Я розмовляв з красивою душею митця — Олег Володарський (відео)

У ХІХ столітті на Чернігівщині використовували нитки не яскраво-червоного кольору, а вишневого кольору. Найтиповішим для північно-східної Чернігівщини у вишивці на сорочках було поєднання вишневого і чорного кольорів, вишневого і сивого (світло-сірого), іноді разом з білим, вишневого та білого; також одним тільки вишневим кольором, «білим по білому».

Різнобарвні нитки усіх кольорів веселки, якими вишивали з середини ХХ століття, не відповідають давнім традиціям Чернігівщини. Згідно з дослідженнями науковців, рослинні квітчасті орнаменти на сорочках почали вишивати лише наприкінці ХІХ століття, а більш давніми є геометричні візерунки або рослинні в геометричних формах (восьмикутні зірки-квітки, «сосонки», наприклад). Вишивка на сорочках для наших пращурів мала функцію не лише естетичну, але й була оберегом, а подекуди й родовими знаками (щось на зразок родового герба). І не лише тому, що вишивальниці працювали з молитвами, іноді лише в певні дні астрономічного місяця, свяченими голкою і нитками, але і самі візерунки мали значення, були кодами давніх вірувань.

Автор Віра Зайченко «Вишивка Чернігівщини»

Постол Наталія Миколаївна, викладач Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. Марії Заньковецької, викладач мистецької школи при коледжі ім. Заньковецької

«Білим по білому». Інколи буває складно згадати деталі подій, та варто було лише поринути спогадами до Ніжина, і як наяву перед очима постали затишні вулички намоленого міста. Ця «Сповідь» була першою в той насичений знімальний день. Проте ані час, ані відстань не зменшили яскравість вражень від цього знайомства. Зі мною розмовляла дивовижно ніжна та красива душа. Душа митця, душа майстра. І стільки в цій людині добра та світла, що на обличчі мимоволі з’являється тепла посмішка при згадці про неї.

Пані Наталія помітно нервувала. Я з розумінням ставлюся до переживань героїв програми, але водночас щоразу дивуюся тому, що ті, хто душею, працею та переконаннями заслуговують бути в авангарді нашої Нації, соромляться уваги та всіляко намагаються її уникати.

Можливо, річ у тім, що ЗМІ активно пропагують інших героїв сьогодення: вигаданих продюсерами чи політологами, штучно створеними з реальних людей і тому ідеальних і навіть досконалих. Але наскрізь фальшивих та порожніх.

Гадаю, що саме через це, такі рідні та справжні, такі прекрасні та живі у своїй недосконалості українці, соромляться та замовкають, варто лише увімкнути камеру. Рідні мої, якби ви тільки знали, наскільки ви красиві! Такі натхненні та талановиті у своїй справі, люблячі та самовіддані у своєму ставленні до України та українства, мудрі у своїй простоті…

Такі дивовижні душі, як у героїні цієї «Сповіді», потрібно чути та бачити. З ними потрібно розмовляти. Їх потрібно показувати українству. Показувати дивовижну красу, талант та мрійливу ніжність таких душ.

Я дуже люблю тебе, Україно! Ти неймовірна! Але скажи мені, рідна, коли ми навчимося говорити душами одне з одним? Нашими щирими УКРАЇНСЬКИМИ ДУШАМИ. Говорити з дітьми та батьками, з рідними та друзями, зі знайомими та з незнайомцями. З УКРАЇНЦЯМИ.

Як же мені було гірко від усвідомлення того, що усі ми, вражені пліснявою радянщини, навчені шанувати тих, кого скажуть чи кого покажуть у ЗМІ, замість того, щоб поважати та цінувати самих себе та одне одного.

Хоча нам, нашій Нації, є чим пишатися. Ми такі сильні, мудрі, красиві та добрі! Я раз у раз зачаровуюся красою українства, зустрічаючись з такими Божими душами. І щоразу дякую Господу за нашу неймовірну жовто-синю Націю.