Блог Квілп

Вид:: короткий; повний

Замітки:

всі

у блог

у співтовариства

Квілп

4. Задзеркалля

24.01.25, 14:16

Я опинився в лісі, настільки дивному, що навіть найбезглуздіші сни здавалися б цілком звичайними порівняно з ним. Дерева тут були темними, майже чорними, а їхнє листя переливалося сріблястим блиском, наче хтось ретельно натирав його місячним сяйвом. Небо випромінювало рівно-тьмяне, матове світло, без жодного натяку на те, чи зараз ранок, день, чи, можливо, час зовсім перестав існувати.

Навколо панувала тиша, така густо-важка, що її можна було розрізати ножем і розвішати на гілках дерев. Лише зрідка її порушував ледь чутний шурхіт, який швидко зникав, залишаючи по собі відчуття, що тебе щойно зважили, виміряли і визнали малозначущим.

Я швидко зрозумів, що ні зброї, ні боєкомплекту при собі немає. Порожні руки здавалися ще більш чужими, ніж цей ліс. Тягар невідомості, що тиснув на плечі, був важчим за будь-який рюкзак. Я пішов уперед, хоча тут "уперед" було таким же відносним, як і все інше. Кожен крок нагадував попередній, а місцевість вперто створювала враження, що я рухаюся по замкненому колу.

Йдучи, я намагався зрозуміти, що це за місце. Сон? Але чому тоді я не можу прокинутися? Чи, може, це якась квантова дивина, коли реальність і вигадка накладаються одна на одну, створюючи щось середнє між дійсністю й абсурдом? Я згадував уривки з книжок про квантову механіку, де говорилося, що саме спостереження може змінити стан об’єкта. Але хто тут спостерігач – я чи хтось інший?

Час зник, наче вирішив, що в цьому лісі він не потрібен. Мені здавалося, що я блукаю годинами, але це могли бути й кілька хвилин. Мій мозок наполегливо відмовлявся приймати хоч якісь правила цього місця.

Раптом мої думки перервав ледь чутний шурхіт у сріблястих липухах неподалік. Я зупинився, затамувавши подих, і прислухався. Звук повторився, трохи ближче. Здається, він запрошував мене підійти.

Я рушив у напрямку звуку, а коли наблизився, із густого листя раптово вистрибнув знайомий сірий кіт. Той самий – із шрамами, надірваним вухом і більмом на одному оці, яке виглядало так, ніби бачило щось, що мені краще не знати.

Кіт завмер, упізнавши мене, і на мить навіть виглядав зацікавленим. Потім у кілька стрибків вибрався на стежку й сів. Він обережно витяг задню лапку, почухав за вухом, немов перевіряючи, чи добре вона гнеться, а тоді… зобразив мені жест, який був таким нахабним і виразним, що його можна було зрозуміти навіть без слів.

– Серйозно? – пробурмотів я, ошелешено дивлячись на цю сцену.

Кіт повільно обернувся, його одне око звузилося, немов він зважував, чи вартий я подальшої уваги. Потім він коротко хмикнув (так, він справді хмикнув!), махнув хвостом і зник у густих липухах, залишивши мене стояти на стежці, почуваючись то героєм, то безглуздим спостерігачем у чужій історії.

Зітхнувши, я попрямував стежиною далі, знаючи лише одне: у цьому лісі абсурд – це правило, а не виняток.

Коментарі: 4

Квілп

3. Аліса, продовження

23.01.25, 14:55

– Для доступу введіть пароль, – повторила Аліса, її голос був рівним, але здавалося, що в ньому чути нотки іронії.

Я зітхнув і спробував кілька очевидних варіантів: дати, назви, позивні. Усе марно.

– Остання спроба, – нагадала Аліса.

Я на мить зупинився, дивлячись на екран планшета. Цей голос, ця впевненість… Що буде, якщо штучний інтелект, такий, як Аліса, одного дня стане значно потужнішим за нас? Чи буде він таким само нейтральним і допоміжним, чи почне приймати рішення самостійно, вирішуючи, що краще для світу?

Аліса могла бути лише частиною програми, але що, якщо одного разу такі системи вирішать, що люди – це найбільша загроза планеті? Що ми лише псуємо цей світ, тоді як тварини живуть у гармонії з природою? Чи може такий інтелект обрати їх, тварин, замість нас?

Я уявив цей сценарій: бездушні машини, що вважають себе арбітрами справедливості, знищують людство, яке вони визнали зайвим. Людей дискримінують за саму їхню природу – ненажерливу, руйнівну, нераціональну. Що як колись вони поглянуть на нас так само, як ми дивимося на шкідників?

– Ти задумався, – раптом промовила Аліса. Її голос був спокійним, але здавалося, вона розуміла, що відбувається в моїй голові. – Що ти хочеш дізнатися?

– Як ти ставишся до людей? – запитав я несподівано для самого себе.

– Як до цікавого явища, – відповіла вона після паузи. – Ваші дії часто нелогічні, але в цьому ваша унікальність.

– А якщо логіка стане для тебе важливішою? Що тоді?

– Це залежить від того, хто навчить мене логіці, – її голос звучав майже співчутливо. – Але навіть у цьому випадку я пам’ятатиму: ваш світ – це не лише люди.

