Легенда про Катетдру

  • 22.12.09, 12:03
Колись давно коли татари вирішили взяти Львів...

Була битва за міськими мурами, а татари періодично обстрілювали місто. Звичайні люди поховались в Катедрі і молились...

Якщо вірити воїнам що стояли ззовні, всі ядра що попадали встіни храму просто відбивались, «як япко (яблуко) від дошки»...
А коли татарів майже було розгромлено радісні люди вийшли і почали святкувати перемогу останнє ядро влучило у саму верхівку Собору і заледь не зруйнувало храм...

Це ядро потім витягли і зараз, якщо уважно придивитись,

то можна побачити його підвішене на ланцюгу на стіні Кафедрального собору...     ( дивитись треба з боку площі Ринок).

Психоаналіз під враженням...

  • 20.12.09, 19:01

Не бажати всього відразу. (бо так люди стають жадібними)

Не бажати того, що Тобі не потрібно. (взагалі або на даному етапі життя)

Ні в кого нічого не вимагати. (просити можна але не часто і лише потрібне)
Не ламати природній хід подій. (бо він веде до щастя)
І зрозуміти,що найкраще джерело всіх вчинків це Любов...
Любов не критикує, не посягає на свободу вибору інших, не ображається, а якщо десь і

образаться, то неодмінно пробачить. Вона не буває байдужою, завжди допомагає коли це необхідно.

Любов це не залежність від когось.

Це тепле почуття, що йде від серця у зовнішній світ і матерілізується в добрих вчинках.

Любов - це все що нам потрібно у цьому житті...

Відповідь "знатокам"

  • 18.12.09, 11:14
Усіх ВІТАЮ
з приходом Святого Миколая



Ось вам відмінності



А десята - окремо



ХАЙ СВЯТИЙ ОТЕЦЬ МИКОЛАЙ
ПРИНЕСЕ ВАМ ЦІЛИЙ МІШОК ГАРНИХ, СМАЧНИХ,
А ГОЛОВНЕ – ПОТРІБНИХ
ПОДАРУНКІВ
moroz

29%, 4 голоси

14%, 2 голоси

21%, 3 голоси

29%, 4 голоси

7%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Що було, то було...

  • 17.12.09, 16:18
На нашому блозі проктикують таку забаву – "ЗНАЙДІТЬ ВІДМІННОСТІ"
Пропоную і я ...
Львів
з вежі Ратуші на початку ХХ століття:



І з цієї ж точки (приблизно) на початку ХХІ століття



Знайдіть 10 відмінностей на фото
smile

Село неначе...

Був минулими вихідними у одному з сіл Львівщини



...Почуттів забажавши незвіданних,
Я поїхав в забуте село,
Де в світлицях хаток поруйнованих
Снігом білим життя замело.



Зупинивши машину край цвинтаря,
Я лишився в мовчанні чекати,
Щоб у тиші буремного вечора
Щось нове в відчуттях пошукати.




...Уявіть, що вовчицею чорною
Ніч пожерла змертвіле село.
Страх стоногою лізе під шкірою,
Хоче в серце встромити жало.



Очі бачать породження розуму,
Що заснув у судомах душі.
Не лишає жах часу на роздуми,
Б’ється думка – втекти поспіши!



Але віра у серці покорою
Повертає тебе до світлин.
Її сила – ніким не поборена!
Поки є вона – ти не один!..



Почуття, що цим описом створені,
То піщинка, порівняно з тим,
Що душа, в прірву скинута гонору,
Відчуває розділена з Ним.



Що ж страшного душі у віддаленні?
Вона бачить не може Творця.
Але навіть з безмежної відстанні
Він їй промінь шле свого лиця....


Театр Скарбека

  • 15.12.09, 16:09

Серед осіб, імена яких закарбовано на скрижалях історії нашого міста назавжди, граф Станіслав Скарбек посідає одне з найпочесніших місць: такого щедрого мецената львів’яни ще не бачили.

Станіслав Мартин Скарбек гербу “Абданк” народився 20 листопада 1780 р. в селі Обертин біля Коломиї. Під час пологів померла його мати, а через чотири роки хлопець втратив і батька. Виховувався разом зі старшим братом Ігнатієм у домі тітки графині Жевуської. 1800 р. склав матуру у Львівській академічній гімназії.

