Москва, Маросєйка



НЕВІДОМИЙ ХУДОЖНИК. 1654 р. БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ВИГОЛОШУЄ ПРОМОВУ У ПЕРЕЯСЛАВІ. ГРАВЮРА. 1880-ті рр.
/ ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИЖКИ «З УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОВИНИ», КИЇВ, «МИСТЕЦТВО», 1991 р.


Стаття Юрія Шевельова «Москва, Маросєйка» написана 1954 року в Бостоні. Цього часу у СРСР помпезно святкували 300-річчя возз’єднання України з Росією. Шевельов не сумнівався, що святкування Переяслава неминуче колись закінчаться. Його аналіз свідчив, що для України далеко не все ще втрачено. Треба тільки знати своїх головних ворогів. І він їх назвав: Москва — кочубеївщина — провінціалізм.
Чи змінилося щось відтоді?

                                                          Володимир ПАНЧЕНКО

Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками» (майстрами випікання московських млинців) у другій половині XVII сторіччя розташувалися двоє «подворьєв» — Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці — це зіпсоване слово «Малоросєйка». (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького.) Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в XVII столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.

Великий і розмашний план культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця XVI століття. Не без впливу цього плану був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народної і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього плану київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 року, Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 року, Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 року, а митрополит Петро Могила присилав 1640 року Ігнатія Старушича із пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва.

Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяслава. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що у другій половині XVII століття в самому тільки місті Москві було сім монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами, а один з них навіть був переданий у зв’язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріарха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена з участю українців, виходців із Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, пізніше відома під назвою Слов’яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 року фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, із них один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колегіуму. Такий був і склад викладовців.

Після смерті останнього російського патріарха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700—1762 рр., за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в XVII сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура — церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через Малоросєйськоє подворьє на Маросєйці.

Не з легким серцем ішла українська інтелігенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. «Катехізис» Лаврентія Зизанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. «Учительне євангеліє» Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам’ять про перші десятиріччя XVII століття, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм. Іще 1632 року з нагоди прибуття групи українських ченців був виданий наказ: «А в церковь их не пущать, а пения слушать в трапезе или в паперти, а святыни им никакие не давать и крестом воздвизательным не благословлять и ко образом не прикладываться». У 1652 році, за два роки перед Переяславом, чужинців виселено з Москви до Німецької слободи, а малоросія н и н — це ж було для тогочасної Москви те саме, що литвин, що поляк, що іноземець взагалі.

Сучасник писав 1666 року: «Малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви». Дмитрові Тупталові виклик до Москви коштував нервової хвороби. Стефан Яворський, призначений бути Рязанським єпископом, утік був із Донського монастиря в Москві, де його потім тримали під наглядом. І далі люди почували себе чужими у чужому московському світі, чужими до самої смерті. Навіть Теофан Прокопович, близький співробітник Петра І, головний ідеолог новонароджуваної російської імперії, навіть він у передсмертні дні підсумовував своє життя:

Ні з каких сторон світа
не видно,
Все ненастьє,
Ніт і надежди, о многобідно
Моє щастьє.

Многобідне щастя — чи можна влучніше оцінити щастя людини, що досягла найвищих верховин суспільної драбини, — що їй заздрять, — але вона почуває себе кінець кінцем усім і всьому чужою...

Було б хибно зводити цей рух до шукання кар’єри. Це був також ідеологічний рух. Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав і все-таки рушали до Москви. Рушали, може, саме тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, що на ньому стояла Москва. Бо це було, чи принаймні здавалося, передумовою можливості завоювати Москву. Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії. Це слушно. Але в умовах 1654 року не був із конечністю закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Нічого майже не втративши політично, — адже Україна зберігала цілковиту внутрішню незалежність і майже цілковиту незалежність зовнішніх зносин, — умови зобов’язували її тільки прийняти Московського воєводу й залогу до Києва і повідомляти Москву про посольства до Польщі чи Туреччини і про вибори гетьманів, — Україна, здавалося, діставала військову допомогу, а головне — їй відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда.

Це була доба — XVII сторіччя, — коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить — центр культури. Звідти мав возсіяти світ на весь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму — Києва — мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ѓалятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології.

Поза цією суб’єктивно-ідеологічною стороною справа мала об’єктивну, історичну сторону. Я сказав: XVII сторіччя було в ідеології добою універсалізму, фактично — воно було добою ставання національних держав. Нова держава постає тільки в перемозі над своїми сусідами. Згадаймо ставання Німеччини вже у XIX сторіччі. Для об’єднання німецьких земель були потрібні війни на півдні, півночі й заході. «І на чотири боки шаблі». Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву. Вона це здійснювала. Військово вона змагалася з Польщею й Туреччиною. Було актом державного розуму спробувати скорити Москву іншими методами. Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають і коли підписано мир і коли миру підписати не можна. Чому ми не хочемо зрозуміти цього для XVII сторіччя?

Навіть військово Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом у липні 1659 року і була розбита на полтавських горбах у липні 1709 року. Тим більше тривала боротьба в культурі.

Якщо і там Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед — із причин, закладених у самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх унутрішніх ворогів. Повне розуміння цього приписується ще Мазепі. Хіба нагадати про звернення Інокентія Ѓізеля, або Лазаря Барановича, або багатьох інших — прислати московських стрільців в Україну? Або про те, що коли Дем’ян Многогрішний хитнувся від Москви, його заарештувала не Москва, а таки група київської старшини, що дійшла була навіть до того, що просила дати на гетьмана «боярина великороссийских людей»? Комплекс Кочубеївщини — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Само зрозуміло, Петро й Росія влучно використали це, як використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу Кочубеївщини хай говорять історики й психологи. Він живе й досі.

Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими легіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Іспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе, культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі XVII сторіччя.

Доба бароко — одна із золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки гравюри — лишилися у сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби бароко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру.

Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. Ми бачили, що вона завоювала церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв’язані з релігією мистецтва. Та цього було мало для XVIII сторіччя — доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Європа вже не жила церковною культурою, Петро І іще використовував Яворського й Прокоповича як діячів церкви. Але він уже дивився на Захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової технічної культури. Потай вирушає він до «люторів», переодягнений теслею, щоб опанувати секрети техніки. У наш час ці функції виконують люди нижчих ранѓів, але суть лишилася та сама: використати технічну культуру Заходу для зміцнення варварських основ своєї держави. Серед «птахів гнізда Петрового» ми знайдемо чимало німців, чимало росіян, але не українців. Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв’язок ішов через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз — Санктпітербурх, не через Київ. У Києві тим часом лишили Академію більш-менш як вона була. Вона була безпечна. Хто не йде вперед, відстає. Відставання було безнадійне. Тоді як російська культура свою церковну сторону доповнювала новою, технічно-світською, українська лишалася на старому місці. Так вона ставала старомодною. Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру.

Остання постать цієї культури в її незайманому вигляді був у 1760-х роках Арсеній Мацієвич, єпископ Ростовський. Він із дивовижною впертістю боронить програну справу — незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий, він на домагання Катерини ІІ стає перед суд єпископів, його засуджують до ув’язнення в монастирі, але він не вгамовується й там. І 1767 року його переводять до талліннської фортеці, де він доживає віку, позбавлений навіть власного ім’я. Наказом Катерини в’язня іменують Андрій Враль. Захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВС. Дата ув’язнення Мацієвича невипадково збігається із датою скасування Гетьманщини. Це була одночасна ліквідація початого в Переяславі українського наступу — політично на Україні, культурно — в Росії.

