Як у кожному порядному середньовічному місті, в старому Львові кам'яниці так щільно туляться одна до одної, що квартал виглядає суцільним. Тільки з вежі ратуші відкривається повна структура цього міського вулика, розграфленого шахівницею вулиць

Найширше розрекламований із львівських двориків — Вірменський. Стародавня легенда оповідає, що на місці тутешнього храму ріс садок. Була тут і завезена вірменами з батьківщини айва. Серцевина її плодів на розрізі завжди виглядала як хрест. Один із багатих мешканців вірменського кварталу, Юрко Івашкович, побачив у цьому знак Господній і збудував своїм коштом на місці саду собор.

 Тривалий час романтичне подвір'я Вірменського храму можна було оглядати лише з-за ґрат, а про екскурсію всередину нього, де від 40-х років XX століття зберігалась унікальна колекція сакрального мистецтва Національного музею, — тільки мріяти. Але часи змінилися. Тепер усяк охочий може вільно зайти до храму, походити його подвір'ям, брукованим стародавніми нагробними плитами з вірменськими, латинськими та польськими написами.

 

–      Ви ніколи не помічали, що у внутрішньому дворику Вірменської церкви умощені особливі плити, бо на кожній з них щось пише?

–    Отже, за легендою, якщо люди своїм взуттям струть ці всі надписи з плит, душі похованих там підуть із чистилища в рай...  Жодного блюзнірства тут немає, навпаки — як кажуть вірмени, чим більше стирається надгробна плита, тим більше гріхів відпускається небіжчикові.

Правда, жодних кісток під плитами Вірменського подвір'я вже давно немає, їх вивезено за межі міста ще двісті років тому, коли Львів перейшов під владу Австро-Угорщини. Тоді, за чинними в імперії санітарними нормами, були знищені всі стародавні кладовища в центрі міста.

Це породило легенду ще одного львівського дворика — Бернардинського. Річ утім, що з території Бернардинського монастиря цвинтар вивозили останнім. Городяни бачили численні вози з кістками, що виїжджали з монастирських воріт. А що в цій обителі у той же час чистили величезний колодязь, то уява міщан відразу ж поєднала ці дві події в одну. Оповідка про повну кісток криницю прижилась у місті так, що й сьогодні львівські гіди неодмінно розказують страхітливу історію, як під час мору до криниці скидали чумні трупи. Подекуди їх замінюють козацькими головами, котрі захисники на той час польського Львова відрубували полоненим воякам Богдана Хмельницького. Або тілами нехрещених дітей, прижитих монахами в гріху (жіночий монастир святої Клариси, який живить цю версію, знаходиться через дорогу). Логіки у жодній із цих розповідей немає. Адже який мешканець при здоровому глузді став би псувати в такий спосіб криницю в місті, де завжди було сутужно з водою?

 

Натомість мало хто навіть із корінних львів'ян знає ще одну легенду Бернардинського дворика. На дашку альтанки, збудованої над колодязем, стоїть скульптурка святого Яна з Дуклі.

Така ж, тільки більша, прикрашала колись колону при вході до Бернардинського костелу,

але за радянських часів одного дня невідомо чому розсипалась на друзки.

Фігура монаха, що навколішки із молитовно піднятими руками звертається до Господа, була встановлена на честь щасливого порятунку монастиря і цілого Львова підчас облоги військами Хмельницького. Саме образ святого Яна, чиї мощі поховані біля вівтаря костелу, начебто під час обстрілу міста явився у хмарах і примусив ядра та кулі повернутися туди, звідки прилетіли. Диво буцімто нажахало нападників, і ті відступили. Стилізоване зображення скульптури Святого Яна довго було неформальною емблемою львівських реставраційних майстерень, які містилися тут же таки, біля стіни монастиря. Львівські архітектори-реставратори вважали себе правонаступниками Святого Яна у спасінні стародавньої архітектури Львова від нищення радянських вандалів.