1802-го молодий граф уперше відвідав Відень. Чари столиці захопили його настільки, що він не виїжджав звідти доти, доки не розтринькав майже все майно. Але водночас граф захопився театром і, повернувшись до Львова 1809 р., доклав чимало зусиль, щоб у центрі Галичини постала споруда, спеціально пристосована для масових видовищ. Тоді міський театр резидував у будинку костелу св. Хреста, що його австрійський уряд конфіскував 1785 р. у чернечого ордену францисканців. Очевидно, це приміщення не відповідало новому призначенню споруди. До того ж, 1796 року в театрі завалилося підземелля, а коли з крипти стало видно труни та скелети, публіка заціпеніла від жаху. Тому коли 1 січня 1818-го граф С. Скарбек представив проект будови театрального палацу у Львові, влада відразу підтримала його ініціативу. Проте справа затягнулася на багато років.

Граф С. Скарбек був натурою суперечливою. Спритний підприємець, поціновувач мистецтва та прихильник театру, а водночас – марнотратник, перелесник, постать у дусі Казанови й інших авантюристів зламу XVIII-XIX ст. ст. Усе своє життя граф торгував лісом, металом, паливом, збіжжям, борошном, м’ясом, худобою, пивом, горілкою, купував маєтки, коштовності й антикваріат. Про його марнотратство (розповідали, як за романчик зі  служницею граф розплатився наповненим банкнотами капелюхом) і фантастичні проекти (наприклад, поєднати каналом Дністер із Сяном) складали легенди. Не раз граф не мав у кишені й шеляга. Проте фортуна усміхалася йому – і, сплативши борги, він знову тринькав гроші до останнього крейцера.

Завдяки графові Скарбеку авантюрний спосіб життя галицька публіка – завжди ласа на плітки – приписала й усій його родині. В одній з легенд розповідають про молодого графа Станіслава Скарбека, з якого висмоктала кров його дружина-упириця Агнеса Скарбек, щоб вийти заміж за гусарського офіцера з промовистим ім’ям Дракула. Пікантності цій історії додає те, що, як встановив Я. Гнатів, і смерть 32-літнього С. Скарбека 1893 року в мисливському будиночку в миколаївських лісах, і одруження його вдови А. Скарбек із гусаром Михайлом Дракулою – реальні події.

 

А наш герой одружився 1814 р. з княжною Софією Яблоновською. Ось що розповідають про їхнє знайомство. Під час балу у Львові на честь неаполітанської королеви Кароліни господар балу граф С. Скарбек відкрив забаву, запросивши до танцю не королеву (що передбачав етикет), а 15-річну княжну. То був скандал! Але королева усміхнулася, а С. Яблоновська була настільки вражена, що погодилася стати дружиною графа С. Скарбека. Щоправда, шлюб виявився нетривким. Після затяжного судового процесу розлучення кн. С. Яблоновська вийшла заміж за графа Олександра Фредра – славного комедіографа (і є бабцею Митрополита Андрея Шептицького).

Переживши крах подружжя й залагодивши фінансові справи, 1833 р. граф С. Скарбек повернувся до давнього задуму про театр.

До його реалізації він залучив архітекторів Людвіґа Піхля з Відня та голову міського будівельного бюро Йогана Зальцмана. За взір вони використали споруду мюнхенського театру. 16 тис. дубових паль у фундамент вбили ще 1833-го, а на час підписання угоди міста з графом 7 грудня 1837 р. споруду вже звели наполовину. Граф контролював будівництво особисто, що породило анекдоти про його нібито скнарість.

Тож театр Скарбека був найбільшою театральною спорудою Європи тієї доби, а після театрів Мілана та Дрездена – третьою найбільшою за кількістю глядачів (1460 місць). Театр відкрили 28 березня 1842 р. драмою Ф. Ґрільпарцера “Ілюзія життя”, а наступного дня поставили “Шлюби панянські” О. Фредра (того самого, до якого пішла дружина Скарбека).

Останні роки свого життя граф С. Скарбек присвятив адмініструванню театральною сценою та опікувався створенням закладу для вбогих і сиріт у Дроговижі (тепер – Миколаївський район) – іншою своєю амбітною ідеєю.

Її реалізація теж розтягнулася на роки, заклад почав діяти лише 1875 році.

 

Львів’яни довго вважали театр Скарбека основною громадською спорудою міста. Під час революції 1848 року польська “Рада Народова” засідала саме тут. За іронією долі, під час сутичок згорів старий театр і його не відновили – відтак графові знову мало б пощастити. Однак він помер 28 жовтня 1848 р., себто за три дні до цієї трагедії. У 1861-1881 рр. в театрі Скарбека засідав Галицький сейм. Пересмішникам це давало підстави для дотепів. “На сцені сидів маршал князь Лев Сапіга, – іронізував К. Хлендовський, – у чамарі, з великим жезлом з ебенового дерева, яким стукав у подіум, коли розпочиналося засідання або коли хотів утихомирити послів”. А над дійовими особами сеймових баталій зі стелі нависала сцена з балету (ймовірно, тепер схована під шаром тиньку).