Відгомони переяславської концепції українського культурного наступу на Росію лунають і геть пізніше. Хіба що інше — трагедія Гоголя, що пішов завойовувати Росію для українського морального кодексу, для українського розуміння мистецтва, чиє мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними Бєлінськими як облічітельная література, чиї «Вибрані місця із листування з друзями», куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й несприйняті? І тому — природний вислід трагічного непорозуміння — спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення — так близько від Маросєйки, у Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двосотих роковин Переяслава — в лютому 1852 року.

Або на початку революції спроба українських комуністів «влитися» в російську суттю комуністичну партію, щоб «розлитися й залити» її? Завжди те саме — універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціальним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну, — і поразка, і трагедія.

Але в глибині найбільшої поразки, коли Україна втратила рештки політичної незалежности, коли літературною мовою України стала російська, що нею писали, скажімо, Капніст і автор «Історії Русів», що нею намагався писати Сковорода, — тоді починається перегляд переяславської концепції. Капніст починає його протестом проти російської держави в ім’я української людини:

«Под игом тяжкия державы
потоками льют пот кровавый
и зляе смерти жизнь ведут».

«Історія Русів» відроджує елементи українського державництва. Приходить Шевченко, що синтезує ці елементи, споює їх з новим універсалізмом — кирило-методіївський панславізм із центром у Києві (всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не жертвувати своїм власним). Подальшу історію вже знають читачі, вона пишеться щодня далі.

Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава.

Москва підкреслює «русско-украинские культурные связи». Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не пов’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?

Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життєвости.

Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто відзначала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому — всім відомо. 

Бостон, 1954
Юрій ШЕВЕЛЬОВ

Быть виктором януковичем: увидеть обаму и улететь

БЫТЬ ВИКТОРОМ ЯНУКОВИЧЕМ: УВИДЕТЬ ОБАМУ И УЛЕТЕТЬМетаморфозы, происходящие с Виктором Януковичем, как только он покидает страну, не могут не впечатлять. В Украине он и любимый Президент, и успешный писатель, и, как недавно стало известно, талантливый теннисист ( http://www.youtube.com/watch?v=dSvEVTjK5HY ). За рубежом же проклятые капиталисты решительно отказываются признавать за Виктором Федоровичем даже толику его талантов и харизмы.

Вот и в этом году во время участия в официальном приеме от имени президента США Виктор Янукович* в который раз сфотографировался с Бараком Обамой, но личного общения удостоен не был. Второй год подряд. Неизвестно, что чувствует лично Виктор Федорович в связи с этим, но газета «Сегодня» явно оскорбилась и во врезе соответствующей новости дала такое предложение: «Нашему президенту не дали лично пообщаться с американским главой». Разделяя возмущение газеты Рината Ахметова, хочется порвать на себе последнюю рубаху с криками: «Кто?! Кто эти гады?! Имя, сестра, имя!». Кто эти злобные люди, за руки и за ноги оттащившие отбивавшегося Обаму от нашего Виктора Федоровича? Но «Сегодня» толерантно промолчала по этому поводу. Не дали и не дали, остальное, как говорил классик, додумайте сами. Мифический Вашингтонский обком или влиятельные лоббисты украинской оппозиции в окружении Президента США. Может ЦРУ. Вариантов, собственно, не так уж и много.

Хотя, скорее всего, эту тему не будут раскручивать ни провластные СМИ, ни депутаты ПР. Акцент сделают на том, что встреча прошла в теплой, дружеской обстановке, и никто Виктора Януковича не игнорирует. Действительно, можно еще вспомнить летний визит представителей коренных народов США. Это же был блестящий дипломатический прорыв, по своей эффективности мало чем уступающий очередной фотосессии с Обамой.

Конечно, публичное неуважение со стороны президента США не может не обескураживать сторонников Виктора Януковича. Что, спрашивается, еще нужно этим зажравшимся американцам, чтобы признать его равным среди равных? Зарабатывает Виктор Федорович больше этого вашего Обамы - 2,3 миллиона долларов в 2012 году, против жалких 608 тысяч 611 долларов президентской четы США. И вертолет у него дороже почти в три раза, чем у американского коллеги. Да по понятиям это Обама должен летать к Виктору Федоровичу за ежегодной фотографией. Но жизнь, зараза такая, несправедливая штука, и даже туфли из страусиной кожи не могут обеспечить тебе почетный статус в Вашингтоне или Давосе. Кто-кто, а Виктор Янукович это проверял неоднократно.

О международной изоляции Президента Украины сказано и написано слишком много. Да, вопреки самым смелым прогнозам, он все еще не дорос до уровня Лукашенко и в гости его зовут хотя бы из вежливости. Хотя в большей степени все стороны имеют свои достаточно прагматические цели. В России уже 20 с лишним лет не могут смириться, что Украина - независимое государство, а сейчас еще и навострившее лыжи в сторону ЕС. В Евросоюзе не так чтобы прямо уж горят увидеть нас в европейской семье уже завтра, но и отдавать в жаркие объятия Российской Федерации как-то жалко. И там, и там есть государственные деятели со своими взглядами и целями. Виктор Янукович в этом ряду заметно выделяется, как человек, который свои личные интересы ставит над общественными. Это ясно уже не только большинству граждан Украины. На его месте мог быть кто угодно, просто приходится иметь дело, с кем есть. Нужно напоминать, как относится к Президенту Украины канцлер Германии Ангела Меркель? Для США же Виктор Федорович - главный специалист по низкообогащенному Ирану. Все...

Собирание фотографий с мировыми лидерами - хобби безобидное, но к международной политике не имеющее особого отношения. В этом плане нам вообще не повезло с президентами: Кучма попал в международную изоляцию после скандала с «Кольчугами», в Ющенко попросту все разочаровались, Янукович отвернул от себя мировых лидеров тюремным сроком против Тимошенко. И для сравнения - Обама, который весной этого года поручил главе минфина Джеку Лью привлечь к ответственности сотрудников Федеральной налоговой службы в связи с усиленными проверками в отношении оппозиционных организаций. Если бы нечто подобное случилось в Украине, в Партии регионов первыми бы начали крутить пальцем у виска. Именно поэтому Бараку Обаме не о чем говорить с Виктором Януковичем. У этих двоих принципиально разные взгляды даже на самые простые и элементарные вещи.

Данил КРАВЧЕНКО для

censor.net

ЄС для України важливіший за Тимошенко

Без вирішення питання екс-лідерки опозиції про європейську перспективу України не може бути й мови. Влада має пам'ятати, що Асоціація з ЄС важить для країни більше, ніж переслідування Тимошенко, вважає Бернд Йоганн.

Угоду схвалено. Дата підписання теж відома. На саміті Східного партнерства ЄС, який відбудеться в листопаді у Вільнюсі, Україна очікує підписати Угоду про асоціацію та вільну торгівлю. Можливо, це останній шанс України тісно наблизитися до Європейського Союзу в політичній та економічній сферах. А це означає - збільшення товарообігу та інвестицій, імпорт енергоносіїв з ЄС, шанс на добробут і політичну стабільність, не виключено, навіть скасування візового режиму. Для людей – цілком приваблива перспектива.

Хитання між Росією та ЄС

Але Україна продовжує хитатися між Москвою та Брюсселем. Росія, яка так і не змирилася із втратою України, намагається перекрити Києву шлях до ЄС. Вона заманює до сумнівного Митного союзу колишніх радянських республік, у недавнє минуле. Коли ж Україна не бажає дослухатися до аргументів Москви, їй створюють торговельні бар'єри, перед її товарами зачиняють кордони. Росії до таких методів - батіг замість пряника - не звикати. До Митного союзу Україна може приєднатись лише на умовах Москви, а це означає – їй доведеться відмовитися від свого суверенітету.

