Європейські "нові праві" ч.6

Безкомпромісна оцінка представниками європейських "нових правих"  самих основ сучасного світу, виявлення причин його глибокої кризи і занепаду, зробила з їх ідей дещо накшталт "філософії непримиримих істин" для тих, кого цей світ і його тенденції цілком задовольняють. Незабаром по офіційній появі "нових правих" у Франції їх спробували маргіналізувати - у кращому випадку, а в гіршому - дискредитувати рух як чергову "фашистську реінкарнацію". Після невдалої спроби замовчивути новий плин думки, її неприятелі обрали тактику астракізму . Міркування "нових правих" часто підносяться у вельми деформованому, карикатурному вигляді, їм відмовляють навіть у можливості дебатів і діалогу на підставі їх нібито одіозного характеру, "дурної" репутації, створенням якої зайнялися самі автори безапеляційної критики. Окрім такої дискредитації ставилася мета збудження ненависті і нетирпимості, що мала застерігати публіку від читання творів "нової культури", посилання на них та обговорення (порівняйте методи лукашенківської пропаганди, скеровану проти "свідомих панів", "націоналістів" та інших "ворогів народу"). Показовий в цьому сенсі вислів, який дозволив собі по відношенню до "нових правих" головний редактор соціал-демократичного щотижневика "Le Matin": "Любі дебати мають виключати людей і ідеї, чиє виявлення навіть не повинно існувати у демократичному суспільстві". Прикро, але в ім'я оборони демократії від "правого реваншу" багато die-hard "демократів" готові відмовити своїм опонентам у фундаментальному демократичному праві - праві на свободу слова. Ось як реагує на це А.де Бенуа:

"Якщо вірити деяким людям, свобода слова обмежується лише толерантими висловлюваннями. Але насамперед тут вона тільки починається; принаймні так завжди визначали свободу ті, хто змагався за її перемогу. Свобода слова не мала б ніякого значення, коли б нею могли би користатися лише для того, щоб поширити лише такі думки, які кожен би визнавав за слушні і розумні. Бо вона - перша передумова вільного розвитку ідей і разом з тим існування демократичної дискусії".

"Нових правих" найчастіше звинувачують у расизмі, ксенофобії і фашизмі, мовляв, це всього навсього більш інтелектуальний замінник ультрпправої ідеології. Однак насправді все далеко не так просто і однозначно. Безперечно расова (і ширше біологічна) проблематика користується певною увагою "нових правих", але їх погляди ніяк не можна назвати расистськими. По-перше расизм не можна окреслити як надання переваги ендогамії (єврейський народ, наприклад, не в останню чергу зобов'язаний своїм виживанням забороні змішаних шлюбів). По-друге расизм - це теорія, яка твердить, що поміж расами існує ієрархія з поділом рас на "нижчі" і "вищі", що вартості індивіда цілком виводяться з його расвого походження і що раса констатує центральний факт людської історії. На думку "новой культури" усі ці твердження хибні. Расизм не хвороба розуму, народжена "досучасними" примхами і забобонами. Ця доктрина - історично датована і походить з наукового позитивізму, згідно з яким можна "науково" вимірять з абсолютною точністю людські спільноти, і з соціального еволюціонізму, який намагається описати історію людства як унітарний процес, поділений на "стадії", що відповідають різним етапам "прогресу" (ніби деякі народи були більш "прогресивними", більш "розвиненими" ніж інші).

Всупереч расизму існує універсальний антирасизм та дифференційований антирасизм. Перший походить з тих самих основ, що і відкидаємий ним расизм. Вони мають аллегорію щодо відмінностей, універсальний антирасизм не визнає їх, а замість того культивує одну суспільну належність до цілого виду і намагається розглядати специфічні відмінності як перехідні та другорядні. Зводячи інше до однакового через ассиміляційну перспективу, універсальний антирасизм за визначенням не здатен визнавати і шанувати інаковість за те, чим вона є. Дифференційний антирасизм "нових правих" виходить з того, що різномаїття людських видів скаладє справжнє багатсво.  Він намагається надати позитивне значення "універсальному" не всупереч відмінностями, але грунтуючись на них. А.де Бенуа твердить:

"Я вірю, що ця різномаїтність є скарбницею світу і що егалітаризм знищує її. Для цього треба не просто шанувати інших, але всюди живити найбільш законне бажання, яке тільки може бути - бажання стверджувати індивідуальність, неподобну ні до чого іншого, боронити свою спадщину, залишатись тим, ким ти є. І з цього виникає фронтальне розходження як з псевдоантирасизмом, який відмовляє у відмінностях і з тим небезпечним видом расизму, що також заперечує інаковість, заперечує різномаїття".

