Комитет по вопросам свободы слова и информации  требует от правоохранительных органов немедленного и объективного  расследования смерти руководителя Кировской телерадиокомпании КТК  (Луганская обл.) Сергея Лободы.   Об этом заявил председатель Комитета, член фракции БЮТ-Батькивщина Андрей Шевченко. По его словам, распространенная в СМИ информация о том, что убийство Лободы могло быть связано с переделом собственности,  требует немедленной реакции правоохранителей и максимальной гласности в ходе расследования. Шевченко сообщил, что на ближайшем заседании Комитета он будет инициировать рассмотрение этого вопроса. «Эта смерть, как и многие другие преступления против журналистов, - это следствие того, что власть и правоохранители крайне неудовлетворительно расследуют предыдущие преступления против журналистов и работников  медиа-бизнеса», - подчеркнул Шевченко и напомнил, что власти до сих пор  не расследовала убийство харьковского журналиста Климентьева,  многочисленные случаи избиения журналистов, не говоря уже о деле  Гонгадзе. Депутат заявляет, что в Комитете ВР по вопросам свободы слова и информации обеспокоены такой тревожной тенденцией.  «Физические преступления против журналистов - это худшая форма цензуры  из всех возможных форм цензуры, которые есть в мире, и грустно видеть,  что Украина до сих пор остается страной, где журналистам работать  опасно», - подчеркнул депутат.

Юлія Тимошенко є єдиним справжнім опозиційним політиком, а партія
"Батьківщина" - єдиною справжньою опозиційною партією. Про це сьогоді зі сцени, вітаючи Ю.Тимошенко, сказала екс-заступник голови партії "Сильна Україна" Олександра Кужель "Юлія Тимошенко є єдиною справжньою опозиціонеркою, а інші, ви вже мене вибачте, не примазуйтесь", - сказала О.Кужель.
Окрім Кужель, яку зустріли оваціями, а та не стримала сліз і декілька разів вклонилася людям зі сцени, виступали всі, хто мав би виступити Турчинов, Томенко, Коваль (НРУ), Гримчак, І. Кириленко, М. Бурмака (окрім того, що ще й співала), Яценюк, Катеринчук, Доній. Особисто мене здивував Слава Кириленко як своєю присутністю, так і змістовною промовою-поздоровленням. Не було Гриценка, а від "Свободи" на задвірках хтось невидимий тримав прапор.
Людей було багато. З мого досвіду, більше 5 тис. Але склад людей весь час змінювався-одні йшли, а інші приходили. Всі були з квітами. Квіти збирали в великі букети і передавали до сцени та до воріт СІЗО.
Не дивлячись на велику кількість естрадних виконавців, розпочав всю програму Понамарьов, Гімном України, який співали всі, настрій був пригнічений у всіх. Кожний виступ політиків та кожна пісня закінчувались завжди однаково - "Юлі  волю!".     

Олег Тягнибок та Анатолій Гриценко вже здавна волали, що «вони однакові», керуючись власним партійним егоїзмом. 

Вибори, звісно, як такі сенсу не мають – вони будуть обов’язково сфальсифіковані у будь-якому разі. Саме тому поправки до закону про вибори – як наслідок певного співвідношення сил в Україні. Сукупна сила держапарату зараз сильніше, ніж рух протесту з боку народу. Якщо ще додати тиск Заходу, Венеціанської комісії – ми отримуємо той закон про вибори, який маємо. Гарантує він щось? Абсолютно нічого. Треба це знати точно і не продукувати ілюзій ні у себе, ні у виборців. Саме тому, незалежно від даного виборчого закону, опозиційні сили повинні домовлятися передусім проти партії регіонів – як партії люмпенської, узурпаторської, навіть фашистської.  Жодного голосу регіоналам! Саме це гасло повинно буде спрямоване до підприємців, пенсіонерів та найманих працівників. Особливо до силовиків, відставних та тих, хто зараз служить. Новожилов із «Ніхто, крім нас» був правий, коли наголошував, що дії чорнобильців не потрібно було проводити самостійно, без афганців. Тобто – зовсім даремно замість 3 листопада чорнобильці виступили саме 1 та 2 листопада – тим самим подрібнивши власні сили. Більше того – зовсім негаразд, що навіть 3 листопада мітинги проти президента, уряду та Верховної Ради проходили у трьох різних місцях Києва. На жаль, дії Акції «Вперед» на чолі з Наталією Королевською не були синхронізовані з діями афганців та чорнобильців у тому ж самому місці. Наприклад – у Верховної Ради чи Кабміну.  Журналісти з «Обкому» праві, що Адміністрацію президента цілком влаштовує, що увесь гнів афганців та чорнобильців спрямований проти Верховної Ради, потім – проти уряду.  І лише в останню чергу – проти президента Віктора Януковича.Залишимо паркан Верховної Ради у спокої - він свою роль виконав. Кожна соціальна верства і кожна політична чи профспілкова сила визріває поступово – весь час запізнюючись на один-два кроки від необхідного. Лідери тоді вимушені стримувати свої наміри - терпляче чекаючи – поки маси людей усвідомлять наступні значимі цілі.  Головна проблема – лідери опозиційного руху терпляче чекають та готуються до зміни у суспільних настроях – щоб потім втримати рух народу від хаосу в голові та діях. Саме тому, повторюємо – закон про вибори був ухвалений при посередництві країн Заходу, з якими «відморожені» з партії регіонів ще рахуються – бо живуть саме на Заході. Так що зради не було – була вимушена мирна угода, точніше перемир’я – перед наступними протистояннями. «Обурення» цим законом про вибори з боку Олега Тягнибока, Анатолія Гриценка та ющенківців з «Нашої України» - удаване. З метою компрометації опозиції з БЮТ-Батьківщини. Навіть допомоги тій самій партії регіонів та особисто Віктору Януковичу.