Важко повірити, що вишукані ажурні галереї Італійського подвір'я, найромантичнішого в місті, ще на початку XX століття були суцільно забудовані й виглядали малопривабливо. їх відкрили на вимогу львівських реставраторів тільки тоді, коли будинок перейшов у власність магістрату й у ньому розмістили музей Яна III Собеського. За радянських часів подвір'я знову потроху обросло історичними уламками та іншим потрібним у музейному господарстві мотлохом, який прибрали звідси тільки на початку 1990-х. Саме тоді з ініціативи кількох львівських художників тут заснували кав'ярню, яка швидко стала модною. Крім кавування, в Італійському дворику тепер постійно відбуваються камерні концерти, виставки, вистави та інші артакції.

Продовження буде…

Якщо уважно дивитись на хмари – то іноді здається, що насправді це душі людей, які з тих чи інших причин не можуть знайти собі місця ні на небі ні на землі.

Недаремно у хмарах можна знайти стільки різних образів та асоціацій, недаремно вони змінюються щохвилини набуваючи все причудливіших форм та образів. Злі душі утворюють чорнезні хмари, а добрі – білі.

І якщо душ збирається багато – вони об’єднуються і сходять на землю дощем, так само: або теплим і приємним, або холодним і простудним. Дощова вода стікає у міські водозбірники і, краплинка до краплинки як «термінатор» у відомому фільмі, збирається докупи.

А усі водостоки, в свою чергу, впадають у річки.

Відповідно:                                     

–    Де у Львові наймістичніше місце, де дух переходить у тіло і навпаки?

–  Правильно, у Полтві!

 

 Саме для  цього і збудовані давніми будівничими всі ці підземні колектори ці овальні склепіння, виходи з яких назовні кожних десять метрів закриті потужними люками та позамуровувані у псевдовікнах будинків.

 А коли душа  закінчить свою справу (не важливо чи добру чи погану), вона стрибає назад у воду і перетворюється у пару, яка й вертається у хмари.  Легенда каже, що кожна душа доки дійде до хмар, витає підземеллями міста Лева, заходить випити чашку кави в гості до "Пані" у кав’ярню, вхід до якої пильнує «Кавовий Лев»,

почитати старі фоліанти разом з привидом-ченцем у  бібліотеці Домініканського Собору

          чи до музею-аптеки, щоб зустрітися у спеціально обладнаній підземній кімнаті з

      браттями-масонами або просто покласти букетик фіалок до пам’ятника відьмі.

Свого ключа до Львова шукаємо усі, без різниці – будучи  гостями міста, чи тут народились і проживаємо усе свідоме життя. А потім намагаємося тим ключем відімкнути не тільки львівську історію, а й свої відчуття. Бо образ міста – це не тільки те, що було чи є, а передовсім те, що бачимо, чуємо, що вражає. Деталі, з яких для кожного складається саме його Львів, легенди і люди...

Для одного Львів – стара бруківка, відлитий у Відні дзвін, встановлений на вежі Львівської ратуші у 1851 році, на якому багатозначний латинський напис: «Пильнуйтесь, бо не знаєте години!»,

кілька тисяч розмаїтих різнохарактерних лев’ячих зображень на фасадах будинків та перед ними, численні афоризми й цитати з античних авторів, висічені на віконних порталах кам’яниць (наприклад на площі Ринок, 28) тощо.

Для іншого – жахлива своєю жорстокістю історія страти у XVI столітті за їхнє кохання вірменина Івашка і католички Зосі, яких, згідно з рішенням львівського суду, привселюдно спалили живцем відразу за мурами міста. (До речі, рівно через дев’ять років після цієї страти в історії міста трапилася найбільша пожежа, від якої готичний Львів згорів дощенту.)

Це легенди про чорну труну, яка подекуди з’являється у коридорах магістрату, безрукого ката та привид монаха, якого неодноразово бачили глибокими вечорами в одному з найкращих зразків бароко у Львові — Домініканському костелі (кажуть, коли перепоховували монахів-домініканців, одного із них забули, і він не може знайти спокою), десятки інших легенд, які супроводжують історію міста. 