Для "нових правих" боротьба з расизмом не зводиться до заперечення рас і бажання розпустити їх у недиференційованій масі. Навпаки, боротьба з расизмом має на увазі скасування і расової виключності, так і асиміляції: ні апартеїд, ні плавильний котел.

"Нові праві" не мають ворожості до інших рас. А.де Бенуа каже:

"...Натовпи мігрантів не збагатили ані себе, ані нашої держави. "Дика" міграція своєю злочинністю принесла державам тільки одні проблеми та гігантські труднощі. І результат цього - втрата культурної ідентичності, як їхньої, так і нашої".

Через свій широкий зріст і масові масштаби іміграції, яку ми бачемо сьогодні у Європі - вона безумовно негативне явище. Вона існує головним чином як кшталт примусового викорінення, причина якого передусім економічна - спонтанні або організовані рухи з бідних перенаселенних країн у багаті країни, які знаходяться у демографічній кризі. Є так само і символічна причина - привабливість західної цивілізації, як взялася за винищення традиційних культур на користь споживацького способу життя. "Нові праві" в першу чергу покладають відповідальність за це в першу чергу не на мігрантів, а на індустріальні ліберально-демократичні суспільства, які звели людину до рівня позбавленного місця товару, систему, яка "завезла мігрантів і не відсилає їх обратно". Іміграція не бажана не для прибульців, які змушені покидати рідні краї, де вони приймаються лише дублери робочої сили, ні для тутешніх мешканців, які проти свої волі стикаються з брутальними змінами у своїх людському і міському оточеннях. Якобінська держава змогла лише запропонувати модель поглинання і ассиміляції чужинців у абстрактному громадянстві, котре не визнає колективних ідентичностей і культурних відмінностей. "Нові праві" вбачають співпрацю з чужинцями лише через розділення громадянства і національності.

Підозра у фашищзмі грунтується на поверховому знайомтсві з ідеями Nouvelle Droite. Згідно з чорно-білою логікою, що вживається до них, фашистом можна було б назвати і американського президента Джона Фітцджеральда Кеннеді, який колись сказав: "Не питайте, що для вас може зробити держава, поцікавтеся краще, що я можу зробити держава". Розуміння держави "новими правими" дуже близьке до розуміння її генералом Шарлем де Голлем, винуватити якого у фашизмі нонсенс. Голістська політична філософія визначає державу як те, без чого не можливо установити ні порядок, ні справедливість, ні зовнішню безпеку, ні внутрішню безпеку. Держава найважливіший інструмент політики, яка творить стабільність, вона повинна віддавати накази в інтересах Батьківщини і може навіть вимагати людських пожертв; держава знаходить своє найвище виправдання у тому, що виконує роль вартового, охоронця, спостерігача, але так само і рішучій обороні інтересів особного інидвіда. При чому тільки сильна держава здатна дати індивіду можливість почуватися свободним. Суспільства і держави мають права, мають права і нації. Людина не може відкидати державу, не відмовлячись при тому від самого себе і від своїх прав. Коли держава не здатна забезпечувати свої функції, коли воно несправедливе, антинаціональне і тоталітарне - в цьому винна не державна організація, а конкретні уряди і керівники, які прикриваючись суспільним інтересом, за допомогою держави забезпечують свої власні інтереси або нав'язують їх у якості панівної ідеології. Задача політичного змагання - в обороні державної влади від демагогів та авантюристів, що намагаються нею заволодіти. Автоматичне ототожнення усіх хто бажає бачити мсіцну і авторитетну державу, а так само і етнокультурну ідентичність замість безмежного вільного ринку, "порядку" транснаціональних корпорацій і сірого натовпу, де усі (білі, чорні, жовті) перемішані...

Проти курсу "нових правих" неодноразово проводилися серйозні медіа-кампанії залякування. 13 липня 1993 року газета "Le Mond"  надрукувала "Заклик до пильності" ("Appel a la vigilance") - відкритий лист сорока французьких і європейських діячів ( у тому числі Умберто Еко, Жак Дерріда, Пьєр Бурдьє), які закликали "уважно слідкувати за всіми діями ультраправих". Підписанти так само зобов'язалися не брати участі у виданнях, зустрічах, теле- і радіопередачах з людьми, пов'язаними з "крайніми правими". "Заклик до пильності" був переважно скерований супроти Nouvelle Droite/Nouvelle Culture. Склалася, як це коментували "нові праві"  парадоксальна ситуація: колишні радикальні теоретики, нонконформісти, творці підривних текстів фактично стали на оборону ліберально-буржуазних суспільств і глобального капіталізму, на оборону споживацького і тезнократичного МакГлобуса, фатальної гомогенізації світу і створення майбутнього "палнетарного супермаркету".

