6 країн, на які має вплив Україна
Україна неодноразово заявляла про свої амбіції стати регіональним лідером. А лідеру, як відомо, необхідна харизма. Мовою геополітики це називається «м’якою силою» держави, її привабливістю. Інститут світової політики у дослідженні «М’яка сила» України: інструмент ефективної зовнішньої політики» з’ясував: «м’яка сила» в України є    
    


 На основі опитування, у якому взяли участь понад 100 експертів з країн регіону Центрально-Східної Європи, Інститут світової політики визначив індекс «м’якої сили» України у кожній із цих країн. Щоправда, для різних країн він неоднаковий. Це й не дивно: Україна оточена такими різними сусідами, як, наприклад, члени Європейського Союзу – Польща та Румунія, євроспрямовані Молдова та Грузія, а також Білорусь та Росія, далекі від сповідування демократичних цінностей. В кожній із цих країн Україна має переваги, якими не користується, та проблеми, яким не приділяє уваги.

ПОЛЬЩА: 4 бали (за 10-бальною шкалою)

 Таке враження, що Бог послав Україні двох вічних друзів, які підтримуватимуть Україну незалежно від геополітичної ситуації в регіоні та стосунків між лідерами, – Польщу та Грузію. Україна для Польщі – місія, кандидат на «історію успіху», без якої неможливий геополітичний успіх та лідерство самої Польщі. Як підтвердив новий посол Польщі в Україні Генрік Літвін на дискусії в Інституті світової політики, Україна залишається ключовою країною для Польщі, а роль останньої – бути оптимістом щодо українських європейських прагнень.

 З жодною іншою країною – членом ЄС Україна не має стільки контактів, як із Польщею. Український козир у Польщі – культура. Наприклад, з усіх країн-сусідів у Польщі найбільше обізнані з українською літературою, та й видають її найбільше саме поляки. Книжка «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» Наталки Сняданко увійшла до десятки бестселерів у тамтешніх книгарнях.

 При цьому Україні не варто сприймати тепле ставлення Польщі як належне. Зовсім не на користь української «м’якої сили» працюють польські медіа, які висвітлюють проблеми в Україні часто і гостро. Понад те, надто часто польські видання згадують Україну в контексті відносин з Росією: дається взнаки як одвічна боротьба за сфери впливу, так і незначна, порівняно з Росією, кількість польських корпунктів в Україні.

РУМУНІЯ: 2,88 бали

 У Румунії «м’яка сила» України найслабша. «З усіх сусідів про Україну в Румунії знають найменше», – констатує румунський експерт Юліан Кіфу. Рятує ситуацію хіба що тренер ФК «Шахтар» Мірча Луческу, за успіхами якого румуни уважно стежать. Торік одне з румунських видань дало схвальну оцінку діям українського уряду щодо скорочення боргових зобов’язань країни. Фактично на цьому джерела «м’якої сили» України вичерпуються.

 Найголовніша проблема України в Румунії – брак інформації. Через це у румунському суспільстві формуються невтішні стереотипи про Україну, як-от «незріла демократія», «недобросовісний сусід», «складний партнер».

МОЛДОВА: 6,3 бали

 Козир України в Молдові – українська діаспора, але проблема її в тому, що українці у республіці як такі себе у здебільшого не позиціонують. У цій державі українська меншина – перша за чисельністю та, напевно, найбільша у світі порівняно із загальною кількістю населення держави. Згідно з переписом населення 2004 року, у правобережній Молдові проживало 282,4 тис. українців, а у Придністровському регіоні на сьогодні проживає близько 90 тис. автохтонних українців – чимало, якщо врахувати, що населення Молдови становить 3,6 млн громадян. До речі, у Придністров’ї майже всі продукти харчування – українські, а українська мова є однією з трьох «офіційних» мов регіону.

 Проблема полягає у тому, що підтримка Україною закордонних українців (і не лише в Молдові) незначна, а самі українці не займають особливої ніші в молдовському суспільстві. Більшість із них спілкуються російською і не мають особливого суспільного сегменту, медіа- чи культурного простору, у якому могли б популяризувати свою національну належність. Молдаванин Ніку Попеску, експерт Європейської ради зовнішніх відносин, спостерігає: «У румунській мові є прізвища, які походять від назв сусідніх з Молдовою та Румунією держав: Сирбу, Булгару, Унгуряну, Ляху, Турку, Русу, навіть Армяну. А от Украйняну немає. Схоже, це свідчить про те, що молдавани не відрізняють українців з-поміж представників російськомовного простору». У свою чергу, українці Придністров’я дедалі більше стають агентами впливу Росії.

ГРУЗІЯ: 5,33 бали

 У своєму беззаперечно доброму ставленні до України Грузія схожа на Польщу, з тією тільки відмінністю, що розчарувати Грузію Україні набагато складніше. Грузія вимагає від нашої держави одного – просто бути, тим самим слугуючи альтернативним Росії центром тяжіння на пострадянському просторі. Грузія готова пробачити Україні все: від жорстких правил перебування грузинських громадян в Україні до продовження базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, звідки, як відомо, російські кораблі вийшли у напрямку Грузії під час війни 2008 року. Грузини вітають український бізнес у їхній країні, якого, до речі, там наразі небагато, обожнюють приїжджати до Києва та Одеси на гламурні вікенди, грузинські дизайнери за честь вважають представити свої роботи на Українському тижні моди. Між двома країнами фактично немає проблем. Хіба що українське керівництво могло би тепліше відповідати на грузинські симпатії: грузини не приховують, як сильно вони хотіли б прийняти у себе главу Української держави, проте президент Віктор Янукович так і не відвідав Тбілісі з візитом за весь час свого перебування на посаді.

БІЛОРУСЬ: 4,59 бали

 У той час, як Захід чи не щодня вказує Україні на проблеми зі станом демократії та верховенства права, опитані білоруські експерти підтвердили, що саме демократія є «м’якою силою» України в Білорусі. Точніше, та різниця між українськими та білоруськими свободами, яку здатна побачити незначна частина опозиційно налаштованих білорусів за завісою активної державної пропаганди. Водночас гострі заяви України щодо офіційного Мінська з приводу порушень прав людини білоруське керівництво сприймало дуже негативно. Для того, щоб це джерело «м’якої сили» України запрацювало на повну, Україні необхідно, по-перше, підтвердити власну демократичність, а, по-друге, орієнтуватись на майбутні білоруські еліти.

 А от абсолютно непровокативним джерелом української привабливості для Білорусі є туризм. Торік в Україні побувала третина населення Білорусі, за кількістю білоруські відвідувачі поступились лише російським і польським.