Я, звичайно, і раніше ніколи не сумнівався у тому, що сайт Оборзєватель –тупий непрофесійний шлак. Але ж є, пардон, якісь межі і для тупості. Зачепився я тут на Фейсбуці з Бродським. Той, посилаючись на матеріал з
цього сайту, раптом запропонував ледь не загальноєвропейський поворот визнати у справі Тимошенко.
Ось, власне, цей геніальний матеріал:

Першим ділом стає неясно хто ж такий Юрій Щербань… Як можна було його переплутати з Євгеном? Але далі іще краще…
Тут посилаються на «заявила специальный наблюдатель Евросоюза Айна Тоотс».  Що це за титул такий - специальный наблюдатель Евросоюза? Чий хворий  розум придумав таку посаду? Вона навіть звучить ідіотично.
Як виявилось, А. Тоотс – просто журналіст із Естонії. Себто, в європейській політиці НІХТО. І у цього НІХТО агенція ГолосUA бере, бачте, інтерв’ю. При цьому абсолютно не помічаючи, що Айна – це не баба, а МУЖИК!



Яскравий приклад напрофесіоналізму і елементарної тупості. Відтепер усе, що  написано на Оборзіватілі і звучить від імені ГолосUA – у смітник. Не  читаючи.

http://vlyt.livejournal.com/128381.html

Радіо Свобода стали відомі подробиці нещодавнього медичного обстеження колишнього
Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яка нині перебуває в Лук’янівському СІЗО. Працівниця Київської обласної клінічної лікарні підтверджує, що обстеження проходило на світанку в середу, 23 листопада. За її словами, конвой поводився з Тимошенко жорстоко, а працівникам лікарні заборонили розповідати про це. Захисники Юлії Тимошенко кажуть, що таке обстеження є тортурами. Радіо Свобода не може підтвердити достовірність повідомлення працівниці лікарні з інших джерел, оскільки увечері в п’ятницю на  телефонні дзвінки керівництво ні пенітенціарної служби, ані обласної  клінічної лікарні – не відповідало.
У вівторок увечері головний лікар Київської обласної клінічної лікарні Микола Анкін доручив молодшому медперсоналу провести генеральне прибирання нового  корпусу хірургічного відділення на вулиці Пугачова, а вночі – додатково  викликав на роботу технічних працівників. Лікарям повідомив – зранку в  середу привезуть на обстеження Юлію Тимошенко. Про це Радіо Свобода у  п’ятницю розповіла працівниця хірургічного відділення лікарні, яка  просила не називати її імені й посади. «Близько шостої приїхала машина, яка перевозить засуджених. Під’їхала до чорного входу. І звідти, як відчинили двері, ми побачили, що вивели
Юлію Тимошенко. Вона була така вимучена, ми ледь впізнали її – аж  страшно дивитися, – говорить свідок. – Ми досі плачемо, як згадуємо.  Вона не могла йти, в нас є візочки, але ніхто їй не подав. Два конвоїри
схопили її й потягли. І ще прикривали її щитами, щоб ми не бачили, хто  це. Привозили до нас і бомжів, і наркоманів – і тим каталки давали, а то людину просто волокли». Співрозмовниця Радіо Свобода згадує, що керівники лікарні виганяли  працівників з коридорів, щоб ті менше побачили. І забороняли розповідати
про це будь-кому, під загрозою звільнення. «Всіх попередили, щоб ніхто  жодної інформації не поширював. Бо інакше, обіцяють, буде погано і їм, і їхнім родинам», – розповіла вона. Про схожі подробиці обстеження Тимошенко повідомив у своєму блозі й депутат від БЮТ Остап Семерак. Він зазначає, що також дізнався про це безпосередньо від працівників лікарні.
Співробітники  лікарні в неділю вийдуть
під стіни Лукьянівського СІЗО, щоб підтримати Тимошенко, и поздоровити її з днем нарождення.