Запах доброї кави і смак хорошого пива, закохані у капелюшки літні жінки та екстравагантні дівчата, не лише солідні чоловіки, а й безвуса юнь, яка робить спроби бути галантними кавалерами... А ще Львів — це обов’язково життя і смерть (у якому ще місті є грот самогубців?), розум і дурість, кохання і ненависть, відданість і зрада, доброзичливість і заздрість, велич і ницість... 

Львів то є Львів, і тим все сказано …

Насамперед заглянемо в Ратушу, на самий її верх – підійматися доведеться високо, тому шансів побути самому у вас багато.

 Ділять її два містичні сусіди – безрукий кат і сентиментальний чернець в труні. Причому оба привиди доволі мирні. Кат бродить по ратуші у пошуках своїх рук, які йому за життя відрубали на його ж прохання (надто багато крові на них було).

З ченцем історія ще цікавіша. Серце ратуші, старовинний годинник роботи відомої австрійської фірми Wilhelm Stiehl, що відбивав кожні 15 хвилин, одного дня зупинився. На ремонт потрібно було багато часу – близько року. Признатися городянам в тому, що серце Львова зупинилося, в мерії духу не вистачило. Тому чиновники зайнялися пошуками людини, яка на час лагодження механізму замінила б годинник і дзвонила  в дзвін не просто кожну годину, а кожні 15 хвилин!

Як не дивно, така людина знайшлася – чернець Григорій. Протягом декількох років він справно замінював годинниковий механізм, а маленька кімнатка в центрі ратуші перетворилася на його келію. Каверзи львів'яни не помітили, а коли прийшов час і годинниковий механізм затікав, чернець не витримав прощання з ратушею і впав мертвий на її порозі.

Існує повір’я, що він віддав своє серце годиннику і кожну північ перевіряє, чи все з механізмом в порядку.

До речі, львівський механічний годинник – останній в Європі (ідентичний екземпляр є в Австрії, проте австрійські туристи призналися львівським екскурсоводам, що їх годинник давно зламався).

Людина прийшла до Творця і спитала: – Чи є в мені ДУША? – І так, і ні, — відповів Творець, — Ми душевні і бездушні одночасно, і ось чому. Всі ми народжуємося з тим, що прийнято називати «душа», але спочатку наша душа знаходиться там, де наше серце, потім там, де наші діти, потім там, де наші внуки, і лише в кінці життя вона знову повертається до нас. Тому не шукай свою душу, а уважно поглянь довкола і знайди «споріднені душі» довкола себе. Так ти непомітно скоротаєш час розлуки зі своєю душею, з самим собою в пошуку, даному нам на початку Предвічним. – Значить всі ми бездушні і душевні одночасно? – Ти не помітив пропажу, але поставив вірне питання – значить ти не бездушний, а про решту розповість тобі лише твоя душа, коли повернеться.

Ось така притча, панове!

Ще одна львівська оповідка, навіяна опублікованою тут http://narod.i.ua/user/2251337/  дитячою казкою

Коли львівські брами сповиває нічна мряка, коли місто  стелиться спати, з-під старих дерев’яних сходів вибираються Сходарі. Або ще  їх називають Зіркоглядами. Потягуючись, широко відкриваючи рожеві ротики, вони прямують на найвищий поверх, а деякі навіть на горище, щоб спостерігати зірки. Уже ніхто не пам’ятає, чому ці волохаті, неохайні істоти з довжелезними бородами оселились у львівських брамах, ховаючись під рипучими дерев’яними сходами, але їх не раз зустрічали припізнілі львів’яни.

Сходарі – плем’я доволі чисельне. Майже під кожною дерев’яною сходинкою є кубельце заспаного чоловічка. Але найбільше їх в будинках, де є «ліхтар» (засклений дах у брамі), крізь який уночі вони спостерігають за зірками.

