Рубрика "ВИДАТНІ ПОСТАТІ ДЕРЖКОМТЕЛЕРАДІО УКРАЇНИ"

 Бай Олег Сергійович народився 15 травня 1947 року в м.Красноярськ. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Працював помічником Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

Перший радник-посланник посольства України в Росії 2003-2005 роки

 Указом Президента України 20.05.1997 р. № 449 О.Бая призначено заступником Міністра інформації України,

 25.06.1998 р. Указом Президента №687,98 звільнено з цієї посади.

 25.06.1998 р. Указом Президента України  № 688 Бай О.С. призначено першим заступником Міністра інформації України, а 1 квітня 1999 р. №328 звільнено з цієї посади.

 Бая О.С. 14 квітня 1999 р. Указом Президента було призначено Головою Державного комітету інформаційної політики України, а 10.02.2000 р. Указом Президента України № 201/2000 його звільнено з займаної посади.

У 2000—2004 % рр. — Генеральний консул України в Республіці Казахстан м.Алмати

 Бай О.С. працював заступником Голови Державного комітету у справах релігій відповідно до Указу Президента України від 12 липня 2004 року № 778 по 18 серпня 2005 року звільнено Указом Президента України від 18.08.2005 р. №1170/2005.

 Надзвичайний і повноважний посланник, член правління МГО Ради Європи "Міжнародна Антитерористична Єдність".

Народився 3 лютого 1947 року

Львів

Помер        14 травня 2004 (57 років)

Київ

Поховання Байкове кладовище

Громадянство     СРСР СРСР

Україна Україна

Національність   українець

Діяльність  тележурналіст, сценарист, підприємець

Alma mater          Львівський національний університет імені Івана Франка

Науковий ступінь        кандидат історичних наук

Партія        КПРС (1976–1990), НДП (1999–2004)

 Зіновій Володимирович Кулик (*3 лютого 1947, Львів — †14 травня 2004, Київ) — український тележурналіст, телевізійний менеджер, державний службовець.

 Народився в родині львівського палітурника, реставратора книг Володимира Михайловича Кулика.

 Навчався у львівській середній школі № 37. Після закінчення деякий час працював у конструкторському бюро «Термоприлад».

1965-1967 рр. — навчання на механіко-машинобудівному факультеті в Львівському політехнічному інституті, яке кинув.

У 1973 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Одним із своїх учителів у журналістиці вважав журналіста Романа Бартоша. Так само тепло Кулик відгукувався про тодішнього декана львівського факультету журналістики Михайла Нечиталюка, професорів Володимира Здоровегу, Олександру Сербенську та ін.

 У 1989 р. закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук СРСР в Москві. Захистив там кандидатську дисертацію на тему «Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди: 80-ті роки XX століття» (1989). Кандидат історичних наук.

 Політична діяльність

Комсомольсько-компартійна кар'єра

Із 1973 року — завідувач сектору інформації Львівського обкому Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ). Тодішній перший секретар обкому комсомолу, Всеволод Окпиш (донедавна посол Російської Федерації у Лаосі), запропонував створити на базі ОК ЛКСМУ інформаційно-методичний центр, і запросив З.Кулика його очолити.

Із 1975 року — завідувач сектору, відповідальний організатор Центрального комітету ЛКСМУ в Києві.

У 1976 році — вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС)

Із 1980 року — секретар парткому Державного комітету телебачення і радіомовлення Української радянської соціалістичної республіки (УРСР)

У 1990 році — вийшов з лав КПРС

Колись в інтерв'ю Зіновій Кулик розповідав:

 «Я, на відміну від багатьох знакових фігур, навіть керівників національно-демократичних рухів і організацій, вийшов із партії не після ГКЧП, а після аспірантури — за рік до ГКЧП. Причому достатньо демонстративно, але це вже така справа... Керівництво Компартії України було абсолютно непридатним до горбачовських змін і реформ». 