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24402495.html

Німецький історик Керстін Йобст про сприйняття Голодомору і Чорнобиля на Заході Навряд чи є сенс порівнювати дві катастрофи: хто здатен вирішити, які  смерті були найтрагічнішими, найболючішими та найбезглуздішими? Проте  скрупульозно вивчати ті часи, відкривати нові документи, знаходити  невідомі свідчення та робити їх надбанням людства треба. Що і робить  молода німецька дослідниця Керстін Йобст. У. Т.: На вашу думку, наскільки відома нині в Німеччині та на Заході загалом тематика Великого Голоду 1933 року? – За часів президентства Ющенка відповідні резолюції були схвалені деякими європейськими парламентами, що визнали Голодомор злочином проти українського народу. Тоді ж стало очевидним, що це  питання на Заході, а надто в Німеччині, вважається антиросійським. Захід залежить від енергоносіїв Росії, тож у якомусь сенсі Україна є  заручником у відносинах між Європою та РФ. Однак та роль, яку Голодомор  відіграє в Україні для націєтворення, на Заході сприймається інакше, ніж у вас. Річ у тім, що сприйняття голоду залежить від конкретної політичної  ситуації, політичної системи, в якій ця трагедія розгортається.  Наприклад, на Заході свого часу багато обговорювали голод у Північній  Кореї, оскільки його вважають наслідком політичної системи, що панує там нині. Водночас, на жаль, є чимало трагедій голоду, що залишаються в  тіні, позаяк політичний аспект тих країн менше цікавить західну  громадськість. Тому ці країни отримують менше допомоги та й  уваги,відповідно, їм приділяють менше.  Табуйовані світом У. Т.: Чому, на вашу думку, свого часу фактично зазнали поразки правдиві відомості про голод в Україні в Лізі Націй і взагалі у західному суспільстві?  – Правдива інформація частково просочувалася за межами України.  Завдячуємо британському журналісту Гарету Джонсу, який у розпал  Голодомору побував в Україні тричі й одним із перших вголос заявив про  цю трагедію. Деякі західні дипломати теж говорили правду. Якби рівень  поінформованості Заходу про Голодомор був би більшим і набув би якоїсь  вже критичної позначки, то це могло б призвести до значних дипломатичних санкцій щодо СРСР, навіть до його ізоляції. Радянський Союз експортував за демпінговими цінами зерно, в якому Захід був дуже зацікавлений. Ті події були надто жахливими, що в них не хотіли вірити. Було важко  зрозуміти, що таке можливо – мільйони людей помирають від голоду у  країні, яка масштабно експортує збіжжя.Вирішили, що голоду немає, а є  лише перебої з постачанням продовольчих товарів.  У. Т.: Тоді під час Голодомору Європа не  повірила в його реальність, потім Друга світова, відтак холодна війна, і так Голодомор випав з функціональної пам’яті Європи, пам’яті  історичної, політичної тощо. Чому, на вашу думку, радянські  дисиденти-шістдесятники зрідка зверталися до теми трагедії Голодомору? – До 1980 року тему Голодомору порушувала хіба що українська діаспора  переважно у США. Особливо замало уваги до цього явища приділяли під час  протистояння між Сходом і Заходом. У часи холодної війни. Однак  починаючи з 1989 року з падінням залізної завіси ці події почали  потрапляти до контексту європейської уваги, а після приєднання до ЄС  Польщі та країн Балтії вона особливо зросла.   Стосовно дисидентів-шістдесятників. По-перше, вони жили в містах, де  переважала міська інтелігенція, фактично у них не було зв’язку з селом.  