Політичній еліті у Києві добре про це відомо. І, напевно, у першу чергу саме тому українське керівництво форсує наближення до ЄС. Укладення Угоди про асоціацію – офіційно задекларована мета. Однак за президентства Віктора Януковича країна стала більш авторитарною. Вона віддалилася від демократичних та правових цінностей ЄС. Київ так досі і не виконав ключових передумов для Асоціації з ЄС.

Більше, ніж гуманітарний жест

Бернд Йоганн Бернд Йоганн

Юлія Тимошенко продовжує перебувати в ув'язненні. Вона була найважливішим опозиційним лідером. І її засудили на підставі параграфів, які є пережитком радянських часів та які виконували політичну функцію. Звільнення та дозвіл на виїзд важкохворої політичної діячки до закордонної лікарні, яку вона сама обере, було б актом гуманізму. Нині лікарі берлінської Charit надають їй медичну допомогу в тюрмі, в умовах, що принижують людську гідність.

Але на кону стоїть більше, ніж Тимошенко. Треба покінчити із вибірковим та політично мотивованим правосуддям. Незважаючи на численні оголошення, Україна лише частково провела реформу системи судочинства, якої від неї вимагав ЄС. Українська прокуратура як мала за радянських часів, так і нині має безмежну владу. Державні судді не є незалежними. В Україні кожен, у кого є достатньо грошей та впливу, може замовляти процеси та вироки. Це на руку владній еліті. Проте бізнес, якщо потрапляє у жорна юстиції, страждає так само, як і громадяни.

Новий закон про вибори, якого вимагав ЄС, досі не ухвалено. В його розробці допомагали європейські експерти. Однак Київу бракує політичної волі провести ці законодавчі зміни. І це - ще одна з причин, чому укладання Угоди про асоціацію може зірватися.

Врегулювання амністії для Тимошенко

Євросоюз зацікавлений у тому, щоб держава, розташована на його зовнішньому кордоні, була економічно та політично стабільною. Його не влаштовує автократична система за білоруським взірцем. Тому ЄС не хоче, аби Україна і далі залишалась іграшкою у руках Москви. Але він не відмовиться від своєї вимоги - щоб Україна поважала європейські цінності та права людини.

Якщо Україна хоче до Європи, тоді Тимошенко повинна отримати амністію. Німеччина готова її прийняти та надати медичну допомогу. Уряд ФРН сказав про це дуже чітко і недвозначно. Настав час президенту Януковичу прийняти цю пропозицію. Європейська перспектива – важливіша, ніж подальше кримінальне переслідування Тимошенко. Усі інші перешкоди на шляху до Євросоюзу можна буде зняти вже після цього.

Бернд Йоганн, керівник української редакції Deutsche Welle

DW.DE

Другий термін Януковичу це не сценарій фільму жахів.

  • 24.09.13, 21:48

Другий термін Януковичу забезпечить кількамільйонна армія «мовчазних союзників»

perepis0

Це не сценарій фільму жахів. Це бридка і цинічна реальність української політикик можна зробити принаймні два висновки:

1. Україна вимирає значно швидшими темпами, ніж тими, про які говорить Держстат.

2. Влада намагається не лише приховати справжній стан речей, а й отримати від цього зиск на президентських виборах.

Відомо, що згідно з першим Всеукраїнським переписом населення, який відбувся у 2001 році, чисельність українського поголів’я складала 48,457 мільйонів осіб. Тобто майже на 4 мільйони менше, ніж у 1989-му – коли українці рахувалися ще в складі Радянського Союзу та їхня кількість сягала 52 мільйони. З тих пір перепис не проводився, незважаючи на загальноприйнятну світову практику та рекомендації ООН рахувати громадян один раз на 10 років. Відтак справжня кількість українського населення наразі залишається загадкою.

Щоправда, існують офіційні дані Державного комітету статистики, згідно з якими в Україні нині проживають 45 мільйонів 480 тисяч людей. Якщо вірити цим даним, виходить, що за 12 років (із 2001 по 2013) чисельність українців скоротилася «лише» на три мільйони. Цифри невтішні, але не критичні. Все-таки менше, ніж за минулу 12-річку (з 1989 по 2001). Причому за два останні роки, порівняно з минулими, процент вимирання українців зменшився (за 2012 рік Україна втратила 80,6 тис. громадян, у 2011 – 145, а скажімо, у 2006 – 283). Що при бажанні можна представити як позитивну динаміку – у порівнянні з попередниками, при яких українці мерли, як мухи.

Чим же тоді пояснити зволікання з переписом? Лише тим, що ці дані Держстату з якихось причин не зовсім відповідають дійсності, і, очевидно, мають рацію ті експерти, які стверджують, що справжня чисельність українського населення не сягає і 40 мільйонів людей. Песимісти взагалі  називають цифру в 35 мільйонів. Наскільки це правда, сказати важко, але перенесення перепису на поствиборчі часи свідчить якраз на користь цих невтішних цифр.

Цікаво було б подивитися на тих «чайників» із Міністерства економічного розвитку і торгівлі, які 4 вересня повідомили «Інтерфаксу» про «намір перенести другий Всеукраїнський перепис населення на 2014 рік». І на те, що зробили з ними далекоглядніші товариші. Бо кращого антипіару для діючої влади важко навіть вигадати. Перепис населення напередодні президентських виборів – це лакмусовий папірець соціальної політики діючої влади. А тому – досить сильний козир у руках опозиції. І звалити все на попередників уже не вдасться. Тому 2016 рік (2015 із зрозумілих причин навіть не розглядається) – найкращий час для підрахунку тих, хто вижив. Якими б не були цифри – новому-старому президенту вони вже нічим не загрожуватимуть. А в тому, що старий стане новим – сумніви тануть із кожним днем. Бо тепер на його перемогу працюватиме не тільки потужний адмінресурс, придворні журналісти і недолуга опозиція – в його розпорядженні кількамільйонна армія «мовчазних союзників», які, правда, не зі своєї волі, але активно допомагатимуть чинному президенту залишитися при булаві.

Не забуваємо, що невизначена кількість населення перед виборами потрібна владі не лише для приховування невигідних цифр, а й для того, щоб залучити неврахованих мерців на свій бік. Чим більше в Україні «мертвих душ», тим вищий відсоток підтримки у «дарагова» Віктора Федоровича.

Найбільший цинізм ситуації полягає в тому, що чергову перемогу на президентських виборах Віктору Януковичу забезпечать ті, хто так і не до дочекався обіцяного покращення. І не зміг скористатися правом бути почутим.

http://www.pic.com.ua/druhyj-termin-yanukovychu-zabezpechyt-kilkamiljonna-armiya-movchaznyh-soyuznykiv.html#sthash.CZjWLLHJ.dpuf


О нормах, несовместимых с жизнью...

...или об угрозе существования детских садов в Украине
 1 августа 2013 г. Министр здравоохранения Украины подписал, а 9 августа Министерство юстиции Украины зарегистрировало имеющий силу закона приказ — ГОСУДАРСТВЕННЫЕ САНИТАРНЫЕ НОРМЫ И ПРАВИЛА «Устройство, оборудование, содержание дошкольных учебных заведений и организация жизнедеятельности детей».

Закон опубликован и, соответственно, вступил в силу 3 сентября. Независимой Украине понадобилось 22 года для того, чтобы переписать аналогичный документ, созданный в далеком 1985 году!

Первое ощущение после прочтения — смешанное чувство недоумения, возмущения и стыда. Но, похоже, понятие «стыд» вовсе не из тех чувств, что особо беспокоят создателей этого шедевра коррупционной бюрократии!

