Дівчат треба захищати :)))

"Зараз я в нього вріжуся". - промайнуло в моїй голові.

Я мчала на божевільній швидкості на велосипеді Хортицьким мостом. Гальма відмовили, кермо ходило ходором. Попереду на скутері їхав якийсь парубок. Дзеркала заднього виду у нього не було, а на мої відчайдушні крики він не звертав ніякої уваги (а може, просто не чув через шум проїжджаючих машин). Я розуміла, що зіткнення неминуче. Несподівано, щось відчувши, парубок обернувся і різко згорнув управо. Я пролетіла мимо.

- Ідіотка ненормальна, тобі жити набридло?!!

Я повернулася на голос і, остаточно втративши управління, вилетіла з проїжджої частини. - Ти в порядку? - незнайомий парубок на скутері пригальмував поруч. - Та ніби... - я підняла очі на незнайомця і зрозуміла, що переді мною… дівчина! Ми з'їхали на узбіччя і доки Надя (так вона представилася) намагалася полагодити мій велосипед, я крадькома її розглядала. Темно-русяве волосся, зібране в хвіст, синя кепка, простора футболка невизначеного забарвлення, літні чоловічі шорти. Синяки на ногах, збиті кулаки, руки і обличчя в подряпинах. Недивно, що спершу я прийняла її за парубка. Абсолютна відсутність на обличчі якихось ознак косметики і...неймовірної краси зелені очі. Через півгодини на моєму велосипеді можна було їздити, не побоюючись за своє життя. Ми йшли вечірніми вулицями і Надя розповідала про себе. Вона з дитинства захоплювалася технікою, займалася ремонтом усього що тільки можна було відремонтувати (починаючи від комп'ютерів і закінчуючи автомобілями), таким чином заробляючи собі на життя. І у свої 19 мала репутацію непоганого фахівця.

Попрощавшись з новою знайомою, я звернула в темний прохід між домами. На хвилину зупинилася, щоб поправити сидіння велосипеду і…впала на коліна від різкого поштовху в спину.

Я спробувала розвернутися, але опинилась прижатою до паркану якимсь дорослим хлопцем. Він методично перевіряв мої кармани в той час, як його напарник доставав щось з моєї сумки.

- Аааааааааааа!!! Допоможіть! – все, що я встигнула крикнути. У наступний момент мені затулили рота. «Ну все, плакав мій новий телефончик…» - промайнула думка. У наступну секунду хтось підскочив до хлопця, який мене тримав і відштовхнув його вбік. Іншому хулігану дістався удар по щелепі.

Я подивилася на свого рятівника. Це була Надя. Вона витирала кров з кісточок правого кулака, а гопники втікали геть з провулка. - Надя. ти - надзвичайна! Спасибі! - Я звичайна. Просто звикла захищати дівчат. Тобі пощастило, що я не встигла далеко піти…в тебе є волога серветка? - Круто ти їх…як це в тебе вийшло? - Десять років займаюся карате. Пішли, проведу додому...і звідкіля ти взялася на мою голову?! - Слухай, а навчи мене яким-небудь прийомам! Будь ласка! - Завтра о шостій ранку на 9-ій лікарні. Не проспиш? - Ні… Так три роки назад розпочалася наша дружба.