РОСІЯ: 3,5 бали

 Хай там як, але на Росію Україна теж впливає. Навряд чи російські можновладці у цьому зізнаються, проте факти є факти: вслід за Україною Росія скоротила термін служби в армії та почала виплати заощаджень Ощадбанку СРСР. А ще росіяни читають українську пресу, особливо російськомовні онлайн-видання. Наприклад, частка трафіку з Росії веб-сайтів видань «Сегодня» та «Дзеркало тижня» сягає 15%. Розвінчується ще один стереотип: не лише Росія є привабливим ринком праці для українців, а й навпаки. Близько половини експатів серед топ-менеджерів українських компаній – росіяни.

 Проблема впливу України в Росії – вплив Росії в Україні та російські імперські амбіції. Проте це не означає, що Україні не потрібна послідовна політика щодо розширення своєї присутності в Росії, тим більше, що там аж надто багато ніш. У РФ бракує і гастрономічних закладів, які спеціалізуються на українській кухні (хоча остання там дуже популярна), й української друкованої преси, книжок, ярмарків та ознайомчих подорожей до України для російських опініонмейкерів.

 Хоч би якими різними були країни-сусіди, їх усіх об’єднує те, що їм чи на урядовому, чи на громадському рівні, імпонує Україна успішна та європейська. Зараз для України критично завершити переговори щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом та парафувати її на грудневому саміті Україна – ЄС. Поразка на цьому фронті буде руйнівною для української привабливості в регіоні – адже лузери не до вподоби нікому.

У статті використано матеріали дослідження Інституту світової політики «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики».

   

Так об’єднати світ проти себе здатні тільки українська влада  та сомалійські пірати. Вироком, винесеним Юлії Тимошенко, «глибоко  розчаровані і стурбовані» всі — від могутніх Сполучених Штатів (які  не проміняли демократію і верховенство права в Україні  на високозбагачений уран) до маленької, але принципової Естонії (чий  президент демонстративно скасував зустріч з міністром закордонних справ  України); від Москви (яка побачила у вироку Тимошенко антиросійський  підтекст) до Брюсселя (що не побачив у діях офіційного Києва відданості  європейським цінностям); від генсека ООН і Комітету міністрів Ради  Європи (в якому Україна зараз головує (!) до НАТО і ОБСЄ (в якій наша  країна збирається головувати у 2013 р.); від Freedom House  і Гельсінкської комісії до Amnesty International і Transparency  International; від партнерів «Батьківщини» з Європейської народної  партії до партнерів Партії регіонів — групи соціалістів і демократів Європарламенту. Шквал різких критичних заяв величезної кількості держав, міжнародних організацій, політичних партій, окремих політиків  і громадських діячів можна порівняти хіба що зі збуренням світової громадськості фальсифікаціями на президентських виборах у 2004 р. Основні претензії, висунуті сьогодні демократичним світом українській  владі, такі. Судовий процес над Ю.Тимошенко був фарсом, він «не поважає  міжнародні стандарти справедливого, прозорого і незалежного правового  процесу». «Це підтверджує вибіркове застосування закону в політично  мотивованому переслідуванні лідерів опозиції та членів колишнього  уряду». Подальший розвиток двосторонніх відносин більшість партнерів України, у тому числі й Євросоюз, поставили в пряму залежність від «поважання  українською владою  загальнолюдських цінностей, верховенства права  і дотримання найвищих стандартів демократії». Також наші партнери  очікують, що українська компетентна влада забезпечать «чесний, прозорий  і неупереджений процес за будь-якою апеляцією у справі Ю.Тимошенко  та за іншими судовими провадженнями, які стосуються членів колишнього  уряду». Захід не очікував, що, попри численні меседжі та особисті бесіди з Януковичем, вирок Тимошенко буде настільки швидким і настільки  жорстким. І хоча, як свідчать наші численні джерела, Янукович нікому не обіцяв звільнити колишнього прем’єра, знову і знову повторюючи, що «в демократичній Україні президент не може втручатися в діяльність  судової гілки влади», по обидва боки Атлантики, по-перше, знали,  що це не так, і, по-друге, сподівалися, що Янукович таки опам’ятається, і процес тим чи іншим способом буде спущено на гальмах. Зокрема,  європейці розраховували, що хоча б до візиту українського президента  в Брюссель 20 жовтня і запланованого на цю дату оголошення про закінчення переговорів щодо Угоди про асоціацію, у Печерському суді  як мінімум не відбудеться нічого кардинального, як максимум екс-прем’єра буде звільнено з-під варти. Тому фрустрація наших партнерів дійсно глибока, а їхня реакція настільки масована й жорстка.

Чи очікував Янукович, що все буде саме так? Важко сказати. За інформацією DT.UA, ще до взяття ЮВТ під варту в АП відбулася закрита нарада на тему «Що робити з Тимошенко?». Тоді ряд людей з оточення президента переконували його в тому, що «саджати не можна», оскільки це спричинить вкрай різку критику Заходу, може призвести до зриву переговорів про асоціацію з ЄС, посилить тиск Москви і збільшить імовірність примусу України до Митного союзу з усіма наслідками, які випливають з цього для президента і близького до нього олігархату. На нас­тупні наради щодо справи Тимо­шенко цих людей чомусь більше не запрошували.  Президент вирішив за краще вирішувати проблему із силовиками. Ця сфера йому зрозуміла й близька. Після того як з Банкової пішов Г.Васильєв, в АП більше немає людини, відповідальної за зв’язок президента із силовими відомствами. Прези­дент воліє курирувати їх особисто, без посередників. Це його вотчина. Людям саме з цієї сфери Янукович вирішив довіритися у проблемі Тимошенко. Людям, дрімучим у питаннях геополітики, темним у політиці зовнішній, які надзвичайно далекі від європейської інтеграції і сприймають як порожній звук словосполучення «європейські цінності». Хтось із цього близького президентові кола підтримав його невтримне бажання посадити Тимошенко за всяку ціну з далекосяжних особистих міркувань, хтось — з мисливського азарту, хтось просто хотів зробити президенту приємне. Адже Януко­вичу, який загалом, не потребував підживлення своїх темних почуттів до політичної суперниці,  необхідна була чиясь підтримка для власної впевненості в тому, що він чинить правильно.  Очевидно, ці люди змогли переконати президента в тому, що «Європа нікуди не подінеться», «повирує і вщухне». Більше того, очевидно, що вони наполягають на цьому й сьогодні. Інакше, як пояснити нинішній цілковитий абсурд, який не може вкластися в жодній здоровій голові? Європа і Америка охрипли від обурених заяв. На кін поставлено стратегічно важливу для країни Угоду про асоціацію з ЄС і, за великим рахунком, геополітичний вибір України. Янукович начебто відступає, заявляючи, що вирок Тимошенко не остаточний, і висловлюючи сподівання, що апеляційний суд у справі екс-прем’єра відбудеться на базі оновленого законодавства. І після цього СБУ раптом повідомляє про порушення нової кримінальної справи проти Тимошенко — цього разу стосовно заборгованості ЄЕСУ Міноборони РФ, «перекладеної на український держбюджет». Чи є хоч якась логіка в тому, що відбувається? А якщо є, то де — на Банковій чи в Кремлі? Чому з усіх гріхів Тимошенко знову спливла справа, пов’язана з Міноборони Росії?  Основних версій дві. Перша. Для багатьох очевидно, що Москва готова заплатити високу ціну й зайти досить далеко, аби зупинити наближення України до Євросоюзу. Адже асоціація нашої країни з ЄС — це навіть не натовський ПДЧ: для Росії це значно серйозніше, оскільки економічна інтеграція та політична асоціація з Євросоюзом назавж­ди виведе Україну з російського стійла. То, може, щось сталося в Завидово? Може, Януковичу показали й розповіли щось таке, що зламало його волю до перемоги в євроінтеграції? Може, Путін уже обіграв Януковича? Тоді нинішні фортелі СБУ виглядають цілком логічно: ще дві-три кримінальні справи проти Тимо­шенко, і терпіння Євросоюзу ввірветься вже напевно. І тоді «з чистою совістю» можна буде сказати народу: бачте, ми намагалися, як могли, але Європа нас не хоче.

