№6(57) липень 2011 (3) (В своїй хаті своя правда)

Далі публікуємо записки Міхаіла Чистякова (1809 — 1885) — російського письменника та видавця, автора багатьох книжок для дітей. Книжка «Из русского быта» (1868) розповідає про звичаї та побут росіян і українців. Автор дає дуже точні й цікаві характеристики українців, з якими не завадить ознайомитися й нині.

Нарис українського побуту
Здавен, років, мабуть, зо двісті тому, утворився в Україні особливий стан — чумаки. Назва їхня походить від слова «чума». Коли ця хвороба ще часто з’являлася на півдні, візники, що їздили туди, мочили свою білизну в дьогті, висушували і вдягали на тіло. Чуми тепер не буває, але звичай вимащуватися дьогтем зберігся. Українці так уберігаються і від інших хвороб під час тривалої мандрівки у спеку.
Чумаки живуть селами по берегах Дніпра; рільництвом або зовсім не займаються, або займаються дуже мало. Зазвичай їздять у Крим на озера по сіль, і на Дон по рибу. Щойно зійде сніг і проб’ється трава, вони вибирають найміцніших волів, гуртують валки, наймають для кожної валки отамана, запасаються усім, що може знадобитися в степу для направи возу і приготування страви, беруть навіть старих, досвідчених півнів, щоб за їхнім криком уночі визначати чис, і рушають у степ. Отаман попереду вказує дорогу, призначає місця для випасу волів і для нічлігу.
На ніч караван зупиняється у відкритому; чумаки пускають волів пастися, ставлять вози колом, розпалюють багаття і варять в казанках кашу з салом або з рибою. За старих часів, коли в степу бувало багато розбійників, чумаки озброювалися рушницями, пістолями, шаблями, списами і сокирами. Тепер, слава Богу, це зайве, а про всяк випадок, якщо нападе вовк, на кожному возі — важкий дрючок. Чумаки дуже люблять оці мандрівки: життя вільне, безтурботне, праці жодної, нічого не бракує, попереду — заробіток і знову достаток і безтурботність, клімат сухий, здоровий, удень і вночі довкола зелень, квіти і привабливий степ, який заколисує душу.
Колись чумаки мали багато клопоту при переправі через ріки під час повеней: мости розібрані, поромів мало; біля перевозу — кілька тисяч підвод; доводилося стояти іноді близько місяця; ціни на пашу для худоби піднімалися неймовірно, за перевіз, що вважався безплатним за державним законом, брали величезні гроші. Тепер, кажуть, це лихо позаду.
Чумаки так звикли до свого кочування, що ледве чи й узялися б за інше діло. Навіть під час війни, незважаючи на небезпеку, вони вирушали у Крим. Коли під Євпаторією стояли ворожі кораблі, чумаки спокійнісінько під’їхали до самого берега і стали накладати сіль на вози. Англійці мали нахабство стріляти в них з гармат, отож, коли одне ядро поцілило у віз, розбило його і поранило бідних волів, ошелешені українці кілька хвилин мовчали, не розуміючи, за що в них можна стріляти. Нарешті, коли провищало ще кілька ядер, вони сполошилися та почали від’їжджати від берега, і один з них, обернувшись до кораблів, сказав з гірким докором: «А хіба ж ото така війна? Та то ж убивство!» Та кажуть, що, не боячись і вбивства, чумаки ночами підкрадалися до озер і накладали вози солі.
Траплялася чумакам і смерть у дорозі. Та це й не дивно: лісів ніде нема, удень страшна спека, уночі — холодна роса. Так і ховають чумака серед степу, закопавши де-небудь на кургані, щоб легше було згадати, але часто не можуть поставити навіть хреста, бо у степу часом не знайдеш і тріски.
У звичаях українців є багато прекрасних рис і взагалі більше доброго, ніж поганого: українцеві докоряють в упертості, незговірливості і підозріливості; але упертість його пояснюється твердістю характеру і сильною прихильністю до тих або інших звичаїв, з якими йому зручно жити і уживатися, з якими поєднується багато дорогих спогадів. А тільки слабодуха й холодна людина легко зрікається традицій і дитячих вражень, того, що було близько до серця, що його тішило і хвилювало. Незговірливим українець буває тоді, коли йому не хочуть чогось добре розтлумачити, не хочуть вислухати, розібрати справу, а суворо і грубо наказують.
