Лірика сум, омана, біль все змішалося ...

Нестримано гірським струмком
Сльози їдучі по щокам лила
Він залишив тебе, неначе все лиш сон
А ти його кохала, кохала!

І вщент розбившись, на маленькі скельця
Твоя душа волає в далечінь
Що її без нього в цьому світі не живеться
Життя без нього, що гіркий полин!

Та він не чує в іншої обіймах
В тенетах іншої солодких наче мед
Кохання наче птах його в руках не втримать
І не сказати, як воно вчинить наперед!

Його кохання вже втекло від тебе
І він пішов, ні слова не сказавши.
Його забути тобі лише треба,
Але ти не забудеш всі образи!

Ти ж теж людина маєш право знати,
Що більше йому вже не потрібна.
Хіба так можна: телефона вимикати,
Неначе то не ви, а ти лише в усьому винна!

У чому винна? В тому що кохала?
Що лише ним одним жила на світі.
Що рими в вірші про нього складала.
А без нього не знала куди себе і діти?

Лише у тому, що згубила таємницю
Розкрила душу свою всю йому
Подарувавши всі дива, що є на світі
Лише йому одному, одному!
*****************************************************************************************************
Не зчитана тобою, розхристана
Коханням напувана по верхи
І все одно для тебе все ще бажана
Лише для неї складуєш вірші

Та не оцінить в своєму презирстві
І в іншого на колінах сидить вже
Твоє кохання се души твоєї вбивство
А ти мені у відповідь - Невже!

І все одно уперто вірші пишеш
Хоча вони її ніяк не доторкнуться
Своїм убивчим коханням ти дишеш
І сподіванням, що до неї спогади вернуться.

Але не повернуться, бо хотіла
Забути зелень твоїх смарагдових очей
Бо так болюче й полум’яно тебе любила
Що загубила себе в безладі твоїх речей.

Твої слова були у неї й жести
І погляд твій, і рухи все твоє
Без тебе вона все волала «де ти?»
Але якось задумалася «де я є?!»

Задумалась, зібрала свої речі,
Ті що до тебе в хату принесла.
Все подароване тобою дещо,
Вона у тебе все залишила
І тишком нишком, назавжди пішла…