Ринок землі - легальний дерибан


Чому ж громадяни не поспішають отримувати державні акти на землю? Як не прикро констатувати, але влада свідомо створює перешкоди для малозабезпечених сімей, які змушені обирати між паєм і соціальними пільгами.
Ні в кого нема жодних сумнівів: аграрний сектор потребує реформування. Ніхто навіть не пригадає часи, коли це раніше Україна завозила гречку з Китаю, а вартість вітчизняного цукру виявлялася дорожчою за заморські делікатеси.
При цьому влада вирішила, що панацеєю від цих проблем є скасування з початку 2012 року мораторію на продаж аграрних земель.
Недавно президент підписав закон про державний земельний кадастр, а вже незабаром парламентарі планують ухвалити урядовий законопроект про ринок земель. Однак можновладці роблять все, аби такі ініціативи залишалися таємними.
Так, новина про те, що вже за чотири місяці українські чорноземи стануть товаром, для пересічного громадянина виявляється повною несподіванкою.
Найголовніше ж у тому, що розробникам законопроекту таки є що приховувати! Вони ж бо намагаються будь-що "протягти" положення, які дозволять продавати державну землю за безцінь, а також ігнорувати права простих землевласників - селян.
Нині держава володіє 10 мільйонами гектарів угідь, а це десятки мільярдів гривень. Не дивно, що у когось виникає бажання приватизувати такий актив за копійки. Достатньо лише кількох положень в одному документі.
Так, згідно із статтею 20 законопроекту про ринок земель ціна продажу ділянки не може бути нижчою за її експертну грошову оцінку. Відтак, скільки коштів отримає держава від продажу свого національного багатства, залежатиме від висновків звичайної особи. Погодьтесь - досить широке поле для зловживань та махінацій.
Звісно ж, у своїй діяльності такий "фахівець" керуватиметься Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок. Однак не слід забувати, що вказана методика затверджена Кабміном ще 2002 року, і деякі її положення морально застаріли.
Крім того, вона не містить вичерпного переліку відомостей, що слугуватимуть інформаційною базою для проведення оцінки. Отже, певний експерт завжди матиме можливість обґрунтувати свою власну ціну. І не проблема, що така оцінка може бути суттєво нижчою від реальної ринкової вартості земельної ділянки.
Щоб уникнути цього, необхідно визначити відправну точку у формуванні ціни продажу державних земель. Слід встановити, що вартість ділянки визначається за експертною оцінкою, яка не може бути нижчою від нормативної грошової оцінки.
До речі, зараз за нормативами гектар ріллі в середньому коштує 11,8 тисячі гривень, а з 2012 року ціна повинна зрости до 20 тисяч гривень.
Наразі близько 250 тисяч осіб не витребували свої законні державні акти на право власності на землю. Найменше цих документів видано у Львівській, Волинській і Закарпатській областях. Це при тому, що в 2003 році Міжнародний банк реконструкції та розвитку позичив Україні на цей проект 93 мільйони доларів.
Чому ж громадяни не поспішають отримувати документи, які засвідчили б їх право власності на землю?
Справа навіть не в бюрократичній тяганині та необхідності сплачувати податок на землю. Болючим є питання можливої втрати соціальних пільг - допомоги малозабезпеченим сім'ям чи субсидії на оплату послуг ЖКГ.
При вирішенні питання про наявність права на ту чи іншу соціальну допомогу відправне значення має сукупний дохід сім'ї, який вираховується відповідно до урядової методики від 2002 року. До нього входить і дохід від земельної ділянки.
Проте найголовніше, що особа отримуватиме дохід, навіть не використовуючи ділянку. Відтак, реальні субсидії залежать від ілюзорних доходів на папері.
Наприклад, у Кіровоградській області норматив доходу громадянина на 2011 рік від земельного паю становить 195 гривень за гектар. Враховуючи, що середній розмір паю в Україні - близько 4 гектари, отримаємо дохід 780 гривень. Ця сума досить суттєва і може вплинути на отримання соціальної допомоги.
Як не прикро констатувати, але влада свідомо створює перешкоди для малозабезпечених сімей, які змушені обирати між землею та соціальними пільгами.
Однак справа ще не програна. Земельна реформа стосується переважної більшості українців, тож є надія, що парламентарі прислухаються до потреб народу і не врахують усі драконівські положення урядового законопроекту про ринок земель.
Водночас ми рекомендуємо обов'язково реалізувати гарантоване право власності на землю та оформити державний акт, інакше земельна ділянка селянина стане черговим подарунком якомусь можновладцю.
Слід обов'язково перевірити правильність оформлення акта. Навіть маленька помилка у прізвищі може створити суттєві труднощі при майбутньому продажу або здаванні в оренду земельної ділянки. Відтак, власникам варто невідкладно звернутися до компетентних органів для виправлення усіх неточностей.
 
Павло Петренко
http://www.epravda.com.ua/columns/2011/09/5/297005/

ЗМІ: Справа Тимошенко може зірвати і вибори, і євроінтеграцію

Британська газета Financial Times пише про попередження, зроблене Україні на зустрічі представників Європейського Союзу у Сопоті цими вихідними.

Акція на підтримку Тимошенко

Очікують, що вирок Тимошенко винесуть вже цього місяця "Інтеграція з блоком 27 країн може бути поставлена під загрозу через "судове шоу" у справі лідера опозиції Юлії Тимошенко, яке, як очікують, завершиться цього місяця", - йдеться у статті Романа Олеарчика та Яна Ченскі.

Справа Тимошенко може завадити не лише євроінтеграції...
Хоча міністри закордонних справ Європейського Союзу, пише видання, і погодилися продовжувати офіційні переговори з Києвом щодо зони вільноїторгівлі, але, як зазначив голова МЗС Швеції Кар Більдт, відповідна угода може бути і не ратифікована на тлі занепокоєння у тому, що звинувачення, висунуті проти Тимошенко, є політично вмотимованими. "Якщо вони продовжуватимуть з такими ж судовими шоу, і це не лише  тосується справи Юлії Тимошенко, то я думаю, що шансів на ратифікацію угоди небагато", - цитує Financial Times заяву Карла Більдта, зроблену агенції Reuters. Британське видання також наводить слова міністра закордонних справ Франції Алена Жюппе, який заявив, що "більшість переконана, що угоди можуть бути остаточно укладені лише, якщо розв’яжеться справа Тимошенко". Financial Times пише, що "адміністрація пана Януковича не виглядає занепокоєною попередженнями", і наводить слова речника МЗС України Олега Волошина, який сказав, що ратифікація є тривалим процесом, і "поки що зарано коментувати її".

... а й легітимності парламентських виборів

Натомість голова представництва Європейського Союзу в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра в інтерв’ю тижневику "Деловая столица" сказав, що неучасть у наступних парламентських виборах в Україні опозиційних політиків може поставити під сумнів їхні результати. "Якщо найпопулярніший опозиційний політик, який програв президентську кампанію з невеликим відривом, або інші опоненти влади не можуть взяти участь у майбутніх виборах до Верховної Ради, то це поставить під сумнів їхні результати", - цитує пана Тейшейру видання. Крім того, в інтерв’ю "Деловой столице" представник ЄС зазначив, що з розгляду Верховної Ради був знятий варіант Виборчого кодексу, який раніше був розглянутий і схвалений експертами Венеціанської комісії, після чого розпочалася розробка нового документа. "ЄС (а також США) постійно висловлюють своє занепокоєння з приводу недостатньої участі всіх зацікавлених сторін (політичних партій, громадянського суспільства) в даному процесі, а також того, що таким чином виборча система фактично нав’язується", - сказав голова представництва ЄС в Україні. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/press_review/2011/09/110905_press_ft_dc_dt.shtml

Куди хочуть завести Україну «соотечественники»?

Крім українців, росіян, білорусів, поляків, кримських татар, євреїв та інших етнонаціональних спільнот в Україні проживають ще й "співвітчизники".  Точніше, "соотечественники". І не тільки живуть, а й активно діють, і, схоже, не мають проблем із фінансуванням своєї різноманітної діяльності. Так само, як і з поблажливістю влади щодо цієї діяльності, її засобів та цілей

Новітні заповіді "Русского мира"

От, скажімо, у Криму, в селищі Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України) майже два тижні у розпал літа діяв міжнародний молодіжний табір "Донузлав-2011" (так він звався офіційно), гаслом якого було "Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття". Яким же бачать організатори табору (а це – вдумайтесь лише в назву! – "Всеукраинский Координационныйсовет российских соотечественников", він же ВКСОРС, і "Русская община Крыма") нинішнє століття та до чого готують молодь – а присутніми там були 126 юнок і юнаків, в переважній більшості з України?

Усе дуже просто. "Русскій мір", і тільки "русскій мір" – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. Виступали історики, політики, політологи, богослови. Спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та "неправильним" християнам, різного роду "українським нацистам" і "російським ліберастам". "Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Совєтського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу, однієї східно слов’янської, православної цивілізації", – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один з лідерів "Русской общины Крыма". А комісар одного із загонів "соотечественников" Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах навчань "SeaBreeze" – і "ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму".

Ну, а керівник "Донузлаву-2011", голова ВКСОРС, депутат Верховної Ради, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: "Молодь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі".

Так, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це "гиена Европы" на службі "вашингтонского обкома", що "украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира". А ще про те, що "последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине", що "Украина обречена на развал", що "это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт". Ну, а про такі "дрібнички", як заперечення існування українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто... А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим (також депутат від Партії регіонів) подав законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови в половині регіонів України, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови, що у разі ухвалення закону матиме наслідком хаос у державі та її деструкцію. Що ж, усе логічно й послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати.

Повторення перейденого?

У кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не на засадах і не у форматі "соотечественников"), від усього цього виникає відчуття dj vu, повторення колись перейденого. І це відчуття справедливе.

...На початку 1930-х років у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні німецькомовні судетці, Sudeci, як їх звали чехи. Помітних міжетнічних конфліктів не було. На виборах Sudeci голосували за соціал-демократів, комуністів, християнських консерваторів, аграріїв. І все б нічого, але у січні 1933 року канцлером Німеччини став фюрер NSDAPАдольф Гітлер. А відтак уже восени того ж року був створений "Німецький патріотичний фронт" під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Рейху. Саме Генлейн впровадив у політичний обіг поняття "судетські німці", які, мовляв, є "співвітчизниками" жителів Німецької держави. Робота "патріотів" не була полишена на самоплив. З Берліну йшло щедре фінансування, надходила відповідна література, приїздили кваліфіковані агітатори; за рік-другий з’явилися і вмілі організатори масових заворушень та індивідуального терору проти політичних опонентів. Отож "з невідомих причин" різко зменшилася кількість охочих голосувати за соціал-демократів чи християнських консерваторів; натомість "співвітчизники" (це слівце з подачі берлінських ідеологів та їхніх місцевих підспівувачів увійшло в моду) дружно голосували за генлейнівців, а найзаповзятіші – дружно піднімаючи ноги у білих гетрах, марширували у лавах воєнізованих партійних загонів, пройшовши перед тим вишкіл у різноманітних "літніх таборах для патріотів". Тим часом фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка постійно вела мову про гноблення чехословацьким урядом "співвітчизників". Прага постійно йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: "співвітчизники", хоч і були чеськими громадянами, демонстративно почали "забувати" чеську мову, і це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку).