Підозріливість в українця виховувалася упродовж багатьох сторіч і пояснюється історичними причинами. І тепер часто трапляється, що до українців, щоб розпоряджатися їхніми справами, приїжджають люди, які не знають їхнього побуту, потреб і мови. Справедливо чи несправедливо, але у москалеві українці завжди бачать людину до них недоброзичливу, неприхильну. Тому від нього і ховаються, перед ним хитрують, лукавлять, прикидаються, ніби не знають, про що їх розпитують, вдають нездогадливих, а то й дурників. А щойно стосунки зміняться, і переконається українець, що йому зичать добра, тоді можете стати свідком того, з якою ласкою він запросить вас до свого вогню на сінокосі, або на риболовлі, тоді його пасіка, його сад, його хата і душа цілковито відкриті: він стає веселим, жартівливим і балакучим, ви відчуєте, скільки сердечної теплоти ховається під застиглою, на перший погляд, тупою і незворушною зовнішністю українця. За часів козацтва в Україні за крадіж карали смертю; можливо, відтоді в українців укорінилося правило, яке перетворилося на шляхетну звичку: не чіпати нічого чужого. Крадіж вважається найганебнішим злочином. Та й не мають вони змоги уберегтися від злодія: міцної огорожі довкола двору, міцних зрубів для хат і дахів у них нема і бути не може на безліссі. Засуви, замки та інші ознаки недовіри до людської чесності вживаються рідко. Забавно, як іноді українець, відлучаючись з дому, дає знати чужій людині про те, що його нема вдома. Тоді двері підперті паличкою, або ж на клямці зав’язана мотузочка петлею. Це означає, що господар відлучився ненадовго, а якщо мотузочка зав’язана туго на вузол — отже, господар подався кудись надовго. Українці розуміють і шанують ці символічні знаки і ніколи не користають з них на шкоду ближньому.
Стосунки між чоловіком і дружиною, батьками, дітьми і родичами в українців цілковито патріархальні. Родичі взагалі тісно між собою пов’язані від самого дитинства, граються разом, бувають одні в одних у гостях, а коли виростуть, переймаються родинними справами, одне одному співчувають, допомагають, і горе, і радість ділять порівну. Ця прихильність, що часто грунтується на глибокій і ніжній любові, вважається навіть обов’язком. «Чого доброго чекати від чоловіка, коли він навіть рідних кривдить, — каже українець, — не шанує батька, матері, не любить дітей, братів, сестри?» Але часто це право на любов і повагу розуміють помилково: чоловік вимагає необмеженої сліпої покори від дружини, батьки від дітей, старші родичі від молодших.
Оскільки не можна дорослою людиною розпоряджатися як дитиною, то такі вимоги замість любові й згоди, породжують ворожнечу, розбрат і нерідко злочини. Втручання батьків і родичів найчастіше відбувається при виборі жениха для дівчини, або нареченої для парубка. Втім сьогодні такі випадки доволі рідкісні. Задля уникнення незгод у родині в українців уже давно існує наступне правило: щойно одружується син, батько будує йому окрему хату, виділяє частину майна і усе, що треба для господарства. Зрозуміло, тут не обходиться без втручання батьків, але принаймні нема щохвилинних зіткнень, які неминучі у сільському, а особливо у жіночому господарстві, неможливі сварки через глечик молока, шматок пирога і т. ін. Ця окремішність господарства пояснює, чому в Україні між родичами менше ворожнечі, ніж у Великоросії, де іноді четверо-п’ятеро одружених синів живуть разом, однією родиною. Це дуже добре для успішної праці, але, на лихо, майже завжди виходить так, що уся ця родина пересвариться, поб’ється, поділиться, та й усе життя взаємно ворогує.