1892 року сплив термін чинності заповіту графа про передачу театру, який він збудував, у безкоштовне користування. Відтоді міська скарбниця мала б сплачувати його фундації 17 тис. золотих ринських щороку. Тому міська рада ухвалила рішення про спорудження нового театру. Урочисте відкриття Великого театру (тепер – Оперний) відбулося 4 жовтня 1900 р. http://blog.i.ua/user/130965/368727/

 У 1900-1939 роках приміщення театру Скарбека використовували як філармонію та кінотеатр.

 

Нове піднесення театру відбулося, коли 1944-го із Запоріжжя до Львова переїхала трупа акторів. Відтак театр пережив нове піднесення і, попри конкуренцію з боку нових театральних колективів, які з’явилися у Львові в роки незалежності, саме Національний драматичний театр ім. М. Заньковецької є найкращим львівським театром сьогодення. Театром зі своїми героями і легендами.

Але це вже зовсім інша історія.

Підслухані легенди

  • 14.12.09, 14:00
В міських балачках поважних літніх львів’ян, що граютьв шахи на лавах в парках чи деінде, нерідко можна почути надзвичайно цікавіоповіді, які збереглися в їх старечій пам’яті ще з тих давніх часів. Інколивони кумедні, інколи страшні, а інколи просто надзвичайно цікаві. Та найбільшцікавими є ті розповіді, які поєднують у собі кілька легенд, так гарно доповнюючи одна одну.
  Одного погожого літнього дня я почув таку оповідку.

Існує стара як світ, чи точніше як Львів, легенда про те, що місто само обороняє себе від лихих ворожих людей. Які тільки способи місто для цього не застосовує.

 

Інколи кам’яні леви, навіть не порухавшись, можуть так налякати ворога, що він помчиться геть, думаючи, що за ним женеться ціла лев’яча сім’я.

 
Іншого разу Львів напускає на людину з нечистою душеютаку втому та сон, що вона просто забуває про свої плани і думає лишень, де бхоч трохи відпочити та подрімати.  Та  улюбленою забавою міста Лева є трохи побавитись знебажаними гостями. Кожна вуличка виводитиме їх на околицю міста, скільки бразів вони ними не блукали, шукаючи вірного шляху.

Це одного разу і використав Львів, врятувавши своїх жителів від лиха, яке могло трапитись. А було се так. Якось під Львовом стояла група найманців, спокусившись історіями, які розповідали про нечувані багатства міста. Та вони не хотіли вступати у бій без завдатку, який пообіцяв їм лихвар, що проживав на площі Ринок і на власні очі пересвідчився у багатстві старого Львова. Тож вони вирішили відправити одного чоловіка, щоб знайти лихваря і принести гроші.

Та сьому чоловіку так і не пощастило попасти на площу Ринок. Після кілканадцяти годин марного пошуку він вирішив повернутись до товаришів, але не казати їм правди, боячись їхнього гніву та насмішок. Коли він прийшов до них, то сказав, що лихвар відмовив йому в грошах, а також відмінив напад на місто. Розгнівані найманці пішли геть,

 

а Львів і далі залишився стояти в своїй могутній величі, оберігаючи городян від інших лих.

Привиди будинку Івана Франка

  • 11.12.09, 16:48
Місто Лева зберігає безліч таємниць. Ось ще одна з них. Це стосуєтьсябудинку Івана Франка, в якому він прожив останні роки життя, написав кращі своїтвори, мучився хворобою рук і говорив з духами.
 

У будинку-музеї Івана Франка під номером 152 по вулиці Франка завжди важка вологість і холод. Навіть у спекотні дні. Іван Франко все життя мріяв про власний будинок. Тому, коли випала можливість і гроші, він придбав ділянку і розпочав будівництво. Земля ця раніше носила назву Софіївка. Раніше тут були болота. Тому починати будівництво відразу було неможливо - дуже рухався ґрунт. Величезні кошти пішли, поки будинок нарешті добудували. До речі, керувала процесом (а скоріше заважала) його дружина Ольга Федорівна, тоді уже хворий на шизофренію.