 Версія друга. Януковича Митний союз не приваблює, він щосили опирається тиску Кремля, не бажаючи перетворюватися з хазяїна України на васала  Москви. І в історії з Тимошенко вся справа таки  в нездоланному бажанні будь-що її посадити і невгамовному прагненні довести при цьому Європі  та Америці її винуватість і законність того, що відбувається. Мовляв,  вам не подобається стаття 365, вважаєте, що екс-прем’єр повинна нести  виключно політичну відповідальність за газові угоди? Добре, ми декриміналізуємо відповідне законодавство, як ви наполягаєте, але все одно доведемо, що вона кримінальниця, розкопаємо інші її злочини  і посадимо за іншою статтею КК. Але подібні дії і подібний хід думок  свідчать, що президент так і не зрозумів ні змісту претензій Заходу,  ні всієї серйоз­ності проблем, які виник­ли навколо угоди про асоціацію, ні небезпеки для геополітичного вибору України.

Але де ж ті люди, які передбачали всі згубні для країни та для її президента особисто наслідки «посадки» Тимошенко? Чому вони не наполягали на своїй точці зору, не переконали президента? Можливо, ці люди з оточення Януковича розуміли, що неможливо переконати того, хто не хоче навіть слухати, і, знаючи круту натуру «хазяїна», не хотіли лізти на рожен і ризикувати власним теплим і дохідним місцем. Навряд чи хтось із них сьогодні насмілиться натякнути главі держави: «А ми ж вас попереджали!». Адже вміння визнавати свої помилки — досить рідкісна риса, властива тільки мудрим і сильним людям… Отже, за зовнішньополітичну катастрофу (незалежно від її результату) хтось повинен буде відповісти. Загнаний у кут президент, м’яко кажучи, не в дусі. Ми поки що не знаємо, кого і з якої групи в його оточенні призначать стрілочниками. Але одна жертва вже вимальовується цілком чітко.

 Про невдоволення Банкової міністром закордонних справ Грищенком  говорять уже досить давно й цілком відкрито. Чи то президент і його  команда не розбираються в тонкощах дипломатичної роботи і їм необхідна людина, яка «вирішує проблеми» швидко й чітко, без зайвих дипломатичних  розшаркувань і еківоків, чи то Костянтин Іванович не виправдав сподівань і виділених коштів «на євроінтеграцію», але факт залишається фактом:  у владних коридорах обговорюється кандидатура нового міністра. Хтось  називає в претендентах Петра Порошенка, який уже побував у головному  кріслі на Михайлівській, хтось першого заступника міністра Руслана  Демченка, який ходить у фаворі, хтось упевнений, що це буде «темна конячка». Але не це важливо. Грищенко не гірший міністр з усіх колишніх  глав українського МЗС (хоча в нас до нього чимало претензій, але вони  зовсім з іншої сфери, ніж у Бан­кової). І від заміни міністра  не зникне  головна проблема цього відомства: зовнішня політика України хронічно  є не продовжен­ням, а заручницею внутрішньої. Дипломати ж, хто  з примусу, хто в гонитві за посадами й рангами, стають не виразниками  й захисниками інтересів Бать­ківщини, а оповісниками «забаганок»  хазяї­на головного кабінету на Банковій.

Ми чудово пам’ятаємо, як іще за президента Ющенка українських послів змушували інформувати керівництво країн перебування про рішення РНБОУ, на якій розглядалися «злочинні діяння» Тимошенко — підписання газових угод з Росією. Сьогодні українська влада на чолі з Януко­вичем, шукаючи для Заходу виправдання своїм переслідуванням екс-прем’єра, із задоволенням посилається на горезвісне рішення Радбезу і знову киває на «папєрєдніків» — мовляв, це ж при них почали розслідування, а ми лише довели справу до логічного кінця.

 Крім того, попри всі недавні запевняння Азарова, котрий зібрався  в Пітер на зустріч до Путіна, в тому, що справа Тимошенко не має жодного стосунку до бажання Києва переглянути газові контракти з РФ, джерела  DT.UA свідчать про те, що в Брюсселі доводили якраз протилежне. Щоб  заспокоїти європейців і пояснити зміст кримінального переслідування  екс-прем’єра, українські емісари переконували своїх  співрозмовників,  що обвинувальний вирок Тимошенко — єдиний порятунок від газового  зашморгу Росії. Що, довівши в суді перевищення повноважень екс-прем’єром  при санкціонуванні укладання згубних для України угод, можна буде  звертатися вже в міжнародні інстанції для їх оскарження або розірвання.

Про справу ж ЄЕСУ, яка заборгувала російському Мін­оборони, європейці теж почули вперше не позавчора. Зокрема, за інформацією DT.UA, цю тему. Порушували на зустрічі українсь­кого президента з канцлером  Німеччини у Варшаві. Янукович, намагаючись переконати Мер­кель у корисливих мотивах дій екс-прем’єра, повідомив канцлера, що Тимошенко погодилася на невигідні для України газові угоди в обмін на обіцянку росіян закрити справу про борг ЄЕСУ. Але, як свідчать наші джерела, прихильно налаштувати до себе пані Меркель Віктору Федоро­вичу не вдалося. По-перше, канц­лер була роздратована запізненням Януковича на зустріч із нею (тривала бесіда з Баррозу вип­равданням українському президентові не послужила); по-друге, до обговорення нового обвинувачення проти Тимошенко вона готова не була. Тому ще раз повторила, що політичні фігури мають нести політичну, а не кримінальну відповідальність, а їхня доля має вирішуватися на виборах, а не в суді. «Це що ж виходить, якби в Німеччині діяло таке саме законодавство, як в Україні, то після того як я перестала бути канцлером, мене мої противники цілком могли б засадити у в’язницю, наприклад, за рішення надати багатомільярдну допомогу Греції?» — приблизно так міркувала, за словами наших співрозмовників, А.Меркель на зустрічі з Януковичем.