Українські села мають дуже привабливий, привітний і якийсь свіжий, радісний вигляд: вони ніколи не бувають надто багатолюдними; хати не туляться одна до другої; дворики розміщені за планом завжди на певній відстані один від одного; українець любить простір, самоту. Від природи схильний до зосередження в самому собі, до задумливості і незалежності, він не любить, щоб хтось витріщався на те, як він хазяйнує, відпочиває або сидить мовчки на призьбі, опустивши обважнілу думками голову чи мугикаючи якусь меланхолійну пісню. Де є узвишшя, узгір’я, річки і струмки, українець вибирає для своєї хати завжди наймальовничіше місце і прикрашає його чим тільки може; чи будується вона з колод, чи, що буває частіше, особливо в степових місцях, з глини, піску, лози, очерету і соломи, — завжди вибілена ззовні і зсередини, і підбілюють її ледь не щотижня. Довкола неї пліт, на вікнах квіти, звичайно, найпростіші, але вони вносять у хату якесь лагідне, миле почуття; поряд — город, на ньому, крім овочів, яскраво-червоні, або строкаті, як рої метеликів, красуються квіти маку, жовтіють соняшники, гарбуз широким листям застилає пліт; далі садок — груші, яблуні, чорні порічки, малина, ожина, терен; українець перебуває наче у полоні зелені й любить дерево навіть неплодове; біля дому він його нізащо не зрубає, а якщо доводиться будуватися саме там, де воно росте, то краще відсуне хату, а якщо будує хлів чи стодолу, то зробить для дерева отвір в даху; і весело зеленіє, і шумить воно, і обсипає цвітом житло людини, яка пощадила його.
З цього погляду зовсім інакше чинить фін, чухонець: він, можна сказати, чує до всякого живого дерева злість, наче бачить у ньому свого особистого ворога, який закриває від нього сонце і тінню своєю підтримує вогкість боліт, що оточують його. Він далеко довкола своєї хати викорчовує і випалює усе, що росте; а вже що-небудь посадити, окрім найнеобхідніших овочів, йому ніколи і на думку не спаде. Хати українців мовби ховаються в зелені, і білість їхня, змішуючись із листям і цвітом дерев та кущів, привітно ще здалека кличе до себе перехожого; так і хочеться звернути з дороги, щоб зазирнути туди. Звичайно, усередині вони не такі привабливі, як ззовні; там немає не лише голландської, а навіть і німецької чистоти — і дробина там буває, і теля, і порося знаходять теплий притулок; але про чистоту все ж таки якомога піклуються, усе прибрано, усе на своєму місці та в порядку.
Коли чоловіки побудують хату, усередині білять її жінки, і роблять це звичайно з піснями: за повір’ям, це потрібно для того, щоб веселощі і пісні не замовкали в хаті доти, доки у ній житимуть. Ще заманливішими бувають хутірці, самотньо розкидані в степу. Серед неозорої, безлісої й безлюдної рівнини, де око, розбігаючись на всі боки, нарешті стомлюється одноманітністю, особливо приємно бачити острівець дерев; між ними знову яскраво біліють мазанки, в’ється дим, лунає дзвінкий сміх дітей або дівоча пісня, яка зливається із криком перепелів, скрекотом коників і сухим шепотом ковили; а там, дивишся, нерухомо стоять круторогі воли і, здається, думають про своє трудове життя.
Звичайно, у житті українця бувають і невеселі години — як не люті степові сніговії, то немилосердна спека, від якої земля тріскає, урожай вигорає... Але, на щастя, українець має твердий характер, рідко впадає у смуток, або вдається до пияцтва; посумувавши, він придумає щось і почне знову наполегливо працювати, поволі збиваючи копійку, щоб знову обжитися. І обживається: кілька родючих років поправляють його статки; у хаті знову з’являється достаток, сміх і дзвінка пісня; він бадьоро виходить з волами на ріллю і з втіхою оре землю, змочену благодатним дощем. Дай Боже тобі, чоловіче, здоров’я, і сили, і багатого врожаю, щоб тобі й на думку не спадало яке лихо!

Подорож барона Августина Майєрберга у 1661 році

Священики у московитів одягом не відрізняються від мирян, хіба що тільки круглою скуфейкою, яку ніколи не повинні скидати. Але вони настільки принижують свій сан, що, постійно перебуваючи в нечистоті і бруді, швендяють по місту з возиками, торгуючи різним церковним причандаллям, а коли трохи зароблять, то заходять в шинок і напиваються до скотинячого сп’яніння. Усі вони якісь недоумкуваті і називають поганцями людей іншого сповідання. Один піп навіть не хотів нам подати руки, щоб не осквернити її дотиком наших рук.