Але "борці" не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. У лютому 1938 року Гітлер звернувся до Рейхстагу із закликом "звернути увагу на жахливі умови життя німецьких братів у Чехословаччині". А в березні, після аншлюсу Австрії, Генлейн прибуває до Берліну, де одержує нові інструкції та чималі гроші. Кордон нелегально перетинають інструктори з СС. Відтак у квітні 1938 року генлейнівська партія ухвалює Карлсбадську програму, де міститься вимога національно-територіальної автономії, а у травні висуває вимогу провести референдум з приєднання Судетських земель до Німеччини. На 22 травня – на день муніципальних виборів – був призначений путч з тим, щоб взяти під контроль Судети та перетворити ці вибори на плебісцит. Одночасно Вермахт почав висування своїх дивізій до кордону.

Але чехословацький уряд повівся рішуче. Він провів часткову мобілізацію в країні, ввів армію в Судети, придушив силою виступи генлейнівців. Одне слово, на якийсь час навів конституційний лад. А далі почалися переговори за посередництва групи представників західних держав на чолі з лордом Ренсименом.  переговори виявилися безрезультатними, оскільки Берлін дав команду: тягнути час і готувати збройне захоплення влади (стрілецької зброї-бо через кордон доставили немало і "добровольців" приїхало вдосталь).

І от, попри те, що Прага погодилася на створення німецьких автономних районів, 12 вересня 1938 року з‘їзд НСДАП ухвалив резолюцію з вимогою до Чехословаччини надати самовизначення судетським "співвітчизникам". У промові на з‘їзді Адольф Гітлер заявив, що він прагне миру й тільки миру, але "не для того Всемогутній створив сім мільйонів чехів, щоб вони гнобили три з половиною мільйони судетських німців". 13 вересня почалося збройне повстання у Судетах; у відповідь чеський уряд запровадив воєнний стан у населених судетцями районах і рушив туди війська. Після дводенних боїв заколот був придушений, Генлейн утік до Німеччини. У боях загинуло понад 300 путчистів, сотні були поранені, чимало заарештовано.

Здавалося б, усе. Але ж за спинами "співвітчизників" стояв Берлін. Знімки "звірств чеської вояччини" з легкої руки відомства Геббельса обійшли весь світ. Німецьке телебачення (Третій Рейх з 1936 року, з Олімпійських ігор у Берліні, став світовим лідером у використанні недосконалої ще телевізії у  пропагандистських цілях) кричало про "злочини чехів" і показувало їх. Гітлер з усіх трибун погрожував – він, мовляв, дуже прагне миру і є визнаним миротворцем, але у цій ситуації можлива війна якнайширшого масштабу. І демократичний Захід завагався...

А поки Берлін, Париж, Лондон і Рим обмінювалися посланнями, поки західна преса наввипередки вимагала "тиснути на Чехословаччину" і "забезпечити права німецького населення щодо возз’єднання з країною, з якою воно пов’язане походженням", Генлейн сформував на території Рейху "Судетский німецький добровольчий корпус", який розгорнув бойові дії та терористичні напади у прикордонних районах  Чехословаччини. Чеські вояки гідно билися, але чеські лідери втратили впевненість у собі. 17 вересня президент Чехословаччини Едуард Бенеш запропонував передати кілька населених німцями районів Третьому Рейху; але Гітлер із цим не погодився – йому не була потрібна така "дрібничка".

Відтак 19 вересня посли Британії та Франції передали Бенешу вимогу своїх урядів вивести війська із зони конфлікту і передати Німеччині території, населені "співвітчизниками". Подальші події добре відомі. 30 вересня була підписана Мюнхенська угода між Німеччиною, Італією, Францією та Великою Британією (чехів на неї навіть не запросили). Від Чехословаччини до Німеччини відійшла не тільки Судетська область, а й ціла купа інших районів, де жили німецькомовні громади.

А 15 березня 1939 року до Праги "на прохання уряду Чехії" (Словаччина за день до цього проголосила незалежність) увійшли німецькі війська. Відтоді країна стала "протекторатом Богемія унд Моравія"; але Берлін позбавив чехів усіх ознак державності – протекторат мав свого президента, Еміля Гаху, свою поліцію, свою адміністрацію. Та підпорядковувалося все імперському протектору – спершу Костянтину фон Нейрату, а потім обергрупенфюреру СС Рейнгарду Гейдріху. Із відповідними вислідами – у вигляді побудови концтаборів, знищенні політичної опозиції, геноциді євреїв та циган і, звісно, мобілізації потужної чеської промисловості для військових потреб Рейху.

Трагічний парадокс усієї цієї ситуації полягав у тому, що Sudeci, власне, не були німцями; вони як етнічна група сформувалися в імперії Габсбургів, яка являла собою інший культурний і політичний світ, аніж Прусія, Саксонія чи власне Німеччина, об’єднана тільки 1870 року. Отож "співвітчизниками" їх зробила нацистська пропаганда. І наслідки цього виявилися дуже тяжкими...

Запитання, яке вимагає чіткої відповіді

Отож логічним є запитання: на якій стадії політичної еволюції перебуває сьогодні фактичний вітчизняний двійник Судето-німецької партії 1930-х – "Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников"? Табори для ідеологічної обробки молоді ми бачимо; наявність формувань, які позначаються словами "загони" або "козачі організації" – також. Дії, спрямовані на руйнації Української держави та на підготовку приєднання щонайменше половини її території до Росії, теж самоочевидні. Що далі? Мовчанка замість відповіді на це запитання може дорого обійтися Україні. Своєрідної трагікомічності чинній ситуації надає те, що – на відміну від міжвоєнної Чехословаччини – намагання делегітимізувати та зруйнувати Українську державу, перетворити її владу на нікчемну у правовому сенсі силу,  виходять із середовища не антиурядової опозиції, а самої правлячої партії. Втім, можливо, що нинішні найвищі посадовці України також вважають себе "соотечественниками" і щиросердо мріють про гауляйтерські посади у протектораті "Малоросія унд Донбас"?

Сергій Грабовський

http://www.ut.net.ua/Politics/30082

Маніпуляції Константинопольськго і Московськго патріархатів?

Україна не є активним самодостатнім фактором в міжправославних стосунках, а лише знаряддям Константинопольського та Московського патріархатів для впливу один на одного.
Таку думку в коментарі Тижню висловив релігієзнавець Андрій Юраш, прокоментувавши рішення Собору п’яти найдавніших православних церков щодо необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков. «Всі говорять про одну фразу із постанови, що кожна церква діє в межах канонічних територій, затверджених в Тонусах про автокефалію. Тобто з цього виходить, що Тонус про автокефалію, який Російська церква отримала в 1589 році, тоді як Українська київська метрополія була під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тому багато хто це тлумачить як натяк на те, що Константинополь не визнає теперішню канонічну територію Московського патріархату, а лише в межах 1589 року. І тим більше ця позиція була підтверджена 1924 році в Тонусі про дарування автокефалії Польській православній церкві. Втім, я притримуюся дещо іншої думки. Україна не є активним самодостатнім фактором в міжправославних стосунках – вона є знаряддям обох патріархатів для впливу один на одного. Тобто це як футбольний м’яч, який перекидають один одному для досягнення певних цілей», – стверджує Юраш.

Для підтвердження своєї думки він наводить приклад:

«Наведу один факт – у 2008 році приїзд святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія І, від якого всі чекали ледь не блискавичного визнання української автокефалії, настільки налякав Москву, що вона, я в цьому переконаний, неформально на рівні кулуарних домовленостей погодилася на особливу роль Константинополя, аби Константинополь не втручався в українську справу. Як результат потім був приїзд Алєксєя ІІ (доволі в тяжкому стані) до Константинополя на нараду, яка дала поштовх теперішнім пошукам міжправославної єдності. І це приклад того, як ідеологічна інтервентська подія в Україні змусила Москву піти на певні поступки».

За словами релігієзнавця, «проблема української ситуації можливо і буде звучати, але як засіб тиску обох сторін одне на одного».

«В принципі це добре, коли є дві позиції, адже можна якоюсь скористатися. Однак, для того, щоб Україна реально чогось досягла в цій ситуації, потрібно не тільки сидіти в кущах і дивитися, що вирішать два центри впливів. Один – з історичними претензіями, другий – з політичними амбіціями. Треба робити самостійну інтервенцію. А для цього потрібно шукати хоч якийсь консенсус в середовищі українського православ’я. Виникає питання: які має підстави, наприклад Константинополь, активно втручатися в ситуацію, бачачи, що тут немає єдності. Тим паче, що визнання однієї частини українських православних не призведе до 100% єдності, але однозначно спричинить повний розкол світового православ’я і конфлікт з Російською церквою», – додав Юраш.

Як зазначив експерт, Україні не варто чекати позитиву від стосунків Константинополя і Москви.

«Кожна зі сторін буде прораховувати дивіденди і в цій ситуації і чекати чогось блискавичного і позитивного для України навряд чи можна. По-перше, варто прораховувати всі ходи і якщо українці хочуть соборно чогось досягти, то тоді робити певні рухи всередині країни – до прикладу, об’єднавчий собор всіх рисдикцій. Втім, найближчих перспектив цього я наразі не бачу», – запевнив релегієзнавець. Нагадаємо, 1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Як повідомляв Тиждень, Собор http://blog.i.ua/community/3252/782487/ Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну, оскільки "наголошував на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".

Плющ – Ющенко: Ваш партнер Янукович


Іван Плющ належить до тієї когорти людей, які стояли біля джерел незалежності України. В інтерв'ю "Делу" політик розповів, як оцінює теперішню ситуацію в країні, як ставиться до суду над Тимошенко і що радив Ющенку в роки його президентства.

Іване Степановичу, чи існує загроза демократії в Україні?

Загрози демократії немає. Є загроза людям, які створюють демократію. Або ми її створимо, або буде щось схоже на режим.
 Демократію потрібно втілювати в життя, а не плакатися за нею. Наша молода демократія не всіх влаштовує. Але ми самі накреслили стратегічний курс на євроінтеграцію, виходить, повинні дотримувати загальноєвропейських цінностей. З іншого боку, не такий вже Захід "білий і пухнастий", якщо він ототожнює розвиток демократії в Україні із судовими процесами над Юлією Тимошенко і Юрієм Луценком.

А хіба не можна ототожнювати?

Ні. Я двічі був у Страсбурзі й заявляв: мені не все подобається, що відбувається в Україні, але я схвалюю суд над Тимошенко і Луценком, тому що він змушує високопоставлених осіб задуматися про те, що рано чи пізно за все доведеться відповідати. А хто винний, скаже суд. І поки він не закінчився, я нікого не буду ні звинувачувати, ні виправдовувати.

Але для цього потрібно, щоб суди в нас були незалежними.

