Воскресіння близько!

/З блогу Андрія Бондара/

Мене завжди дивувала наявність соціалістичної Куби і капіталістичного Тайваню просто під носом, відповідно, в США та Китаю. Іноді мені здається: якби було бажання великих країн і обґрунтована доцільність їхнього неіснування, їх би не існувало в сучасному вигляді. Але ці острови для чогось і всупереч усьому існують. Особливо дивує живучість кубинського режиму.

Скільки вони мали шансів упасти під тиском блокад і вмерти з голоду? Але тримаються. Бо в тих, хто колись визначав світовий лад, були домовленості. Наприклад, "ви не чіпаєте Кубу – ми не рухаємо Тайвань".

Сама система цих домовленостей грішила засадничим цинізмом: від бажання людей, які населяють ці острови, не залежало нічого. Скільки Кастро згноїв дисидентів, які, по суті, плювали проти вітру і йзаймалися ідеалістичними речами, без надії сподіваючись? У процесі життя нічого не можна було змінити. Такі правила: "пропав або пропав". Чи виїхав – у кращому разі. І все – заради гармонії паритету систем, на якій тримався світ.

І ось вам Україна...

Ми, звісно, не острів, маємо не лише північно-східний кордон, були в числі країн-членів ООН як УРСР і навіть кілька років володіли ядерною зброєю. І не Центральна Європа з Прибалтикою, які швидко змогли змінити геополітичний вектор. Про нас теж колись, думаю, домовилися ще на самому початку. Втім, ми й не стали бігти на Захід, бо і не хотіли, і ніяк не могли – з нашою економікою, демографією, відсутністю еліт і комуністичними номенклатурниками та криміналом, які стали владою.

Однак за 23 роки існування країни очевидною стала головна істина: ми не можемо далі перебувати у межах російського впливу. Цей статус особливо обтяжливим і принизливим став в інформаційну епоху. "Домовленості" стали впоперек горла вже кільком поколінням, а ідіосинкразія щодо імперії і її режиму виникла в людей геть далеких від націоналізму.

Російська "умма", чи то пак "русский мир" – світ, у якому вихолощено нормальність, смак, доцільність – природне гальмо, причина фрустрації мільйонів людей. Світ, де все будується на праві сильного і безправ'ї слабкого. Подальше перебування в Мордорі загрожує антропологічною катастрофою для українців. Люди не хочуть більше жити в ситуації, де вічно перемагає негативний відбір, беззаконня, панує воля тупого та жорстокого, а майбутнє може просто не настати. Тому багато хто каже, водночас, патетично і слушно, що наш Майдан – боротьба добра проти зла. Це не метафора. Все саме так.

Антропологічний вимір нашої революції цікавий як реакція на несправедливість і вічність та безкарність зла на всіх рівнях. Сьогоднішні спроби Росії розірвати України, крім вгамування імперських амбіцій, мають на меті теж не пустити українців в історію, залишити будь-якою ціною їх у своєму загоні, у злі, в тупій вічності Малевичевого "Чорного квадрату", де всі мертві вже від самого народження. Бо живуть без волі, делегували свою волю системі ще до свого народження. А тому вся дотеперішня політична діяльність Путіна і всієї системи тепер зосереджена на нас. Тому що для росіян дозволити вийти нам з-під контролю означає дозволити це собі. Ми ж "единый народ". А якщо так, то "куда это мы?! Ану, стоять..."

Панічність не лише у факті "великої поразки" радянської системи, а в можливості, ймовірності для радянської, російської людини тут і тепер, на канонічних територіях Тартару і Мордору, жити і будувати життя по-іншому: вільно жити, вільно вибирати, вільно працювати і вільно вмирати своєю смертю. Без візантійщини, фантомних болів, комплексів, фобій, безглуздої загибелі за царя, Сталіна і "Газпром" і нічим не обґрунтованого месіанства. Просто жити. Українець – це людина, що хоче вільно жити. Боже, як усе просто і як недосяжно...

Тому коли кажуть "Путіну потрібна вся Україна" – це не гіпербола. Так, йому потрібна вся Україна – від Сяну до Дону, а не лише Ґуантанамо-Севастополь. І тепер, як і в часи ІІСВ, знову стають до болю актуальними слова Степана Бандери про те, що – не пам'ятаю дослівно – "тепер, коли прийшли москалі, нашим життям стане смерть". І в нас немає вибору. Плювати на домовленості цих газотрейдерів з нацистським і сталінським минулим – в нас немає вибору. Якщо ми хочемо бути. А ми хочемо, я знаю. І зможемо. Я теж знаю. Тому що за нами правда. Хто знає мене, знає також і про те, що я собі такого пафосу майже не дозволяю. Тепер дозволяю.

Без паніки, друзі. Ми не кубинські дисиденти. Нас мільйони. І ми європейський народ.

Мені було погано, але тепер, після написання цього тексту, стало краще. Сподіваюся, комусь теж стане трохи легше. Не розпачайте, друзі. Не впадайте у відчай. Більше оптимізму. Воскресіння близько!