La Transparence du Mal vs Die Klarheit des Geistes

Як вірно помічав Ален Бадью сучасний дискурс не стоїть в "архаїчному" протиставленні добра і зла, а навпаки між "більшим злом" і "меншим злом". Ми опинились в світі, про який казав Аятолла Хомейні, коли казав про сучасний світ, як світ де борються між собою "великий шайтан" з "малим шайтаном", маючи на увазі тоді ще США та СРСР. Основний посил лібералів, якій дуже прозоро і ясно висловив фон Хаєк в тій інверсії, яка на його думку відбувається, коли борешься за добро, то воно завжди обертається злом. Звідси висновок фон Хаєка фактично в тому, що боротись треба за менше зло, лишивши добро осторонь. Але в цій логіці фон Хаєк заганяє себе в кут, бо згідно ж з його інверсією, то варто боротись за зло, щоб стало добро. Це парадокс на перший погляд. Але питання тут в іншому, яке треба задати: а що ми розуміємо під добром і злом? Оце питання, яке сучасні "мислителі" не люблять собі задавати, бо якщо окреслити ці категорії в їх структурному розумінні, то навести формулу чи доказ добра не вийде, ми попадемо в парадокс Гьоделя: засобами системи - системи не довести, а отже система тримається на апріорних категоріях. Це розумів ще Кант, але Кант, який один з небагатьох підійшов до цієї теми критчно, дуже блискуче з неї викрутився, вважаючи ці апріорії "трансцедентними" і звідси вивівши свій ідеальний доказ Бога. Тут до речі цікава різниця, глобальна і масштабна між англо-саксонською філософією і німецькою. Притому, що сам Кант був лібералом, але наскільки він різнився з лібералами з-за Ла Маншу. Ієремія Бентам також викрутився з цього питання, але як? Якщо для Канта добро трансцеденте етичне поняття, то для Бентама все значно простіше - що корисно, те і добре. Інше питання, що те ж розуміння користі у Бентама можна піддати деконструкції і привести знову до парадокса Гьоделя, а Канта так просто не проведеш. Ну але Кант це Кант, а Бентам це Бентам - англо-саксонське примітивне торгашество.

Але залишитись в кантівському розумінні добра ми не можемо, бо "трансцедентне" нам не дає реального окреслення для реальної ситуації, а імператив Канта "робити іншим, те що хочеш для себе" вже взагалі спустить нас до рівня Бентама, або максимум звичайного пустого моралізаторства. Я думаю тут гарна ідея Алена Бадью про "суб'єктивацію зла", коли зло розуміється як те, що веде до виродження і ослаблення самого суб'єкта, а з ним і до виродження певної символічної системи, частиною якої є суб'єкт. Бадью, будучи більш заручником матеріалізму, не пішов далі, а б пішов тут стежкою Гегеля і сказав простіше, фактично словами самого Гегеля з "Феноменології духа" - зло це те, що ослаблює і знищує наш дух, а з ним і дух символічної системи, до якої ми належимо - спільноти, товариства, нації, держави, сім'ї і т.д. І вдумайтесь яке це дає нам інше розуміння добра, самої його категорії, яке виходить за рамки пустопорожньої політичної балачки або банального моралізаторства. Добро тут не "добро не робити", а навпаки "добро робити", "добро боротись", "добро з кулаками", бо воно насамперед має протиставити себе виродженню зла.

І в цьому контексті ліберальна ідея попадає в парадокс. З точки зори кістного банального моралізаторства та "спекулятивної логіки" (як Гегель називав раціональну формальну логіку), ліберали праві коли кажуть, що стремління до великого, ідейність, велика мета ведуть до руйнування "маленького затишного міщанського середовища", ми ж то бачили не одну картину Наполеона, цього "абсолютного духа на коні", як виразився Гегель, що оглядає свій замисел великої нової імперії і побудови нового світу, звідси й ідея "меншого зла", "менш гіршої з усіх зол", а звідси до подолання всіх протиріч "соціальною еволюцією", "контрактом", фактично "угодовством", протиставляючи "великим ідеям", absolute idee суспільство мінімального ризику, комфорту і соціальної толерантності. В цьому питанні Кант своєю ідеєю Zum ewigen Frieden (вічного миру) зійшовся в помислах з Бентамом, що якась "спільна федерація народів світу" подолає протиріччя і наступитт фактично "кінець історії". Але тут Кант попадає в чисту пастку, що виставив фактично сам собі. З однієї сторони він закликає на принципі "розуму" покінчити з усіма протиріччями, але ж з іншого він сам критикує саму ідею "чистого розуму", який міг би бути базою цього зняття протиріч. Все має свою ціну, як відомо. Треба вбити дух. Коли Ніцще каже, що все підкорене Der wille zur Macht (воля до влади) я думаю його треба перефразувати. Вірніше не так, відомо, що його книга "Воля до влади" була складена і названа його сестрою Елізабет, відверто кажучи не грандіозних розумових здібностей особою, я думаю Ніцще ніколи не мав на увазі "жагу до влади", як це часто примітивно розуміють. Знаючи контекст Ніцще він радше казав про Der wille zur Gewaltigkeit, волю до величі, не в сучасному сенсі "попсової знаменитості", німецьке слово Gewaltigkeit значить одночасно і велич, і могутність, і грандіознсть. Це те почуття, яке змушує нас "шукати Америку та Індію" в боротьбі зі стихією, це те що змушувало нас ще донедавна підкорювати космос і творити революції заради блага всіх. Це те почуття, що прокидається в нас при вигляді величі пірамід чи колізея. Це дух в його гегелівському сенсі, як воля до реалзації ідеї. 