Членство в НДП

Наприкінці 90-х років вступив до лав провладної політичної партії Валерія Пустовойтенка «Народно-демократична партія» (НДП). Як член НДП, 2000 року балотувався у народні депутати до Верховної Ради України по Галицькому округу, але програв Тарасу Чорноволу — сину відомого політика В'ячеслава Чорновола.

Журналістська діяльність

Працював помічником режисера, режисером і редактором на Львівській державній студії телебачення.

Із 1989 р. — політичний оглядач на Державному українському телебаченні.

Був членом Національної спілки журналістів України.

Творчі досягнення

Автор сценаріїв документально-публіцистичних фільмів, понад 100 телепередач.

Піком слави О.Кулика, як політичного оглядача стало рекордне за тривалістю (1 година 45 хв.) телевізійне інтерв'ю із першим і єдиним Президентом СРСР Михайлом Горбачовим напередодні розпаду СРСР у грудні 1991 року. Інтерв’ю записувалося на дачі Горбачова через кілька днів після всеукраїнського референдуму, на якому 92% громадян СРСР, що проживали в УРСР, проголосували за Україну, як незалежну державу, і якраз в той самий день, коли Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич ліквідували СРСР.

«З подібних кроків, таких, як проголошення незалежності, починається ворожнеча між народами. Що ви будете завтра робити в Україні з 11 мільйонами росіян? А з представниками інших народів? Згадайте Нагорний Карабах, Тбілісі! Чи готовий народ України до кровопролитних конфліктів?» Кулик перебиває Президента СРСР: «Михайле Сергійовичу, але ж у нас немає міжнаціональних конфліктів…» Спантеличений тим, що його перебили, Горбачов розгублено перепитує: «Немає? Ну, тоді будуть… Обов’язково, я думаю, будуть».

Влітку 1994 р. напередодні виборів Президента України організував і провів на УТ-1 телепрограму формату ток-шоу, яку можна вважати ще однією вершиною в його творчій біографії – «Сто хвилин із пресою». Після участі в цій програмі чинного на той час Президента України Леоніда Кравчука більшість аналітиків відзначили зростання його рейтингу. Проте президентській команді не вдалося цим скористатися для переобрання Кравчука на 2-гий термін.

Медіа-бізнесмен

1993 року на українському телебаченні з'явився перший проект Кулика-бізнесмена - телевізійний канал УТ-3, який сам Кулик охарактеризував як «приватно-державну структуру». Сам Кулик у липні 1997-го говорив:

«Ми взяли кредити, отримали два приміщення – комірчини розміром 32 м і 14 м. І ми довели, що можна робити доволі якісний продукт власними силами. Потім ми кредити повернули і проект вважали вичерпаним. Я переконаний, що зміг би створити потужний інформаційний концерн, який мав би власне ТБ, радіо, газети, часописи. Реально лише такий концерн і може мати силу – справжню».

1999 року започаткував проект всеукраїнського україномовного щотижневого суспільно-політичного журналу «Політика і культура» (ПіК). Головним редактором «ПіК» був відомий львівський журналіст і публіцист Олександр Кривенко. Команду журналістів було підібрано також переважно з західноукраїнських журналістів, як втілення ідеї галицького месіанізму.

Державна служба

1992 рік — генеральний директор програм Українського телебачення.

1993 — віце-президент Укртелерадіокомпанії.

У січні 1995 року призначений головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, здійснював управління державними телерадіомовниками. У цей час фігурував в одному із перших в Україні скандалів, пов’язаних із цензурою — 31 грудня 1995 р. був причетний до заборони виходу в ефір на каналі УТ-1 телепрограми «Післямова» виробництва недержавної телекомпанії «Нова мова» Олександра Ткаченка.

Серпень — листопад 1996 року — виконувач обов'язків президента Національної телекомпанії України

13 листопада 1996 — листопад 1998 року: перший і єдиний міністр інформації України (після його відставки Міністерство інформації було ліквідовано).