По-друге, багато хто з них все-таки вірив у соціалізм, хотів  трансформувати цю систему, ліквідувавши певні недоліки. І лише наступні  покоління дисидентів вже порушували питання щодо радянської системи  радикальніше. І все ж, мені здається, що лише Чорнобильська трагедія  стала каталізатором поновлення пам’яті про Голодомор. Тобто лише внаслідок наступної катастрофи – аварії на чорнобильському атомному  реакторі, що зачепила не лише українську націю, –Голодомор став  публічною темою в Україні та світі. Частина ідентичності У. Т.: У своїх дослідженнях ви зауважували, що у людей, які вижили під час Голодомору, спостерігається амнезія на ті події. Чи не тому, що страх оселився на  рівні генів, українці зараз інертні у вирішенні доленосних питань? – Я не вірю в якусь генетичну пам’ять, а вірю виключно в пам’ять,  передану через сім’ю та оточення. Тобто в те, що розповідають батьки,  те, що передається системою освіти. І життєвий досвід батьків, і досвід  людей, які жили у часи ГУЛАГу, Голодомору, вони справді формують  характер людини. Кожна нація має право на співжиття зі своїм минулим.  Йдеться як про травматичне минуле, коли спільнота сприймає себе як  жертву, так і про те минуле, де йдеться про провину, відповідальність  спільноти за минулі події. Коли акцентується на спільній пам’яті, де  багато йдеться про смерть, страждання, то це, звісно, робить людей  пасивнішими і спричиняє те, що суспільство не наважується на новий  прорив чи навіть бажання щось змінити у своїй країні.  У. Т.:Чи варто реанімовувати пам’ять українців про трагедії, які за СРСР були табуйовані? Чи можуть вони стати  каталізатором об’єднання нації? – Це дуже важливо, особливо для країн, які перебували колись за  залізною завісою, таких, як Україна і Білорусь. Для країн, які мають у  своїй недавній історії незавершений або ще відкритий процес  націєтворення. Голодомор є частиною української колективної  ідентичності. Трагедії можуть мати об’єднувальне значення, але працювати виключно з минулими стражданнями неможливо.  Трагедія як інструмент У. Т.: Чому в Західній Україні Голодомор викликає більше співчуття, ніж у Центральній та Східній, де безпосередньо він лютував?  – На Сході України, коли люди помирали, їхні села заселялися  переселенцями з Росії. Звісно, що нащадки тих переселенців нічого не  знають про Голодомор, тому що їхні предки не потерпали від голоду. Під  час Голодомору і далі протягом десятиліть пам’ять про цю штучну  катастрофу, навіть найменші згадки про неї, були заборонені радянськими  комуністами. Натомість у Західній Україні пам’ять про цю трагедію жила.  Люди там знали й берегли спомин про неї, адже до Другої світової ці  території не входили до складу СРСР, до того ж західняки мали зв’язки з  українською діаспорою та й узагалі зі світом. У. Т.: У своїх публікаціях ви наголошуєте, що  Голодомор залишився в колективній пам’яті України і перетворився на політичний інструмент, а Чорнобиль – ні. Чому ви так вважаєте? – Чорнобиль не став колективною травмою і залишився травмою  особистості, тому що український уряд не пропагує застережень про цю  трагедію. Навіть після Фукусіми, коли весь світ замислився, чи слід  будувати нові атомні станції, а деякі країни, як наприклад, Німеччина,  Австрія, Швейцарія, навіть вирішили відмовилися від побудови нових і  переходити на альтернативні енергоносії. Українська влада натомість  вирішила й надалі зводити нові атомні станції та експлуатувати старі,  тому що альтернативні джерела здаються їй надто дорогими. У. Т.: Що спонукало вас взятися за ці теми: Чорнобиль і Голодомор? – Я маю симпатію і глибоку зацікавленість до України. Спочатку хотіла  займатися історією Східної Європи, починала з Польщі, а далі у своїх  інтересах просувалася на схід. В Німеччині Україна – це просто  terraincognita, на жаль,замало науковців досліджують її. Біографічна нота Керстін Йобст, німецький історик, експерт новітньої історії Східної та Центрально-Східної Європи.  Гостьовий професор в Університеті Зальцбурга. Читає лекції зі  східноєвропейської історії та суспільств у Військовій академії Збройних  сил Німеччини (Гамбург). Автор книжок «Перлина імперії. Російський дискурс Криму» (2007) та «Історія України» (2010).