Суди такі, як і ми. У нас сьогодні хіба є довіра до Верховної Ради? Немає. Четвертий президент. До нього є повна довіра? Немає. Чи може президент і Верховна Рада змінити народ? Ні. А от народ може змінити і президента, і склад парламенту. І поки народ не зрозуміє цього, у нас будуть і такі суди, і така влада, і така демократія.
 Чи легко було вмовити Януковича йти на дострокові вибори у 2007 році?
 У нас за роки незалежності були непрості ситуації. Мені особисто Горбачов говорив: "Ви там не розслабляйтеся". Відомо, які процеси пройшли у Прибалтиці, Грузії, в Молдові. Ми змогли уникнути кровопролиття, хоча процеси в Криму на початку 90-х теж були непростими.
 І от в 2004 році вносяться зміни до Конституції. Проведена політична реформа призвела до того, що Ющенко начебто й президент всенародно обраний, але з урізаними повноваженнями. А в парламенту розігралися апетити: мовляв, створимо конституційну більшість і все змінимо. Почалася боротьба за владу.
 Чим вона могла завершитися, якби не далекоглядність Ющенка і Януковича, одному Богові відомо. Уявіть собі: уперше за роки незалежності прокуратуру захищає МВС, а на штурм іде СБУ. Хіба це нормально було?
 І отоді вистачило розуму і Ющенку, і Януковичу усвідомити, що вони роблять щось не те, і вийти з конфлікту через проведення виборів.
 Як людина, яка безпосередньо брала участь у цьому процесі, я схиляю голову й перед Януковичем, і перед Морозом, і перед Ющенком, які напередодні великого свята Трійці погодилися йти на дострокові вибори. Це був той компроміс, який врятував нас від небажаних і непотрібних потрясінь.

Іване Степановичу, вважається, що ви опікували Віктора Ющенка в політиці. Чи завжди правильно чинив Віктор Андрійович?

Я ще в березні-квітні 2005 року говорив журналістам про те, що є така народна мудрість: розумні вчаться на чужих помилках. Я не хочу сказати, що Ющенко не розумний, але я бачу, що він обрав шлях учитися на своїх помилках. Але він здібний учень і зможе навчитися хоча б на своїх промахах.
 Розповім такий випадок. Напередодні проведення з'їзду "Нашої України" в 2005 році дзвонить мені Ющенко й запитує: "Іване Степановичу, це правда, що ви не йдете на з'їзд?" Я відповів: "Це не тільки правда, але й тебе прошу не йти на з'їзд, оскільки ти сьогодні всенародно обраний президент. І не тільки для тих, хто голосував за тебе, але й для тих, хто не голосував. І нехай партії займаються своїми справами, а ти гарант Конституції. Не йди". Але він проігнорував моє прохання, і зробив це вдруге.
 А перший раз він мене не послухався, коли я забрав ручку і не давав йому підписувати угоду з Юлією Тимошенко влітку 2004 року. Як можна було ділити посади, не здобувши перемогу?
 У 2007 році я вже не рекомендував Ющенку підписувати указ про дострокові вибори. Чому я був проти? Балога тоді подав Ющенку гарну ручку (Віктор Андрійович любив писати пером або гарною ручкою, почерк тоді в нього виходив відмінний) і поклав на стіл проект указу. Я сказав: "Вікторе Андрійовичу, я проти підписання цього документа. Спочатку створіть блок з Юлією Тимошенко, а потім підете на вибори".
 Наступного дня зібралися в Ющенка Балога, Тимошенко, Васюник і я.
 "Юліє Володимирівно, от Іван Степанович каже, щоб ми на вибори йшли єдиним блоком, - почав Ющенко. - Як ви дивитеся на це?" "Вікторе Андрійовичу, ви що, мені в черговий раз не вірите? Це що? Плющ знову на мене щось наговорив? - відразу перейшла до звинувачень Тимошенко. - Я тільки за об'єднання, але ми ж тоді менше голосів виборців наберемо. От запитайте у Васюника (а вона за ніч із ним домовилася). Там же дані й нашої соціології, і не нашої". "Іване Васильовичу, це правда?" - запитав тоді Ющенко у Васюника. "На жаль, так, Вікторе Андрійовичу", - тихо відповів Васюник. "Так що, Іване Степановичу, ви хочете, щоб ми програли вибори?" - поставив мені тоді запитання Ющенко. "Я нічого не хочу. Я хочу знати, що ви будете робити після виборів", - відповів я.

А Янукович прислухався до ваших порад?

Януковичу я не так багато радив. Але коли він на 99% домовився з Тимошенко про об'єднання, я зустрівся з Віктором Федоровичем і сказав, що це не найкраще його рішення.
 Хоча в 2007 році я готовий був стати перед Януковичем і Тимошенко на коліна, щоб вони, помирившись, прийшли до Ющенка зі спільним планом.
 Але цього не сталося. Проте через півтора року, Тимошенко і Янукович перегризлися і зрозуміли: без об'єднання не обійтися, але вже без Ющенка. Але ж Ющенко ще чинний президент! Тому Януковичу я сказав: "Я такий союз не схвалюю".

Але ж ви сьогодні є радником президента Януковича. Що радите главі держави?

Я раджу тоді, коли Янукович готовий слухати. А таких моментів не так багато.

Кажуть, ви переконували Ющенка об'єднатися з Януковичем?

Віктор Андрійович до моїх порад не завжди прислухався. Приміром, в 2009 році на одній із зустрічей з Ющенком запитую в нього: "Вікторе Андрійовичу, хто ваш партнер?" "А це я у вас хочу запитати", - він мені у відповідь. Тоді я сказав: "Вікторе Андрійовичу, я переконував вас у 2004 році, що ваш партнер - Янукович. Я переконував вас у 2007-му, що ваш партнер - Янукович. Я вас і сьогодні переконую: ваш партнер - Янукович". "Іване Степановичу, тут ми й розходимося. Я думав, що мій партнер - український народ", - відрізав він. "Ну, раз так…Я не та людина, що буде виступати арбітром між вами й українським народом", - відповів я. Чим ця історія партнерства народу з Ющенком закінчилася - знають всі.
 Або ще такий випадок. Відбулися вибори президента. Переміг Янукович. Я дізнаюся від Оксани Білозір, що Ющенко та Віра Ульянченко їдуть у Канів на могилу Тараса Шевченка. Тоді я запропонував поїхати в Канів і лідерові фракції "Наша Україна" Миколі Мартиненку, щоб обговорити подальші плани. У розмові з Мартиненком я одразу озвучив свою позицію: "Нашій Україні" потрібно знаходити такі форми, щоб впливати на процеси. А це можна зробити в тому випадку, якщо "Наша Україна" увійде до більшості. Мартиненко погодився поїхати в Канів і переговорив з Ющенком. Але тільки після цієї розмови Віктор Андрійович заявив: "Ми повинні формувати біля себе тих, хто не буде підтримувати ні Тимошенко, ні Януковича".
 Я вважаю, що було допущено чергову помилку. Сьогодні опозиція неконструктивна. А можна було впливати на процеси не саботажем, а участю в тому чи іншому процесі.

Чи існують зовнішні загрози для України?

Найбільші загрози - внутрішні. Найбільша наша біда в тому, що ми 20 років шукаємо, хто нас пригріє і всім забезпечить. Це дуже небезпечна, утопічна і безрезультативна позиція.
 У 1993 році я написав книгу "Хто ми й куди йдемо?" І якби мені сказали, що через 18 років ми, як і раніше, будемо ставити собі це питання, я б ніколи не повірив. Ми 20 років тупцюємо на місці й не знаємо, хто ми і куди йдемо - до Митного союзу чи до Європейського союзу.
 Причина тут одна: в нас відсутня українська нація. І коли Леонід Кучма назвав свою книгу "Україна не Росія", я спочатку скептично поставився до такої назви. Однак вдумавшись, зрозумів, як він вдало вибрав назву.
 Україна дійсно не Росія. Коли Єльцин, звертаючись до нації, казав: "Росіяни!" - ніхто не піддавав це звернення сумніву. Всі слухали. А коли Ющенко звернувся до нації зі словами: "Українці", багато хто кричав: "А ми хто?", і звинуватили його в націоналізмі.
 Коли в нас грає гімн, половина кричить "Слава Україні!", а половина здивовано запитує: "Хто ці слова придумав?"
  Тому загроза виходить від нас самих. Україна відбулася назавжди. А коли в нас будуть такі ж умови, як і в інших в Європі, залежить від нас. Ми ж чекаємо, коли Росія дасть нам дешевий газ, а Європа відкриє для нас ринок. І те, і те - мрії.
 Європа відкриє ринок, коли в нас буде конкурентоспроможна продукція, а Росія дасть дешевий газ тоді, коли ми станемо або торгувати своєю територією, або поступимося національними символами.

Чи була суперечка або дискусія з росіянами з приводу незалежності України?

Багато разів. Якось в середині 90-х зателефонував мені легендарний російський дипломат Добринін, який тривалий час займав посаду посла Росії в США, брав участь в залагоджуванні Карибської кризи тощо.
  Отож подзвонив він мені й напросився на зустріч. Прийшов і каже: "Ваню, скажи, чому ти не хочеш Союзу? От Білорусь - "за", Казахстан - "за", Молдова - практично "за"?" "А ви вже з Білоруссю створили союз?" - запитую в нього. "Практично. На завершальній стадії перебуваємо", - відповів він. "Отож запам'ятайте: швидше волосся виросте на моїй долоні, ніж ви створите союз із Білоруссю", - сказав я.
 Пройшло 12 років після тієї розмови. Є союз? Немає. Як тільки Росія відмовляється давати дешевий газ, Лукашенко анулює всі домовленості.
 Взагалі, прагнення відродити Союз досить дивні. Ну чому в Європі нікому в голову не приходить думка відродити Австро-німецьку імперію? Була Чехословаччина. Розділилася. Приходить комусь у голову ідея знову об'єднатися? Ні. Тому імперські амбіції не від здорового. Не від Бога. Ці амбіції від сатани.

