Protektanto!

Protektanto!

В тебе якісь проблеми чи ти мене про щось попереджаєш? (Начебто, до твого дня народження ще далеко...)  Чому вже який день поспіль прокручується давній ( дуже давній) епізод?  Коли мене раптово запитали:  « А що не любите?», я відповіла останніми двома строфами вірша Володимира Висоцького  «Я не люблю».  Ти один, який сидів  сам на останньому місці середнього ряду,  емоційно відреагував  на цей вірш. Так, мабуть, співпало, що щось примусило тебе , відкинувши голову, закрити обличчя обома руками. А потім, перехрестивши пальці рук, покласти на них голову. І не відривати її від столу тривалий час….

Я ж можу і сьогодні ( як і тридцять років тому, коли вперше прочитала цей вірш) підписатися під кожним із рядків, які наведено нижче:

«Я не люблю фатального исхода -
от  жизни  никогда не устаю;
я не люблю любое время года,
когда веселых песен не пою;

я не люблю холодного цинизма;
в восторженность не верю и еще,
когда чужой мои читает письма,
заглядывая мне через плечо.

Я не люблю, когда на половину
или когда прервали розговор;
я не люблю, когда стреляют в спину -
я, также, против выстрела в упор!

Я ненавиджу: сплетней в виде версий;
червей сомненья, почесть и иглу;
или когда все время против шерсти;
или когда железом по стеклу.

Я не люблю уверенности сытой -
уж лучше пусть откажут тормоза:
досадно мне коль слово "честь" забыто
и коль в "чести" наветы за глаза!

Когда я вижу сломанные крылья
нет жалости во мне и не с проста -
я не люблю насилье и бессилье
(вот только жаль распятого Христа)!

Я не люблю себя, когда я трушу…
Досадно мне, когда невинных бьют.
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
тем болем, когда в нее плюют.

Я не люблю манежи и арены -
на них милльен меняют по-рублю…..
Пусть впереди большие перемены:
я это - никогда не полюблю!»