Жінки і війна

Я не буду зараз говорити вам про глянцеву героїзацію жіночого виснаження. Цього і так досить.

Я про те, як війна перепрошила психіку всіх без виключення жінок.

Втрата дому, необхідність виживати, адаптуватись в крайніх умовах життя...

Мені тут писали в коментарях, що жінки живуть і народжують біля лінії фронту. Так, живуть і народжують. Чи це є нормальним ходом речей? Ні, не є.

Чи є це реальністю? Так, це реальність.

Це шалена адаптація, це намагання втримати психіку в порядку кожної секунди. Кожної секунди - необхідність виживати. Кругом.

І мене дуже тригерить те, що в суспільстві іде розподіл жінок на правильних і неправильних. На тих, хто залишився. І тих, хто виїхав. На тих, хто “достатньо страждав”. І тих, кому “було легше”.

Наче ми не один народ, який розірвала війна. Нас вона рве і досі на шмаття - наше єдине тіло, єдине поле, на якому ми заколосились.

Наче жінка, яка ночувала в метро під обстрілами - не має спільного з жінкою, яка мила підлоги в чужій країні і плакала в орендованій кімнаті від безсилля і самотності.

Наче жінка, яка залишилась в Україні - не проходить свій власний пекельний шлях.

Це дуже небезпечний суспільний процес. Який просто зась ігнорувати!

Бо поки жінки гризуть одна одну за право називатись достатньо постраждалою - ніхто не кричить про масштаб травматизації.

Про те, що війна вдарила по жіночій психіці масово. Хоч і по-різному.

Я бачила жінок в Іспанії, які вчили нову мову після 40-50-60 років, працювали на будь-яких роботах, проходили приниження, страх втрати документів, страх залишитись без житла, без грошей, без підтримки.

І я бачила жінок в Україні, які роками живуть в хронічній повітряній тривозі, в нервовому виснаженні, в очікуванні поганих новин, в страху за дітей і близьких.

Я буду кричати, що ця війна руйнує всіх, просто в різних формах!

У когось — ПТСР.

У когось — безсоння.

У когось — емоційне оніміння.

У когось — гормональні збої.

У когось — агресія.

У когось — втрата здатності довіряти людям.

У когось — постійна тривога навіть в безпеці.

Дівчата, ми переживаємо колективну спільну катастрофу!

Антураж, звичайно, підтримує. Нервова система там, де не падають бомби - звичайно, відновлюється.

Але особисто мені потрібно було чотири мирних роки, щоб вийти зі стану дезорганізації, тотального страху, і почати жити. Дозволити собі жити і говорити про життя.

Знаєте, коли я втікала на евакуаційному потягу в перші дні війни, ми їхали набиті в вагон, як кілька. Я пропахла димом, бо ми жили в підвалі, там побудували пічку і так грілись і їли.

Коли ми вийшли в Закарпатті на пероні, і моя собака, яка терпіла дуже довго, попісяла, до мене підійшов якийсь чоловік і почав стидати. Я тоді відчула що буде ця сепарація. Тотальна і жорстка.

Я живу в Іспанії вже кілька років. І я вам чесно скажу:

Еміграція через війну - це не нове красива життя.

Це часто розвал психіки, ідентичності і опори. Плюс рідні в Україні. І друзі гинуть. Подвійний удар.

А ще це коли ти в дорослому віці вчишся жити заново, шукати житло хоча в тебе була своя хата ще вчора.

Шукаєш роботу, бо інтеграція потрібна, намагаєшся вчити мову коли в тебе одночасно мільйон задач.

Збираєш себе і свій світ по шматках.

І одночасно відчуваєш провину за те, що вижила. Що не залишилась там. Що тобі повезло.

Я втекла з рюкзаком з документами, з трусами і собакою. І коли вже опинилась в Іспанії, стало питання одягу, бо я була в зимовому, в тут вже було тепло. Моя клієнтка, до якої я приїхала перечекати війну, повела мене в магазин. Я фізично не могла купити собі сукню. Мене ламало від цього сорому, що я поїхала. Я купила її, а потім виправдовувалась сама перед собою.

Але я не збираюсь мірятись болем з жінками, які залишились в Україні.

Бо це не спорт, ні, вашу мать!

І мені здається, що цей розкол дуже вигідний комусь.

Бо поки жінки воюють одна з одною в коментарях — ніхто не помічає, наскільки сильно війна змінила нас усіх. І ніхто не помічає, що нас винищують з усіх боків.

І це масштабне винищення і сепарація суспільства. Давайте не піддаватись цьому! В кого сукня краща, чи в кого що за вікном.

Якщо вам буде легше від того, то пальми і море з часом стають звичними. Я навіть не ходжу на пляж, бо мені і не хочеться, і немає коли.

Особисто я намагаюсь і працювати, і навчатись, і стабілізувати своє життя. Бо я відповідальна і за себе, і за моїх рідних яким я допомагаю в Україні.

І ще скажу різницю. До війни я була більш налякана життям. А зараз я чітко знаю: людська психіка здатна адаптуватись до того, що раніше здавалось неможливим.

І багато українок тепер це знають про себе теж.

Ми стали менш наївними, менш залежними, менш готовими терпіти. Не прив’язаними до ілюзії стабільності.

І це вже неможливо “розбачити”.

Війна не зробила жінок однаковими. Але вона дуже багатьох жінок зробила сильнішими, автономнішими і одночасно - страшенно втомленими.

І замість того, щоб жерти одна одну — можливо, варто нарешті побачити масштаб того, через що проходить жіноча психіка під час війни.

Не закривати очі. А підтримувати одна одну. Як сестри. Бо жіноча сила, ще й об'єднана в одну спільну хвилю, не дивлячись на різницю - це рушійна сила.

Я кажу, ні війні! Ні локально, ні тотально. Це свавілля почне закінчуватись тоді, коли ми будемо об'єднуватись, а не роз'єднуватись

І не заради символів. А заради життя

Сповідь одного автора.