http://delo.ua/opinions/pljusch-juschenko-vash-partner-janukovich-163382/

Івана Франка не можуть поділити праві та ліві


На Західній Україні відзначили 155-ту річницю від дня народження Каменяра. Велет української культури, Іван Франко, виявляється, й по сьогодні не дає спокою політикам. І знову його прагнуть «розтягнути» — між партіями, таборами, політичними уподобаннями.
 Як відомо, Франко народився у справді казковому краї. В селі з милозвучною назвою Нагуєвичі неподалік Дрогобича. Саме тут він написав чимало творів, зокрема повість «Захар Беркут». Жив як звичайний селянин, не цураючись селянської праці. Бувало, і бідував без кусня хліба, інколи не мав навіть взуття, доводилося працювати без лампи темними вечорами… До нього часто навідувалися односельці, скаржилися на нужденне життя, а він як міг допомагав, а потім частенько використовував це у вигляді сюжетів. До того ж Франко подарував своїй малій батьківщині навіть наукові праці, зокрема «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвичі і їх сучасні уживання», «Спалення Упирів в селі Нагуєвичі в 1831 році», «Татарські напади на підгір’я»…
 Тепер у Нагуєвичах — державний історико-культурний заповідник під однойменною назвою. Сюди впродовж багатьох десятиліть їдуть люди, аби відчути витоки сили і натхнення Каменяра.
 Не став винятком і недавній його ювілей.
 Влада впоралася із завданням, яке трохи раніше поставив львівський губернатор Михайло Цимбалюк. Соломою перекрили батьківський будинок Франка. Відремонтували десятки кілометрів доріг. У деяких селах відновили освітлення.
 Самі ж Нагуєвичі отримали з держбюджету 2 млн. гривень на газифікацію.
 І це далеко не все. Франко помітно «попрацював» на місцеву громаду. Замінили — на справжні — навіть вулики у його обійсті. Єдине — вони поки що без бджіл…
 Загалом, із обласного бюджету на облаштування заповідника Франка виділили 168,7 тис. грн.
 Давно вже жителі Нагуєвич не бачили стільки дорогих автівок. На святкування Франкових уродин зібралося ледь не все село! З Києва приїхали Олександр Лавринович, Михайло Кулиняк, Ганна Герман, Ігор Шурма. Були також — голова Львівської ОДА Михайло Цимбалюк, голова Львівської облради Олег Панькевич.
 Приїхав до Нагуєвичів і рідний онук знаменитого письменника — Рональд Франко. Було помітно, що цій, аж надто скромній, людині не дуже комфортно перебувати в центрі уваги громадськості. За його словами, роботи вистачає і в Києві, де досі немає повноцінного музею Франка, хоча говорять про це вже не один десяток років…
 Зате музею-садибі І.Франка у Львові указом президента було присвоєно статус Національного.
 Такий самий статус міністр культури пообіцяв і музею Франка в Нагуєвичах.
 Можливо, святково і мирно все так би й скінчилося в Нагуєвичах. Проте коли голова обласної ради Олег Панькевич вирішив, що наступним промовцем після нього має бути його однопартійка — відома представниця «Свободи», — двоє в цивільному перегородили їй дорогу! На допомогу депутатці поспішив голова облради… Ораторка скористалась увагою присутніх — за повною програмою.
 Крім того, вже наступного дня цій темі було присвячено окрему прес-конференцію. У гріхах звинуватили владу, яка нібито дала розпорядження не допустити представників «Свободи» до мікрофона.
 Щось схоже, до речі, могло статися, коли днем раніше під час літературного вечора з нагоди 155-річчя Франка у франковому музеї у Львові Ігор Шурма передав вітання шанувальникам Каменяра від губернатора Харківської області Михайла Добкіна…
 Франка ділять. Це зрозуміло. Кожна політична сила шукає в нього «підтримки» своїх вчинків та слів.
 І, хоч як дивно, знаходить!
 Доки вони ділять, власне, Україна Франка частково втрачає. Саме в часи Незалежності згорів «свідок» народження майбутнього літературного генія — дерев’яна Миколаївська церква. Як, до речі, і батьківський дім Івана Яковича. На його місці тепер розміщується стилізована садиба-музей.
 І це — далеко не всі втрати.
 — Ми навіть не змогли зберегти меморіального дуба Франка! Багато пишуть про каплицю, в якій молився Франко, але подивіться, на що її перетворили! Прикро на це дивитись. А в якому стані перебуває цвинтар, де похований батько письменника… Скільки мали ювілеїв Франка, завжди стояло питання про святкування в лісі… В результаті знищено велику кількість дерев, а саме святкування перетворили на гульбище, — ділився наболілим один із музейних працівників.
 Серед найбільших проблем музею його працівники відзначають щораз меншу кількість відвідувачів із числа… дорослих. Найчастіше приїздять діти зі шкіл Дрогобицького району. Майже не працює маршрут із Трускавця, який є популярним курортом. Приїздять до музею і поодинокі дорослі, які, можливо, інколи згадують знамените Франкове — «Лупайте сю скалу!»

Василь Худицький
http://dt.ua/articles/87175

Глави найдавніших ПЦ: Україна не є канонічною територією РПЦ

Глави п’яти найдавніших православних церков наголосили на необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков.
1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Окрім іншого, на соборі були прийняті рішення, які напряму стосуються українського православ’я. На Собор у Константинополь (Стамбул) до Вселенського патріарха Варфоломія прибули представники Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського патріархатів та архієпископ Кіпру. Деякі оглядачі до цієї зустрічі відзначали, що таким чином, Вселенський Патріарх ініціює відновлення давнього інституту, що називався «Пентархія» — Синод п’яти найдавніших Апостольських кафедр православної Церкви. На цьому соборі дійсно були присутні уповноважені представники глав перших п’яти історичних православних церков світу. На зустрічібуло обговорено ряд проблем загальноправославного характеру і питання, пов’язані з усуненням перепон до скликання запланованого Всеправославного Собору. Як повідомляє офіційний сайт Православної церкви Кіпру, за результатами цієї зустрічі були прийняті: «Послання Предстоятелів Найдавніших Церков» та «Комюніке про підсумки роботи Собору Предстоятелів Найдавніших престолів на Фанарі». У документах сказано про необхідність подальшої діяльності з підготовки скликання Великого Собору Святої Православної Церкви. Також піднімаються питання щодо діяльності православних церков на Близькому Сході, необхідності зусиль політичних та релігійних лідерів світу для встановлення миру в цьому регіоні. Також виражається солідарність та підтримка усім віруючим різних релігійних конфесій, які страждають від дискримінації й переслідувань.  Підкреслюється необхідність продовження екуменічного діалогу з представниками інших християнських конфесій та проведення діалогу з двома іншими монотеїстичними релігіями світу. Крім цього, у документах говориться про необхідності подальших активних дій Православних Церков у благодійній, соціальній та екологічній сферах, зокрема на тому ж Близькому Сході та в Середземноморському регіоні. Окремо слід відзначити, що у підсумковому комюніке Собору сказано:  "крім того, зважаючи на останні події, що мали місце в Православній Церкві, Собор наголошує на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков". Таким чином Собор п’яти найдавніших Апостольських православних церков підтвердив неодноразові заяви Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну. Нагадаємо, що у Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII заявляв: "вiддiленнявiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу". Під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату з президентом України 24 березня 2005 р. глава делегації Вселенського престолу архиєпископ Скопельський Всеволод (Майданський) заявив: "Матір Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка - Московський патріархат - має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії під Московську Церкву (1686) було здійснено Патріархом Діонiсієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової". А 26 липня 2008 року у своєму Зверненні до Українського народу Патріарх Варфоломій сказав: «Українська Церква сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687)».

Своїм Комюніке п’ять найдавніших православних церков підтвердили, що погоджуються з тим, що визнають Російську православну церкву (як і інші національні церкви) в тих межах, в яких вони були утворені. У випадку з РПЦ - це територія Московського царства й московського патріархату до 1686 року, тобто до приєднання до них земель Україні та Білорусі. Наприкінці спільного комюніке сказано, що пропонується скликати Зустріч Патріархів і глав всіх Автокефальних Православних Церков для розгляду даних питань і прискорення підготовки скликання Всеправославного Собору. 

Довідка: Пентархія - (від грец.: влада п’яти) - система верховенства в християнській Церкві п'яти патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що була прийнята після IV Вселенського Халкідонського собору (451). Після розколу 1054 року між православними та католиками, замість Риму, до пентархії додалась наступна в диптиху давніх православних церков – Кіпрська церква.

http://tyzhden.ua/Society/30030

Радянська спадщина України: національне питання


Ленін був доставлений німцями в Росію так само, як доставляють флакон з мікробами тифу або холери, який спорожняють у водопровідну систему великого міста. І ця операція увінчалася цілковитим успіхом.

В. Черчілль


 Минуло вже 20 років, як розпався Радянський Союз, і ми живемо в незалежній державі. Здавалося б, особливості радянського ладу — політика, економіка, методи управління тощо — мали втратити гостроту й актуальність і перейти з реального життя в академічну сферу історичної науки. Однак насправді недалеке минуле не відпускає громадську думку, надто свіжі у пам’яті різні враження від нашого спільного соціалістичного життя, і, крім того, сучасна «вільна, ринкова і демократична» дійсність глибоко пронизана метастазами «совєтскості».

Звідки й куди йдемо

 У нас, на відміну від країн Прибалтики та східноєвропейських держав, які раніше входили у так звану соціалістичну співдружність, не відбулося осмислення і, як наслідок, відторгнення радянської спадщини.

 Колишня партійно-державна номенклатура разом із верхівкою силових органів (КДБ, армії та прокуратури), адміністративного апарату і «червоними директорами», а також залученими махінаторами, перетворилася на пострадянському просторі в «нову еліту», яка захопила у свої руки політичну владу й практично всю значущу державну власність. У перші роки незалежного існування «нова еліта» посилено займалася «дерибаном», бездарно розбазарюючи отриману нею радянську спадщину і вивозячи отримані капітали за кордон. Народ ледь виживав, намагаючись пристосуватися до нового капіталістичного життя. Однак економічні та соціальні проблеми загострювалися, ціни на метал, нафту і газ падали — треба було шукати винних. От «еліта» і згадала більшовицьку практику призначення внутрішніх і зовнішніх ворогів. Класовий підхід застарів і в нових умовах бив по можновладцях. Призначити за звичкою винними у всьому євреїв було б нерозумно (їх майже не залишилося на пострадянському просторі) і небезпечно — могли виникнути проблеми зі своїми рахунками у швейцарських, кіпрських та американських банках. У результаті знайшли дотепний вихід — винні у всьому «розумники» — усілякі ліберали й «дерьмократы» в особі «молодших наукових працівників» (гайдари, чубайси, явлінські й пинзеники). Народ проковтнув чергову «качку». Ну не любить наш народ надто вже розумну «гнилу інтелігенцію».

 Спантеличений простий народ влада наполегливо переконувала, що нам не підходять західні демократичні ринкові цінності. Нам потрібна міцна рука, стабільність і, головне, соціальна справедливість! Наш мудрий, добрий і духовний народ без підказок ззовні розбереться зі своїми проблемами і, як завжди, ще здивує інші народи й держави.

 Отут саме час згадати знаменитий символ геніального Гоголя — «птицу-тройку», яка летить у світле майбуття, обганяючи всі народи й держави (можливо, у пророчому баченні великий письменник під символічною «птицей-тройкой» мав на увазі могутню колісницю трьох братніх східнослов’янських народів). Із сумом констатуємо, що Микола Васильович виявився поганим футурологом. Від дня його пророцтва минуло майже 170 років, а могутня «птица-тройка», полякавши інші народи і держави й остаточно зіпсувавши життя своїм народам, похмуро плентається бездоріжжям, спотикаючись на вибоїнах і грузнучи в багнюці. Уже й «тройка» розпалася, і «великий, могутній Радянський Союз» розвалився, а «старі пісні про головне» досі так само пафосно звучать у серцях більшості наших людей.

 Якщо у власне Росії (як мінімум іще з петровських часів) гра у «велич», «Третій Рим», «птицу-тройку» тощо перетворилася на державний і національний вид спорту і, схоже, триватиме, попри будь-які факти й аргументи, то, здавалося б, у звільненій від братніх обіймів Україні така відданість російсько-радянським цінностям викликає щонайменше подив. Розколоте українське суспільство та інтелектуальна його еліта (про політичну «еліту» і говорити не хочеться) за 20 років не зуміли створити єдину систему державних і національних цінностей.