І тут Гегель у "Феноменології духу" висуває ідею, від якої бідолашний Карл Поппер пускає соплі і слюні. Завдання держави не забезпечувати комфорт, а забезпечувати потрібний рівень тонусу нації, щоб вона не втрачала свій дух. Тобто тут і висувається діалектичне протиріччя - держава Гегеля спроба створити 100% духу, ліберальна держава -  спроба створити 100% безпеки і комфорту. Але одне з двох, тому дух має бути знищенний в ліберальний концепції.  І тут стає зрозуміло, чому лібералізм зло - не тому, що він зло апріорі, а тому, що він знищує національний дух на догоду "комфортному суспільству споживання". Саме тут і виникає суспільство прозорого зла, світу після оргії - це всесвітня меланхолія, бо оптимізм модерну до цього був занадто сильним почуттям. В Постмодерні всі почуття мають бути рафінованими і всі мають стати посередніми і ніякими. Але сама ідея 100% безпеки і комфорту має протиріччя сама в собі, як і кожна річ якщо вірити Гегелю. Воно чітко виражено у Френсіса Фукуями у книзі "Державне будівництво: уряд і світовий порядок у 21 столітті" (State-building: Governance and World Order in the Twenty-First century). Апологет ліберальної демократії доходить до висновку, що сучасності потрібна "сильна держава" в сенсі ліберального авторитаризму. Тотальна безпека вимагає тотального контролю. А оскільки держава не плекає національного і особистого духу (ліберали на таку пропозицію вам одразу ж відео з Берліна та Рима 30-х почнуть крутити), то виникає необхідність створення тотальної машини, незалежної від волі людей, але такої, що забезпечить комфорт. Все має стати авторитарно прозорим - чіпи слідкування, повселюдні камери стеження, бюрократичний апарат регламентації і т.д. Тобто ми повертаємось в старий добрий тоталітаризм, від якого волали ліберали в ХХ ст., але це тоталітаризм нового штибу - це не культ особистості, а культ бюрократичної машини і тотальної уніфікації індивідів. 

Тут Фукуяма, який на початку своєї творчості ще намагався перевести Гегеля на ліберальні рельси, повінстю від нього відмовляється. Гегель аналізуючи демократичну республіку у Франції був категоричним противником як демократії, так і республіканства. На його думку сама ідея etat-nation у Франції значила бюрократичну механізацію і унітаризацію самих індивідів, він протиставляє їй ідею Германської імперії, побудованої на німецькому праві і " станову монархічну демократію знизу". Саме в такому парадоксальному контексті Гегель і мав на увазі термін "правова держава", який в нього вкрали ліберали. Але Гегель не був класичним демократом, він був радше класичним легітимістом і росходився у думці суверенітету з лібералами, Гегель писав, що право нації не складає суму прав громадян країни, а лише довління національного права над кожним індивідом. Це явно не "концепція прав людини". А у Франції він бачив лише розростання бюрократичного механізма, котрий і довліє над нацією замість права. І от Фукуяма, котрий, невдало на мою думку, ще у "Кінці історії" намагався підлаштувати ідеї Гегеля під своє розуміння, в "Державному будівництві" від них відмовляється і переходить до ненависного Гегелю "французького варіанта" бюрократичного монстра. Тут і замикається діалектичне ліберальне коло. Фукуяма нам каже, що щоб зберегти лібералізм нам потрібен авторитаризм, котрий тільке і здатен забезпечити 100% комфорту і безпеки.