В общем уже неважно, в каком направлении (европейском, российском или китайском) движется наша страна. Министерство здравоохранения Украины остается жить в своем особом мире. С советским мышлением, советской привычкой общаться с народом посредством приказов и советской бюрократией. Но при этом с далеко не советскими материальными возможностями в сочетании с современной коррупцией, безответственностью и безнаказанностью.

Теперь по существу.

В стране очень серьезное положение с детскими садами. Тысячи женщин оторваны от социума, от возможности быть полноценными членами общества. Эти женщины сидят дома с детьми. Поскольку в детских садах не хватает мест.

А те, кому повезло место найти, тоже довольны далеко не всегда: группы переполнены, нечем дышать, где-то дети мерзнут, кому-то жарко, гуляют редко, болеют часто.

Проблема реальная. Ею озабочены миллионы. Партия и правительство, точнее правительство и администрация президента, в курсе. Вы вообще слышали из уст украинского президента или кандидата в президенты словосочетание «детский сад»? Лично я впервые услышал в 2012 г. — президент открывал детский сад, говорил о том, что с проблемой знаком. Совсем недавно — уже в 2013 г. — в общении с народом тема детских садов была поднята на самом-самом верху, нам обещали, что ситуация изменится. Похоже, услышали президента многие, в том числе те особо активные чиновники, что бросились писать законы об «…организации жизнедеятельности детей».

Давайте посмотрим на ситуацию с позиции здравого смысла. В государстве имеется серьезная проблема. Надо решить ее как можно быстрее, с учетом ограниченных материальных возможностей. Для этого следует максимально упростить принятие решения, предоставить льготы и всячески поддержать тех, кто готов вложить личные (!) средства в решение государственной (!) проблемы.

И вот документ! Он един для детских садов всех форм собственности. Он создан с какой-то изощренной, откровенно издевательской насмешкой над здравым смыслом.

Я с абсолютной убежденностью, опираясь на свой более чем 35-летний опыт изучения детского здоровья, заявляю:
— ни один детский сад нашей страны не соответствует и никогда не будет соответствовать вновь созданным санитарным нормам и правилам;
— теперь в нашей стране в принципе невозможно построить (создать, организовать) детский сад, соответствующий нормам и правилам.

К чему все это приведет?

К тому, что толпы проверяльщиков будут бегать по детским садам и требовать денег, поскольку нарушения есть теперь у всех.

К тому, что те немногие частные предприниматели, что раздумывали над целесообразностью открытия детского сада, раздумывать перестанут и откроют очередную автомойку или бензозаправку.

К тому, что тысячи молодых женщин так и будут годами лишены возможности хоть какое-то время посвятить себе.

Вам сложно поверить в это? Ну что ж, конкретный пример.

Закон предписывает, что в помещениях детского сада должна быть относительная влажность воздуха 40—60%. Это важнейший показатель, определяющий состояние местного иммунитета и, соответственно, как частоту ОРЗ, так и риск осложнений.

Центральное отопление (которое длится 6 месяцев в году) — мощный фактор, высушивающий воздух. И относительная влажность воздуха в отапливаемых помещениях всегда ниже 40%. Поднять ее (влажность) можно только с помощью увлажнителей воздуха.

Закон предписывает, что температура воздуха в спальнях детского сада должна быть (в зависимости от возраста) в пределах 18—21 °С. Минимум 4—5 месяцев в году для того, чтобы поддерживать такую температуру, необходимо осуществлять кондиционирование воздуха.

Но при этом в законе — в ЗАКОНЕ (!!!) — написано: «Запрещается установка кондиционеров и увлажнителей воздуха любого типа». Т.е., предписывая нормы, законодатель заведомо лишает вас возможности этим нормам следовать!

Выдвинуть заведомо невыполнимое требование, а потом наказать за невыполнение — это называется беспредел. Мы согласны на то, чтобы наши законы были именно такими?

Люди! Почему в Министерстве здравоохранения кондиционеры использовать можно, а в детском саду нельзя? Почему?! Чем продиктована столь трогательная забота? Незнанием школьных основ физики? Почему нельзя использовать увлажнители воздуха? Чем это можно объяснить? Привычкой авторов закона жить исключительно на морском побережье, где нет отопительного сезона и проблем с влажностью воздуха?
А как вам норма закона, согласно которой персонал детского дошкольного учреждения не должен надевать на пальцы кольца и использовать бижутерию! Пришли проверяльщики, поймали уборщицу тетю Машу с обручальным кольцом… даешь наполнение бюджета!

А как трогательно-любовно расписаны требования к туалетам! Цитирую: «В туалетных для детей старше 3 лет должно быть 4 детских умывальника, 4 детских унитаза в открытых кабинках с перегородками высотой 1,2 м (по 2 унитаза в отдельных туалетах для мальчиков и девочек), душевой поддон с душевой сеткой с гибким шлангом. Одна из кабинок должна иметь ширину — 1,65 м, глубину — 1,8 м. В этой кабине рядом с унитазом предполагается пространство для кресла-коляски, а также возможность установки в случае необходимости поручней, штанг, крючков. Для взрослых в закрытой кабине устанавливается 1 унитаз».
Так и стоит перед глазами проверяльщик, который выползает из туалета с криком и сантиметром в руках — ага, у вас тут 163 см, а по ЗАКОНУ (!) надо 165…

А если у вас детский сад на 20 детей? Все равно 4 детских унитаза — это ЗАКОН!

Вы хотите привезти в детский сад 10 пачек сока. Пожалуйста! Но сделать вы это можете только на специальном автомобиле с надписью «Продукты»…

А когда вы приступите к озеленению территории, так учтите, что (норма закона) «нельзя использовать растения, вызывающие аллергию» — как будто имеется список растений, на которые аллергии никогда не бывает.

Подобных «норм» в Законе сотни! И десятки требований, явно рассчитанных на умственно отсталых читателей, типа «Перегоревшие лампы подлежат своевременной замене», или «Форма теневых навесов может быть прямоугольная или круглая…» — а если овальная — так это незаконно!

Наша страна декларирует курс на европейские ценности. Главная европейская ценность — уважение к закону! Граждане страны понимают смысл и целесообразность законов и берут на себя обязательства их выполнять. Куда мы берем курс, принимая «законы», реально ухудшающие жизнь миллионам людей, — непонятно. Но не в Европу однозначно!

Я обращаюсь к украинским политикам!

Эти, с позволения сказать, «нормы и правила» не имеют никакого отношения к большинству или оппозиции. Они не ущемляют ничьи финансовые интересы. Они «всего лишь» блокируют нормальное функционирование существующих и создание новых детских дошкольных учреждений. Вам, поставленным на стражу интересов народа, здесь нечего делить, не о чем спорить. Защитите детей наших и тех, кто рядом с детьми по зову сердца.

Давайте хоть на некоторое время перестанем говорить о том, на каком языке нам общаться. Давайте поговорим о том, чем нашим детям дышать!

Когда вы в парламенте принимаете законы, то мы — ваши избиратели — всегда знаем — кто именно автор закона, и с этим во многом связано наше к конкретному законопроекту доверие или недоверие. Давайте прервем анонимное законотворчество, когда законы пишутся от коллектива министерства, и у нас нет никаких шансов взглянуть в глаза тому великому ученому-эксперту, который запретил увлажнители воздуха и кондиционеры.