 Розуміння кримінальної та політичної відповідальності в Києва не таке,  як у Євросоюзі, констатують європейські партнери України. Британський  прем’єр Д.Кемерон назвав вирок Тимо­шенко «ганебним»  і попередив: якщо  ситуація не зміниться, «це дуже негативно вплине на відносини України  не тільки з Велико­британією, а й з ЄС і НАТО». «Вирок колишньому главі  уряду — удар по основах правової держави в Україні», — це думка Берліна, висловлена главою МЗС Німеччини Г.Вестервелле, котрий  підкреслив,  що «це рішення не може залишитися без наслідків для відносин України  як з нами, так і з ЄС загалом». Париж вустами міністра закордонних справ А.Жюпе однозначно дав зрозуміти: «Франція розглядає дотримання  принципів правової держави і, особливо, принцип незалежності судової  влади в Україні як ключовий критерій у відносинах цієї країни  з Європейським Союзом, зокрема, у перспективі  укладання угоди про  асоціацію».

Позиція ключових євро­пейсь­ких держав, утім, як і реш­ти членів ЄС, тверда, але на момент написання цієї статті ще залишала Україні шанс і надію: візит Януковича до Брюсселя, як і раніше, планувався на 20 жовтня, а, за свідченням глави європейської дипломатії К.Ештон, технічна частина переговорів  з Україною щодо асоціації продовжиться («щоб покласти на стіл документ, який випрозорить для обох  сторін, що можливо, а також, що може бути втрачено»). Однак «угоду буде підписано тільки тоді, коли Брюссель переконається, що керівництво країни вірить у цінності, на яких грунтується до­кумент».

 Проблема в тому, що воно не вірить. І навіть не розуміє, що це таке.  За інформацією джерел DT.UA, у четвер Янукович нібито остаточно  визначився: Юля повинна сидіти. А в Європі, очевидно, переконаний президент, тижнів за три все затихне, і нікуди європейці від нас  не подінуться. Судячи з дій СБУ, зухвалих коментарів деяких регіоналів,  які заговорили про «європейське ярмо», а також з відголосків, що off the records долинають з Михайлівської (мовляв, не хвилюйтеся, всю пару  Європа вже випустила і тепер проковтне все заради угоди), офіційний Київ начхав на реакцію цивілізованої частини світу. І вирішив іти напролом,  чомусь увірувавши, що Україна настільки цінна для ЄС, а в Європі так  до смерті всі налякані можливістю обрання Києвом альтернативного шляху — входження України в путінський Євразійський союз, що угоду про  асоціацію з Україною Євросоюз підпише в будь-якому разі, навіть якщо  його «улюблениці Тимошенко» дадуть довічний строк.

Але це не так. По-перше, терпіння Брюсселя таки не безмежне. І хоча досі європейські дипломати говорили про недоцільність якихось санкцій, то після цього шоку від зухвалої поведінки офіційного Києва та демонстративного ігнорування ним зауважень і попереджень Європи, обурений європейський політикум усерйоз розглядає можливість застосувати точкові санкції до українських можновладців. Але заборона на в’їзд до країн Євросоюзу та нерукопотискання можуть стати не найбільшою проблемою Януковича і його оточення, а лише початком глобальніших проблем. Президент увірував, що йому ніхто не потрібен — ані

Європейський, ані Євразійський союз, що йому вистачить внутрішніх  ресурсів для утримання української економіки на плаву і, отже,  збереження своєї влади? Тоді він дуже переоцінив власні таланти  й здібності своїх підлеглих. Катастрофа у відносинах із Заходом неминуче призведе до економічної катастрофи в Україні. Що наші економічні  світочі й фінансові генії робитимуть без кредитів МВФ, ЄС і Світового банку? Яким чином упораються з другою, вже близькою, хвилею економічної  кризи, що більше нагадує дев’ятий вал, якщо Захід не кине їм рятувальний круг? Правильно — потерплять і метнуться до Москви. Підписувати акт  капітуляції.

По-друге, Янукович зі своїм боязким і запопадливим оточенням не хоче або не може зрозуміти, що Тимошенко — не улюб­лениця, не обраниця Заходу (там чудово знають їй ціну й па­м’ятають усі не виконані нею обіцянки й зобов’язання). Тимо­шенко для Заходу — символ, а її подальша доля, насамперед політична, — це лакмусовий папірець, індикатор того, наскільки Янукович і його команда здатні сприймати думку співтовариства, частиною якого вони нібито прагнуть зробити й Україну. Догідники Януковича, зокрема і з Михайлівської, примітивізують і спотворюють позицію Євро­союзу: доля Угоди про асоціацію залежить не тільки від долі Тимошенко. А й від долі інших переслідуваних нинішньою українською владою членів попередньої політичної команди. І від закону про вибори, і змін Кримі­нального кодексу, від судової реформи й реформи правоохоронних органів. Від стану в Україні з правами людини й гарантування її владою українським громадянам основних свобод у повному обсязі. Від умов ведення бізнесу й реальних успіхів у боротьбі з корупцією.

 Янукович злиться і ображається: мовляв, Україну розглядають під  мікроскопом, а якби сталася така сама історія, як із Тимошенко,  у будь-якій іншій, навіть найдемократичнішій країні світу, ніхто  б і рота не відкрив. Неправда. Нашому президентові досі ніхто не зміг  або не насмілився розтлумачити, що це не європейські причіпки, що вимоги Євросоюзу — не «ярмо», а правила гри в цивілізованому світі. Що «під  мікроскопом» ЄС розглядає будь-яку країну, яка забажала зблизитися з ним або навіть уже стала членом Євросоюзу, але в якихось питаннях раптом відхилилася у своїй політиці від  загальновизнаних європейських цінностей. Чому ніхто не опише Януковичу,  в якій ситуації опинилася член ЄС Австрія після створення 2000 р.  у тамтешньому парламенті коаліції з Партією свободи одіозного Хайдера,  відомого своїми ксенофобськими й расистськими поглядами? Хто-небудь,  розкажіть президентові, як інші країни ЄС знизили рівень офіційних контактів з Австрією й відмовлялися не тільки вітатися за руку,  а й спілкуватися з тодішнім канцлером Шюсселем. Повідайте гарантові  української Конституції, якою була зовсім недавня реакція Євросоюзу на запропонований урядом Угорщини новий закон про ЗМІ, що значно  обмежував права журналістів. Просвітіть про те, які терни на шляху  до Євросоюзу не так давно проходили Болгарія і Румунія, які вимоги й претензії висуваються багаторічному кандидатові на членство Туреччині  й на що повинна була піти Сербія, аби цього тижня Єврокомісія  запропонувала надати їй статус кандидата на вступ у ЄС.

Ті, хто справді «прагне бути в Європі», повинні відповідати європейським стандартам і вимогам, а не вважати, що це ЄС зобов’язаний бути просто сам не свій від щастя від їхнього «стратегічного вибору».