 Слід погодитися, що побудована більшовиками система влади мала, безперечно, революційний характер і докорінно відрізнялася від відомих на той момент державних і суспільних устроїв. Можна сформулювати десятки істотних особливостей радянської системи — гнітюче переважання державної і колективної власності, жорстка централізація, «диктатура пролетаріату», абсолютна тоталітарна влада Комуністичної партії, військово-мобілізаційний характер ідеології та економіки тощо. Однак якщо спробувати знайти головні якісні особливості більшовицької влади, то ними, швидше за все, ви­являться цілковита закритість, жахливі облудність і злочинність.

Захопивши в 1917 році владу, більшовики швидко зрозуміли, що реалізувати марксистський план побудови справедливого суспільства «чистими руками» не вдасться. Тому рішуче розправившись з класовими ворогами та опонентами, вони ліквідували свободу слова і запровадили майже абсолютну таємність в усіх сферах: політиці, економіці та громадському житті. Звичайно, певний витік інформації згори вниз мав місце, проте репресивна машина придушення «ворожих голосів» і класово-ворожої інформації працювала чітко. Тому ще й зараз не тільки в буденній свідомості, а й у науці ми часто користуємося даними про радянське життя, викладеними істориками, політологами, економістами та журналістами під жорстким контролем партійних органів.

 У цьому зв’язку дивує наївність і гідна кращого застосування наполегливість сучасних, у тому числі й українських, істориків, які продовжують шукати справжні документи радянської епохи, що проливають світло на реальні історичні події ХХ століття. У 2008 році у США вийшла книжка відомого вченого Єльського університету Джонатана Брента «У сталінських архівах». У ній автор описує, як у середині 1990-х рр., коли Б.Єльцин оголосив про відкриття сек­ретних архівів КДБ і партійних органів, він разом із десятками істориків, соціологів і журналістів з усього світу вирушив до Москви шукати відповіді на запитання, які цікавили всіх західних фахівців з радянської історії: убивство Кірова, розходження в поглядах Сталіна і Леніна, роль СРСР у громадянській війні в Іспанії, великий терор 1936—1938 рр., голодомор в Україні, Друга світова війна тощо. Висновок Брента: «Незважаючи на те, що в самому лише Централь­ному партійному архіві 250 мільйонів документів, тільки незначна їх частина містить незаперечні докази тих чи інших дій радянського уряду, які в Америці називають «гарячим пістолетом». Тепер стало очевидно, що радянські лідери ніколи не залишали доленосних рішень на найвищому рівні та найважливіших наказів у письмовій формі. Вони завжди були усні. А ті, що залишилися, знищено».

 Настав час і нашим сучасним дослідникам слідом за американськими зрозуміти цю істину й усвідомити, що справжню радянську історію ХХ століття можна й треба писати, використовуючи не стільки академічні історичні методи, скільки досягнення криміналістики.

Національна політика в СРСР у довоєнні роки

 Практично будь-яка влада тією чи іншою мірою бреше своєму народу. Однак ступінь брехні більшовиків був просто-таки жахливий. Можна ще зрозуміти, коли на чорне кажуть сіре, а на біле — кремове. Більшовики ж від самого початку чорне називали білим, а біле — чорним. Проголосивши привабливі гасла: «Мир — народам, земля — селянам, фабрики — робітникам, уся влада — радам», вони влаштували своїм і чужим народам криваву бійню з голодоморами й депортаціями, практично знищили селянство як клас, перетворивши його на колгоспно-радгоспних рабів або люмпенів на численних «комуністичних будівництвах», опустили пролетаріат до рівня безправних гвинтиків і перетворили ради народних депутатів на квазідемократичні, суто ритуальні органи, які не мають ані влади, ані суспільного значення.

 Одним із найболючіших питань радянської спадщини для України є національне. Українські і російські політики та історики продовжують гостру дискусію про долю українського етносу в СРСР. Більшовики, проголошуючи на словах дружбу народів, інтернаціоналізм і вільний розвиток усіх націй і народностей, дотримувалися на практиці відомої марксистської тези про те, що пролетарі не мають національності. Їхньою метою в національному питанні було створення «нової радянської людини», позбавленої «національних забобонів». Однак протягом усього часу перебування при владі більшовики продовжували лицемірно розігрувати «національну карту». Звідси гра у федерацію, створення не тільки союзних, а й автономних республік, національних країв і областей. Звідси ж і збереження аж до 1991 року графи про національність у радянських паспортах і наявність в офіційній радянській статистиці даних про національний склад населення СРСР і окремих союзних республік.

 Як відомо демографам, перший Всесоюзний перепис населення було проведено 1926 року. Згідно із цим переписом усе населення становило на той момент 147 млн. чол., з них 77,8 млн. чол. (52,9%) — росіяни і 31,2 млн. чол. (21,2%) — українці, тобто росіяни і українці були найчисленнішими, по суті системоутворюючими етносами довоєнного СРСР (разом становили 74,1% насе­лення країни). Наступний Всесоюзний перепис населення було проведено в 1937 році. Його результати настільки вразили й обурили Сталіна, що він наказав їх знищити, а головних організаторів і виконавців цього перепису розстріляти або кинути у в’язниці. Однак стався той рідкісний у радянській історії випадок, ко­ли «архіви не згоріли». У березні 1991 року, коли СРСР тріщав по швах, і для оприлюднення правдивої інформації не потрібно було особливої сміливості, Держкомітет СРСР зі статистики опублікував невеликим накладом «Сборник статистических материалов 1990» в московському видавництві «Финансы и статистика». Цей збірник без передмови починається розділом «Из архива Гос­комстата СССР. Итоги Всесоюзной переписи населения 1937 г.».

 Аналіз численних таблиць з тисячами цифр, поданих у цьому переписі, переконливо показує, що всього дві цифри (!) викликали, здавалося б, неадекватний гнів і репресії Сталіна. Щоб наочно проілюструвати причини цього гніву, я звів у єдину таблицю офіційні результати переписів 1926 і 1937 рр. населення СРСР за національностями, обмежившись вісьмома найбільшими етносами і додавши до результатів 1937 р. графу із зазначенням відношення у % до 1926 р. (табл. 1).

 Наведені дані дають багату поживу для аналізу національної політики в СРСР у передвоєнні роки. У країні закінчилася громадянська війна, ніяких війн із зовнішніми ворогами не було, тоталітарна держава практично відгородилася від решти світу залізною завісою, тому ні про яку значну еміграцію не могло бути й мови. У ці роки не було територіальних надбань або втрат. В СРСР відбулися колективізація та індустріалізація, темпи економічного розвитку значно перевершували західні й середньосвітові. Багато західних інтелектуалів (природно, з лівими політичними поглядами) захоплювалися досягненнями країни, яка успішно будує соціалізм. Звичайно, усі ці прогресивні процеси відбувалися у ворожому буржуазному зовнішньому оточенні. Безперечно, і всередині країни залишалися «недобиті внутрішні класові вороги», за кордон доходили дані про судові процеси та репресії. Разом з тим проста трудова людина уперше в історії ставала вільною і могла взяти свою долю у власні руки. Хіба все це не виправдовує репресій проти «нетрудових класів» (за Марксом) та примкнулих до них ідейних ворогів (буржуазної інтелігенції)?

 Однак результати перепису 1937 року зі «злощасними» українцями і казахами вщент розбивають цю благополучну картину. Що ж це за «дружба братніх народів», якщо за 11 років «старший брат» збільшує свою чисельність на 21% (на 16,1 млн. чол.), «другий брат» зменшує чисельність на 15,4% (на 4,8 млн. чол.), а один з «молодших братів» і поготів «втрачає» 25% (1 млн. чол.) свого населення? Чим можна пояснити, що в одній країні з жорстко уніфікованими порядками, дійсно споріднені народи з дуже близькими побутовими та сімейними традиціями і практично ідентичними умовами життя — росіяни/українці та узбеки/казахи — у передвоєнні роки опинилися в настільки різних умовах? А такий висновок напрошується…

 Розуміючи всю гостроту і делікатність національно-демографічної проблематики, я у своїх дослідженнях свідомо не користуюся висновками й цифрами українських, зарубіжних та опозиційних російських істориків і демографів з цього питання. Усі наведені дані взято з тогочасної офіційної радянської статистики (переважно — Держкомстату). Тут сумлінні опоненти відразу можуть мені зауважити: «Ви самі собі суперечите. Раніше ви стверджували, що радянська влада брехлива й злочинна, а тепер пропонуєте вірити опублікованим нею цифрам і даним». Насправді я пропоную не вірити її даним, а аналізувати їх методами криміналістики. А головний принцип криміналістики при розкритті злочину — «кому це вигідно?».

 Схоже, що в 1937 р. було відповідально й організовано проведено Всесоюзний перепис населення, результати якого повідомили партійному керівництву. Організатори і виконавці перепису не мали жодних логічних та ідеологічних причин, щоб таким чином виділити дані щодо українців чи казахів. Немає іншого пояснення цим убивчим даним і просто-таки гнівній реакції на них Сталіна, як те, що результати перепису відповідали дійсності і розкривали справжню картину національної політики в СРСР.

 Переконливим доказом цього висновку є і те, що надалі радянська влада дуже обережно ставилася до переписів населення, за життя Сталіна взагалі не було жодного перепису (наступний провели 1959 р.), розділи в довідниках та енциклопедіях, які стосуються населення і його національного складу, було зведено до коротких обтічних фраз, що постулювали дружбу народів. А динаміку зростання населення УРСР було перекручено й перебріхано (благо «допомогло» приєднання до УРСР Західної України, Буковини, Південної Бес­сарабії, Закарпаття і згодом Криму, а потім і страшні втрати у Другій світовій війні) настільки, що не тільки радянські і зарубіжній, а й сучасні вітчизняні демографи та історики так і не спромоглися детально розібратися, що ж насправді відбулося з українським етносом у ХХ столітті.

 Історики та демографи продовжують запекло сперечатися про людські втрати в роки радянської влади. Розкид думок свідчить не тільки про складність проблеми, а й про відсутність необхідних демографічних критеріїв. Що можна вважати прямими, а що — непрямими людськими втратами? Як відокремити втрати від зовнішніх війн, міграцій, епідемій і неврожаїв від людських втрат, спричинених системою влади?

 При спробі визначити людські втрати окремих етносів в СРСР виникає ще більше труднощів. Наприклад, як визначити втрати єврейського етносу, якщо значна його частина, відчувши всі переваги не тільки офіційного (за партійними документами ніде не зафіксованого), а й побутового антисемітизму, почала масово міняти імена, прізвища й національність (цей процес розпочався ще в середині 1930-х рр., що помітно й за переписом 1937 року).

 Якщо кілька мільйонів людей фізично знищили голодом чи репресіями, зрозуміло, що це прямі людські втрати. А якщо ще більшу кількість людей голодом, репресіями та «умовами життя» довели майже до тваринного існування, підірвали їхнє здоров’я, практично позбавили можливості створювати родини й мати дітей та онуків, то це які втрати і як їх урахувати?