Я обращаюсь к журналистам. Друзья! Этот «закон» читать невозможно, но почитайте! Вы ведь не только журналисты, вы еще и мамы, и папы. Это за вас борьба, за детей ваших. Поверьте, приведенные мною примеры — это даже не верхушка айсберга, это так, снежинка на этом айсберге. И если мало — я продолжу разбор, хотя и противно… Но напишите, покажите, объясните людям, что нет в жизни ничего более ответственного, чем дети — их потребности и люди, которые эти потребности удовлетворяют. Стыдно жить в стране, где детских врачей уничтожают как явление, где педагоги и воспитатели не выживут без родительских подарков, где каждый день слышны мольбы о спасении жизни ребенка, где тоннами продаются и поедаются детьми лекарства с недоказанной эффективностью, где борцы с вакцинацией бегают с одного телеканала на другой.

Я обращаюсь к общественности, ко всем тем, кому небезразлично будущее наших детей. Давайте добьемся отмены этого позорного закона. Давайте потребуем, чтобы если не к нам, то хотя бы к нашим детям, к будущему нашей страны, относились уважительно, чтобы «жизнедеятельность детей» определялась современной наукой и здравым смыслом, а не бумаготворчеством чиновников, для которых закон — это не способ улучшения жизни людей, а один из вариантов обогащения за счет нарушителей этого закона.

Давайте добьемся прекращения возмутительной практики, когда решения, затрагивающие каждую семью, появляются без какого-либо публичного обсуждения, при невозможности критики со стороны униженных профессионалов, которые не могут позволить себе высказать объективное мнение о законе, поскольку абсолютно зависимы от тех, кто этот закон придумал и утвердил.

Евгений Комаровский,
детский врач


P. S.

Ссылка на текст закона — «Про затвердження Державних санітарних норм та правил «Влаштування, обладнання, утримання дошкільних навчальних закладів та організації життєдіяльності дітей»
Komarovskij.jpg

Евгений КОМАРОВСКИЙ

Янукович: оскал шакала

yalta1

 
Игры подошли к концу. Все заявления всех представителей Партии регионов о том, что Европа подпишет с Украиной все нужные соглашения, не смотря на то, что Тимошенко останется в заключении, оказались не пророческими: Европа и США на уговоры и умащивания не повелись.


В последнюю неделю Европа и США как сговорились: без освобождения Тимошенко подписания об ассоциации – не будет.

И, сдается, что Кличко прав, когда утверждает, что вина в неподписании соглашения полностью ляжет на плечи Януковича, потому что желание присоединиться к европейским принципам легко может разбиться о циничные умозаключения Януковича о том, что он ВСЕХ объегорит, и о его страшные сны про Тимошенко на свободе.

Его ответ президенту Литвы Дале Грибаускайте на ее реплику о том, что Литва платит больше за газ, чем Украина, доказал: Янукович не собирается отпускать Тимошенко. Она, де, нанесла убытков на 20 миллиардов, а пострадали – народ и страна.

Его же заявление о том, что если Украина не подпишет соглашение об ассоциации с ЕС, ничего страшного не случится, только доказывает факт того, что Янукович пошел на откровенный шантаж Евросоюза: или вы подписываете на моих условиях, или я вас всех – пошлю. Правда, Янукович свой шантаж вложил в шулерскую формулировку: "Жизнь не остановится. Любые решения принимаются двумя сторонами. Украина свое слово сказала. Мы ожидаем ответа от ЕС". Также он в Ялте, как истинный уголовник, перекладывал вину на других, заявляя, что если не будет подписано соглашение, то в этом есть и вина оппозиции. Ну, он помнит правила уголовного мира: ответственность одного – это большой срок отсидки, а вот если переложить на других, то – можно и отмазаться.

Хотя о каких убытках, нанесенных стране, говорит Янукович, когда друзья его сына гуляют так, что страну –  сотрясает от воровства? Так, Артур Палатный из партии «УДАР» даже в Верховной Раде запрос главному прокурору читал, в котором интересовался: почему Курченко и стервятник Клименко (что невиновным готов подбросить что угодно, лишь бы показать, как его ведомство ищет тех, кто прячет налоги) легко в 2012 году контрабандой нефтепродуктов нанесли убытков стране на сумму более 12,5 млрд. грн? Ну, если еще вспомнить «Ливеллу», что под донецкими лежала (а «Конфликты и законы» освещали в свое время суд, на котором озвучивались сногсшибательные цифры) – то вообще обалдеешь от воровства, что помогло некоторым донецким стать очень богатыми.

Если же еще посчитать, сколько из бюджета было украдено на оформление шоу ЕВРО 2012 (а Яценюк утверждал, что Колесников украл 5 миллиардов долларов) и в придачу - факт смешного проигрыша Украиной суда в Англии, когда Украина без возражений отдала деньги Фирташу за газ, которые могла и не отдавать, то об убытках Янукович уже бы помалкивал.

А сколько еще можно перечислить всевозможных тендеров по завышенным ценам для семей членов Партии регионов? А Саша стоматолог, что до 2010 был дура-дурой, а после, когда папик превратил должность президента в трон царька, перевоплотился в миллиардера?

Но в своем глазу – бревна не видать и денег – не сосчитать. Убытков, нанесенных стране Украина правлением Януковича столько – что сумма ни в одной голове не уложиться.

Только для Януковича, человека, привыкшего воровать все и везде, где что плохо лежит, понятие воровства СЕМЬЕЙ – это не воровство, а накопление капитала.

Что же до поведения его с оппонентами, то он ведет себя так, как уголовник: до тех пор, пока нет страха быть пойманным (то есть, нет опасности шаткого положения) – он чувствует себя комфортно. Как только страх появляется – нужно делать ноги. Тимошенко же, пока за решеткой, – опасности не представляет. Но если она будет на свободе, то у Януковича пропадет комфорт, а, возможно, и свобода… А Янукович не хочет меняться местами с Тимошенко, потому как если ее посадили за «понравиться электорату», то Януковича ждут нары за реальное разворовывание страны, за конституционный переворот и подписывание нелегитимных, а иногда и совершенно коррупционных актов, коих его лакеи называют законами.

Вот поэтому в Ялте Янукович и показал Дале Грибаускайте оскал шакала, а Луценко - нахамил, заявив, что Луценко и Тимошенко – птицы разного полета. И таки да. Когда Феникс Тимошенко возродиться из пепла, Януковича ждет адский огонь, а ему этого ой как не хочется.

Лина ТЫХА,

«К и з»

"УРА-Путинизм" - диагноз трусов и путь к розвалу РФии

  • 22.09.13, 22:15


В воскресенье прошла презентация новой скандальной книги Бориса Сергеевича Миронова, в которой автор разоблачает новый виток операции "Трест" уже третье десятилетие  ведущейся чекистско-чиновно-олигархическим кланом, с целью в очередной раз увести национально-патриотическое движение "В НИКУДА ДО ВОСТРЕБОВАНИЯ".

Танці навколо Януковича

Спочатку це навіть не повинно було бути статтею, просто такий собі підсумковий пост після кількох дуже показових дискусій, щоб підвести під ними загальну риску і зафіксувати моє ставлення і мою аргументацію. Однак сталось диво: рівно такі самі тези, які висувають форумні "радєтєлі" за Одвічну Европейську Мрію українського народу, неочікувано висунув Анатолій Гриценко. Я іще розумію, коли таке пише Борис Кушнірук чи там, Вячеслав Піховшек, які зроду не розуміли ані що таке Европа, ані що таке принципи. Але коли таке верзе опозиційний політик, це вимагає грунтовної і логічної відповіді. Тим більше, що я - не політик, а просто собі програміст, а тому можу дозволити собі не бути політкоректним і назвати речі своїми іменами.