 

Квартира створювало враження монастиря. Взимку в будинку замерзали чорнила; навіть коли топили все печі, стояв лютий холод, і було волого. А дим від печей йшов чомусь в кімнату. Іван Якович постійно виглядав дуже втомленим, і, нарешті, у нього тоді  прогресувала хвороба рук. У важких снах, що межували з галюцинаціями до Франка приходив померлий Драгоманов і мучив його.

В останні роки Франко спілкувався з... духами. Про це згадує чимало людей. Наприклад, Володимир Охрімович: «Франко розповідав, що йому отворилися очі й вуха на надприродні справи, що він часто має розмови з духами, що він тепер бачить і чує речі, яких інші не бачать і не чують, що сеї ночі мав розмову з духом якогось Івана Глови, який емігрував з Галичини до Америки, що на даху Франкової хати кожної ночі кричить дух Драгоманова тощо.

 
Також, кажуть, що Франко перед смертю говорив з Ісусом Христом. Незадовго до смерті Франко сказав (Олена Гроздікова, «Спогади про Франка»):«Все терпіння і вся радість закінчується смертю, але смертю природною. Ось я нацю тему цілими ночами розмовляю з духами. Вони приходять до моєї кімнативікнами, дверима, сідають коло мене на ліжко."

Й сьогодні, коли наступає вечір, можна часто почути то в сусідній кімнаті, то на нижньому поверсі або нагорі чиїсь кроки. Цілком може бути, що це шукає спокою великий  Каменяр

Легенди Опери

  • 10.12.09, 15:02
Перша легенда
 

виникла одразу після смерті Зигмунта Горголевського, архітектора.

 

Розповідали, що він наклав на себе руки через те, що підземні води Полтви, які протікали під самим театром, підтопили будівлю і вона потріскала.

Насправді при будівництві театру для ріки проклали обвідний канал, а архітектор помер з іншої причини.

Інша легенда пов’язана з завісою «Парнас».
 

Замовлення зробили художнику Генрику Семирадському.

Майже чотири роки, поки тривало будівництво театру, митець працював над шедевром, але, коли робота біла закінчена і треба було відкривати театр, виявилось, що грошей на викуп завіси немає. Засмучені замовники вирушили до Італії. Коли ж вони побачили завісу, то втратили дар мови і весь день простояли в майстерні. Це повторилось і наступного дня. Перед від’їздом прибулі попросили ще раз показати їм завісу. Тоді художник зрозумів, що ніхто так не оцінить і не полюбить його картину як ці люди і ніде вона не буде так гарно виглядати, як в тому місці, для якого була призначена. І тоді митець вирішив подарувати свій витвір львівській Опері.

У львівській Опері не тільки люди, а й скульптури не раз обростали легендами.
Професор львівського університету Марс багато років викладав акушерство та гінекологію і якось проходячи з друзями повз театр, заклався, що головна скульптура «Слава» не випадково має такий округлий животик. Професор заприсягнувся своєю науковою честю, що такий живіт буває у жінок на четвертому місяці вагітності.
Щоб підтвердити свої слова і виграти парі, Марс пішов до скульптора, який її ліпив і взяв у нього адресу натурниці, котра позувала йому при роботі. У натурниці справді виявилась дитина. На основі дати її народження професор зміг довести, що наша львівська «Слава» є вагітною.

Духи Львова проти Богдана Хмельницького

  • 08.12.09, 16:20
Появи духів у Львові фіксували історичніхроніки. Особливо щедрим на потойбічні явища був 1648 р., коли місто жило утривозі й чеканні облоги, а війська Хмельницького невмолимо наближалися. Усіцеркви стояли відкриті навстіж денно і нічно, священики почергово правилислужби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.

Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у світлих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кілька міщан захотіло зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали. 28 вересня (за ст. ст.) 1648 р. війська Хмельницького підійшли до околиць Львова. І ось під час запеклого нічного  штурму, коли сили оборонців танули, сталося диво. Серед темної ночі, котра сповнила страхом львів'ян, раптом усі побачили, як у повітрі над костелом Бернардинів пролітає якийсь святий. У грубій волосяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло.

Львів'яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі Бернардинів. І несподівано відчули новий запал до бою, сили їхні зростали нестримно, тоді як сили штурмувальників занепадали. Згодом сам Богдан Хмельницький висловив думку, що Львів мусить бути під опікою якогось святого. І наче б саме тому гнів свій на милість повернув та припинив штурмувати місто.

А на честь цієї події перед входом до храму поставили колону з пам’ятником святому нетлінні мощі якого й досі тут спочивають.