Луганськ – Геноцид української нації в СРСР 1933 року має дуже суттєві відмінності від усіх інших геноцидів в історії людства. Інші геноциди ставили собі за мету повне фізичне знищення того чи іншого етносу. В силу певних суб'єктивних та об'єктивних причин це ніколи не вдавалося. Уцілілі частини скривджених народів невдовзі відновлювали ті фізичні втрати та в різний спосіб зазвичай суворо карали винних у цьому катів.
Більшовицькі ідеологи Голодомору мали можливість у 1933 році знищити всіх українців у СРСР, але не пішли на це, бо мали зовсім іншу мету: вичавити страшним  та болісним очікуванням голодної смерті у всіх українських селян їхні  національні, релігійні та ментальні цінності й зробити з них колгоспних  рабів-безбатченків. Тобто, на відміну від інших геноцидів, Голодомор  завдав нищівного удару по майбутньому української нації, яке й стало для неї її страшним сьогоденням у нібито незалежній Україні.
Тільки  вже цей постгеноцидний стан нащадків велетнів духу часів козаччини, з  якого разом із нащадками їхніх катів насміхаються й високопоставлені  невігласи з цивілізованих держав, незаперечно свідчить про катастрофічні наслідки ментального зламу українців у результаті геноциду голодом 1933 року.
Тільки цей понівечений голодом жалюгідний ментальний стан  сучасної української нації дає можливість існування в незалежній Україні панівної політичної, бізнесової та наукової верстви, яка завжди жила за  цінностями "рускава міра" і фізично та юридично нищила найменші  паростки українського національного відродження, називаючи його не  інакше як проявами фашизму.
Тільки байдужі до своїх славетних  пращурів постгеноцидні раби-манкурти можуть із гордістю носити сьогодні
перекручені на російський манер свої українські прізвища та імена. І не  тільки носити, а й із піною на губах відстоювати їх, коли, не дай Боже,  сказати їм про їхню штучність.
Тільки важко хвора внаслідок  цілеспрямованого геноциду нація може не тільки у своїй більшості  добровільно відмовитися від своєї рідної мови, але й боротися з нею, як  це роблять сьогодні затяті українофоби-українці (нонсенс для всіх інших  націй на Землі!) нардепи Колісниченко-Колєсніченко, Гриневецький та  Симоненко.
Прямим наслідком цього феноменального безглуздя є той  факт, що більшість українських вірних ходять до московської церкви, де  моляться Богові неукраїнською мовою і ненавидять своїх сусідів, які  моляться українською.
Тільки постгеноцидні ментальні раби можуть з повагою ставитися до ментальних нащадків катів своїх вільних
дідів-прадідів – колишніх штатних комсомольців та комуністів, довіряючи  їм раз у раз на чергових виборах керівні посади у своєму місті, області  та державі. І не тільки їм, а й усілякому іншому політичному непотребу –
бандюковичам, грошовим мішкам та навіть відвертим представникам п'ятої  колони, яких усіх об'єднує палка ненависть до української України.
Тільки раби ладні терпіти десятиліттями трагікомічні наслідки правління цієї  "еліти" в Україні, яка завжди мала, має і буде мати незаперечну  більшість у Верховній Раді, бо в неї надійна постгеноцидна електоральна  більшість.