1999-2000 — заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Із 8 липня 2003 р. до моменту смерті — помічник Прем'єр-міністра України Віктора Януковича

Міністр інформації

Лобіювання «1+1»

Під час перебування на посаді міністра інформації, З.Кулик був одним із ініціаторів і лобістів виходу на 1-му телеканалі (УТ-1) програм і дубльованих іноземних кінофільмів, виробництва приватної телерадіокомпанії «Студія «1+1» Олександра Роднянського, отримання нею ліцензії на мовлення із 1 січня 1997 р. на 2-му телеканалі (УТ-2), а також перекомутування двох державних телеканалів діапазону метрових хвиль, внаслідок чого 1+1 отримав більше покриття території України.

Закриття «Правди України»

1997 — напередодні виборів до Верховної Ради Міністерство інформації на чолі із З.Куликом закрило державну газету «Правда України». Причина: газета підтримувала політичну партію «Громада» опального екс-прем’єр-міністра Павла Лазаренка і перебувала під його впливом. За 2 роки, коли П.Лазаренка затримали і судили в США, З.Кулик заявив, що не соромиться і не відмовляється від свого тодішнього кроку, «оскільки не вважає за можливе дозволити видавати газету за гроші, «відмиті» в офшорній зоні Антигуа і Барбуда – фактично не «правду України», а «Антигуанську правду».

Обставини смерті

Могила Зіновія Кулика

Помер на 58-му році життя, 14 травня 2004 року о 4 годині ранку в лікарні від обширного інфаркту. Серцевий напад стався напередодні увечері під час напруженої наради в Кабінеті міністрів України. Похований 15 травня 2004 року на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). Панахида і прощання відбувалися в київському Будинку офіцерів.

Раптова смерть помічника прем'єра В. Януковича у 2004 р. стала предметом політичних спекуляцій проти кандидата у президенти В.Януковича у 2010 р. — напередодні президентських виборів. Народний депутат від «Народної самооборони» Юрія Луценка Володимир Ар'єв заявив, що «З.Кулика могли отруїти, він міг бути неугодним Януковичу»[5].

Відзнаки

Почесне звання «Галицький лицар-99» (присуджене за видання журналу «ПіК») Родина

Рубрика ВИДАТНІ ДІЯЧІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СФЕРИ

ОНУФРІЙЧУК Михайло Якович

Онуфрійчук М.Я. народився 15 квітня 1945 року у м. Тальне (Черкаська область).

Освіта: Черкаський педагогічний інститут (1970), філолог; Вища партійна школа при ЦК КПУ (1979).

Народний депутат України 3 скликання 03.1998-04.2002, виб. окр. № 198, Черкаська область

Народився у м. Тальне (Черкаська область). Після закінчення середньої школи розпочав трудову діяльність слюсарем на заводі "Мегомметр" в м.Умані.

Працював Головою Комітету молодіжних організацій України. Закінчив два вищих навчальних заклади.

У 1982 році захистив кандидатську дисертацію, отримавши вчений ступінь кандидата історичних наук. Має вчене звання – доцент. Академік Української академії наук. Опублікував 197 наукових праць з питань інформаційної справи, преси, книговидання, поліграфії та інше.

Впродовж 1977-1990 років займав відповідальні керівні посади в системі правоохоронних органів України. У 1990 році був обраний депутатом, а згодом заступником голови - Секретарем Київради.

У 1991 році був призначений начальником Головного управління Кабінету Міністрів України. Працював на посадах голови Державного комітету, міністра України у справах преси та інформації. З 1998 по 2002 роки - народний депутат України від Тальнівського виборчого округу №198, голова підкомітету з питань друкованих засобів масової інформації.

      Онуфрійчук М.Я. вніс і продовжує вносити значний вклад у розбудову української науки, культури і вітчизняної інформаційної сфери.