Але чому ж навіть нарощюючи бюрократію та репресивний аппарат ліберальна держава не зданта забезпечити безпеку і комфорт? Бо навіть в цій логіці Фукуями вже приховане протиріччя. Це нормально, ми ж дивимся з точки зору Гегеля, а тут кожна категорія містить саме в собі протиріччя. Треба звикати. Звернемось до Юнга. З чого складається психіка людини за Юнгом? Зверху Супер-Его - культурна надбудова, потім Его, потім іде аніма/анімус (чоловіча/жіноча душа) та її тінь, ну а знизу монстр всіх психозів - колективне несвідоме. І ось коли колективне несвідоме вступає в конфлікт з Супер-Его, Его відсіює все зайве в область тіні (Schatten). Тобто з цієї логіки чим більше ми вибудовуємо прозорість - тим більше згущаємо темряву (у Юнга прямо як в Гегеля). Саме тут в тіні зберігається те, що ще Фрейд називав як "невдоволення культурою". Тут треба зазначити, що ці тези Фрейда треба читати виключно в інтерпретації Юнга. Невдоволення конкретно культурою в її шпенглерівському сенсі немає, бо культура і є колективним несвідомим. А ось цивілізація в її шпенглерівському сенсі, тобто не збудована на базі національної Традиції будова - так.Тому Юнг би сказав "невдоволення супер-его", а не культурою. В цьому базовому протиріччі між цивілізацією і тіню Фрейд був правий, але як завжди замість подивитись в глибину, він заглянув лише собі в штани. Але що саме являє собою ця "тінь" в світлі сучасності, позбавленого духу суспільств споживачів?

Для відповіді на це питання згадаємо Ніцще. Ніцще писав, що якщо в людини немає "волі до влади" (а читати треба духу в гегелівському розумінні), тоді людиною рухає її повна протилежність - ресентимент (від фр. Ressintement - "озлобленність"). Ресентимент за Ніцще люмпен-філософія "безсильної заздрості і злоби", фактично повстання жлобів, що породжується відчуттям власної неповноцінності. Споживачі, позбавлені суспільним дискурсом духу, перетворюються в вічно ворчащий ресентиментий потік, котрий сам породжує свої власні "цінності" і "мораль", а потім ввзагалі може вибухнути. Яскравим прикладом такого вибуху рессинтемента були повстання мігрантів у Парижі в 2006 році. Фактично озлоблені мігранти не висували ніяких вимог чи лозунгів, вони просто озлоблено і ненависно знищували свої власні ж квартали. Коли місцеві мусульманські фундаменталісти спробували увести релігійний дискурс у це безсенсове повстання, "повстанці" спалили мечеть. Коли приїхала збуджена делегація ліваків і спробувала надати повстанню "класовий аспект", мігранти погнали звідти і ліву інтелегенцію. Це був бунт "бессмысленный и беспощадный". Те саме і в Швеції нещодавно. Але не тільки мігрантів можна взяти до прикладу. Яскравим прикладом ресентименту є також і ледь не кожномісячні безсенсові масові розстріли в США - америкоси стріляють один одного просто так, не маючи ні сенсу, ні мети - просто масові вбивства. Те саме в Греції. Чого такий масштабний рух ніяк не сконцентрується і не скине ненависний грекам уряд? Тому що лівацько-анархічні повстання настільки ж ресентименті, безцільні, що просто перетворюються в масову драку і хаотичне руйнування. Інша справа коли за бунтом стоїть ідея. Але коли ідея - це небезпечно, що розуміє навіть грецький уряд, тому і репресує правих.

Це все дуже добре описав в своєму романі "Двійник" Федір Достоєвський. В романі головний герой мілкий чиновник Голядкін, мілка і слабка людина, котра явно страждає комплексом неповноцінності. І ось раптом у Голядкіна з'являється його двійник, але якщо сам Голядкін добра і простодушна людина, то його двійник мілкий інтриган, брехунець і загалом дуже слизька людина. В цьому сенсі двійник Голядкіна і є його тінню в юнгівському розумінні.

Отже ліберальна держава на одному кінці має ідею 100% комфорту і безпеки, що досягається авторитарним бюрократичним апаратом і створенням безсенсової істоти споживача, а на іншому - "суспільство напруги" з невротиком, котрий іноді перетворюється на рессентиментного психотика. Це нагадує нещодавний толерастний фільм "Дитя людське", вигрести всю політкоректність звідти і ми побачимо цікаву картинку - Лондон майбутнього, де з одного боку тотальний контроль і поліцейська держава, а з іншого бруд, трущоби, гетто, теракти і масові психози. Звісно ще не в такій стадії, як у фільмові, але десь туди йде.

З іншого боку Гегель не пропонує нам "ідеального майбутнього" без протиріч з комфортом і безпекою, таке суспільство про яке мріяв Дельоз "гладка поверхня для ковзання". Протиріччя існують завжди, але саме наявність духу здатна подолати його силою волі і вивести націю на новий рівень. Саме в цій боротьбі з протиріччями і обставинами сенс історії, постійна відповідь на виклики часу. Саме держава базована на національному дусі в змозі до реалізації духу абсолютного, надання існуванню сенсу. Гегель пропонує замість "безпеки і комфорту" - сенс. Страшний вибір, чи не так? Саме тому в назві я написав німецькою Die Klarheit des Geistes - прозорість духу. Це протиставлення сьогодення: прозорість зла проти прозорості духу. А жити в матричній симуляції чи прийняти реальність - кожен обирає собі пігулку сам.