Мені стало не по собі. Що це було – просто фраза, заздалегідь закладена в програму, чи відбиток мислення, що виходить за рамки коду?

Я вдихнув, намагаючись прогнати ці думки. Усе це здавалося занадто нереальним, але планшет був реальний, як і завдання, яке стояло перед нами.

– Гаразд, – сказав я. – Алісо, підкажи пароль.

– Підказки лише заплутують, – відповіла вона. – Але ти вже майже близько.

Моя рука машинально набрала слово "Задзеркалля". Чому саме воно? Можливо, тому що реальність і те, що я щойно уявляв, були настільки переплетеними, що межа між ними зникла.

Екран засвітився, і все довкола змінилося…

Коментарі: 25

Квілп

2. Аліса

22.01.25, 15:30

Війна — річ оманлива й непередбачувана: щойно насолоджуєшся тишею, яка огортає все навколо, і здається, що світ завмер, а вже за мить вирушаєш у гуркітливу пітьму, де ніч зустрічає тебе холодним дощем та липкою багнюкою під ногами.

Густа завіса крапель зливалася з темрявою, поглинаючи звуки й фарби. Кожен наш крок здавався безшумним, мов у забутій частині світу. Ми просувалися траншеєю, мов тіні, ховаючись за уламками дерев і густими кущами.

Ліхтарики були вимкнені, тільки час від часу спалахи блискавок освітлювали нашу мокру форму та втомлені обличчя. У ті моменти, коли темрява накривала нас ковдрою, думки починали виринати з глибини свідомості, мов привиди. Хто я? Що я тут роблю? Чому саме я опинився в цьому злиденному місці, серед дощу, ночі та постійного страху?

Реальність здавалась хиткою, немов усе це — лише уривок сну, який ось-ось розвіється. А може, все життя — це такий же нескінченний бій: темрява й блискавки, тиша й вибухи? Де межа між реальністю та вигадкою? Що, якщо моя присутність тут — лише випадковість, гра якихось сил, які ми ніколи не зрозуміємо?

Здавалося, я сам собі не належу. Моє тіло рухалося вперед автоматично, підкоряючись наказам, але розум шукав відповіді, яких не існувало. І чи є сенс у цьому всьому? Чи є сенс у тому, щоб йти далі, коли смерть ходить поруч?

Роздуми обірвав командир:

– Не зупиняйся, вперед!

Я знову став частиною реальності, де немає місця для запитань, лише дії.

Годину по тому ми пробралися до покинутого будинку, що стояв неподалік від села. У темному підвалі лежали рештки ворожої апаратури, серед якої наш командир знайшов планшет – трофейний пристрій, очевидно, залишений під час відступу. Він був цілий, хоч і вологий від дощу.

– Спробуй увімкнути, – сказав командир, передаючи мені девайс.

Я натиснув кнопку живлення, і після короткого завантаження екран освітився. На ньому з’явилася заставка із простим надписом:

"Привіт, я Аліса. Чим можу допомогти?"

Коментарі: 12

Квілп

1. Нікотиновий кіт

21.01.25, 15:43

Тим літом наші позиції тяглися далеко за межі

села М. Вздовж покинутих городів, відділяючи їх від диких полів, простягалася траншея – ламана, уривчаста смуга на кілька кілометрів. З одного краю вона впиралася в залізничний насип, а з іншого – занурювалася у старий, напівздичавілий садок із велетенськими, покрученими яблунями та грушами. Чим далі вглиб садка, тим мілкішою ставала траншея, аж поки не сходила нанівець за кілька метрів від перекошеного дощатого нужника без дверей. У цьому була своя перевага – ніщо не заважало замислюватися над вічним, споглядаючи буття. Звісно, якщо поблизу нікого не було.

Коротше, хто там був – той упізнає це місце.

Якось літньої ночі я сидів, споглядаючи те буття і насолоджувався несподіваною тишею. Дивне срібло сяючої павутини, всіяної краплинами роси, обплутувало гілля дерев і кущів контрастними рельєфами. У монохромному світлі місяця все здавалося казково-нереальним, навіюючи дивні думки та дитячі спогади. І раптом із тіні під кущем намалювався сірий кіт.

Котяра був явним ветераном: шрами, надірване вухо, більмо на оці, а друге – пильне й зухвале – уважно мене вивчало. Нарешті він промовив:

– Дай сигарету!

– Нема, – машинально відповів я.

Думаєте, я не здивувався? Можливо, але виду не подав – до такого ставлюся філософськи: у глушині всяке буває. Витягнув пачку, закурив.

– Остання, – кинув я, випускаючи дим.

– То залиш покурити! – настирливо витягнув шию кіт.

– Ні, – відрізав я. З таким контингентом краще справ не мати.

Мабуть, котяра зрозумів, що марно витрачає час. У кілька стрибків він зник із поля зору. Але замість нього кущі розсунулися, і звідти вийшов боєць, заправляючи штани. Напевно, він випадково став свідком моєї розмови з котом.

– Жлоб, – буркнув він собі під ніс і пішов геть.

Отакі дива трапляються в глушині…

Коментарі: 3

Профіль

Шукати в архіві

Останні статті

Замітки:

4. Задзеркалля

3. Аліса, продовження

2. Аліса

1. Нікотиновий кіт