Учорашні  колгоспні раби не люблять, бояться тієї землі, яку вони отримали від  держави. На відміну від їхніх ще не так далеких пращурів, які  господарювали на ній до Голодомору, їхні постгеноцидні нащадки майже всі
віддали її в оренду ділкам на кшталт Лозинського і мають за щастя  сьогодні по-рабськи прислужувати тим земельним баронам. Так,  звичайно, вищеназваний непотріб у Верховній Раді створив для тих рабів
та лозинських відповідні законодавчі умови господарювання на землі. Але ж обирали щоразу ту антиукраїнську більшість у парламент не лозинські (бо їх занадто мало для того), а саме ті постгеноцидні селяни, для яких  гроші вже давно перестали пахнути землею.
На цьому тлі прийдешня  земельна реформа за сценарієм уряду Януковича стане за своєю суттю  завершальним етапом сталінського геноциду українського села, що навіть
 теоретично унеможливить його відродження в майбутньому, а разом з цим і  всієї української нації. А це стане гарантією довічного панування на  нашій землі провідників проросійської України.
Ось чому уряд так  поспішає сьогодні з тією реформою, відкидаючи при цьому всі заперечення й зауваження своїх політичних опонентів. Більше того, режим Януковича  інтуїтивно відчуває свою політично-генетичну спадковість від  сталінського режиму. Саме тому за його правління в Запоріжжі було  встановлено та поновлено пам'ятник найкривавішому диктаторові в історії  людства. Саме тому так жорстоко та масово були покарані ті молоді  тризубівці та свободівці, які не погодилися з тим відвертим проявом  неосталінізму в Україні.
 А наше постгеноцидне суспільство мовчки  проковтнуло те неподобство, ніби воно його не стосується. Цей феномен, з точки зору всіх здорових європейських націй, пояснюється вельми  прозаїчно: постгеноцидні манкурти в Україні не мають у своїх генетично  понівечених Голодомором душах почуття національної солідарності та  суспільної відповідальності. Такий манкурт нічого не бачить далі  власного гаманця. Це унеможливлює побудову громадянського суспільства в  постгеноцидній Україні та гарантує "многая лєта" режимові Януковича,  який таким чином має досить часу для того, щоб дуже скрупульозно  розібратись по черзі з ватажками протестів підприємців, тризубівців,  чорнобильців, "афганців", учителів, фермерів тощо.
До речі,  тільки в нашому постгеноцидному суспільстві можлива така абсолютна  відсутність національної еліти, без якої будь-яка держава є приреченою в історичній перспективі. Пояснюється ця відсутність ось чим. Сталінський режим свого часу дуже ретельно, до останньої людини винищив національні еліти в усіх радянських республіках. Але в Україні, крім цього,  внаслідок ментального зламу українського селянина після Голодомору 33-го було забруднене саме джерело відновлення цієї еліти на майбутнє.
Ось чому сьогодні з нашого села виходить тільки глибоко аморальна  псевдоеліта на кшталт Кучми, Ющенка та Литвина, порівняно з якими навіть білоруський бацька Лукашенка (зважаючи на реальні справи всіх цих
добродіїв щодо захисту національних інтересів) видається ледь не  справжнім елітарієм.



А все ж таки, що саме сталося з українцями під час Голодомору 1933 року,  що після нього з їхніх сільських хат ураз позникали назавжди самоткані  рушники з сорочками та шевченкові Кобзарі з іконами? Чому селяни (разом  зі своїми нащадками-городянами) перестали співати чудових українських  пісень, стали зневажати свою націю і державу, голосуючи на виборах за  зайд-чужинців та відвертих антидержавників? Чому, нарешті, ніде у світі  немає таких народів-самогубців, як український?
Відповідь на  останнє питання очевидна: жоден інший народ не пережив такого страшного  штучного голоду, спрямованого більшовицьким Кремлем саме на знищення  української душі та вигнання її поодиноких носіїв сьогодні політичними  послідовниками сталінізму на маргінес політичного, бізнесового та  наукового життя в Україні.
Саме Голодомор-геноцид, за  спостереженнями великого українця американського походження Джеймса
Мейса, докорінно змінив ментальність нашого народу. Незаперечним доказом цієї фатальної для нації зміни може слугувати туга сучасних українських селян за колгоспами. За тими самими колгоспами, куди їхніх
дідів-прадідів комуністи змогли загнати тільки за допомогою геноциду.
Як відзначають учені та свідки Голодомору, які особисто пережили в  радянському українському селі 1933 рік, у конаючої від голоду людини  поступово відмирають усі людські почуття, включно з національними. Таким
чином абсолютний тривалий голод (а саме таким і був Голодомор)  перетворює людину на двоногого звіра, який живе лише інстинктами. Його  розум спрямований тільки на задоволення тих інстинктів, а такі поняття,
як совість та моральність, для нього, як і для всякого іншого звіра, не  існують узагалі.
Подальше голодування вже починає руйнувати й  інстинкти, зокрема й такий потужний, як материнський. І тоді божевільна  від голоду жінка вже здіймає сокиру чи ножа над власною дитиною. Так  було не тільки в Україні в 1933 році. Так було і в Єрусалимі в 70-му  році від народження Христа, коли римський імператор Тит Флавій, оточивши те повстале місто своїм військом, морив голодом його захисників.  Людська природа однакова завжди і всюди...
Але найстрашніше тут  те, що зі всього втраченого людиною під час тривалого голодування  поновлюються тільки інстинкти. Крім цього, пухлі з голоду селяни добре  бачили, що більшовицька влада в їхніх селах не голодувала зовсім, а в  прикордонних російських селах був лише звичайнісінький голод – приблизно
такий самий, який ті села переживали кожного неврожайного року.
Тому в постгеноцидних українських сім'ях, звільнених Голодомором від усього  національного та християнського, на підсвідомому рівні запанували культ  влади та братерства з росіянами як гарантії того, що жах очікування  найстрашнішої у світі смерті їх таким чином омине в майбутньому. Жодних  інших гарантій цього українське постгеноцидне село не мало, бо влада  після Голодомору залишилася тією самою – комуністичною та людожерською.