МЗСівський «голос» О.Во­ло­шин днями поскаржився, що ситуацією навколо  Тимошенко напевне радісно скористаються ті, хто не прагне бачити Україну в Європі. Так, очевидно, що такі є, і їх чимало.  Співтовариство  політиків, політологів, експертів і журналістів, яке формує в Європі  суспільну думку і впливає на ухвалення рішень лідерами держав, можна  умовно розділити на три групи. Представ­ники першої — «раціоналісти» —  підтримують максимальне зближення України з Євро­союзом, розуміючи всі вигоди від цього для ЄС і усвідомлюючи всі небезпеки обрання Києвом  іншого шляху. Вони всерйоз сприйняли програмну статтю Путіна  в «Известиях» і його плани створити Євразійсь­кий союз (до речі, значну  увагу цій темі приділили на своїй зустрічі в Люксембурзі в понеділок  і міністри закордонних справ ЄС). Другі — «демократи» — теоретично,  можливо, були б і не проти бачити Україну в європейському колі, але  як щирі поборники європейських цінностей вони глибоко обурюються тим,  що відбувається в нашій країні і не можуть допустити думки, щоб така  держава стала членом європейської сім’ї. Треті — «русофіли-прагматики» — поводяться так само, як і представники другої групи, але… за російські  гроші. Других і третіх нині набагато більше, ніж перших. Ми ніяк  не можемо зменшити кількість «русофілів», особливо враховуючи, що вони  ще й «прагматики», але от перетворити представників другої групи  на «симпатиків України», демократизувавши й реформувавши нашу країну,  шанси і надії були. Але обмеженість, упертість і мстивість президента  Януковича (замість прояву «політичної волі й далекоглядності щодо  майбутнього України й усього європейського континенту») можуть брутально перекреслити «історичну можливість» для українського народу.

 Тетяна Силіна

«Дзеркало тижня. Україна»

В судьбоносные моменты история Украины начинает двигаться, словно в режиме ускоренного просмотра.

Так было во времена Богдана Хмельницкого, гетмана Скоропадского, оранжевый Майдан вместил в свои 100 дней больше, чем помещалось в пяти предшествовавших ему годах… Вот и к середине октября Украина отдалилась от Украины летней не на 10 недель, а на 10 лет. Увы, не вперёд, а назад. Оппозицию в тюрьмы, деньги в офшоры, журналистов – в леса… Осталось назначить министром обороны господина Кузьмука и сбить ракетой очередной пассажирский самолёт – и вот вам киевский октябрь 2001 года, как на ладони.  Тем не менее, несмотря на совершенно прозрачную логику событий в духе «тронул – ходи», видимую со времён посадки в тюрьму по совершенно надуманному обвинению экс-министра ВД Юрия Луценко, мне непонятно: зачем подобный расклад нужен самому президенту Януковичу?  Двадцать месяцев тому назад он получил страну на долгих четыре года в свои руки самым легитимным из возможных способов – выиграв почти прозрачные и всеми признанные президентские выборы. Да, страна была расколота: треть голосовала за Януковича, треть – за Тимошенко, треть сидела дома и посмеивалась над теми и другими. Однако, ничего смертельно опасного в таком разделении не было; примерно в таких же пропорциях десятилетиями успешно живёт и процветает Германия, да и не мы одни.  На Януковича посыпались невиданные знаки внимания со стороны Запада. Прозападный Ющенко в лучшие свои дни не получал и малой доли того, что досталось его конкуренту и наследнику. Внутриполитический барометр стойко предсказывал донецкой команде «ясно» и не менее уверенно сулил оппозиции «туман и слабую видимость».  И вдруг, словно уколотая наркотиком, донецкая команда начинает крушить и разносить в клочья собственный дом.  Я не могу сказать, кому в окружении президента Януковича выгодно подобное сокрушение. Однако я точно знаю одного человека, кому это вредит больше всех. Этот человек – Виктор Янукович. Сейчас Янукович напоминает мне пассажира международного экспресса, неожиданно решившего, что, разорвав и выбросив свой законно обретённый билет, он доберётся до места назначения быстрее и комфортнее.  Впрочем, клочки плацкарты ещё не улетели за окно: до утверждения приговора Тимошенко Апелляционным судом у Виктора Януковича остаётся небольшой шанс избавиться от морока и проснуться в 2011-м, а не в 2001 году.

Арсений Каматозов

http://www.rg-rb.de/index.php?option=com_rg&task=item&id=3688&Itemid=13

Учора, 12 жовтня, Вищий адміністративний суд України поставив «остаточну процесуальну крапку» у справах щодо визнання незаконними Указів Президента України Віктора Ющенка про присвоєння звання Герой України Роману Шухевичу (1907-1950) - головнокомандувачу Української повстанської армії (УПА) і Степану Бандері (1909 — 1959) - лідеру Організації українських націоналістів. Про це повідомив донецький адвокат Володимир Оленцевич. За словами адвоката, 12 жовтня йому під час судового засідання у Вищому адміністративному суді України було офіційно повідомлено, що колегія суддів Вищого адміністративного суду України своїми висновками відмовила у допуску до провадження Верховного Суду України заяв (серед авторів заяв був і екс-президент України В.Ющенко) про перегляд двох ухвал Вищого адмінстративного суду України від 2 серпня 2011 року, якими було залишено без змін постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 квітня 2010 року, постанову Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року, що стосуються «героїзації» Р.Шухевича та С.Бандери.  «Тепер можна сміливо говорити про повну відсутність будь-яких процесуальних можливостей у законодавстві України для скасування судових рішень про незаконність Указів президента України Віктора Ющенка щодо присвоєння звання Герой України Роману Шухевичу і Степану Бандері», — прокоментував рішення Вищого адмінсуду адвокат В.Оленцевич. Нагадаємо, сьогодні, 14 жовтня, у Києві проводяться масові акції, з нагоди 69 річниці створення Української повстанської армії (УПА). Від президента України Віктора Януковича вимагають встановити у Києві пам'ятники Івану Мазепі, Степану Бандері, Роману Шухевичу та Симону Петлюрі, а також проголосити день Покрови Пресвятої Богородиці днем захисника Вітчизни замість 23 лютого.

Ще одна справа проти Юлії Тимошенко – за покладення боргів корпорації "Єдині енергетичні системи України" на бюджет України – порушена спеціально для Заходу.

 Так думку висловив політолог Віктор Небоженко в коментарі "BBC.ua". "Це виключно для експортного споживання", - заявив він. "Ця тема обговорювалась ще за часів Леоніда Кучми і не мала жодних наслідків. Чотири різних прокуратури займались цим питанням – і у них нічого не вийшло", - нагадав Небоженко.