Передчуваючи безхмарну ніч, волохаті малолюдки хвилюються і не сплять. Тоді сходини під ногами у мешканців скриплять особливо мелодійно і голосно. Дочекавшись сходу на овиді першої зірки, Сходарі прислуховуються до курантів на Ратушних дзиґарях. З дванадцятим ударом вони стрімголов летять нагору, щоб зайняти найкраще місце під «ліхтарем». Упродовж години вони перелічують зірки, а коли дзиґарі сонно відіб’ють першу годину ночі – купно збираються на сходових клітках і обмінюються підрахованим. Найбільш вправні Зіркогляди проголошуються Високими Зірчастими Величностями і мають право поселитись у кубельці під найвищою сходиною у брамі, ближче до неба.

Ще одна улюблена забава молодих Сходарів – музичний переспів дерев’яних сходин під ногами мешканців будинку. Найбільш спритні досягають дивовижної вправности: одна пані розповідала, що простуючи додому на четвертий поверх, сходи під нею виспівали мелодію популярного довоєнного шлягера «За трамваєм трамвай»...

Сходарі бувають й недоброзичливими до мешканців, якщо ті, ідучи, сильно гупають, або мають псів, що цюняють у брамі. Тоді вони вправно ставлять підніжки і чоловік, перечепившись, у кращому випадку відірве підошву в мештах, а у гіршому – розіб’є носа об сходи.

Історія Сходарів знає й трагічні моменти. Колись давно, у кам’яниці за номером 20 на Ринку мешкав у затишному кубельці Зіркогляд Лодзік Свищ. Навдивовижу жвавим і справним він був Сходарем: умів будь-яку мельодію висвистіти (звідкіля й прізвисько мав), і рипуном на сходах був неперевершеним – так гарно рипів сходиною, що мешканці по кілька разів піднімались і опускались сходами, щоб ще раз почути, як він вирипує.

– Злазь, маляре! – хрипко гукнув голова Брами Іздрик Хрип. – Досить ганьбити наш рід під стелею Брами.

– Зачекайте, шановна громадо! – озвався Лодзік, – ще одна зіронька – і моє небо буде закінчене! Ще одна хвилька!

Сходарі схвильовано заґелготіли, наче римські гуси під час нападу варварів:

– Він знущається з нас! Ганьбить славний рід Зіркоглядів! Та з нас навіть Коминярі сміються! Геть його з нашої Брами! На вулицю зухвальця...

Поки вона кричали, Свищ закінчив домальовувати останню зірку і поручнями з’їхав на підлогу.

– От і все... Я зробив це. Ви лиш подивіться – моє небо краще, ніж над ліхтарем!

Принишклі Сходарі зирнули на стелю і у примарному світлі повного місяця побачили іскристе, всіяне яскравими золотими зірками небо, яке справді вабило очі і було непорівняно красивішим, ніж справжнє.

– Так не може бути, – твердо мовив голова Брами. – Справжнє небо краще!

– Але ж ви бачите його – тьмяне, замацькане, сіре. А моє чисте і високе!

Слова Лодзіка заглушив схвальний шепіт Сходарів. Тоді Іздрик Хрип прийняв рішення подивитись на небо не крізь «ліхтар», а з внутрішнього балкону, на який ще жодного разу не ступала нога Сходаря. Зіркогляди подерлись сходами вгору і, чим ближче вони діставались горішнього поверху, тим непевнішими ставали їх кроки. Уже цілком переляканими вони вперше у житті виповзли на балкон і застигли в захваті: у темному вікні дворового колодязя діамантовим розсипом зірок світилось високе небо, а над чорними димарями висіла срібна тареля місяця.

Вражені Сходарі дивились на зорі і за звичкою німо їх перелічували. І лиш Лодзік Свищ прошепотів:

– Так от яке ти, справжнє небо... А я й не знав.

І з розпачу кинувся у провалля двору. Після цього Сходарі на Ринку перестали лічити зорі місячними ночами – побачивши справжнє небо не через «ліхтар», вони зрозуміли його всеосяжність і назавжди повернулись під сходи. 

Лиш розмальована Лодзіком уже вицвіла стеля досі нагадує їм про мрію необачного Зіркогляда створити своє небо.