Есе. Вівторки з Моррі.

«-Кожен знає, що він помре, повторив Моррі,  - Та ніхто не хоче в це вірити. Якби ми в це вірили, то жили б інакше.»

«У мене не було вибору» - доволі популярна фраза в наші дні. Я і сама  частенько зловживала нею, вірячи в ці слова, як в щось незаперечне і доведене великими розумами. Я чула це з уст інших людей, які карбували в собі ненависть, злобу, жаль до себе, образу на весь світ, бо вони також вірили, що це єдиний вихід який їм даний. І вони йшли за цими словами як худоба на прив’язі, не дозволяючи собі підняти голову на широкий світ, який хоче щоб його нарешті помітили.

«Кожен з нас робить вибір» - ця думка переслідувала мене продовж всіх 152 сторінок і двох тижнів потому. Ми постійно робимо вибір, вибір у всьому: влаштувати сварку, вибрати одяг для роботи, приготувати  яєчню чи вівсянку на сніданок, жити чи повільно помирати. Читаючи книгу, та переглядаючи короткі інтерв’ю, я бачила перед собою семидесяти восьми річного чоловіка з молодою посмішкою на старому обличчі, з жагою до життя, якого можна було б порівняти тільки дитиною, яка тільки навчилась ходити, і яка ще не встигла  пізнати розчарування до цього непостійного світу «дорослих людей». І це не була жага «Я помираю, і треба стільки всього почати робити. Дурень, чому я раніше цього не робив, та вже все занадто пізно», це було щось на подобі «Життя таке прекрасне, що шкода його залишати». Я читала, гортала сторінку за сторінкою, і мене відчайдушно підгризав сором. Коли він говорив про важливість прощати, що образи - це безглуздий і непотрібний тягар, я розуміла, що є люди, на яких я тримаю образу роками, і що я також як те теля на прив’язі, на прив’язі свого вибору. Я закривала книгу, і давала собі час на «подумати». Потім я доходила роздумів про доброту до себе, а саме, що суспільство не заохочує бути добрішим до себе. Що потрібно бути дуже стійким, щоб відкидати те, що псує нам життя. Є якась іронія в цьому. В нашому божевільному, і доволі егоїстичному світі, ми не вміємо бути добрими до самих себе. Світ живе під гаслом «Швидше, Вище, Сильніше». Це лунає з кожного телеканалу, соцмереж, рекламних постерів, гір мотиваційної літератури, з вуст наших рідних, і ми карбуємось цим глибинним переконанням, що ми повинні постійно «бігти». І ми біжимо, якщо повільно – то картаємо себе, а якщо занадто швидко – то дуже швидко досягаєм «фінішу». І тут доречні, ще одні слова Моррі «Ми завжди біжимо. Боїмося зупинитись, щоб зрозуміти, від чого ми так невпинно тікаємо».  Нас змалечку вчать грати ролі гарних дівчаток, сильних хлопчиків, сумлінних учнів, покладистих дітей своїх батьків, успішних дорослих і ще багато хороших прикметників з приставкою «най». І все це пронизано червоною ниткою заборони прояву негативних емоцій: діти не повинні сперечатись, дівчаткам не можна бути грубими, хлопчики не повинні плакати, в щоденниках повинні бути тільки хороші оцінки, а коли ти вже дорослий, здавалося б, що можна розслабитись, прискіпувань стає все більше. «Тобі тридцять, а ти без дітей – О, з тобою явно, щось не так!»,  Тобі 30 і ти самотня жінка – можна ставити хрест, навіть тунель не передбачений. «Що значить, ти хочеш пожити для себе? А як же батьки, старість, гектар картоплі, яка нікому не потрібна? Ти думаєш, це нам все потрібно, ми все для тебе робимо, а  Ти егоїст, думаєш тільки за себе.»,  «Чому ти не носиш сукні, взагалі ти не жіночна і нікому ти не потрібна в твоїх рваних джинсах, ось Аліна з сусіднього будинку вже заміжня, а так внуків ніколи не дочекаюсь».  І це тільки маленька дещиця «правильного» морального арсеналу нашого суспільства. І багато хто здається під такою осадою, щоб опиратись і відвойовувати свій особистий простір, своє право вибору потрібно мати чималу нахабність і волю, і справжню усвідомленість своїх бажань. А в кого дійсно є цей «супергеройський» набір усвідомленої людини.  Таких мало..