"Той факт, що справу порушено через кілька днів після того, як було  оголошено вирок, говорить про те, що українська влада наводить аргументи Заходу про те, що Юлія Тимошенко – не відомий політик, а старий корупціонер", - пояснив він. "Українська влада не хоче визнавати помилки, і вже видно, що в  оточенні Віктора Януковича перемогли яструби, які пропонують не звертати увагу на міжнародну реакцію", - додав політолог.  А в коментарі Радіо "Свобода" Небоженко сказав, що дана справа є свідченням впливу на Януковича з боку так званої  "групи Льовочкіна", до якої відносять і голову СБУ Валерія  Хорошковського.  "Ця дія СБУ вказує на те, що в оточенні  Януковича перемогли люди, які налаштовані задавити опозицію будь-яким  шляхом, незважаючи на реакцію Заходу", - зазначив Небоженко.

"Перемогли не просто антизахідники, а люди, які вважають, що встановлення авторитарного режиму в Україні, хоч би і ціною "залізної завіси" з Європою, – це найкращій шлях у майбутнє для України", - наголосив він.  У свою чергу, політолог Володимир Фесенко вважає, що владі потрібні інструменті тиску на Тимошенко, особливо, у тому разі, якщо статтю, за якою її засуджено на 7 років ув’язнення, буде декриміналізовано.  "Інші справи проти Тимошенко, - і газова, яка формально завершена, і дві інші, які  поки зависли, - не дають потрібного іміджевого ефекту – ефекту дискредитації Тимошенко", - сказав він. "Пояснювати, що Тимошенко порушила закон через директиви прем’єра, а не через директиви Кабміну – це для простої людини, навіть, для західного спостерігача нічого не дає. Вони не бачать у цьому криміналу. Потрібні справи, які б дали картинку чистого криміналу", - додав Фесенко.  На його думку, влада також хоче показати виборцям, що Тимошенко має кошти на виплату "Нафтогазу" 1,5 мільярда гривень, до чого її зобов’язав Печерський райсуд Києва. 

1. Тушки зарухалися…
Це – ознака того, що режим Януковича хитається і видає свою внутрішню слабкість. Якщо на випробувальному стенді на ім’я «Українська держава» відбуваються досить сильні «вібрації» - слабкі ланки починають хитатися та поволі, обережно – відпадати. Це – з одного боку.
2. З іншого – правляча верхівка починає термосити систему ще сильніше – щоб решту налякати, збити у одну щільну купу, у моноліт. Але для збивання суспільства у єдиний диктаторський моноліт у режиму не вистачає ні потужності, ні ресурсів. Для того, щоб суцільно залякати суспільство та дати відчуття, що режим – навічно, потрібні дві речі:
- якийсь дешевий додатковий ресурс для підкупу юрби
- підтримку хоча б значної частини суспільства, яка б пов’язувала своє майбутнє з цим режимом
- рішимість застосувати силу до межі масового смертовбивства
- хоча б мінімально сприятливі зовнішні умови
Нічого цього у режиму Януковича не виходить.

3. В Україні нема досить дешевих ресурсів для підкупу, режим не відгукнувся хоча б на запити своїх виборців з Донбасу чи Криму. Не маючи реальної підтримки від свого електорату – режим може спиратися ЛИШЕ на силові структури держави. Беркутівцям та грифонівцям, соколам – Янукович ще може підняти платню…
Але загальна атмосфера в країні така, що нагадує початок Хмельниччини, коли на бік повсталих перейшли навіть реєстрові козаки. З цього моменту і почалася війна з Польщею… Зараз темпи підвищення платні силовикам не зможуть випереджати ріст протестних настроїв.  Вже хитрий Жванія попереджає, Герман готова повістити чи удавити того, хто виніс вирок, навіть Єфремов готовий «декриміналізувати статтю» Карного Кодексу… Але, події одночасно загострюються: почали обшук у афганців, побили Євгена Суслова… Але, з огляду на події, страх не вселяється у серця українців – тільки злість та роздратування. Тим жорсткіше буде себе поводитися влада тим більше «тушки» будуть пливти подалі від партії регіонів. Багато писали про те, що біля Печерського суду – мало людей. Але там були такі, що ладні йти й проривати ланцюг охоронців «Беркуту». Була не сліпа лють натовпу, а свідомий гнів та відвага, навіть азарт! Карнавальних веселощів немає і слуду! 

4.На черзі – втеча «тушок» у зворотному напрямку!
Вже нардеп Святослав Олійник обурюється, що нас не пускають в Європу, навіть бридкий нардеп Володимир Олійник теж щось говорить про декриміналізацію…Деякі регіонали засудили побиття Євгена Суслова…
Сьогодні не розігнали маніфестацію підприємців під Верховною Радою!
5.Тому ми можемо передбачити услід рішенню Конституційного Суду:
- відтік тушок у зворотному напрямку
- небажання силовиків розганяти народні протести.
Адже ЩЕ ДО ЦЬОГО держчиновники ніяк не хотіли свідчити ні проти Юлії Тимошенко, ні проти Юрія Луценка.
Адже – держбюрократи – досвідчені люди, і розуміли завжди, що бруднитися заради Януковича – небезпечно і просто невигідно.
Так що ми наочно бачимо: 

6. Режим Януковича не охоплює цілком не тільки територію, але й сам держапарат.
Тому, якщо чесно, у нас не так тоталітарний лад, як квазі-тоталітарний. 
Тільки сам Янукович ще не розуміє, що він – «каліф на час». 
Приклади можна продовжувати:найстаріша тушка режиму Януковича – Тарас Чорновіл щось тренькає про те, як Янукович буде драпати…
Так що режим – приречений?
Це залежатиме від активності народу України та від позиції путінської Росії.
Незважаючи на негативне ставлення до вироку через газові угоди – Кремль, таємно чи явно, протягне руку допомоги Віктору Януковичу.

7. А давайте згадаємо – на що сподівалася влада? З різким тиском на статки підприємців – усі члени опозиційних фракцій «попливуть» у напрямку партії регіонів. (Проти лому немає прийому!).
Ми вже бачимо – перетік у провладну більшість припинився.
Вже є бажання пливти у зворотному напрямку. 
Конституційний суд дивиться у власне майбутнє…
Яценюк приглядається до крісла головного опозиціонера.
Боксер Віталій Кличко пообіцяв захищати Юлію Тимошенко.
Соня Кошкіна нарекла регіоналів «безпредільцями», незважаючи на належність Костя Бондаренка до оточення Віктора Януковича.
Паплюжити ЮВТ стало непристойним – навіть Борис Кушнірук зараз цим не займається
Володимир Цибулько недавно був приєднався до регіоналів – але подався назад.
Мовчить Бродський, Видрін запевняє, що вже чотири місяці не був на Банковій, де приймають стратегічні рішення.

Тому ми далів побачимо багато цікавого та трагічного.
Наприклад – для Лілії Фролової та судді Кірєєва.

http://svetiteni.com.ua/9723-na-cherz-vtecha-tushok-u-zvorotnomu-napryamku.html

Ніхто не забув – ЯК ми святкували 20-иріччя Української Незалежності – під наглядом та патрулюванням силовиків.