Ось чому в сучасній Україні така зденаціоналізована й глибоко аморальна  політична еліта, яка, за спостереженнями соціологів, у своїй більшості  вийшла саме з постгеноцидного села. Сільська сім'я спікера Верховної  Ради Володимира Литвина – дуже промовистий приклад цього. Адже, крім  нього, вищі державні посади в постгеноцидній Україні обіймають два його  рідні брати!
Ось звідки такі високі електоральні рейтинги в таких проросійських політичних сил, як Партія регіонів та КПУ, бо тих 17  відсотків етнічних росіян в Україні далеко не вистачило б навіть одним  регіоналам для їхнього статусу панівної партії в Україні. Та й далеко не всі наші росіяни голосують за синьо-білих.
Зденаціоналізоване  Голодомором українське село завдяки сталінській індустріалізації  породило й сучасне інтернаціональне місто в більшій частині Україні, в  якому національно свідомі українці перебувають у стані найменш чисельної та безправної нацменшини.
У цілому ж, суспільство без  національної солідарності не здатне до консолідованих протестів проти
влади, яка, до того ж, у національно згуртованих країнах ніколи не буває такою відчуженою від громадян, як у нас в Україні. Тому режимові  Януковича в нашій зденаціоналізованій та інтернаціональній країні мало
що загрожує.
Постгеноцидний стан української нації дуже добре  відчувають вороги України, які закривають у ній українські школи на  користь російських, установлюють пам'ятники катам нашого народу –  Катерині ІІ та Сталінові, викорінюють усе українське з південно-східних  регіонів нашої країни. Навіщо це вони роблять? Чи не для того, щоб  зберегти свої посади удільних князьків після такого очікуваного ними  "аншлюсу" України Росією?


Окремо хотілось би сказати про тих високопосадовців, які заперечують сам факт  Голодомору-геноциду 1933 року. Це гідні послідовники політики  "кремлівського горця", який також заперечував Великий голод в Україні
перед усім світом. Як стало відомо, його кремлівський нащадок Дмитро  Медведєв дійшов у цьому запереченні до цинічного шантажу ледь не всіх  керівників країн СНД, щоб вони ні за яких умов не визнавали штучний  голод 1933 року в Україні геноцидом.
Для чого це робив Сталін,  зрозуміло майже всім. Він не хотів зізнаватись у власному злочині  планетарного масштабу перед світовою спільнотою. Для чого це робить  Медведєв, який не має жодного стосунку до сталінського режиму, зрозуміло одиницям. Особливо враховуючи той факт, що Віктор Ющенко дав свого часу
Дмитрові Анатолійовичу особисті гарантії того, що жодних контрибуцій за Голодомор-геноцид Україна ніколи й ні за яких обставин від Росії не  вимагатиме.
Отже, у жахах Кремля щодо міжнародного визнання  більшовицького геноциду українців залишається одне. Таке визнання  неодмінно потягне за собою і юридичне визнання на міжнародному рівні  постгеноцидного суспільства в Україні. А коли це станеться, то та ж таки світова спільнота докладе певних зусиль для того, щоб той  постгеноцидний синдром великої європейської нації все ж таки якось  подолати. І тоді постгеноцидна більшість у нашій країні з роками  перетвориться у меншість, а згодом і зникне взагалі.
А це означає те, що замість численних хохлів та малоросів у нас будуть тільки  ментальні українці, які не сприйматимуть цінності "рускава міра" і не  відчуватимуть особливого пієтету до "старшого брата". А коли так, то  Росія вже ніяк не зможе спинити поступ України до всіх європейських  інституцій, включно з НАТО. А це вже для Кремля, враховуючи його  імперські амбіції, "смерти подобно".
Поки ж йому боятися нема  чого. Українці відзначають чергові роковини Голодомору не навесні чи
взимку, коли він насправді лютував 1933 року, а за бажанням  постгеноцидного манкурта Леоніда Кучми – восени. Поминальні свічки в  українських оселях запалюють лише деінде. Політики обмежуються  одноразовими листопадовими промовами "за" і "проти" геноциду, а в  українських містах-мільйонниках півдня та сходу нашої держави  (епіцентрові Голодомору в Україні) з цього приводу збирається в кращому
випадку кілька сотень людей.
Це був би нонсенс для будь-якої здорової нації. Це норма тільки для тяжко хворої – української...