За його безпосередньої участі підготовлено 15 законів України («Про видавничу справу», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про перелік об’єктів державної власності які не підлягають приватизації» та інші). Підготовлено низку інших нормативних актів з питань інформаційно- видавничої діяльності.

      Онуфрійчук М.Я. заснував у 1998 році і в даний час є президентом Громадської організації «Українська асоціація виробників поліграфічної продукції», яка є однією з провідних громадських об’єднань в Україні, є співголовою Правління Української Ради ветеранів - депутатів і працівників законодавчої влади, регіональних рад та Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Заснував і в даний час є шеф-редактором журналу «Друк і книга». За його ініціативою та безпосередньою участю збудовано і освячено 5 православних храмів, збудовано 4 середні школи, реконструйовано дві лікарні, хату-будинок Т.Г.Шевченка, лікарню та пологове відділення в м. Жашків, оснащено комп’ютерною технікою і книгами всі учбові заклади виборчого округу №198.

За вагомий особистий внесок в розбудову України Онуфрійчуку М.Я. присвоєно звання «Заслужений діяч науки і техніки України», він є державним службовцем першого рангу, відзначений численними державними нагородами: медаль «В пам’ять 1500-річчя Києва», медаль «За бездоганну службу» 3 ступеня, медаль «За бездоганну службу» 2 ст., медаль «За бездоганну службу» 1 ст., Почесна грамота Верховної ради України «За особливі заслуги перед Українським народом», Почесна грамота Кабінету Міністрів України, кавалер трьох орденів Української православної Церкви (ордена Нестора-літописця, орденів Рівноапостольного Володимира 2 і 4 ступенів (1999-2002рр.).

Особисте життя

Одружений; має сина.

Захоплення: теніс, плавання.

ської обл.

Голова підкомітету з питань друкованих засобів масової інформації Комітету з питань свободи слова та інформації Верховної  Ради України (з 07.1998).

Помер в квітні 2022 року.

Юрій Павлович Дяченко (нар. 27 травня 1937) — український радянський діяч, голова Державного Комітету Української РСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, голова Державного Комітету України по пресі.

Біографія

Народився у родині військовослужбовця. З 1957 року — слюсар монтажної дільниці на будівництві Дарницької ТЕЦ, складач друкарні, коректор, редактор, завідувач виробництва, завідувач редакції, головний редактор видавництва Київського державного університету імені Тараса Шевченка; завідувач методичного кабінету Київського медичного інституту.

Член КПРС з 1963 року.

У 1964 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

У 1968—1974 р. — референт, старший референт Управління справами Ради Міністрів Української РСР.

У 1974—1984 р. — консультант, завідувач сектору видавництва, поліграфії і книжкової торгівлі відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ.

У січні — червні 1984 р. — заступник, у червні 1984 — серпні 1988 р. — 1-й заступник голови Державного Комітету Української РСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі.

5 серпня 1988 — липень 1990 р. — голова Державного Комітету Української РСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі.

30 липня 1990 — листопад 1992 р. — голова Державного Комітету Української РСР (України) з преси.

У червні 1993 — листопаді 1994 р. — голова Державного Комітету України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження.

У січні — вересні 1995 р. — 1-й заступник міністра України у справах преси та інформації.

З 1997 року працював директором Видавництва Верховної Ради України, завідував книжковою редакцією парламентського видавництва. Водночас майже 20 років викладав у Видавничо-поліграфічному інституті НТУУ «КПІ». Автор практичного посібника «Видавнича справа: законодавчі засади, нормативне регулювання», а також навчально-методичних матеріалів із курсів «Видавництво у ринкових умовах», «Редагування окремих видів видань».

Потім — на пенсії у Києві.