Влада і суспільство дограються… 
1. Сьогодні силовики та їх начальники були дуже налякані: їх було так багато, що я навіть не став рахувати кількість автобусів на Хрещатику та на вулиці Богдана Хмельницького. Щоправда - нарахував три автозаки: один – у дворі Печерського суду, два – на вулиці Богдана Хмельницького. 
І усюди – «Беркут», «Грифон», просто міліціонери… 
Якщо хто знає чи пам’ятає – до внутрішнього двору Печерського суду веде арка. Так от: сьогодні суд над Юлією Тимошенко відбувався без народних депутатів, будь-якої публіки взагалі – лише журналісти, яких було багато та вони заповнили вщерть увесь цей малий зал. 
Нас перевіряли 
- у вході біля арки
- всередині внутрішнього переходу арки
- заблокували в частині внутрішнього двору самого суду з трьох боків
- потім по одному пропускали (чи не пропускали з кільця до дверей вже самого суду
- реєстрували в холі суду
- потім обшукували та перевіряли на металеві предмети наші кишені. 
Тільки після цього вже нас пустили на другий поверх до суду – вже без перешкод. 
Вирішував, кого пускати, кого ні – Володимир Поліщук – прес-секретар Київської міліції!
(Як там справи з поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову владу?). 
Чому представник влади виконавчої не пускав представників влади законодавчої? Адже народні депутати мають право безперешкодного проходу будь-де?
Що робить представник виконавчої влади у владі судовій та чому обшукують чи не пускають людей на відкрите судове засідання? 
Але цього замало: під час виголошення вироку (нічим не відрізнявся від обвинувального висновку прокурорів) нікого не випускали з судової зали? 
На таке судове засідання «запросили» аж 30 (тридцять) грифонівців. Від кого – від вже обшуканих журналістів? 
До речі, Поліщук вирішив, що мені можна пройти – і я пройшов. За мною, здається, пускали лише двох чи трьох журналістів. Інша публіка (депутати, наприклад, змогли пройти лише у двір суду – не далі. 
І усюди – «беркути» «грифони», прості міліціонери – у декілька рядів. 
Ось так судили одну жінку, яка зараз не займає жодну державну посаду та не є кримінальною злочинницею!
І ви говорите – що ця влада проведе чесні парламентські вибори?
Маючи такий жах перед однією жінкою?

2. Зал був набитий під зав’язку – я стояв за штативами камер, мені нічого не було видно – і я вирішив, судячи з промови Кіреєва, що він веде до обвинувального вироку, а слова Юлії Тимошенко – не надасть. До того ж, знаючи нашу шановану ЮВТ, я приблизно знав, що вона скаже – і заздалегідь був згодним з тим, що вона скаже. 
Головні події відбувалися саме не в самому суді – а біля суду. Я пішов назовні – і стикнувся з тим, що мене спочатку не випускали з арки на вулицю (!).
Але якось владналося – беркутівці створили мені почесний коридор, щоб я пройшов. 
Шкода, що такої почесті ніхто не бачив…

3. Далі відбувалося інше: я чекав проголошення вироку – яке міг взяти вже від дружини, яка спостерігала читання вироку по телевізору. Я відчував, що люди це не подарують – і вирішив прийняти участь в штурмі шеренги «беркутівців», які вишикувалися для захисту автозаку з ЮВТ від мітингувальників. 
Треба сказати, що таких навал було чотири, я прийняв у них участь, і тиснув разом з хлопцями. Перед цим Олександр Данилюк закликав жінок, дівчат та слабких відійти назад. Я до них не належав – тому вважав нечесним відходити. 
На цей раз подвиг афганців повторити не вдалося. Лише зірвали каску з одного надто одягненого «беркутів ця». Вона пропливла наді мною – я навіть її торкнувся рукою – вона попливла далі…
Не тільки ж нашому президентові зривати головні убори!

4. Як ми сказали – прорвати заслін не вдалося. 
Але я не в розпачі: не було ненависної мені «карнавальності» з часів Помаранчевої революції. 
Була загальна злість і відвага. Але не було організації та вміння саме для такого роду дій. 
Шкода, що наші громадські рухи принципово розрізнені – підприємців, вчителів, афганців, прибічників Юлії Тимошенко… 
А наш супротивник – єдиний1 та консолідований. 
Зрозуміло, що кількість переходить у якість – коли вже міліція не може принципово впоратися з народом у захисті диктатури. 
Проте до цього ще треба дожити – та дорозвинутися. Отже – період локальних рухів протесту потрібен для тренування нашого активу. 
На виборах без вибору це згодиться.
До речі – розповсюджували уривок з твору Сергія Жадана – інструкцію по виготовленню «коктейлю Молотова». 
Цікава кулінарія…

5. Ми вже не раз писали, що режим Януковича – випробувальний стенд на вошивість українського суспільства. 
Що ж показали «випробування» сьогодні?
Ми пам’ятаємо, що говорив геній, нехай і злий, стратегії і тактики революції Володимир Ленін: «Є лише дві реальні політичних сили:
- держапарат
- мільйонні маси народу. 
Все. 

6. Отже – влада нарощує силу свого репресивного апарату, а опозиція мусить долучати до революційної боротьби мільйони людей – щоб стати вагомим фактором у реальній політиці. 
Ми розуміємо, що залучення до боротьби мільйонів людей – дуже тривалий та важкий процес, який має дуже значний чинник непередбачуваності. Тобто тут багато чогось спонтанного, самоплинного, стихійного. Є певні хвилі народних настроїв, які ми повинні відчути (це добре знають поети та філософи) та використати. 
Але у підготовці до революційних подій потрібен «актив», тобто мобільна революційна меншість, яка здатна у зручний історичний час ОЧОЛИТИ стихійний народний рух. 

7. Бунт перетворюється на революцію, коли стихійний народний натовп беруть під власне керівництво саме організовані та мобільні революційні активісти з «середнього класу», буржуазії чи інтелігенції. 
Мені дуже не подобається провокатор Дмитро Корчинський, але він правий, коли він дорікає бютівцям та іншим опозиціонерам, що вони більше надіються на Захід, ніж на власний народ. 
Зараз суворий вирок Юдії Тимошенко на 7 років – означає, що ми усі іспит на вошивість НЕ витримали. 
Дали її засудити, а потім надіємося на санкції Заходу до наших можновладців. 
Сором, та шлях до поразки. 
Так що не «слава Україні!», а ганьба Україні – що здає своїх керівників опозиції. 