Кампанія дефомації проти "нових правих" , не змогла принизити їхню роль та позбавити їх потенційних прихильників.  Стиль "нової культури" - стриманість, пристойність, солідарність, грунтовність - вабить багатьох представників інтелектуальної еліти. Серед сотні видантих мислителей, наковці, діячів і людей мистецтва з європейських і американських країн, які співробітничали і співробітничають з GRECE, можна пригадати хоча б лауреата Нобелівської премії К.Лоренца, археологів М.Гімбутас, Л.Кільяна, істориків релігії М.Еліаде, Е.Паламе, істориків П.Шаню, Ф.Дюрана, Ф.Альтгайма, лінгвістів Ж.Одрі, Г.Гіпера, антропологів К.Куна і Б.Лундмана, генетиків С.Дарлінгтона, Є.Гафмайера, Д.Райфа, психологів П.Дебре-Рітцена, Г.Айзенка, медиків К.Бернарда, Ж.Цванга, письменників М.Друона, М.Брадеша, А.Кестлера, Е.Йонеску, політиків М.Понятовського, У.Босі та інших.

На наклепи і спроби обмежувати свободу слова у Франції А.де Бенуа від імені "нових правих" відповідає:

"У нашій країні, як і в деяких інших, існує група інтелектуалів, що мають достатньо мужності для об'єднавчої  ініціативи супроти нової інквізиції; поки ми живемо - ми будемо продовжувати говорити.  І поки ми живемо - ми будемо і надалі говорити відмінні від інших слова і боронити привілей критичного мислення. Нарешті, допоки ми живі - ми продовжимо брати участь у роботі думки. У момент, коли конформізм знаходиться у своєму апогеї, йдеться про те, щоб апелювати до самотніх вільних душ і нескорених сердець".

"Нові праві" згенерували і накопичили великі маси знань, які, не маю сумніву, рано чи пізно будуть затребувані громадськістю. Значушість "нової культури" виявляється не тільки в тому, що вона стала чинником панєвропейського масштабу - окрім Батьківщини, Франції, її міцні осередки існують у Німеччині, Бельгії, Іспанії, Австрії, Англії, Португалії, Греції (відбулося і проникнення їхніх ідей і у країни колишнього соціалістичного лагерю: Хорватію, Угорщину, Румунію, Польщу, Литву, Латвію, Україну), але так само в тому, що бодай у перше в новітній історії з'явився рух, який веде невпинну грунтовну і принциповну роботу для відродження і об'єднання Європи. Єдиної Європи різноманітних корінних етносів, зі своїми культурними основами і давньою спадщиною. Вже сам цей чин, наслідком якого є виникнення багатьох блискучих ідей і проектів, озвучених "новими правими", вражає і викликає увагу. Поки ще вельми далеко до реалізації цих ідей, а тому робота, як і належить кожній гідній справі, буде продовжуватись. Дивлячись з перспективи пройденого шляху, А.де Бенуа нещодавно підсумував:

"Нашим завданням була зміна ідей і концепцій через енциклопедичний процес, створення структурованого дискурсу у кожній галузі мислення і знань. Я неможу сказати, що мета вже досягнута. Пройшло тридцять років - робота продовжується".

Погляди "нових правих" - далеко не універсальний набір готових концепцій. У кожної європейської країни своя специфіка і відмінності, має їх безперечно і Білорусь. В нашій країні, яка напевно знову опиниться у стані interregnum, ідеї "нових правих" можуть послужити певним орієнтиром всім тим, хто хоче її аутоетнічного існування і розвитку. Однак за всією специфікою, разом з суспільими етнокультурними коріннями є дещо, що лучить всі європейські народи сьогодні, який насправді нагадує кульмінацію "залізної ери". Дуже добре сказав з цієї нагоди Валянцин Акудовіч: "Білорусь сьогодні - це Франція завтра. Коли культура як ціле перестає бути основним фундаментом буття, то всіх нас чекає однакова доля. І, напевно, єдине що незабаром нас буде відрізняти один від одного - це кількість волі до спротиву ситуації Ніде і Ніщо". Франція має людей, які цьому протистоять. Чи є такі у Білорусі? (А в Україні? - моє)