Шо то за чувак, уявлення не маю, але він мене надихнув щось написати з чогось почати...
В мене немає нічого цікавого, що могла б розповісти. Всі щось про себе розповідають інколи у замітці. Ті, хто можуть і готові про себе щось написати...
Я люблю зависати у своїх думках і своєму внутрішньому світі. Сидіти на балконі дивитись на небо, слухати як співають пташки. Це для мене цікавіше ніж сидіти з кимось на лавочці і триндіти.
Зараз дуже інтеграційне життя у багатьох. У гаджетах цікавіше. Там можна отримати швидкий у невеличкій кількості дофамін. Про гаджети писати? То я можу, але вони і так багато часу життя забирають на себе. Хоча завдяки їм багато в чому стало зручніше у житті, деякому вони ускладнили життя.
Я можу оплатити проїзд у трамваї і тролейбусі. Якби всі пасажири були такі як я, то кондуктори залишилися би без роботи. Якісь вони у більшості своїй нервові ті кондуктора. Нервова в них праця схоже. А телефон на мене не набуркає.
Мій мозок може надумати багато справ, я помітила, що і у інших так, особливо, коли стосується справ інших. Вважається, що людина як заведена дзига повинна все встигати, причому паралельно декілька справ, а якщо не встигає, то все... Ти відстала дегенератка, ледарка або просто тупа... Шось я скатилась з позитиву. Мене ніхто дегенераткою не вважає, принаймні, не каже мені то в очі))) З повагою відношусь до життя інших і намагаюсь не близько до серця приймати поради, бо повну версію подій як в мене у житті, знаю тільки я. Буває прислуховуюсь. Бо намагаюсь оточувати себе адекватними людьми, думку яких цікаво слухати або які не ускладнюють моє життя ще більше.
Одна з причин, чому більшість людей такі байдужі, бо в них самих купа проблем і вони не можуть вивести ще чиїсь. Не вистачає ресурсу, ні морального, ні матеріального.
Пригадала одну свою знайому, яка мені жалілася на свого чоловіка... Коли я не знаю як вчинити, то я не знаю. А мене за це сприймають байдужою. Ну нехай. Ця улюблена звичка людей - маніпулювати чиєюсь провиною і, якщо це не принесло користь, вважати людину бездушною.
Коли тут на сайті хтось щось пише або коментує, він перш за все розповідає про себе і яким чином він сприймає цей світ.
Я багато чого у своєму житті не сприймаю і багато чого сприймаю... У кожного свої вподобайки. Що я можу розповісти про себе? Так наче і нічого. А, з іншого боку, нічого теж може багато що повідати про людину.
Колись тут був користувач Ганнадій М і він помер. Я дуже сильно переймалася через це, з іншого боку розуміла, що це не нормально, але звернулася тоді до одного знайомого психіатра і вона порадила мені заспокійливі пігулки. З того часу багато чого сталося і часу пройшло. То були часи ковіду, зараз в країні війна. З тих пір ми не зустрічалися. Тут ось випадково зустрілись у магазині і лікарка-подруга питала мене як справи з такою участю в очах, наче я знову перенеслася у той минулий час, коли плакала через Гену. Це виглядає так, ніби ми заморожуємось, законсервовуємось у думці про людей з якими припинили спілкування. А коли відбувається зустріч через декілька років поспіль, наче повертаєшся у минуле і через розмову заповнюєш ті пробіли, які утворились у життєвих подіях через час. Хоча за п'ять хвилин більшість пробілів не заповниш. Багато знайомих у житті, які нічогісінько не знають про мене, а я про них. Таке дивне відчуття було говорити з подругою-психіатром і ділитися з нею, що в мене все добре.
Відносно добрре, якби не війна. Зараз українцям для щастя більшого і не треба. Щоб припинили український нарід знищувати.

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]