Нагороди та відзнаки

•        орден «Знак Пошани»

•        три медалі

•        заслужений працівник культури Української РСР

•        державний службовець 1-го рангу (.04.1994)

Рубрика: Видатні діячі інформаційної сфери України

КОВБА Іван Володимирович

 І. В. Ковба народився 13 грудня 1939 року в селі Комарівка (Славутський район, Хмельницька область) у багатодітній селянській сім’ї. Дитинство припало на важкі воєнні та повоєнні роки.

   Після закінчення у 1956 році зі срібною медаллю Кривинської середньої школи вступив на технологічний факультет Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. Упродовж п’яти років був старостою групи, улітку 1958 року в складі студентського загону інституту брав участь у збиранні врожаю у Павлодарській області, за що був нагороджений Почесною Грамотою Ради Міністрів Казахської РСР.

         Трудовий шлях розпочав у 1961 році у газетному видавництві «Молот» міста Ростова на-Дону, на посаді інженера-технолога. А вже у 1962 р. переведений на роботу до м. Києва.

         Упродовж 1962-1972 рр. працював на Київській книжковій фабриці «Жовтень» (нині ЗАТ «Книга») — головним диспетчером, начальником лабораторії, начальником виробничого відділу, головним інженером. Пройшов справжню школу виробничого життя. У цей період на фабриці працював прекрасний колектив фахівціводнодумців, об’єднаний спільною метою — зробити свою продукцію найкращою за поліграфічним виконанням не тільки в Україні, а й у всьому колишньому Радянському Союзі.

         Цього було досягнуто. Фабрика вийшла на передові позиції у всіх напрямках виробничої діяльності, не раз завойовувала перехідний червоний прапор і дипломи за високу якість книжкових видань. Тут продукувались складні за конструкцією мініатюрні й великоформатні видання.

       З 1973 року по 1995 рік - робота в центральних органах управління інформаційно-видавничою галуззю України (начальник головного управління науково-технічного і виробничого розвитку  Держкомвидаву  України, заступник голови  Держкомпреси,  Держкомвидаву України, заступник міністра України у справах преси та інформації).

       У січні 1973 року Івана Володимировича призначено начальником Головного управління поліграфічної промисловості Держкомвидаву України, згодом він очолив Головне управління науково-технічного і виробничого розвитку Держкомвидаву України.

      У цей період робота зосереджувалася на реконструкції діючих і будівництві нових поліграфічних підприємств; розширенні й удосконаленні структури виробничих потужностей, насамперед для випуску регіональних періодичних видань, шкільних підручників, дитячої літератури; упроваджені нові прогресивні технології: офсетного плоского друку; фотоскладальних процесів; фотополімерних друкарських форм.

     За активної участі Ковби І.В. у 70-80 роки було проведено масштабну роботу з модернізації     матеріально-технічної     бази     регіональної     преси,     вітчизняного книгодрукування,  завдяки чому близько 40 відсотків поліграфічних потужностей країни працювали на експорт.

         Ковба І.В. був одним із авторів і розробників затвердженої Президентом України «Державної програми розвитку книговидання і преси на 1995-2000 роки», низки законодавчих, нормативно-технічних актів, що внормовують і регламентують роботу видавничо-поліграфічного комплексу України.

         У 1992-1995 рр. І. В. Ковба — заступник голови Держкомпреси України, заступник голови Держкомвидаву України, заступник міністра преси й інформації України. Тодішня діяльність зосереджувалася на розробці та реалізації Державної програми розвитку національного книговидання і преси, затвердженої Указом Президента України від 28.02.95 р., урегулюванні нормативної та правової бази видавничо-поліграфічного комплексу і створенні основ економічного механізму його функціонування у ринкових умовах, проведенні зваженої політики щодо реформування форм власності, удосконалення організації підготовки і перепідготовки кадрів для видавничо-поліграфічної справи.

         З листопада 1995 року по 2007 рік Іван Володимирович — директор видавництва «Київська правда». Зусилля колективу у цей час сконцентровано на освоєнні ринкових методів роботи, новітніх технологій, нових видів продукції та послуг, вдосконаленні системи ремонтно-профілактичного обслуговування технологічного обладнання, створенні мережі фірмової торгівлі, оптимізації виробничо-господарських зв’язків з партнерами. Видавництво працює стабільно, своєчасно виконує свої зобов’язання перед державою, замовниками, постачальниками та своїми працівниками.