І почнемо ми із цитати з п'єси Євгена Шварца "Звичайне диво".

Во мне вдруг проснулся дед с материнской стороны. Он был неженка. Он так боялся боли, что при малейшем несчастье замирал, ничего не предпринимал, а все надеялся на лучшее. Когда при нем душили его любимую жену, он стоял возле да уговаривал: потерпи, может быть все обойдется! А когда ее хоронили, он шел за гробом да посвистывал. А потом упал да умер.

Красиві слова, чи не так? І написані дуже давно, майже сто років тому, а як точно описують нинішній менталітет українського народу, який так панічно боїться болі, що як над ним не знущайся, а він сидітиме вдома і заспокоюватиме себе, що скоро все закінчиться, і все буде добре. Ми якось навіть не помітили, як наша свідомість стала магічною, в якій вагу мають не правильні дії, а правильні слова. Не наша власна позиція, а чиїсь шкурні інтереси, які, може бути, співпадуть із нашими, і тоді нам теж щось обломиться. Нарешті, не наша власна воля, а чиясь іще воля, яка повинна принести нам вже давно очікуване покращення життя, на яке ми так довго працювали, заради якого так страждали, і на що маємо повне право...

Так, підписання угоди є, без перебільшення, історичною подією. Так, український народ давно заслужив право бути в Европі. Люди у нас хороші, працьовиті, у них висока освіта і з культурним рівнем все в порядку. Зовні видається, що ми давно уже готові стати навіть не асоційованим членом ЕС, а й повноправним. Є тільки одна маленька деталь: коли ви останній раз бачили велелюдні демонстрації з вимогами до чинного президента виконати всі умови для підписання угоди?

Давайте зізнаємось чесно: ми їх взагалі не бачили. В прийнятті рішення "йти чи не йти в Европу" народ не приймає взагалі ніякої участі, зайнявши пасивну позицію, і все, по суті, залежить не від висловленої волі народу, а від шкурних інтересів (давайте знову ж таки будемо чесними) людини, яка займає в даний момент пост Президента України. Все. Народ уже апріорі згодився із будь-яким рішенням цієї людини, і заготував про всяк випадок все необхідне або для всенародного гуляння (якщо таки попадемо в ЕС), або для довгої траурної панахиди (якщо не вийде пробігти між крапельок). Це показує якась приреченість, яка видна в аргументації численних євроінтеграторів: якщо ми не підпишемо угоду, нас конче скушає всемогутній російський монстр. Варіант, що наступного дня на вулицю вийдуть люди, і своєю масою натиснуть на президента, щоб він не волік нас в Москву, навіть не розглядається. Так, ніби після провалу Вільнюського Саміту, потягнеться довга череда українців на панщину, із слізьми та тужливими піснями (майже за Шевченком).

Отже, ті, хто каже, що угоду ЕС підписує не із Януковичем, а із українським народом, щонайменше обманюють себе. Народ, я повторюю, ніяк себе не проявляє під час процесу підписання угоди, а отже, не є суб'єктом вибору. Суб'єктом є Віктор Янукович. Саме він вибирає, і саме він підписує чи не підписує угоду. Народу ж відведена роль масовки, і, що важливіше, сам він із цим цілком згодний. Таким чином, ЕС підписує угоду САМЕ із Віктором Януковичем, і це не є таємницею ані для єврочиновників, ані для самого президента, на що показує його упевнене "Україна своє слово сказала". Це свідчить, що він уже ототожнив свою волю із Україною. Він більше не найвищий чиновник в державі, він сюзерен, феодал, власник країни. Тому правий був Віталій Портніков, коли писав про феодальну сутність нашої незалежності. Вона стоїть не на фундаменті народної думки і народної волі, як написано в Конституції, а на бажанні сюзерена бути не вассалом, а королем.

Хочете довести, що я помиляюсь? Чудово, тоді я хочу побачити велелюдну демонстрацію народу, яка вимагає від Президента виконати всі умови, необхідні для вступу. Не абстрактно "Янукович, веди нас в Европу", а "вимагаємо виконання умов для асоціації". Тому що Европа - це не клуб олігархів, куди можна "зайти", сплативши вступне мито, і не телевізійне шоу талантів, куди відбирають за вправне уміння жонглювати кульками. Це насамперед ПРИНЦИПИ. Яким, як не дивно, треба відповідати, а не вимагати особливого ставлення для себе через якісь геополітичні розклади.

Ще побутує думка, що підписання угоди - це для нас чи то страховий поліс, чи стопкран якийсь, який не дасть Путіну нас загарбати. Знову ж таки, люди, які таке верзуть, автоматично постулюють, що народ у нас не приймає ніякої участі у вирішенні долі країни. Він апріорі згоджується на те, що вирішить сюзерен. Тому що в нормальній країні страховим полісом від поглинення країни іншою виступає сам народ та його активна позиція. Якщо її нема, не допоможуть ніякі угоди, так само, як зараз не дуже допомагає Будапештський Договір, який підписано, на секундочку, найбільшими геополітичними силами, які зберігають свій вплив досі. Ніхто, я підкреслюю, ніхто зовні не може гарантувати цілісність та незалежність країни. Це може тільки її народ. Якщо він з якихось причин не може цього робити, то або незалежність фіктивна, або народ відсутній. Sad but true.

Саме підписання угоди теж, за великим рахунком, нічого не гарантує. Ну не вірите ж ви, на повному серйозі, що в підписі та печатці криється якась особлива магія, і післі Вільнюського Саміту Янукович стане хорошим хлопчиком, перестане визискувати народ і випустить Юлію Тимошенко. Він в значно дрібніших випадках не виконував своїх же обіцянок, під якими підписувався. Крім того, він далеко не перший, хто угоду підписав, а потім "мав на увазі" все в ній викладене. Мало кому відомо, але договори про асоціацію мають також такі дуже демократичні країни як Алжир, Туніс та Палестина. В останній при владі взагалі терористи з ХАМАСу. Ось до їх когорти ми і маємо шанс попасти, а не до "заможної європейської родини", як це розписують численні євроінтегратори.

Дехто скаже, що Україна - не Алжир, у нас є Росія під боком, від якої треба "геть" будь-якою ціною. Таким полемістам я в першу чергу раджу перевірити останні рейтинги України, ми якраз на рівні африканських "emerging democracies" (це такий евфемізм, за яким ховають суть, що від демократії там ніц нічого, крім фасаду). А в другу чергу, прошу згадати, що поряд із Алжиром є ще гірша калабаня, яка зветься "ісламським світом", який не менш агресивний, і теж спить і мріє про халіфат від можа до можа під червоним... тобто зеленим стягом. Вони уже давненько "геть", а по суті так і залишились болотом.

Я скажу більше. Всі танці навколо Януковича, з метою переконати його, що він не повинен боятись Тимошенко, що він повинен думати про те, як увійти в історію, що він повинен мислити як державний діяч, особисто мені сильно нагадують точнісінько такі самі танці, які хороводили Даладьє з Чемберленом в Мюнхені. Вони настійливо переконували, що Чехословаччина має принести себе в жертву збереженню миру в Европі, і що варто підписати угоду, і Гітлер тут же стане хорошим хлопчиком, і навіть буде гарантом демократичних процесів і засторогою проти комунізма. Всі добре знають, чим ці танці скінчились. Важкою, дуже важкою кров'ю Европа купила розуміння, що не можна приносити в жертву права людей навіть найкращим ідеям. Це неправильно. Ніяка ідея не варта жертв. Саме тому в основу Европейського Союзу була покладена не абстрактна мрія про Festung Europa, а Декларація Прав Людини. І якщо ми хочемо показати, що ми - європейці, то повинні не танці хороводити, а ділом показати, що ми готові поставити вище за абстрактну "Одвічну Европейську Мрію" Декларацію Прав Людини.

