумів, що мене заспокоюють. Я помилявся. Насправді Ірина після цієї розмови пішла шукати судинного хірурга - теж добровольця-єгиптянина, який прибув в Зінтан всього-то днем раніше, потім вона вмовляла обох єгиптян не різати, а пришивати. Коли мене привезли в операційну, вона сама встала замість асистуючої операційної сестри. Усього цього я тоді не знав. Коли я на світанку прийшов у себе в палаті інтенсивної терапії, вона була поруч. - Відрізали? - Я ж тобі ще вчора сказала, що пришиють. - Брешеш! Іра підняла простирадло. У мене було дві ноги! Поранених все везли й везли, після операції клали вже не в палати, а на матраци в коридорі, літали мухи, смерділо чимось вже неживим. До вечора Ірина розпорядилася перевести мене в її будинок, що знаходився на території госпіталю. У її вітальні на дивані я і провів наступні два тижні, поки мене не евакуювали з Лівії. На торшері висіла крапельниця, вона вдавалася з чергувань, щоб винести «качку», після чергувань, за які інший раз робила декілька непростих операцій на зразок кесаревого розтину, вона починала перев'язку ноги, з якої стирчали на всі боки сталеві штирі. Процедура займала більше години і вимагала допомоги асистента. Готувала, брала численних моїх колег, які приїжджали провідати пораненого: росіян, татар, греків, арабів. Відповідала замість мене на листи, які приходять мені по інтернету. Коли мене відвезли доліковуватися в Австрію, вона щодня телефонувала: «Як там нога, яка стала вже наша», вимагала, щоб австрійські світила відписувалися їй про хід лікування, змушувала надсилати фото рани і рентгенів, а потім харківські травматологічні знаменитості, поставлені нею на вуха , видавали австріякам свої рекомендації: «Ці буржуї насобачились на гірськолижних переломах, а по кульових наші кращі». * ** Нобелівська премія миру, річ проста і політична. Цього року нагороду отримали одразу три жінки. Елен Джонсон-Серліф - президент Ліберії. Про інших двох - ліберійке Лейме Гбові і йєменка Таваккул Карман - ніхто до того нічого не знав. Що значить «ненасильницька боротьба за безпеку жінок і за їх право на участь в побудові світу»? Елен Джонсон-Серліф, якби не пів, була б класичним африканським політиком: Гарвард, робота в ліберійським мінфіні (де її звинувачували в розкраданні 3 мільйонів доларів), при диктаторі Самюелі Доу була міністром, потім встала на бік іншого диктатора Чарльза Тейлора, який боровся проти Доу. Стала президентом країни з другої спроби. На відміну від двох своїх попередників, перша жінка-президент в Африці не відзначилася особливою особистою кровожерністю, напевно, для африканського президента це достатньо, щоб отримати премію миру. Її землячка Лейма Гбові з «групи жінок, що моляться і співають на рибному ринку» сколотила «Рух за мир» і «чинила тиск на воюючі сторони», організовуючи акції «мовчазного протесту». Навіває асоціації з комедією Арістофана «Лісістрата». Напевно, нобелівським комітетчиками теж навіяла: тактика давньогрецької иіротвориці була успішною, так чому ж не відзначити її сучасну африканську репліку премією? Таваккул Карман відома тим, що вже шість років очолює «Рух жінок-журналістів без кайданів», регулярно бере участь в антиурядових акціях, за що її періодично заарештовують. Судячи з останніх подій в Ємені, антиурядові акції там ефективні: залікувавший рани, отримані при мінометному обстрілі президентського палацу, глава Ємену Алі Абдалла Салех заявив, що йде у відставку. Безумовно, Ірина, як і ліберійська «Лісістрата», - за мир. Професія в неї така: лікар повинен зберігати життя, коли війна їх забирає. Різниця між ними в тому, що в однієї «мовчазний протест», а в іншої дуже навіть гучний! Не знаю, що і кому конкретно дало мовчання Лейми Гбові, а галасливий протест Ірини рятував «чисто конкретні» життя. Повстанців, каддафістов, журналістів ... «Невідома» «Лісістра» в 2007-му отримала Гарвардську блакитну стрічку, премію Грубера, премію «Профілі мужності». Коли я зателефонував Ірині: «Можна я про тебе напишу», то почув категоричне «Ні!» З цієї причини вона тут без прізвища ... Є в цьому якась особлива, «нобелівська» різниця ... ____________________________________________

Орхан Джемаль Спеціальний кореспондент газети «Известия». Закінчив Московський геологорозвідувальний інститут. Працював у газетах Вечірня Москва, Вечірній Кур'єр, Независимая газета, Нова газета, Версія. Засновник і виконавчий директор Агентства журналістських розслідувань «Слідчий комітет» при Спілці журналістів РФ. У 2003 році був визнаний «кращим журналістом світу в жанрі « Travel ».

Коментарі

sanchezstar

111.10.11, 19:06

Чудова історія. .

претендент

211.10.11, 19:11Відповідь на 1 від sanchezstar

Чудова історія.. Самому сподобалась. Знайомий характер... Наш...

Танк_

311.10.11, 19:12

У нобелівському комітеті мудаки рішення приймають. Особливо стосовно премії миру. Я коли цьогоріч почув про номінантів одразу жінці сказав - обирали виключно з міркувань цієї політкоректності. Для півноти картини треба ще щоб хоч одна з лауреаток виявилась лесбіянкою - тоді буде повний комплект
"за іслам і демократію" - підстолм! Так НЕ БУВАЄ! Так, Каддафі був диктатором і т. ін. Але диктатором світським. Зараз, коли його повалили, у найближчий час до влади прийдуть фундаменталісти, і у Лівії знов буде авторитаризм, але релігійний, що набагато гірше. Так само буде і в інших арабських країнах, де відбулися "демократичні повстання. Наближається цілковита гегемонія фундаменталістів у арабському світі, і рятуй нас тоді Господь...

411.10.11, 19:14Відповідь на 3 від Танк_

Згоден... Думки практично співпадають...

511.10.11, 19:17Відповідь на 4 від претендент

611.10.11, 19:21Відповідь на 2 від претендент

Вірно,але чому дохтур?

711.10.11, 19:46Відповідь на 6 від sanchezstar

Так написав автор... Мабуть, це слово найбільш підходить, в оригіналі прості араби-селюки теж, напевно, перекручують арабське слово , що означає лікар... Типу нашої сільської "коперативи"...

811.10.11, 20:29Відповідь на 7 від претендент

Та і у нас так іноді перекривлюють.

Гість: lkjmn

912.10.11, 11:47

Так, наш характер. Дивовижно збережений відголос матріархату...

1012.10.11, 11:48Відповідь на 3 від Танк_

... і рятуй нас тоді Господь...Хай тільки сунуться.

претендент

Дохтура Ірина

Останні статті

Коментарі