         Понад 25 років Іван Володимирович був членом Колегії Держкомвидаву, Держкомпреси, Мінпресінформу України, упродовж багатьох років обирався заступником голови Республіканського правління науково-технічного товариства видавництв, підприємств поліграфії та книжкової торгівлі; головою Державної екзаменаційної комісії (ДЕК) Київського вечірнього факультету УПІ ім. Ів. Федорова, ВПІ НТУУ «КПІ» з підготовки інженерів-технологів галузі.

         Він — член Головної редакційної колегії «Книги пам’яті України», 13 років член редколегії фахового журналу «Друкарство» (з 1994 до 2006 рр. — весь період існування журналу); автор ряду статей і співавтор книги «Здесь рождается книга».

         Указом Президента України від 20.08.99 р. йому присвоєно звання «Заслужений працівник промисловості України». За організацію випуску духовних видань І. В. Ковба нагороджений Патріаршою грамотою глави Української Православної Церкви Київського патріархату Його Преосвященства Філарета. Він нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, багатьма відзнаками Київського міського голови, органів виконавчої влади і громадських організацій.

         Ветеран   праці   Ковба І.В.   має   майже   50   років   трудового   стажу  роботи   у видавничо-інформаційній сфері України, в тому числі 23 роки державної служби.

        Мав третій ранг державного службовця.

         Ковбі І.В. у 2010 році призначена довічно державну стипендію видатних діячів інформаційної сфери, Указом Президента України. 

Іван Ковба помер 3 листопада 2020 року.

ЯРМОШИК Іван Іванович

Посада, науковий ступінь, вчене звання: доктор історичних наук, професор.

Біографія: народився 03.02.1959 року у с. Устя, Корецького району Рівненськї області. У 1981 році закінчив із відзнакою історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Загальний стаж роботи 38 років. Стаж роботи в Житомирському Державному університеті імені Івана Франка 19 років. Трудову діяльність розпочав науковим працівником Житомирського обласного краєзнавчого музею, завідував відділом охорони пам’яток цього музею, був відповідальним секретарем Житомирської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток. Два роки служив в рядах Збройних сил СРСР. Науково-археологічні дослідження були перервані призовом у ряди Збройних сил СРСР, де І.Ярмошик прослужив упродовж 1983–1985 рр. у званні старшого лейтенанта, на посаді командира мотострілецького зводу.

У 1998 році захистив у Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка кандидатську дисертацію «Волинь в історико-краєзнавчих дослідженнях ХІХ—ХХ ст.». Педагогічну роботу розпочав у 1998 році викладачем Житомирської філії МАУП, у 2000 р перейшов на роботу в Житомирський державний педагогічний університет на посаду старшого викладача кафедри історії та політології. Із утворенням у 2001 році історичного факультету в системі цього університету був призначений завідувачем кафедрою всесвітньої історії. У 2004 році — декан історичного факультету. Із грудня 2007 року — докторант кафедри історії України Національного Педагогічного університету імені Михайла Драгоманова (науковий консультант доктор історичних наук, професор В. Й. Борисенко). З 2011 р — завідувач новоствореної кафедри спеціальних історичних дисциплін та правознавства.

Кандидат історичних наук з 1998 року. Вчене звання доцента кафедри всесвітньої історії присвоєно у 2003 році. Доктор історичних наук з 2011 року. Докторську дисертацію на тему «Польська історіографія 1800–1939 рр. суспільно-політичного і культурно-духовного розвитку Волині» захистив 26 травня 2011 року в спеціалізованій вченій раді Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. Вчене звання професора кафедри спеціальних історичних дисциплін присвоєно у 2013 році.