 На жаль, більшовики у ХХ столітті зуміли поставити жорстокий «експеримент» над народами колишньої Російської імперії. Однак міра цих страждань і кількість людських втрат істотно різняться для різних етносів. На одному полюсі — росіяни і грузини, на іншому — абхази, казахи, українці, кримські татари, чеченці, естонці та латиші.

 Спочатку Сталін і його права рука Берія (менгрел, представник західногрузинської народності, яка проживає на землях, що межують споконвіку з абхазькими) «вирішили національне питання» у Грузії. За переписом 1897 р. близько 80% населення Абхазії становили абхази, а вже за переписом 1937 р. в Абхазії проживало 308 тис. чол., із них абхазів — близько 50 тис. (16,4%), а грузинів — більш як 220 тис. (понад 70%). Більшу частину абхазького народу було знищено або вигнано в Туреччину, де чисельність абхазької діаспори перевищує в кілька разів чисельність абхазів на їхній історичній батьківщині. Така «національна політика» завдала незагойної рани абхазькому народу, який протягом радянської історії ніколи не забував про це приниження.

 Близька за результатами ситуація з вирішенням національного питання в довоєнні роки мала місце в Казахстані. Якщо за російським переписом 1897 р. у Казахстані проживало 4,3 млн. чол., з них 80% (3,4 млн. чол.) становили казахи, а тільки 12% — росіяни і українці, то в 1926 р. після першої хвилі так званої боротьби з баями та їхніми прибічниками казахи становили 57,1% населення, а в 1937 р. вже тільки 42,5%. При цьому кількість росіян і українців у Казахстані вперше перевищила автохтонний етнос і становила 48,2%.

 У вирішенні національних проблем, які накопичилися в Російській імперії, більшовики з самого початку свого приходу до влади потрапили в дуже складну ситуацію. Запущений у 20-ті роки в СРСР маховик «самовизначення та дружби народів» не можна було офіційно та з ідеологічних причин зупинити, а реальна політика вимагала від більшовиків жорстокої не тільки класової, а й національної боротьби. А відтак її результати й масштаби наочно випливли на поверхню в переписі 1937 року.

Особливості національної політики більшовиків в Україні та її наслідки

 Раніше у своїх статтях «Український феномен» і «Український феномен-2», опублікованих у DT.UA, я вже показував особливості національної політики більшовиків в Україні. Справді, ні на офіційному, ні на побутовому рівні в Радянському Союзі не було українофобії. Про це промовисто свідчать масові змішані шлюби росіян з українцями й кількість українців у середовищі найвищої партійної та господарської радянської номенклатури. Усе це робило безглуздою зміну національності для українців, як це масово робили євреї (та й не могли прості українці — здебільшого селяни — масово змінювати прізвища й національність).

 Отже, класичного геноциду радянської влади проти українського народу, здавалося б, не було. Але вперті цифри Держкомстату наочно свідчать про інше. Чому за 11 років (з 1926 по 1937 рр.) кількість російського етносу зросла на 21%, а українського за той самий період (за кращих кліматичних умов, більшої продуктивності сільського господарства на споконвічних українських землях, тих самих порядків, відсутності зовнішньої міграції, внутрішню міграцію не беремо до уваги, оскільки її враховували в переписах 1926 і 1937 рр.) знизилася на 15,4%? За всіма законами демографії та соціології за цей самий період кількість українського етносу в СРСР мала зрости приблизно на 21%, тобто досягти 37,8 млн. чол. Різниця між останньою розрахунковою цифрою та реальною чисельністю українців в 1937 р. (26,4 млн.), дорівнює 11,4 млн. чол. і показує рівень мінімальних прямих і непрямих людських втрат українського народу за той період. Ці втрати можна вважати неповними (мінімальними), оскільки вони розраховані у порівнянні з російським етносом і не враховують, що й російський народ у ці роки, незважаючи на, здавалося б, «справні» цифри зростання, потрапив під прес колективізації та індустріалізації і, у свою чергу, зазнав значних людських втрат.

 У раніше опублікованих статтях щодо українського голодомору, я вже показав, що знищення українців у довоєнні роки відбувалося не за національною, а за класовою ознакою — знищувалося й «розпорошувалося» заможне українське селянство (слідом за донським і кубанським козацтвом). Ніякого неврожаю на благодатних землях Дону, Кубані та України в 1932—1933 рр. не було, про що незаперечно свідчать тогочасні офіційні радянські документи (наприклад, докладний довідник «Аграрный вопрос и крестьянское движение», виданий у Москві в 1935 р.). Неврожай на цих територіях вигадали комуністичні історики і політики в післявоєнні роки. Донські й кубанські козаки, українські заможні селяни (а в Україні за мірками ВКП(б), на відміну від російських губерній, такі селяни становили більшість) опиралися вступу в колгоспи й радгоспи, не хотіли безплатно віддавати радянській владі надлишки своєї сільгосппродукції, а відтак їх заносили в «чорні списки», за якими вони підлягали розкуркуленню та масовому виселенню. Процес колективізації збігся за часом з індустріалізацією — радянській владі були потрібні мільйони трудових рук на «комуністичних будівництвах». Мільйони сільських юнаків і дівчат (не тільки розкуркулених) за рознарядками влади посилали на численні «комсомольські будівництва», селили в намети й бараки, і вони у вкрай складних побутових і виробничих умовах здійснювали «героїчні трудові подвиги», масово втрачаючи життя чи, в кращому разі, здоров’я.

 Історики часто розводяться про те, що Петро І побудував Петербург на кістках простого народу (зокрема й українців, про що писав Тарас Шевченко), але до цього часу навіть не намагаються порахувати, якою ціною і на чиїх кістках будувалися Дніпрогес, Магнітка, шахти та металургійні комбінати Донбасу, оцінити, в яких умовах жили і працювали комсомольці (я вже не кажу про мільйони в’язнів і трудармійців) на цих об’єктах, як жорстоко руйнувався спосіб усього життя колишніх сільських хлопців і дівчат.

 Убивча радянська статистика передвоєнних років показує, що безперечно штучний голодомор 1932—1933 рр. є всього лише однією зі складових геноциду радянської влади проти українського народу в передвоєнні роки. Судячи з усього, починаючи з 1929 р. (початку активної колективізації) і до 1937 р. відбувався процес нещадного нищення українського селянського світу (а в той час селянство становило близько 90% українського етносу), що включає в себе брутальну колективізацію, розкуркулення, виселення та примусову трудову мобілізацію молоді на промислові будівництва. Усе це в комплексі й призвело до жахливих людських втрат українського народу в довоєнні роки.

 Надалі радянська влада не повторювала помилок, допущених у 1937 році. Переписи населення припинилися до 1959 р., а інформація про національний склад населення проходила дуже жорстку цензуру. Під особливий контроль влада брала інформацію про населення радянської України. Приєднання до УРСР Західної України та Буковини в 1939—1940 рр. майже з 9 млн. населення (з яких понад 6 млн. — етнічні українці) дало владі змогу трохи «підправити» національну статистику; у радянських енциклопедіях та демографічних довідниках аж до 1991 р. наводили загальні цифри щодо українського етносу, «забуваючи» при цьому повідомити про 20-відсотковий зовнішній приріст. Потім розпочалася Друга світова війна, у результаті якої повністю окупована Україна зазнала страшних людських втрат: за даними сучасних англійських істориків («Друга світова війна» за ред. Р.Холмса, 2010, Лондон), з 12 млн. втрат цивільного населення СРСР 7 млн. припадають на населення України. Львівський учений Ярослав Грицак у «Нарисі історії України» пише, спираючись, підкреслимо, на офіційну статистику: «У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна посідає перше місце: за час війни в Україні загинуло, згідно з офіційними даними, 5,5 млн. чол., тим часом як Біло­русія втратила 2,2 млн., Росія — 1,8 млн., Литва — 666 тис., Латвія — 644 тис., Естонія — 125 тис., Молдавія — 64 тис. Втрати України на фронтах (2,5 млн. чол.) поступаються російським, що становлять від 3 до 4 млн. чол. Але якщо підсумувати загальну кількість загиблих серед військових і цивільного населення, то в українському випадку ця сума становитиме близько 8 млн. чол., що на 2—3 млн. більше втрат Росії і на 2,5 млн. — втрат Німеччини».

 Численні маніпуляції влади з фактами та цифрами не дали змоги повністю приховати злочини, скоєні проти власного народу. Це чітко видно і на прикладі вцілілої, виправленої й перекрученої радянської статистики щодо зміни кількості населення російського та українського етносів у СРСР з 1926 по 1989 рр. за результатами офіційних переписів (табл. 2).

 З цієї таблиці видно, що, попри всі поневіряння й величезні втрати у Великій Вітчизняній війні, російський етнос в СРСР з 1926 по 1989 р. кількісно зріс майже вдвічі (на 87%). За це самий час український етнос за офіційною статистикою зріс усього на 41% із урахуванням майже 20% приросту українського населення за рахунок приєднаних у 1939—1940 рр. західноукраїнських земель. Якщо ж коректно порівнювати приріст населення росіян і українців на довоєнній території СРСР, то отримаємо такі цифри:

приріст російського етносу — 87%;

приріст українського етносу — 11,3%.

 Певні яскраво виражені тенденції демографічних процесів у радянській Україні можна помітити навіть з перекрученої офіційної статистики. Наприклад, з табл. 3, де представлено динаміку кількості населення УРСР за результатами офіційних переписів населення, видно, що в
 1926 р. на території УРСР українці становили майже 80% населення, а росіяни — 9,2% (майже 11% припадало на поляків, євреїв, кримських татар, німців, греків та ін.).

 1989 року питома вага українців упала до 73%, а росіян підвищилася до 17,6% (інших народностей знизилася до 9,4%). Якщо ж урахувати зовнішні вливання в російський і український етноси УРСР населення приєднаних земель (Західної України в 1939—1940 рр. і Криму в
 1954 р.), то загальна картина національної політики радянської влади в Україні матиме зовсім інший вигляд: кількість українців на довоєнній території України зросла з 23,2 до 30,1 млн. чол. (на 30%), а росіян з 2,7 до
 7,6 млн. чол. (на 280%). Хоч як інтерпретуй ці свідомо заплутані цифри радянської статистики, висновок очевидний — усі роки радянської влади в Україні відбувався процес активної русифікації. З допомогою цілої низки механізмів — депортації кримських татар, німців і греків, розподілу випускників вишів і технікумів, надання житла відставникам силових структур (особливо в Криму), масового прийому на роботу колишніх в’язнів (особливо на шахти, металургійні й хімічні підприємства Донбасу) тощо — цілеспрямовано змінювалася етнічна карта УРСР. Масштаби русифікації населення УРСР будуть неповні, якщо не врахувати процесу метисизації населення — створення великих змішаних поліетнічних груп. Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), в Україні на початку ХХІ століття (2004 р.) проживало:

 62% — моноетнічних українців (батьки — обоє українці);

 10% — моноетнічних росіян;

23% — біетнічних росіяно-українців (біетнорів);

 5% — інших національностей.

