Життя знаменитих людей - Леся Українка

Багато хто знає, що Леся Українка (Лариса Косач) була дружиною Климента Квітки. Але мало хто бачив документ, який понад сто років зберігається у Центральному державному історичному архіві України.

Відкриваю метричну книгу Вознесенської церкви на Деміївці в Києві за 1907 рік. Знаходжу запис №143.

І перше, що впадає в око, — не сам факт шлюбу. А вік молодят.

У документі записано:

Запис №143 від 25 липня 1907 року (за старим стилем):

«Титулярный советник Климент Василиев Квитка, православного вероисповедания, первым браком. Лета жениха — 27.»

«Потомственная дворянка Лариса Петровна Косач, православного вероисповедания, первым браком. Лета невесте — 36.»

Архівне джерело: ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1080, спр. 164, арк. 335 зв. – 336 (1907 р.).

Для початку ХХ століття це була доволі незвична ситуація. Наречена була старшою за нареченого на дев'ять років.

Не менш промовистими є й записи про соціальний статус молодят. Лариса Косач у документі записана «потомственной дворянкой» — саме так офіційно позначали представників родів, які мали спадковий дворянський статус, а Климент зафіксований просто в чині титулярного радника.

Хто був поручителем

Архів відкриває ще одну цікаву деталь.

По нареченому поручителями були:

- лікар Максим Іванович Мержинський — хірург Олександрівської лікарні Києва;

- колезький радник Олександр Антонович Карпов.

По нареченій:

- київський домовласник Петро Васильович Тесленко-Приходько — чоловік рідної тітки Лесі Українки Олени Косач;

- дворянин Святозар Михайлович Драгоманов — син Михайла Драгоманова.

Для дослідника такі записи безцінні. Саме поручителі часто допомагають підтвердити родинні зв'язки та відтворити найближче коло спілкування людини.

Весілля без гостей

7 серпня 1907 року (за новим стилем) Леся Українка та Климент Квітка обвінчалися у Вознесенській церкві на Деміївці.

Весілля було майже таємним. І причина була не лише в хворобі Лесі.

Лариса Косач походила зі спадкового дворянського роду, тоді як Климент Квітка працював звичайним службовцем судового відомства й жив на скромну платню. До того ж він був молодшим за Лесю на дев'ять років і, як і вона, хворів на сухоти.

Мати Лесі, Олена Пчілка, категорично не схвалювала цей шлюб. Майбутнього зятя вона вважала невідповідною партією для доньки й відкрито називала його «жебраком».

Того ж дня Леся написала матері:

«...Люба мамочко! Справа скінчена – ми звінчались сьогодні... Хоч сяк, хоч так дивитись на сей обряд, то все можна сказати: grace Dieu c'est fini («Дякувати Богу, все скінчилося»).»

За спогадами сучасників, вінчання пройшло максимально скромно. Без гостей. Без святкового застілля. Без пишних урочистостей.

Після церковного обряду молодята сіли у звичайний київський трамвай і поїхали додому. Згодом вони оселилися на Великій Підвальній, 32 (нині — Ярославів Вал), у квартирі №11.

Лише шість років разом

Грошей у молодого подружжя майже не було. Основними доходами були невелика платня Климента Квітки та літературні гонорари Лесі Українки.

Коли хвороба поетеси загострювалася, Климент продавав власні меблі й книги, щоб оплатити її лікування за кордоном. Про це детально згадує сестра Лесі — Ольга Косач-Кривинюк у своєму хронологічному літописі життя поетеси.

Щастя тривало недовго. 1 серпня 1913 року Леся Українка померла в грузинському Сурамі у віці 42 років. У шлюбі вони прожили лише шість років.

А що було з Климентом далі?

Після смерті дружини Климент Квітка присвятив себе державній і науковій роботі. У 1917–1918 роках він був заступником міністра юстиції Української Народної Республіки, а згодом працював у Всеукраїнській академії наук, де створив Кабінет музичної етнографії й опублікував близько сорока наукових праць.

У 1933–1934 роках його, як і тисячі українських інтелігентів, репресувала радянська влада. Климента Квітку засудили до таборів у Карлазі. Після дострокового звільнення він працював професором Московської консерваторії.

Помер у 1953 році — пережив Лесю Українку майже на сорок років.

Документ, який розповідає більше, ніж біографія

Здавалося б, звичайний запис у метричній книзі. Кілька рядків про нареченого, наречену, їхній вік і поручителів.

Але саме з таких документів постає справжня історія: дворянська донька, яка всупереч волі матері виходить заміж за небагатого судового службовця; скромне вінчання без гостей; звичайний київський трамвай замість пишного весілля; чоловік, який до останнього продає власні речі, щоб урятувати дружину.

Архіви не створюють легенд. Вони зберігають справжні людські історії.

Автор дослідження — Євген Матвієнко,

дослідник-генеалог, співавтор книги «Шевченків сад. Родові дерева Моринців і Кирилівки».

Мережа