Початок роботи в університеті: 1 вересня 2000 року.

Інформація про вищу освіту: у 1981 році закінчив Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка за спеціальністю «Історія», кваліфікація: історик-археолог, викладач історії та суспільствознавства (диплом ЖВ-І № 122736).

Інформація про стажування: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди 15.04.19–15.05.19 р., тема: «Актуальні проблеми вітчизняної та зарубіжної історіографії».

Наукові інтереси: проблеми вітчизняної та зарубіжної історіографії, актуальні проблеми української історії у висвітлення польської, російської історіографій.

Навчальні предмети, які викладає: спеціальні історичні дисципліни, українська історіографія, історіографія археологічних досліджень, археологія кам’яного віку, актуальні проблеми сучасної історіографії.У 2019 році йому присвоєно звання «Почесний краєзнавець України». Автор наукових праць та популярних публікацій з історії та історіографії Волині. Загалом у науковому доробку І. Ярмошика понад 130 друкованих наукових робіт.

Нагороди: нагрудний знак ЖДУ «Слава Житомирського державного університету імені Івана Франка», Грамоти обласного управління освіти, Житомирської обласної державної адміністрації, Подяка від стипендіальної програми «ЗАВТРА.UA», Грамота управління культури та туризму обласної державної адміністрації, Грамота Міністерства освіти і науки України, звання Почесний краєзнавець України.

Помер 2 лютого 2022 року на 62 році життя.

 КУЦЕНКО Михаил Андреевич
02.07.1922-05.1985
Рядовой, пулеметчик
1 батальона 16 мехбр
В боях с 04.44 по 10.44, ранение, инвалид 2 группы
Награды: орден "Красной Звезды"
Колхозник
Великомихайловский р-н, с. Комаровка

Олег Касьянов народився 1 лютого 1946 р. народження, у смт Володарське під Маріуполем у Донецькій області.

Олег Касьянов почав займатися бальними танцями з 1963 року в Донецьку у будинку народної творчості у Йосипа Ароновича Мельника, основоположника бальних танців у Донецьку.

З 1965 по 1968 роки він служив у Радянській Армії, працював слюсарем. Олег Євгенович Касьянов розпочав свою танцювальну діяльність у місті Донецьку у 1970 році.

Олег Євгенович Касьянов, його партнерка та дружина Олена Василівна Касьянова - лауреати 2-го Всесоюзного конкурсу виконавців бальних танців у Києві, 1975 р. Олена Василівна Касьянова, кандидат мистецтвознавства, професор кафедри оперної підготовки та музичної режисури Національної музичної академії імені П.Ч. мистецтв України. Олег Євгенович Касьянов, доцент, професор кафедри бальної хореографії київського національного університету культури та мистецтв, балетмейстер-хореограф Центру культури та мистецтв дизайну Національного університету технологій та дизайну, Київ, заслужений працівник культури України.

Олена Касьянова по праву вважає себе ученицею свого Олега Євгеновича Касьянова, на той момент випускника Донецького кульпросвітучилища, який виховав її як танцюриста, багато вивозив на семінари в різні, тоді радянські республіки, а також конкурси бальних танців.

    Олег Касьянов очолив ансамбль бального танцю у Донецьку у Палаці культури Куйбишева шахти імені Горького, нині Новоцентральна, Олена Касьянова викладала бальні танці у Будинку народної творчості. 1972 року вони стали дипломантами 1-го Всесоюзного конкурсу виконавців бального танцю у Москві. Вони стали лауреатами першого Всесоюзного конкурсу народної творчості серед колективів мистецької самодіяльності. Олег та Олена разом працювали та займалися бальними танцями в Донецьку до 1974 р.