Крім цього забобону, є ще й інший. Будь-які зображення у москвитян зневажаються, окрім ікон, які були виміняні на золоті або срібні гроші (купувати їх непристойно). Придбавши ікону, яка висить у церкві на стіні, вони роблять її своєю власністю і, окропивши святою водою, дуже шанують. Якщо власник ікони застане перед нею когось за молитвою, то почує лайку: «А чого це ти перехоплюєш злодійськими своїми молитвами милості моєї ікони? Заведи собі сам якогось Бога, та й молися йому, скільки душі завгодно, а чужих не чіпай»! І так учепиться, що поки не дати йому відчіпного, то й не заспокоїться.
У кожному будинку у московитів висять ікони в куті, прикрашені золотом і сріблом. Вони запалюють під іконами свічки і хрестяться трьома пальцями — великим, середнім і вказівним на правій руці — кладучи їх спершу на груди, потім на правий і лівий бік, повторюють багато разів: «Господи, помилуй»!
Коли ж чоловік захоче виконати свій обов’язок з дружиною, він зобов’язаний закрити ікони покривалом. Якщо московит заходить до чужої хати, то, не вітаючись ні з ким, швиденько окинувши поглядом кути, шукає ікон і тричі кланяється їм, хрестячись при цьому. І тільки тоді вітається з присутніми. А, відходячи, знову кланяється і хреститься.
Якщо якусь ікону з часом поточить шашіль і фарби полиняють, то їх заборонено кидати чи спалювати, а краще пустити за течією води або закопати на кладовищі.
Окрім ікон, в усій Московії не побачиш жодних інших зображень. Нема жодних портретів, так що пам’ять про дідів і батьків гине разом з їхньою смертю.
Коли московити постять, то харчуються самим хлібом і часником, а спрагу тамують водою, ледь приправленою квасом. Проте жодної спраги вони не можуть втамувати, якщо станеш підносити їм горілки, скільки душа забажає. Московити п’ють горілку, не проціджуючи крізь зуби, а ковтають усією горлянкою, як бики і коні, і п’ють доти, доки не перестанеш наливати. У шинках вони пиячать доти, доки не витрусять капшук до останньої копійки. Та й нерідко буває, що пропивають шапку, кафтан чи інший одяг, навіть до голого тіла, щоб випити ще. Від цієї зарази не рятуються ні священики, ні ченці.
Але злий корінь — пияцтво — породжує ще й жахливіші злочини. Багаті московити тримають численних холопів і рабів, але за малі кошти, бо одягають їх в обноски, а годують сухарями, стухлою або сушеною рибою, і рідко м’ясом, а платні не дають жодної. А що вони ніколи не мають ситого шлунку, то разом з гультяями, яких незліченна кількість волочиться на площі без будь-якої роботи, не знаючи жодного чесного ремесла, то беруться до злодійства. Вони або обкрадають потайки будинки, або грабують їх, навмисно підпалюючи людей багатших і примчавши нібито на дапомогу, або в нічний час нападають на перехожих і, позбавивши їх несподіваним ударом спочатку голосу, а потім і життя, відбирають гроші й одяг.
Наскільки у тверезому стані вони готові до сварок і гидких лайок, то у п’яному стані дуже часто зчиняють бійки з будь-якої дурниці і, миттю вихопивши ножі, ріжуть одне одного з небувалою люттю. Правда, на кожній вулиці стоять вартові, які щоночі відстукують години у ринви на дахах, або в дошки, щоб стукіт цей відлякував грабіжників. Але ці вартові самі мають долю у вкраденому, і вдаючи, що сплять, не рухаються з місця, потураючи злодіям. Так що у Москві не буває жодного ранку, аби на очі перехожим не попалося кілька десятків свіжих трупів убитих за ніч людей. Особливо у святкові дні і на Масляницю, коли москвити пиячать дні й ночі, а від страшного пияцтва їх охоплює така несамовитість, що вони б’ються не на життя, а на смерть і якщо самі не стають убивцями, то їх убивають.