Ті ж люди, які пространно філософствують про те, що долі мільйонів мешканців України мають важити більше, ніж доля однієї, щонайменше не розуміють, що тут варто тільки почати. Спочатку собою повинна пожертвувати Тимошенко, потім виявиться, що наступними на "самопожертву" мають йти Павлюченки, потім іще, іще, і ще, а потім виявиться, що у нас знову світять до болі знайомі лозунги "Нинішнє покоління буде жити при комунізмі", а ми під ними сумно складаємо мартиролог дисидентів, яких було принесено в жертву Білій Справі вже в двадцять першому сторіччі. Чи не забагато крові героїв уже пролито на олтар мрії? Вони перш за все хотіли, щоб їх жертва не була марною, а виходить, що саме такою і була, раз задля величної мети знову і знову треба кидати в топку Молоха найкращих синів і дочок нашої країни. І навіть якщо жертва фігуральна, а не буквальна, суть від цього не зміниться.

До речі про справу Тимошенко. Останні два роки все починається і закінчується саме нею. Саме вона, як виявляється, стоїть на заваді отримання шансу на зміни та демократизацію. Я вважаю інакше. Сама справа і є цим самим шансом. Европа, виставивши умову звільнення Тимошенко, насамперед дає нам шанс розбити зачароване коло беззмістовних жертвоприношень, і показати, що ми готові, нарешті, стати європейцями. Поставити права людини вище за ідею, і за дороговказ взяти не Світле Майбутнє (а-ля марксизм-ленінізм), а Декларацію Прав Людини. Ось в чому шанс, а не там, де думають різноманітні пікейні жилети, вважаючи, що після підписання угоди в Києві висадиться десант варягів з ЕС, які нам і законність відновлять, і закони напишуть, і навіть змусять ментів не брати хабарів. І якщо ми цей шанс змарнуємо, то ще довго будемо талапатись в болоті, не розуміючи, чому все так погано, адже начебто все правильно зробили.

Наостанок я б хотів зупинитись на тому, чому Янукович в Ялті заявив, що вирішення справи Тимошенко залежить від неї самої. Дивно чути це від людини, яка за останні три роки зосередила в своїх руках колосальну владу, і може в буквальному сенсі цього слова карати і милувати. Що ж такого може зробити ув'язнена Тимошенко, позбавлена контактів із світом, і навіть ізольована від журналістів. А все насправді просто: Тимошенко повинна вчинити публічний акт покори сюзерену. Визнати його виключне право вирішувати долю своїх політичних опонентів. Саме це і означатиме написане Тимошенко прохання випустити її на лікування. Зверніть увагу, як ставиться питання. Вона повинна просити Януковича дати їй те, на що має повне і невід'ємне право відповідно Декларації Прав Людини. Що повинно остаточно закріпити статус Януковича як феодала, і зверхність в країні не принципів, не прав людини, не законів, а його особистої волі. Волі короля, який править не за народним вибором, а тому, що він є джерелом і гарантом всіх прав своїх підданих.

Люди, які вимагають від Тимошенко вчинити такий акт "задля кращої долі 46-мільйонної країни" не розуміють, і не хочуть розуміти, що такою вимогою остаточно фіксують феодальну сутність української незалежності і тим самим офірують на жертву всі оті 46 мільйонів манюпасів, яких прирікають на животіння при владі Януковича і життя примарною надією, що "наші діти будуть жити при комунізмі, а ми, так і бути, ще потерпимо". Так ми і терпіли довгих сімдесят три роки комуністичного "невпинного руху" і двадцять два роки "розбудови". Може, варто нарешті припинити цей тупий і беззмістовний терпьож "а ля рюс"?

Саме тому між долею 46 мільйонів українців та долею Тимошенко, треба обов'язково вибрати долю Юлі. Тому що саме це і означатиме кращу долю для кожного із українців. Це означатиме, що Янукович не Король Український, а всього тільки тимчасовий політик на найвищій посаді. Це означатиме, що українці нарешті готові стати справжніми європейцями.

Постскриптум. Ніхто не буде осуджувати Юлю, якщо вона все-таки напише таке прохання. Ніхто її не осудить навіть тоді, якщо вона попросить помилування за те, чого не скоювала. Вона тримається гордо і достойно там, де більшість із наших політиків уже б валялись в ногах у сюзерена і принижено вимолювали оте саме помилування, і визнавали себе винними в найстрашніших злочинах. Це уже навіть було в нашій історії, коли після "гостин" у ОГПУ чи НКВС люди визнавали за собою таке, що на голову не налазило. Ніхто їх не осудив.

Постскриптум 2: Тимошенко скільки завгодно може казати, що готова пожертвувати собою заради євроінтеграції. Реакція європейця на таку заяву має бути однозначна - ніяка блага мета не заслуговує на людські жертви, тому я маю негайно звільнити Тимошенко, а не гнатись за благами - бо ні того не отримаю, ні іншого. Реакція азіата теж однозначна - мені плювати на конкретних людей, головне - блага мета, і пофіг, скількома ми в процесі пожертвуємо. Вирішіть самі для себе, що для вас ближче, а потім подивіться в дзеркало.

Постскриптум 3: Виберіть знову (с) Д. Симмонс

Вячеслав Ільченко

Товарищ Демон

  • 22.09.13, 15:35

Минуло 65 лет, как из жизни ушла сухонькая старушка в пенсне - Розалия Землячка. В знаменитом Доме на набережной, где жила партийная верхушка, она была одной из самых титулованных. Ей же принадлежал негласный рекорд времён красного террора: под руководством этой женщины были казнены десятки тысяч людей. Тем самым она оправдала прозвище Демон, которым сама себя наградила задолго до революции.

Другой её псевдоним - Землячка - станет официальным после 1917 года. Но любимым останется Демон.  Почему большевичку Землячку боялись даже ее соратники"

Наука разрушения

…1903 год . Розалия спешит по питерским улицам на тайную встречу с рабочими. Представитель большевистского актива объявляет: «Товарищ Демон прибыл из Лондона. Он… она расскажет, как прошёл съезд нашей партии». О конспиративной деятельности Розалии уже в советское время написал Лев Овалов и рассказал о французских шляпках, английских плащах, дорожных зеркалах с двойным дном для провоза нелегальной литературы, царских тюрьмах, из которых она успешно сбегала.

Розалия Землячка. Источник фото: РИА Новости

Борясь за права рабочих и крестьян, Розалия не имела отношения ни к тем, ни к другим. Родилась в Киеве в 1876 г. в семье богатого купца Самуила Залкинда. Левыми идеями увлеклась в гимназии, по окончании которой отправилась учиться во французский университет. Последующие 20 лет, до октября 1917 г., ни дня официально не работала. В этом её биография схожа со многими известными большевиками.

Деньги на одежду, еду, жильё и оплату визитов за границу брались в партийной кассе. В этом смысле революционеры представляли собой удивительную социальную группу, у которой была и своя чёткая психология, выраженная Михаилом Бакуниным: «В революционере должны быть задавлены чувства родства, любви, дружбы, благодарно-сти и даже самой чести. Он не революционер, если ему чего-либо жалко в этом мире.