       Потім Олег та Олена поступили у 1974 р. до Київського інституту культури. Найбільший вплив на їх професійну майстерність як танцювальної пари зробив Макс Самойлович Кац та Лідія Петрівна Кац з Мінська. Він багато років запрошували їх на семінари, організовували для своїх провідних пар та всього колективу. Запрошуючи на такі збори найкращі пари Радянського Союзу, переважно з Прибалтики, вони дозволяли Олегу та Олені там займатися. Завдяки їхній допомозі вже наприкінці липня-початок серпня 1972 р. ця пара була представлена в команді України на 1-му Всесоюзному конкурсі виконавців бального танцю в Москві в ансамблевому танцюванні. Тоді команда виборола 1 місце за нову радянську постановку танцю "Ятраночка", який створив О. Кривохижа, заслужений діяч мистецтв УРСР, музика О. Кваші.

22-24 січня 1975 р. Олег та Олена Касьянови, будучи студентами першого курсу Київського інституту культури, стали срібними призерами 2-го Республіканського конкурсу виконавців бальних танців у Запоріжжі.

     Спеціальний приз виборола київська пара Олег Касьянов та Олена Касьянова за елегантність та чарівність. До речі, створював, сам конструював і шив бальну сукню для Олени Касьянової Олег Касьянов. Цінно те, що бальні танці завойовують популярність там, де зовсім недавно знали про них з чуток: надіслали на конкурс своїх представників ансамблі бальних танців. Всесоюзний конкурс став показовою школою хореографічно-виховної естетики. Після конкурсу з'явилися тисячі нових студій, ансамблів, гуртків бальних танців. І така робота велася не лише у клубах, Палацах культури, а й у середніх школах. Олег Касьянов та Олена Касьянова дуже вдячні своєму керівнику студії бальних танців при Будинку культури трамвайно-тролейбусного управління, місто Київ, Ганні Олександрівні Магід.

     І того ж року, восени, Олег та Олена Касьянови представляли на міжнародному конкурсі виконавців бальних танців соціалістичних країн "Дружба" ЧССР (1975 р.), де проводилися командні та індивідуальні змагання. Команда у загальному заліку посіла перше місце зі стандарту і третє в латині, а в індивідуальному заліку у Касьянових було 7 місце зі стандарту та 8 з латини з 29 пар (рівня "А", "S" класів). На той час це був дуже великий успіх. Але, на жаль, так сталося, що їхній тренер поїхав на постійне проживання в Америку і Олег та Олена залишилися самі по собі. Півтора роки вони займалися в ансамблі бального танцю "Каштан" у Бориса Дем'яновича Калініченка у Будинку культури "Ленінська кузня", Київ вул.Вокзальна. Після закінчення 1978 р. Київського державного інституту культури ім. Корнійчука Олег та Олена почали працювати у Києві.

     Здобувши науковий ступінь кандидата мистецтвознавства. У дисертації розглядався складний процес становлення бального танцю в нових соціокультурних реаліях: від неприйняття та повної заборони в перші роки радянської влади через вульгаризований підхід до перегляду репертуару часів НЕПу, рецидиву ригоризму в молодіжному дозвіллі роки першої п'ятирічки до поступового допуску західних танців з новими. наприкінці 1930-початку 1941 р. Олена Касьянова з 1994 по 2008 рр.-завідувачка кафедри бальної хореографії, одночасно з 1996-1998 рр. декан факультету режисури та хореографії Київського університету культури та мистецтва.

      Олег Євгенович Касьянов 1978-1981 рр. - Керівник ансамблю бального танцю Будинку культури трамвайно-тролейбусного управління; 1981-1984 рр. - Старший методист Республіканського будинку народної творчості профтехосвіти; 1985-2009 рр. – художній керівник-балетмейстер театру бального танцю Будинку вчителя; у той же час 1994-2003 рр. - викладач Університету культури та мистецтв: 2003 р. – 2009 р. – заступник завідувача кафедри, професор кафедри бальної хореографії. 2009 – листопад 2020 року – балетмейстер-хореограф Центру культури та мистецтв Університету технологій та дизайну, Київ.