Олександр Крамаренко – публіцист, журналіст (Луганськ)

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24397008.html

Судову справу проти помічниці судді Наталі Соловей, яка влітку джипом розчавила жінку, закрито через амністію підсудної. Про це стало відомо журналістам програми "Знак оклику" (канал ТВі), які прибули до Шевченківського райсуду Києва на слухання справи. Суддя Володимир Бугіль прийняв рішення закрити справу, амністувавши Наталю Соловей. "Мною винесено постанову про застосування амністії. Але на якій  підставі винесено амністію, я коментувати не буду. Постанова з'явиться в реєстрі там побачите. Справу закрито!", - заявив суддя журналістам. Як відомо, трагедія сталася в червні місяці, коли Наталя Соловей, керуючи джипом Мерседес, буквально впечатала жінку в стіну будинку. Загиблою виявилася Світлана  Тетеревкова – матір трьох дітей, мешканка Бориспільського району  Київщини. Очевидці події стверджують, що власниця джипу назвала свою посаду при затриманні, як помічниця судді одного з київських судів. Також, за словами очевидців, невдовзі на місце трагедії прибув  чоловік Соловей, який провівши коротку розмову з інспекторами ДАІ,  домігся того, щоб дівчину відпустили.

Екс-прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко терміново перевели в іншу камеру Лук’янівського СІЗО. Про це на брифінгу біля Київського слідчого ізолятора поспішив  повідомити журналістам захисник підсудної Сергій Власенко.За його  словами, ці події пов’язані із приїздом європейської комісії з протидії тортурам. Проте у Державній пенітенціарній службі запевнили, що причини  переведення Тимошенко набагато прозаїчніші – СІЗО готується до зими.

Отож, почалося все із заяви Власенка журналістам: "Сьогодні Тимошенко терміново перевели в іншу камеру Лук’янівського СІЗО. Причини цього невідомі", – наголосив С.Власенко і при цьому додав, що йому випадково стало відомо, що в Україні, зокрема у МВС, працює комісія представників європейської комісії з протидії туртурам. Наступного тижня ця комісія буде працювати в пенітенціарній системі", – сказав він. Проте у перший заступник голови Державної пенітенціарної служби України Сергій Сидоренко в ексклюзивному коментарі УНН розповів, чому Ю.Тимошенко перевели до іншої камери.

"Ми попереджаємо всі засоби масової інформації, що відбуваються планові роботи з підготовки до зими. Зараз черга дійшла до корпусу неповнолітніх і корпусу утримання жінок. Тому є часткові переселення. Вони нічого не означають з точки зору якихось  дій. Це просто тривіальне проведення теплопостачання, водопостачання та утеплення вікон до норм, які потребують сьогодні погодні умови", –  сказав С.Сидоренко.

Він зауважив, що це переведення є тимчасовим – на тиждень. Потім усіх повернуть на свої місця. За його словами, інша камера, до якої перевили Тимошенко, з нормальними умовами. С.Сидоренко також наголосив, що Юлія Володимирівна була повідомлена про переселення. "За погодженням (відбулося переселення до іншої камери – Ред.). Вона про це знає. Учора з нею відбулася розмова, усе їй було пояснено. І вважаю, що й адвокат про це знає", – резюмував співрозмовник агенства. Нагадаємо, Ю.Тимошенко перебуває в СІЗО з 5 серпня 2011 року, після того як суд змінив запобіжний захід щодо неї з підписки про невиїзд на арешт. Через деякий час після зміни запобіжного заходу стан здоров’я екс-прем’єрки погіршився, але від обстеження лікарями СІЗО вона відмовлялася.

Як повідомляв УНН, президія політради партії "Батьківщина" 18 тлистопада 2011 року звернулася з відкритим листом до Міжнародного комітету Червоного хреста, Європейського регіонального Бюро ВООЗ і Міжнародної організації "Лікарі без кордонів" із проханням  домогтися проведення необхідних заходів для належної діагностики та  лікування Юлії Тимошенко та інших політичних в’язнів в Україні. У свою чергу народний депутат з фракції "БЮТ-Батьківщина"  Андрій Павловський наголосив, що за чинним міжнародним законодавством ненадання ув’язненій людині вчасної медичної допомоги вважається  тортурами й катуванням, і передбачена відповідна міжнародна відповідальність за ці речі для причетних до цього чиновників. Джерело:  УНН