Он знает только одну науку - науку разрушения». Под этими словами Розалия могла расписаться кровью. Не своей, а десятков тысяч замученных по её воле людей. Речь прежде всего о Крыме, куда Залкинд отправили наводить новый порядок в качестве секретаря обкома партии. После её появления Чёрное море у берегов покраснело от крови расстрелянных. «Бойня шла мeсяцами. Смертоносное таканье пулемёта слышалось до утра... В первую же ночь в Симферополе расстреляли 1800 чел., в Феодосии - 420, в Керчи - 1300 и т. д.», - писал историк Сергей Мельгунов, сам переживший Октябрьскую революцию, в работе «Красный террор в России. 1918-1923 гг.».

По распоряжению Землячки были расстреляны тысячи людей. Фото: Дмитрия Дебабова, РИА Новости

Пулемёты в Крыму работали не переставая, пока товарищ Демон не скомандовала: «Жаль на них патронов. Топить. И всё». Приговорённых к казни собирали на баржу, привязывали к ногам камни и сбрасывали в море. Часто это делалось на глазах у жён и маленьких детей, которые стояли на берегу на коленях и молили о пощаде. Но как сказал нарком просвещения Луначарский: «Долой любовь к ближнему! Мы должны научиться ненависти».

Потом рыбаки, выходившие на лов, видели, как в воде стоит армия мертвецов. Розалия не только давала отмашку на уничтожение людей, но и активно принимала участие в казнях. Носилась в комиссарской кожанке с маузером на боку из города в город, из посёлка в посёлок - «фурия красного террора», как назвал её Александр Солженицын.

«Солнце мёртвых»

Ряд подчинённых Землячки, глядя на её садизм, пытались достучаться до Кремля: расстреливают всех подряд - врачей, учителей, медсестёр, больных в госпиталях, рыбаков, рабочих порта, бывших гимназистов, священников. В городах Крыма на фонарях, деревьях в парках и даже памятниках висели трупы. А вот прохожих не было - прятались. В пригородах трупы расстрелянных лежали слегка присыпанные землёй. Многих хоронили заживо.

По ночам недобитые подползали к жилым домам и стонали. У Мельгунова есть показания свидетелей, которые видели расстрелянных женщин с грудными детьми. Но Ленин не думал прекращать вакханалию Землячки, ведь она воплощала в жизнь его слова о диктатуре, которая «есть власть, опирающаяся на насилие и не связанная никакими законами». В инструкциях по террору Ленин писал: «ищите людей по-твёрже».

В твёрдости Землячки, которую он лично знал 20 лет, Ленин не сомневался. И благодарил за верность: Землячка стала первой женщиной, награждённой орденом Красного Знамени.

Однако правда о крымской трагедии вскроется в тех же -20-х гг. не только благодаря труду историка Мельгунова, но и произведению большого русского писателя Ивана Шмелёва «Солнце мёртвых». Единственный сын Шмелёва Сергей стал одной из жертв карательных акций в Крыму. Выясняя, как погиб сын и где закопано тело, писатель обратился к уполномоченному ВЧК Реденсу, на что тот ответил: «Чего вы хотите?

Тут, в Крыму, такая каша!..» Шмелёв пережил в Крыму и красный террор, и страшный голод - спецотряды заходили в дома, забирая запасы еды и одежду, снимая с людей последнее. Сосед Шмелёва пришёл к нему босым и в брюках в розочку - сшил из фартуков: из его дома вынесли даже старые кухаркины юбки. Оголодавшие люди с трудом передвигались, дети искали кости околевших лошадей и глодали их, как собаки. «Неужели чтобы сделать человека счастливым, для этого надо начать с человеческих боен?.. Эх, Россия! Соблазнили Тебя - какими чарами? Споили каким вином?!» - сокрушался писатель.

О «Солнце мёртвых» немецкий писатель Томас Манн сказал: «Прочтите это, если у вас хватит смелости». В книге обезумевший от голода доктор-химик создаёт свою собственную систему подсчёта количества жертв в тоннах человеческого мяса: «Только в одном Крыму, за какие-нибудь три месяца! - человечьего мяса, расстрелянного без суда, без суда! - восемь тысяч вагонов, девять тысяч вагонов! Поездов триста! Десять тысяч тонн свежего человечьего мяса, мо-ло-до-го мяса! Сто двадцать тысяч го-лов! че-ло-ве-ческих!!» Цифра 120 тысяч жертв террора в Крыму упоминается и в исторических исследованиях.

О Землячке у Шмелёва сказано коротко: «Зверь!» А в советской печати читаем: «Удивительным человеком была Землячка. Не уставала заботиться о людях. Работала, не жалея сил».

Правда, есть воспоминания большевика Султан-Галиева: «Землячка - крайне нервная и больная женщина... В Крыму буквально все работники дрожали перед ней, не смея ослушаться хотя бы самых её глупых или ошибочных распоряжений». Автора этих строк посадили и расстреляли, а Землячку чистки в партии не коснулись - она сама занималась этой чисткой. Наводила страх на парторганизации, приезжая с проверкой. Одна из высших должностей, которую она занимала, - зам. Председателя Совета народных комиссаров СССР. По-нынешнему - вице-премьер.

Отойдя от дел, Роза Самуиловна начала строчить жалобы на соседей по лестничной клетке. Жила Землячка в Москве, в так называемом Доме на набережной, где обитала партийная верхушка. В музее «Дом на набережной» «АиФ» рассказали, что квартира Землячки № 201 располагалась в десятом подъезде, где жил Никита Хрущёв.

О её личной жизни сведения весьма скудные. Детей не было. Удивительно, что при активной работе на благо народа в архивах сохранилось не так много её фотографий. Словно поработала чья-то умелая рука, уничтожив снимки, связанные с казнями десятков тысяч людей.

Умерла Землячка в 70 лет. И сразу же, в 1947 г., её именем назвали улицу в центре Москвы. Правда, 20 лет назад улице вернули прежнее название - Большая Татарская. Но в других городах России сотни улиц носят имя Землячки, а спешащие по ним люди не подозревают, что имеют дело с Демоном. Прах революционерки захоронен в Кремлёвской стене.

cenzoriv.net

Хохли йдуть у Європу, а нас подарували китайцям

 екс-віце-прем'єр російського уряду
"Ми дика азіатська деспотія, яка упивається власною вигаданою винятковістю"
Україні не варто боятися санкцій Росії - економічної катастрофи, якою лякає Москва, не буде - вважає російський політик, колишній глава Фонду держмайна РФ, колишній заступник глави уряду РФ Альфред Кох. Про це він написав на власній сторінці у мережі Facebook.
Наша власть так пугает хохлов экономической катастрофой при подписании договора об ассоциации с Европой, что как-то стало совсем ясно, что никакой катастрофы не будет. 
 
Наши, конечно, из штанов будут выпрыгивать, чтобы ее им устроить. И даже себе во вред будут рвать экономические связи и отгораживаться таможенными барьерами.
 
Но, ничего не проканает... Иначе они бы так не бесились. А тихо и спокойно ждали когда хохлы подпишут соглашение, а потом жестоко бы их наказали. 
 
 
А тут, похоже, наши в глубине души уже поняли: хохлы уходят, а нас в Европу не берут. Нас подарили китайцам. Нашу Татарию-Московию Европой не считают. Мы дикая азиатская деспотия, упивающаяся собственной выдуманной исключительностью. Как писал Лермонтов про Казбича: "... бешмет весь драный, а оружие в серебре..." 
 
А мы пыжимся, пугаем хохлов, таращим глаза... а ничего поделать не можем. Да на нас и внимания-то уже никто не обращает.
 
Путин получил свою уорхоловскую "минуты славы" за саечку Обаме (вот подставился балбес!),
а теперь его хохлы и опустят с горных высей на землю грешную: "Прощевайте пан Путін! Ми пішли, а ви залишайтеся тут, в лайні, зі своїм особливим шляхом ..."