Рафінований кінець

Герман Гессе "Der Steppenwolf"

Кінець сьогодні став популярним трендом для означення суспільних явищ. Причому оцінки кінця можуть бути діаметрально протилежними. Жан Бодрійяр з сумом і навіть дещо з жахом описував кінець соціального і кінець трансцедентого. Френсіс Фукуяма навпаки з радістю описував кінець історії. Джон Хорган сухо констатував кінець науки. Суспільство тотальної есхатології змінило суспільство тотального прогресу. Справді цікаво, старі суспільства помирали с тріском і грохотом, валили цілі вічності у вигляді тисячолітніх імперій, а ось Новий час помер як старий сифілітик, мовчки, трохи подригавшись в конвульсіях і пустивши піну. Дійсно апологети прогресу здається вже радіють рефлективно  та інертно, сподіваючись на наукові досягнення. В початку ХХ століття кипіли спори, нобелівські лауреати були на рівні титанів і хто не знав Ернеста Резерфорда чи Сантьяго Рамона-і-Кахала? Сьогодні вчені займаються створенням кращого функіонально поліетеленового пакета. Хорган вірно зауважував, що раніше Нобелівську премію давали тому, в кого відкриття гучніше, хто зробив епохальний крок. Зараз будь-яку нову суміш для правльного порошка витягують на рівень сенсаційного відкриття і прискіпливо намагаються віднайти серед тисяч посередніх робіт, яка з них сенсаційніше. Вченні вже не займаються вивченням світу, вони займаються прикладними спробами вдосконалення девайсів і при тому насміхаються з тих мрійників, типу Едварда Віттена, котрі ще намагаються пізнати сутність Всесвіту. Є такий жарт серед американських фізиків щодо теорії суперструн, котра сьогодні одна з небагатьох намагається зазирнути за край: "Зустрічаються два фізика, один каже: ти знаєш скоріш за все Всесвіт складений зі струн - І що? - І нічого". Так вони жартома показують, що їм насправді глибоко плювати на ті струни, якщо з них не можна зробити поліетеленовий пакет. У 80-х вона ще була популярною, коли вважалося, що вона принесе практичні результати, коли вони в перспективі стали недосяжними, її закинули і вся сенсаційність зішла на ні. І їх можна зрозумити, міщанин вимагає нових девайсів і нових пральних порошків, а не теоретику щодо причин Всесвіту. Його навчили утилітаризму самі науковці і цей утилітаризм з'їсть їх. Вони витратили мільйони євро, щоб знайти бозон Хіггса і зараз постало питання, ще серйозніше для наукового істемблішменту, бо їх питають прямо: що ми з цього матимо? А перспектив утилітарного використання мільйонних результатів БАКа поки що не видно і "остання людина", їхній утилітарний примат, колись і дуже скоро їх запитає: що нам з того? І Стівен Вайнберг може скільки завгодно писати петицій з приводу того, що гроші бюджету переходять з теоретичних галузей в практичні, його ніхто не слухає. Він герой старої епохи, для останніх людей він лише "мудрьонний чудак". Їхні герої це безіменні винахідники нових формул для прального порошку.

Кінець не значить зникнення. Кінець трансцедетного не значить зникнення храмів, зникнення ворожок на блакитних екранах 

В цьому есхатологічному ландшафті можна все. Можна бути націоналістом, віруючим, можна бути навіть революціонером. Але все це має бути рафінованим. Ти можеш бути релігійним лише у відрізку маршруту з дому до храму і не приведи Боже винести свою релігійність за чітко визначені кордони відрізку. Показово як у Великобританії вже заборонено ходити з релігійними символами в державні заклади. Зрозуміло чого: остання людина боїться, це екзестенційний страх, бо інша релігійна людина свідчить про, те що є істоти, для котрих комфорт, споживацтво та матеріальні блага не є вищою цінністю. Це страшна істота для останньої людини, це коріння фашизму, це коріння іншої породи, остання людина дивиться на цю істоту, як на кіноцефала, що увірвався в затишне бюргерське місто. Можна бути націоналістом, але лише у відрізку між виборчою скринькою та домівкою, за межою цих кордонів можливий лише рафінований фетиш у вигляді філателізму державинх символів та збирання народного мертвого фольклору. Можна бути революціонером, але лише на площі чітко очерченої нарядом ОМОНа, що захищає державні установи. Можна волати лозунги, але заборонено брати пошту і телеграф. Коли хтось переходить ці межі, там за межею починається справжнє життя, там пульсує Всесвіт, але останній людині там страшно, йому затишно в цих кодронах мертвої площі, де як у Плюшкіна в коморі, нагромаджені якісь мертві предмети побуту. Ні, кінець не значить зникнення, кінець значить лише рафіновану смерть. "Ми знайшли щастя - кажуть останні люди і моргають", як написано у Ніцще.

Є звісно й інша категорія людей, це ті про кого писав Герман Гессе та Фрідріх Ніцще. Це степовий вовк Гессе (вірніше Stepennwolf, я думаю це особлива категорія, її не варто було перекладати), котрий рухається в картонному світі міщан, не знаходячи для себе нічого вартого уваги або Заратустра Ніцще, котрий одиноко покидає місто, тягнучи за ногу труп канатоходця. В свій час в середовищі ліваків було модно порівнявутати себе зі Steppenwolf на кожному вуглі, але я більшості з них не вірю. Вони часто моргають. Бо Steppenwolf живе в особливому просторі, як казав Хайдеггер, це "зазор між сущим та буттям". Коли про це казала Ульріка Майнхоф, я їй вірю, вона десь там і існувала - поза системою. Я вірю, що десь це відчуває Беата Чепе, але більшість "інтернетних вовків" навряд чи. Доля Steppenwolf'а не сулить нічого позитивного, найчастіше він герой драми, він або сходить з розуму, як Гаррі Геллер у Гессе, або скочується у відвертий асоціальний маргінес, в кращому випадку стає аскетом, в гіршому - терористом, як Майнхоф та Чепе. Але від цієї драми Steppenwolf'а тягне живим, відчувається подих чогось справжнього, а від останньої людини тягне смородом смерті. "Що таке любов? Що таке творіння? Устремління? Що таке зірка? - так запитує остання людина і моргає", як писав Ніцще.