Біля воріт нашого подвір’я стояло на варті 40 стрільців. Четверо з них, розподіливши між собою час, безупинно вартували в різних місцях будівлі, щоб ми могли бути убезпечені від грабіжників. Але насправді для того, щоб не допускати до нас нікого. Один з вартових стояв на караулі під віконцями моєї спальні. У літні ночі він не давав мені спати диким співом або іграми з товаришами по службі. А зимою, щоб зігрітися, плескав у долоні і стрибав, притупуючи ногами. Так, що я раз у раз прокидався. Мої скарги не принесли жодних наслідків. Усі московити настільки поважають пообідній сон, що купці ополудні замикають свої крамниці, а бояри і дворяни не приймають до себе нікого, займаючись справами тільки в уранішній час. Ось і про мене вирішено було, що я пристосуюся до їхнього звичаю, а відтак не стану дорожити спокійним сном по ночах.
Московити розлучаються з дружинами не лише через невірність, але й через безпліддя, або тому, що втратили почуття і відчувають відразу до дружини. І церква не заперечує. Між іншим, розлучення серед вельмож такі часті тому, що нещасні молодята, дотримуючись звичаю, одружуються на особах, яких їм дозволено побачити тільки після шлюбу в церкві. Отже, нерідко трапляється, що вони мусять замість бажаної Рахілі, брати нав’язану їм у шлюб Лію, а потім обоє каються, що дали обдурити себе.
Люди заможніші ховають своїх дружин від чужих очей в чотирьох стінах будинку і не доручають їм вести хазяйство, а дозволяють їм хіба лише шити і прясти. Виходити їм заборонено, за винятком відвідування церкви або рідних. Жінки у Московії не мають інших турбот, окрім поїсти і вдягнутися, а виїжджаючи кудись, чіпляють на своїй сукні коштовності з усього батьківського спадку, і виставляють на показ усю свою пишноту, хоча самі ніколи не бувають охайні.
Усі вони натирають обличчя й шию білилами, а для підфарбовування щік і вуст додають рум’ян. Жінки з біднішого стану, яких не так суворо тримають вдома, не проти й випити, навіть змагаються у пиятиці зі своїми приятелями і нерідко падають без сил під стіл, а відтак уже не стримують себе ні в чому, займаючись любощами. А бувають і такі, що, вийшовши з шинку, пропонують себе за нову випивку, чи за невелику ціну. Бо і чоловіки, і жінки звикли, що гріх одруженого з незаміжньою не вважається перелюбством, маючи за гріх тільки перелюб із заміжньою.
Московити завжди пахнуть часником і цибулею, а по усій Московії не знайдете жодного лікаря, ані аптекаря, бо вони швидше звернуться до замовлянь шептух і татар. А коли мають розлади шлунку чи гарячку, вживають горілку і часник.
Усі без винятку московити часто відвідують лазні, де перебувають у розпеченому приміщенні, спливаючи потом, лежать на полицях і січуть одне одного ялиновими гілками. А потім вибігають зовсім голі з лазні до річки і пірнають у воду. У громадських лазнях буває чимало жінок, які хоча й миються окремо від чоловіків за перегородкою, проте зовсім голі заходять в одні двері з ними, а потім разом із чоловіками біжать до річки, змішуючись із ними і не соромлячись виставляти їхнім нахабним поглядам свою голизну та збуджуючи любострастя.
Я вжахнувся, почувши у Москві про те, що витворяють там жебраки, яким для свого користолюбства мало було звичайної милостині і вони організували викрадання дітей, щоб ті своїм зворушливим благанням викликали співчуття у душах благочестивих людей і щедрішу милостиню. Двоє або троє з них підстерігали дітей, які відійшли убік від своїх матерів, і тихенько принаджували їх до себе, простягнувши яблуко або горіхи, а потім відводили далі й далі. А привівши до себе в житло, ламали їм руки, ноги або виколювали очі. Якщо таке каліцтво убивало когось із дітей, то душогуби ховали його у землю під підлогою у своїй хаті. А тих, що вижили, водили з собою на перехрестя та показували перехожим, видаючи за рідних дітей, яких доля покарала каліцтвом ще в череві матері, і просили милостиню.