 Однак рівень метисизації населення істотно відрізняється в різних регіонах України. Ми провели соціологічні дослідження (анонімне анкетування) національного складу студентів Харківської державної академії залізничного транспорту, де навчаються на денних факультетах близько 5 тисяч студентів практично з усіх регіонів України. Анкетуванням було охоплено 2300 студентів. Обробка цих анкет показала, що в Західній Україні проживає 10,6% біетнорів (росіяно-українців), у Центральній Україні — 26,3%, а на Сході й Півдні України — 46,4% біетнорів.

 Ясно, що ці соціологічні дослідження не можуть претендувати на велику точність, але загальну картину й тенденції розподілу населення за національним складом вони безперечно дають і підтверджують відому демографам істину, що на Сході й Півдні України більша частина населення (понад 50%) вважає себе росіяно-українцями або моноросіянами. Очевидно, саме ця обставина багато в чому визначає так званий регіональний розкол України і наявні мовні, культурні й ідеологічні відмінності між жителями Заходу і Сходу України.

 Сучасні демографи зафіксували ще один дивний феномен радянських і пострадянських країн (Росії, України, Білорусі і країн Прибалтики): різке викривлення «статевої динаміки» демографічних процесів, яку прийнято характеризувати співвідношенням чисельності статей — СЧС (відношенням кількості чоловіків і жінок у соціумі) і різницею в середній тривалості життя жінок і чоловіків (ЖЧ).

 За підрахунками офіційних міжнародних інститутів, які працюють під патронатом ООН, на 2005 р. ці показники виражено в даних, які подано в табл. 4.

 За переписом 1897 р. у царській Росії СЧС = 98,9.

 За радянськими переписами населення: 1926 р. — СЧС = 93,5; 1937 р. — СЧС = 92,1; 1959 р. — СЧС = 81,9, (ЖЧ) = 7,3 р.;
 1989 р. — СЧС = 89,6, (ЖЧ)
 = 9,4 р.

 Наведені статистичні дані свідчать, що радянський режим і пострадянська дійсність дуже несприятливі для чоловічої частини соціуму: порівняно і з царською Росією і з загальносвітовими та європейськими тенденціями «статева динаміка» демографічних процесів в СРСР і пострадянських країнах різко відрізняється дуже високою смертністю чоловіків. Це явище не можна пояснити впливом революцій і війн, оскільки в Німеччині, яка вела в ХХ столітті не менше війн, ніж Росія та СРСР, і втратила (у відносних цифрах) не менше людей, такої «статевої диспропорції» не спостерігається. Не можна це явище пояснити тільки негативним впливом на чоловіків соціалістичного способу життя, бо нічого подібного в соціалістичному Китаї (В’єтнамі і Кубі) не спостерігається. Більше того, детальний аналіз радянської статистики показує, що висока смертність чоловіків мала місце переважно у слов’янських республіках і відповідно у слов’янських етносах СРСР (у країнах Прибалтики частка слов’янського населення теж дуже висока). Щоб не враховувати впливу воєнних людських втрат, візьмемо як приклад результати перепису 1937 р.:

 усе населення СРСР — СЧС = 92,1;

 населення РРФСР — СЧС
 = 88,2;

 населення УРСР — СЧС
 = 85,6;

 населення БРСР — СЧС
 = 85,6;

 населення Грузії — СЧС
 = 99,4;

 населення Азербайджану та Середньоазіатських республік СРСР — СЧС в межах від 102 до 108.

 Звідси видно, що негативні економічні, політичні та соціально-психологічні чинники радянської дійсності особливо сильно вдарили по слов’янських народах СРСР, сформувавши в їхньому середовищі масову контркультуру з дуже поширеним алкоголізмом, наркоманією, неповагою не тільки до здорового способу життя, а й до життя взагалі, особливо в чоловічої частини суспільства. На жаль, ці негативні національно-демографічні процеси, запущені в радянський час, не вдалося не тільки зупинити, а навіть пригальмувати в пострадянських (слов’янських) державах.

* * *

 Завершуючи розмову про радянську спадщину України в національно-демографічному аспекті, можна констатувати, що розпад СРСР не привів до переосмислення історії та модернізації економіки, політики і системи цінностей — у пострадянських країнах збереглася, по суті, стара неефективна радянська економіка, «совкові» системи управління, охорони здоров’я та освіти, тому демографічні проблеми, які накопичувалися ще з радянських часів і які тепер уже не можна було приховати, продовжували нарощуватися.

 Згідно з розрахунками та прогнозам світових експертів, опублікованими редакцією відомого журналу The Economist 2007 р, Україна посідає перше місце у світі серед країн з найменшим приростом населення (за прогнозами експертів, при збереженні нинішніх демографічних тенденцій, до 2050 р. населення України зменшиться на 45,2%!); друге місце у світі за кількістю чоловіків на 100 жінок (СЧС = 85), поступаючись тільки Латвії, і за різницею тривалості життя жінок і чоловіків
 (ЖЧ = 11,8 р.), поступаючись тільки Росії; третє місце у світі за найменшою середньою кількістю дітей, які припадають на одну жінку (1,12).

 Сучасна Україна, на жаль, має багато проблем — політичних, економічних і соціальних. Однак можна за відносно короткий за історичними мірками час трансформувати й модернізувати економіку і сформувати ефективну внутрішню та зовнішню політику. Що ж стосується демографічної проблеми — вона має глибинний і «довгограючий» характер і потребує для свого вирішення комплексного підходу, який ураховує, крім перелічених, ще й загальнокультурні аспекти, значного часу й чималих зусиль усієї нації. На нинішньому етапі ця проблема є найгострішою і, на жаль, практично не усвідомленою нашою «елітою».

 Разом із тим, якщо не зупинити й не переломити наявних тенденцій — низької народжуваності, високої смертності, особливо серед чоловічого населення, негативного впливу особливостей «масової контркультури», відсутності об’єднавчої системи державних і національних цінностей — існування незалежної України з українським народом у найближчому майбутньому опиниться під великим питанням.

Юрій Соболєв
http://dt.ua/articles/86388

Вікно в кінці тунелю



Не знаю, чи зверталася російська культова дволикість одна до одної з криками: «Глеб Егорыч, уходят!» — але реальність підписання Києвом угод із Брюсселем про асоційоване членство та зону вільної торгівлі примушує керівництво Росії діяти концентровано, жорстко і швидко.

 Можливі втрати від змін газових угод; український чинник на парламентських і президентських виборах у Росії; втрати від товарно-загороджувальних воєн у різних сферах — усе це дрібниці, порівняно з основною загрозою — втратою України як члена Митного прайда. Тому що, згідно із задумом альфа-самця, Митний союз, а за великим рахунком — просто Союз, без України неможливий, як Київ без Подолу. Згубний вплив формального вибору Банкової на користь Брюсселя може поширитися на вже закріплені за Москвою Мінськ (он Лукашенко, який пожив під одним митним дахом, вже заявляє про готовність випустити політв’язнів...) і Астану. А це вже зовсім нікуди не годиться. Саме тому тему газових контрактів, наче гачок, який зачепився за життєво важливі органи української економіки, в Москві намагаються використати за повною програмою. Україна зазнає втрат, які обчислюються десятками мільярдів гривень. І в Москві чудово розуміють, що всі гучні заяви про звернення до Стокгольмського арбітражу — лише стрясання повітря. «Якщо не домовимося до початку опалювального сезону, то Україна звернеться в Сток­гольмський суд», — загрожують із Печерських пагорбів. До суду треба було звертатися замість підписання Харківських угод. По-перше, тому що вони були подачкою і пасткою, а не відновленням справедливості. А по-друге, тому що такий судовий процес у середньому забирає близько двох років. Тоді як дуже невигідні для України контракти й реальні штрафні санкції діють уже тепер. Російська позиція сформульована чітко: «або нам — усе, або вам — нічого».

 Проте українська влада не схильна вважати ситуацію у відносинах із Росією безнадійною. Янукович не втрачає надії домовитися з Москвою на якихось прийнятних, як він для себе визначив, умовах. На Банковій переконані: раціо в Білокам’яній візьме гору над емоціо, чомусь забуваючи, що сам Янукович зі справою Тимошенко демонструє прямо протилежний результат, коли емоціо взяло гору над раціо... І все-таки повернімося до пунктів, які дають надію Банко­вій на результативність переговорів про зміну умов газових контрактів.

 По-перше, загальмувалася історія з «Південним потоком» — Туреччина не зустріла проект транспарантом Welcome! Схоже, у цій ситуації спрацювали не тільки теплі відносини, які встановилися між Януковичем і Ердоганом, коли один був губернатором, а другий — мером Стамбула. За даними DT.UA, Вашингтон досить уважно поставився до українських побоювань, пов’язаних із реальністю запуску «Південного потоку». Це означає, що наразі в Москви немає твердої альтернативи українській «трубі».

 По-друге, газові угоди, укладені з «Газпромом», мають намір переглянути (і деякі вже перемогли) як у судовому, так і в переговірному порядку ціла низка країн ЄС. Криза примушує економити Німеччину, Польщу, Італію, Болгарію та ін. У цій ситуації передбачається, що Європа з більшим розумінням поставиться до позиції, яку, у разі загострення ситуації з Москвою, обстоюватиме Київ.

 По-третє, збунтувався Ашгабад. Туркмени з цілої низки причин висловлюють невдоволення діючим контрактом, згідно з яким весь обсяг експортованого ними газу продається виключно «Газпрому». Візит Януковича до Бердимухамедова, призначений на 12——13 вересня, — багато в чому є наслідком цього невдоволення. Цікаво, Дмитра Фірташа вже включено до складу делегації? У принципі, сумніватися в тому, що без нього при нинішній владі не зростеться схема поставок середньоазійського газу, не доводиться. В Ашгабаді його знають давно, добре і з вигідного боку. Постає інше запитання: якщо туркмени почнуть частину газу продавати, наприклад, РУЕ, то чи погодиться Росія надати транзит своєю територією? Відповіді поки що немає. Але є привід для торгів. Оскільки середньоазійський газ має серйозне значення для життєдіяльності східної частини Росії, а в РУЕ — 50% належить «Газпрому».

 По-четверте, в оточенні президента переконані, що керівництво Росії, розпочавши холодну війну з Януковичем, дискредитує себе в очах власного електорату як недалекоглядне. Адже стільки років пропагандистська машина розповідала росіянам, який чудовий Віктор Федорович і жахливий Віктор Андрійович. Що ж тепер? Самошмагатися? Однак, якщо ви звернули увагу, Банкова, яка має практично тотальний контроль над електронними ЗМІ, продовжує обвинувачувати в усіх смертних гріхах «папередніков» і не квапиться тикати пальцем у «старшого брата». Але в тому-то й річ, що в позиції Москви нічого братерського стосовно Києва немає. Умови контрактів асиметричні й несправедливі. І для самосвідомого здоров’я країни було б дуже важливо, щоб ілюзій половини населення України позбавила саме ця влада, яка перемогла на виборах великою мірою завдяки експлуатації тези про те, що Росія — наше все. Одне слово: якщо Янукович своїми ведмежими діями всередині країни сприяє об’єднанню опозиції, то Путін — своїми щодо Києва — може сприяти об’єднанню України.