8. Якщо почитати сайти та матеріали чеченських, кавказьких опозиціонерів, звернутися до досвіду арабських революціонерів – вони з самого початку НЕ зверталися до Заходу!
Той зразу навіть розгубився: арабські революціонери хотіли західних цінностей демократії та заможності, не звертаючись при цьому до самого Заходу!
Громадянське суспільство України САМЕ повинно пройти власний шлях визволення. Лише ПІСЛЯ цього Захід допоможе нам, які революціонерам Лівії. 
Після, а не до! 
Тобто, зараз «м’яч» на боці українського громадянського суспільства. 
Саме рух громадянського суспільства визволить Юлію Тимошенко – незважаючи на політичних повій з FEMEN – ніщо інше. 

9. Навіть Європейський суд. Якщо Європейський суд її виправдає – її просто вб’ють! Вже поза гратами в’язниці. Не знаємо цілком, що вирішив Комітет Руху Опору Диктатурі – але прийняти участь у парламентських виборах ПОТРІБНО. Навіть, якщо для цього потрібно вести холодну (чи не дуже) громадянську війну. Тобто, до спостерігачів та журналістів треба додати групи самозахисту. Якщо силовики захищають кримінальних злочинців – самі люди мусять захищатися від тотальних фальсифікацій на усіх етапах виборчого процесу. 
Ми вже писали, що вибори відбудуться лише в атмосфері народної революції – або не відбудуться зовсім. Якщо вирішили, що влада Януковича – злочинна та «недоговіроздатна» - треба рішуче боротися за її усунення де тільки це можливо. 
НІЯКИХ звернень до неї. 
Тільки до народу!

10. Я намагався за старою соціологічною звичкою прозондувати – чи співвідносять люди заходи силовиків біля Печерського суду – з такими ж самими під час парламентських виборів? 
У мене було таке враження, що не тільки журналісти – але навіть самі народні депутати бютівці ще не задумуються про долю, атмосферу майбутніх парламентських виборів на усіх 33 тисячах дільницях.

Я ж весь час думав про те, що кожного з наших народних депутатів бютівців та дружніх нунсівців можуть просто зняти з виборчих перегонів, і швидко перетворити з державних діячів на в’язнів. А потім, наступним разом нас вже будуть хапати, взагалі зекономивши на захисті, судових засіданнях, пришвидшуючи шлях від арешту до вироку. Звинуватили ж адвоката Сірого, що той «затягував судовий процес». 
Завтра це чекає КОЖНОГО з нас. 
Але ЧОГО чекати владі від НАС? 
Це – головне питання.
http://svetiteni.com.ua/9575-pslya-viroku-yulyi-timoshenko-nastupn-kroki-kokteyl-molotova-ta-optichna-gvintvka.html

а… Николай Чернышевский!Нацистский суд был справедливее Печерского

ЯнуковичаВсе почему-то сравнивают приговор Юлии Тимошенко то с процессом Жанны д’Арк, в смысле сожжения на костре, то с процессом Георгия Димитрова в Германии. 
На наш взгляд – процесс Юлии Тимошенко не похож ни на средневековый процесс Жанны (её не сожгли), ни на процесс Георгия Димитрова – нацистский суд оказался честнее суда Януковича, так как Георгия Димитрова оправдали. 
Но никто ещё не сравнивал процесс с судом над… Николаем Чернышевским, лидером революционных демократов. 
Тут сходство почти полное: В 1862 году Николая Чернышевского арестовали как руководителя революционеров, в 1864 году его приговорили к каторге. 
Но и доказательства, и свидетельства пришлось подтасовать – точь-в-точь как прокурорам Януковича. Николай Гаврилович был очень хорошим конспиратором. 
Что было дальше?
Несмотря на то, что Александр ІІ был освободителем крестьян и не крал шапки у прохожих, вообще не был коррупционером – на него начали охоту революционеры-террористы. Образ Николая-мученика (не путать с Николаем-Угодником!) вдохновлял революционеров на смертельную борьбу с царём – пока того не убили 1 марта 1881 года после семи попыток покушения. Первое покушение Сергея Соловьёва на царя было в 1865 году 
Если со стороны царя было мало сходного с Януковичем – то с революционной стороны – у Николая Чернышевского есть общее с Юлией Тимошенко – оба глубоко образованны и мужественны. 
Если Юлию Тимошенко обвиняют в том, что та, как бизнесвумен имеет грешки и перед государством и перед обществом – то Чернышевский якобы безгрешен с «бизнесовой» стороны, которая часто-густо требует идти на компромиссы с проклятой властью. 
Нужды нет: у революционных демократов, видно было лучше развито «разделение труда»: роль революционного финансового и информационного спонсора играл другой человек – главный редактор журнала «Современник» поэт Николай Некрасов. Тот был очень зажиточным человеком, даже миллионером – поэтому давал спокойно творить сначала Белинскому, потом тому же Чернышевскому как главе критического отдела журнала. 
Но все обвинения в «предательстве», «отступничестве» и даже подлости(!) пришлось пережить именно Николаю Некрасову как деловому человеку, а не поэту. Вместе с финансовыми удовольствиями он принял и грех на душу, и хулу от собственных недальновидных соратников. 
Но можно смело сказать, что без содействия Некрасова не было бы не только Чернышевского-критика и учёного, но и доброй части классической русской литературы. 
Юлии Тимошенко пришлось САМОЙ финансировать свою собственную революционную деятельность. 
Сама олигарх, она начала борьбу против олигархии как разрушительной силы постсоветского пространства. Она не так зарабатывала, как ТРАТИЛА на демократическую деятельность – заслужив проклятие продажных политологов-сплетников и продажных недалёких журналюг. 
Она заработала священную ненависть целого украинского политикума – самой своей фигурой обозначая личностную ничтожность своих противников. Ведь это именно она экспроприировала Суркиса и Медведчука, добыв ресурсы на социальные выплаты ограбленному населению. 
Напрасно, наверное… 
Между тем именно благодаря деятельности Юлии Тимошенко Украина отличается и от России и от Белоруссии вообще. 
Как в своё время неоценённой осталась роль и Николая Некрасова в судьбе Николая Чернышевского.
Не как поэта, а как главного редактора и владельца «Современника» и после – «Отечественных записок». 
Хотя как поэт – он вдохновлял тех, кто шёл вослед Чернышевскому:
Умрёшь недаром
Дело прочно
Когда под ним струится кровь…
Короче – если нет настоящего диалога общества с государством – обратная связь восстанавливается с помощью бомб, пистолетов и прочих приятных вещей. 
А режим Януковича сознательно хочет ликвидировать свободные честные выборы – не думая, к ЧЕМУ это может привести. 
Ведь с античных времён известно – демократия устанавливается ВЫНУЖДЕННО – чтобы избежать гражданской войны. 
Как только с 1907 года изнасиловали выборы в Государственную Думу – революционное движение пошло по непарламентскому пути… 
Этот скорбный путь повторения прошлых ошибок и трагедий Украине придётся пройти ещё раз – пока не научимся усваивать уроки истории. 
Юля пока что приносит себя в жертву невыученной украинской истории. 
Украина должна чему-то научиться, несмотря на ничтожность ющенок-забужек-монтянок… 
Пока другой героической фигуры не видно.