Я ловила поглядом кожне слово про важливість розуміння себе «Тут і зараз», я раділа, що досягла просвітлення, поки до мене не дійшло,  що я не маю уявлення, який запах має печиво, яке я так завзято знищувала під час прочитання книги. Мене на мить заціпило, і я відклала книгу і на подив свого чоловіка і кота, почала  дуже ретельно нюхати своє печиво. Воно пахло горіхамиJ.  В цей вечір я більше не читала. Я ходила по квартирі і вивчала такі знайомі, як мені здавалось, аромати мого житла: їжа в холодильнику, квіти в горщиках, шампунь, я навіть понюхала свого кота, який пручався. Коли я дійшла до чаю, мене накрило споминами, один трав’яний збір, який я заварювала майже щодня, переніс мене в минуле, де мені вісім років,  я хворію, на вулиці вже кінець осені, і мене змушують дихати інгалятором з ехінацеєю. Стільки нових, сильних емоцій, від звичайних і буденних речей.

Книгу я читала повільно. Я робила замітки, виписувала цитати, та основою для мене стало переконання постійного вибору. Вибір є завжди, і для свого ж блага, треба навчитись його усвідомлювати. Моррі робив свій вибір. Будучи заручником хвороби, яка помалу, день за днем втісувала його в камінь, він знаходив в собі розуміння і прийняття того стану в якому він перебував. Коли ти спокійно читаєш, тобі здається, що він абсолютно змирився з близькістю раптової немічності і смерті, та Моррі нагадує нам, що вранці, коли ще в будинку було тихо,  і він був на самоті з собою, на нього накатувала образа, гнів,  і жалість. Сльози зрадницьки проривали броваду і від дозволяв собі поплакати, та потім він знову нагадував собі, що жаль в його стані не кращий помічник і потрібно вставати з ліжка і жити далі, скільки б йому не залишилось. Він насолоджувався всім, що більшість нас ігнорує в нашому сумбурному ритмі: музикою, погодою за вікном,  спілкуванням з друзями, їжею, доторками, розмовами. Він читав свій останній, але можливо найважливіший, курс. Коли ти знаєш як помирати, ти знаєш як жити. Коли ти знаєш, що попереду смерть, ти бачиш все, як ніколи, чітко, і розумієш, що дійсно було важливим у житті. Він говорив, що йому пощастило, що він має час для усвідомлення і для того, щоб поділитись цими знаннями з іншими. Щоб його знання могли принести комусь користь в майбутньому.    І ці «живі» похорони, де він ще при житті хотів почути всі ті слова, які зазвичай вже ніхто не чує – це також неймовірний прояв усвідомленості своїх бажань.  В житті  найголовніше – навчитись дарити любов і не боятись бути відкритим для неї. Присвятити себе любові, близьким людям і присвятити себе створенню того, що дійсно має сенс і значення в твоєму житті.

Ця книга є прекрасним прикладом як вибір наших думок впливають на нашу поведінку. Основні принципи КПТ.  Коли є ситуації, і як правильне їх сприйняття вливає на наші емоційні та фізичні реакції, а ті в свою чергу, впливають на поведінку і наслідки.  Якби Моррі піддався жалю, який здається природнім в таких ситуаціях, він би не подарував стільки цінних знань цьому світу, він би не надихнув стількох людей, та і це не так важливо, найголовніше, він би не попрощався з цим світом так як він дійсно заслуговує на це.  Він би болісно погас, як свічка, не почувши від людей всі ті прекрасні слова, не відчувши всю ту любов, на яку він так заслуговує. Та Він вирішив жити тут і зараз до останнього подиху, і з кожної ситуації витягувати приємну сторону. Бути вчителем до кінця. Бути тим ким він дійсно хоче бути, і навіть смерть тому не завадить…