 Ні, звісно, зрозуміло, у кожного з медіамагнатів — Хорошковського, Пінчука, Ахметова — свої відносини з Росією. Просто цікаво знати: чи є в держави Україна власна інформаційна політика? Адже тезу про неможливість ефективного розгортання російської медійної гармати ставлять під сумнів і логіка, і практика, і недавній сюжет на ГРТ, який, порівняно з циклами фільмів «Крестный Батька», виглядає пуп’янком. Але те ще зацвіте й заплодоносить…

 По-п’яте, Київ вважає, що з урахуванням усіх, у тому числі вищеописаних обставин, російська сторона могла б піти назустріч, задовольнившись частковим заходом в українську трубу. Не поглинанням НАК «Нафтогазу», не Митним союзом, що ковтає владу Януковича (ну й попутно — незалежність України), а міноритарною присутністю в «Укртрансгазі», який вийшов зі складу НАК «Нафтогаз України». До речі, Київ переконаний у тому, що ціла низка країн ЄС, серед яких ключові, тепер із великою увагою й активністю готові ставитися до ідеї створення СП з управління та модернізації української газотранспортної системи. Криза примушує економити. Тут не до циган, ведмедів і мрій про шредерівську «газпромівську» пенсію. Тут би кінці з кінцями в бюджетах звести.

 Можливо, у Януковича щось би й вийшло, якби справа стосувалася виключно газових контрактів. Однак вона стосується українських перспектив і геополітичного вибору, які абсолютно не влаштовують Росію. І в цьому питанні Віктору Януковичу каменем на шиї — справа Юлії Тимошенко. Величезна кількість політиків та журналістів у Євросоюзі обурені тим, що відбувається. І обурені абсолютно правильно. Тільки єзуїтство ситуації полягає в тому, що привід, яким є політичне переслідування найбільш рейтингового політичного лідера, може бути використаний деякими країнами не для відстоювання демократії та принципів верховенства права, а для підігрування Росії в її бажанні не пустити Україну до Європи. У тактичному газовому питанні Європа може Україні допомогти. У стратегічному ж для нас питанні — підіграти Москві. Адже угоди між ЄС і Україною будуть тільки парафовані, а потім їх має ратифікувати кожна країна ЄС. Чи є впевненість у тому, що німецький, французький, італійський, а можливо, і голландський законодавчі органи захочуть асоціюватися з такою країною? І не причепишся: справді — корупція зашкалює; справді — політичні репресії; справді — зменшення громадянських свобод. Це як в айкідо, коли ти використовуєш проти супротивника його ж власну енергію.

 Хорошу справу потрібно робити чистими руками, не залишаючи 50-відсоткових відбитків на всіх активах і на всіх потоках, на горлі опозиції і суддів.
 Те, що внутрішньополітична загроза в Україні велика, розуміють практично всі. Але ризикну стверджувати, що сьогодні зовнішньополітична загроза висока як ніколи. Наша країна зобов’язана скористатися шансом і вскочити у відкрите європейське вікно, щоб потім не шкребтися в задраєні двері. А там — розберемося…

Юлія Мостова
http://dt.ua/articles/87194

Торжество руїни

Вбивство Вадима Гетьмана зняло перепони до безсистемного дерибану банківсько-фінансового сектору й відкрило шлях до утвердження олігархічної моделі економіки

22 квітня 1998 року Україну приголомшила новина про зухвале замовне вбивство. У під’їзді власного будинку застрелили Вадима Гетьмана. Підозрюваного у скоєнні злочину Сергія Кульова – члена так званої банди Кушніра – було затримано лише в 2002-му. Утім, попри те що через рік Луганський апеляційний суд засудив його до довічного ув’язнення, говорити про те, що злочин розкрито, немає підстав. Замовники цього вбивства так і не постали перед суддями.

Державник

Знаково, що ані вороги, ані недоброзичливці Гетьмана не ставлять під сумнів його заслуги перед Україною. Після приходу Вадима Петровича в НБУ у березні 1992 року було сформовано нову організаційну структуру регулятора, комп’ютеризовано банківський процес (міжбанківську базу даних досі вважають однією з найкращих у Східній Європі), ініційовано дослідно-конструкторські роботи зі створення розрахункової палати, запущено складний механізм друку нової української валюти – гривні. «Гетьман завжди відрізнявся від інших новаторством у поглядах, – згадує Олег Рибачук, з 1992 по 1999 рік начальник відділу зовнішніх зв’язків, начальник управління міжнародних банківських зв’язків, директор Департаменту міжнародних зв’язків НБУ. – Він прийняв рішення про те, що Україні потрібно друкувати гривню, коли вона практично ще була частиною Радянського Союзу. Про її вихід із рубльової зони, коли інші політики боялися про це навіть говорити». У 1993 році Вадим Петрович пішов із Нацбанку, зосередившись на створенні Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ) як публічної структури, контрольний пакет акцій якої було б неможливо зосередити в руках однієї компанії. І за його життя цього принципу дотримувалися. «Гетьман був піонером багатьох напрямів, – каже Володимир Лановий, народний депутат ІІ та V скликань, міністр економіки у 1992 році. – Започатковував нові ринкові інститути в Україні». Він першим висунув ідеї щодо створення вторинного ринку цінних паперів, ф’ючерсного, валютного ринків, банківського ринку дорогоцінних металів. За його участю розроблялося все нове банківське законодавство, яке визначає організацію та ункціонування вітчизняної банківської системи відповідно до норм ринкових відносин. Навіть якщо закони мали інше авторство, пропозиції та поправки Гетьмана виявлялися такими принциповими, що часто докорінно змінювали всю філософію законодавчого акта. Вадим Гетьман був державником у прямому сенсі цього слова: у своїх діях, рішеннях, проектах законів керувався насамперед не власними, адержавними інтересами. І саме з такою позицією він був незручним дуже багатьом у часи напівкримінального,  непрозорого й своєкорисливого становлення української економічної та політичної «еліти».

Версії вбивства

Генеральна прокуратура України заявляє про причетність до злочину Павла Лазаренка. Але на екс-прем’єр-міністра навішали занадто багато, щоб беззастережно вірити цій версії. До того ж у 1998 році він уже був усунутий із посади керівника уряду й очолював лише фракцію «Громада» у Верховній Раді. Тоді точилася справжня війна проти бізнес-імперії колишнього прем’єра, і Гетьман йому жодним чином не заважав. Не витримують критики й так звані політичні версії вбивства. Перша – боротьба за парламентське крісло. На виборах до ВР 1998 року за 189 виборчим округом (на Черкащині) Гетьман відстав від переможця, тодішнього першого заступника міністра інформації Михайла Онуфрійчука, на 3,87%. Результати він оскаржив: щодо нього застосували брудні політтехнології, а опонент використав адмінресурс. Утім,  виборювана посада була не варта такої реакції. Друга версія – залякування Ющенка, який вважав Вадима Петровича своїм учителем, що було своєрідним попередженням напередодні президентських перегонів 1999 року. Але, щоб відбити у Віктора Андрійовича бажання йти на вибори, не потрібно було вбивати Гетьмана. Ющенка доводилося ледь не силоміць штовхати у велику політику, тож можна було знайти некримінальний спосіб відвадити його від президентства. Та й якоюсь загрозою для оточення Леоніда Кучми він став лише після відставки з посади прем’єра. Є версія, що Гетьмана прибрали, щоб розчистити дорогу до Української міжбанківської валютної біржі. Утім, зміна власників УМВБ була надто тривалою (затяглася на вісім років), щоб бути безпосередньо причиною вбивства. Ще з античних часів радять шукати замовників злочину за формулою «кому вигідно». Жодна з популярних версій убивства цілком не дає відповіді на це запитання. Тож варто не розмінюватися на окремі деталі біографії чи аспекти діяльності Гетьмана, а поглянути на його роль у тогочасній українській політиці. Усі, хто знав цю людину, відзначають дві фундаментальні речі. По-перше, принциповість, небажання йти на сумнівні оборудки чи створювати дірки для збагачення в законодавстві. Один із численних прикладів – Гетьман виступив категорично проти рішення Кабінету Міністрів про запровадження так званого фіксованого курсу гривні, який спровокував масовий відплив валюти за кордон, зростання тіньової економіки і підрив позицій українського експорту на світовому ринку. Понад те, маючи зв’язки у коридорах влади і практично всіх політичних таборах, спираючись на величезний особистий та професійний авторитет, він майже завжди домагався, щоби його думку враховували. Отже, Гетьман був здатний запобігти дерибану, принаймні в банківсько-фінансовій системі, й поламати чимало схем, якщо вони шкодили вітчизняній економіці. По-друге, ті, хто з ним працював, згадують про його вміння організовувати і ресурси, і людей. Він став центром тяжіння для цілої низки суперечливих, але непересічних особистостей, серед яких Віктор Ющенко, Олег Андронов, Олександр Кірєєв, Юрій Лях, Олександр Веселовський, Ігор Мітюков. Їхня взаємодія могла би компенсувати слабкі сторони кожного й допомогти реалізуватися сильним, якби її натхненником залишався Вадим Гетьман, стримуючи потяг учнів до безоглядного збагачення. Гетьман був ключовою фігурою в протистоянні хаосу, який накочувався на Україну. Наприкінці 1990-х, коли почали з’являтися ознаки одужання економіки (навіть незважаючи на російську кризу), було надзвичайно важливо, якою стане природа української фінансово-економічної політики. Чи це буде ретельно продумана державна стратегія, що реалізовується через вивірені кроки, чи мішанина рішень, кон’юнктурно ухвалених під тиском лобістів, які працювали лише на власну кишеню. Перший шлях давав Україні шанс подолати вічне відставання і використати свої ресурси для того, щоби слідом за державами Центральної Європи наблизитися до стандартів ЄС. Принаймні якби ми пішли цим шляхом, то нині були б значно ближчими до Євросоюзу. Натомість другий шлях зберігав для купки людей можливість подальшого швидкого і безоглядного збагачення, проте робив слабшою країну. Адже в хаосі кон’юнктурних рішень, нехтування стратегічними інтересами і продажності посадовців Україна стає набагато вразливішою як до визискування її ресурсів зсередини, так і до недружніх впливів ззовні. Після загибелі Вадима Гетьмана в нашій державі було реалізовано ледь не найгірший варіант олігархічної моделі.

Біографічна нота

Вадим Гетьман народився 12 липня 1935 р. в селі Снітин Полтавської області УРСР. 1956 р. – закінчив Київський фінансово-економічний інститут, після чого працював у різних фінансових і планових органах Запорізької області.

1975 р. – перший заступник голови Державного комітету УРСР з цін.

1987 р. – голова правління Агропромислового банку УРСР (з 1990-го – банк «Україна»). На цій посаді перебував до березня 1992-го, коли був обраний головою правління Національного банку України.

1990 р. – став народним депутатом.

1994 р. – удруге обраний народним депутатом.

1997 р. – присудження премій «Парламентарій 1996 року», «Фінансист 1997 року».

22 квітня 1998 р. – вбитий у під’їзді власного будин­­ку. 11 липня 2005-го Гетьманові посмертно присвоєно звання Героя України. Леонід Александров http://tyzhden.ua/Politics/21628