Вже стало традицією на початку осені читати "Культ" Любка Дереша, благо що ця книга якимось дивом опинилася в мене вдома і не треба сунути свою сраку в бібліотеку. Щоб там не було, але ця книга реально підходить для осені, а Дарця Борхес - піздата чувіха! Цього року прочитав її за два дні, напевно наступного вкладуся в один.  Відразу захотілось продовжити писати свою крейзі новелу, яка вже три роки цього чекає. Сьогодні був надзвичайно спекотний день з неймовірно гарячим, сильним вітром. Подумалось що ідеальні умови для пожежі, і не помилився. Вже коли дочитував "Культ", таки почув сирену пожежного ЗІЛа, який по гуркотів на виклик.

Сказати чесно, "Культу" виявилось за мало, тому вирішив ще раз перечитати "БЖД" Сашка Ушкалова (ця книга теж виявилась на полиці, тому срака залишилась в спокої), може таки прочитання цих двох творів допоможе мені закінчити свою писанину. Хай там як, але хтось таки має ходити в кедах!

Сьогодні влада вкотре переписує історію, нарешті в інтересах країни, але на мою думку занадто швидко і кардинально. Розумію що ситуація що склалася в країні можливо це виправдовує і виправдовує, але з такими темпами першою людиною в космосі виявиться Леонід Каденюк, а першим автомобілем в світі стане ЗАЗ 965.

Про те дуже сподобалась концепція святкування 70-річчя Перемоги, а саме примирення бійців радянської армії і бійців УПА. Нехай це не зовсім вийшло і дві сторони залишилися зі своїми і при своїх думках, але і особливої ворожості вже не було, чи не показали. Жаль що Леонід Данилович цього не зробив ще на 50-річчя, це б було більш символічно і корисно для нашого суспільства, але тоді в нього була інша політика.

Хай там як, але всіх зі святом! Хай настане мир в нашій знедоленій країні.

Без картинки там де двоє,

Де рука в руці і на небі зорі.

Де аромат парфумів і літній вечір,

Водоспад волосся омиває її плечі.

Ніжність рук і дотик губ,

За спиною крила і не потрібний парашут.

Заховатись від усього світу!

Лише в двох, радіти як маленькі діти.

Туди, де їхні серця б'ються в унісон.

Квитки на море, плацкартний вагон...

Без картинки де справді в двох є почуття,

Де справді все взаємно! 

І не сховати щасливого лиця,

Коли вона шепоче що кохає, так тихенько...

Без СМСок, дзвінків і повідомлень.

Без прогулянок теплої ночі, коли місяць в повні.

Під зорями, чи просто під краплинки з небес.

Без картинки. Без... Без... Без... 

Якщо звичайно хтось прочитає)))))))

Вони познайомилися в компанії спільних друзів, хоча спільних друзів в них і було багато, але зустрілися вони вперше. Вона була в темно-синіх джинсах, червоній толстовці і в кепці з написом Obey. Він теж був в темно-синіх завужених джинсах, різнокольоровій  футболці  з  принтом лева і написом One Love, та шкіряній куртці .
                Він почав розмову не з банального "Привіт", а з наїзду на те що філософія Obey, втратила свою суть, коли це стало мейстрімом, а під мейстрімом він має на увазі стадо баранів, яке йде до стійла. Вона ж не розгубившись звинуватила його в тому, що носити завужені джинси з заниженою талією -це прерогатива дівчат і те що метросексуали гірші за геїв, і схожі вони на горилу в стрінгаг з нафарбованими губами. Звернувши увагу на його футболку, додала що культура Растафаріанства, теж стала мейстрімом і відповідно перетворилася на стадо баранів, за його версією. Коли хтось  з компанії дивлячись на їхнє бурхливе спілкування, запитав чи вони знайомі, вони майже хором відповіли що вперше бачать: він - цю курку, вона - цього козла.
                На далі вони весь вечір сперечалися, не зважаючи ні на кого. Сперечалися про абсолютно різні речі: про дощ та сніг, ранок чи вечір. Про Тібет, Ісуса, Джа, та Будду. Про волосся, книги, музику, про дерева та птахів, про світлофори... Він казав що треба переходити дорогу на зелений, відповідно дивитися на світлофор. Вона ж казала що треба дивитися на машини, тому що світлофори ще нікого не збивали, а на світлофори забити.
                 Нарешті хтось приніс досить великий пакет з щастям. З полиці дістали  майже півметровий, скляний бонг. Стало добре чути запах маріхуани і білий, густий дим почав поволі заповнювати всю кімнату. Всім було просто добре, всі були розслаблені і про щось собі тихо говорили, сидячи на підлозі, по серед кімнати.
                Бонг пішов по другому колу. Коли бонг дійшов до нього і він вже намірився підпалити те що щойно засипав в ковпачок, аж тут раптом вона вирвала бонг з його рук, хоча він в неї був буквально дві людини тому.  Охуївший від такої наглості і  розгублений від того що вона зробила, він просто дивився на неї з відкритим ротом і не знав що робити. Компанія теж затамувала погляд і чекала що буде далі. "Видихай і не дихай поки я не дозволю!", сказала вона владним тоном і хитро всміхнулася до нього. Він сидів і дупля не різав що вона задумала, але йому стало цікаво що буде далі, тому вирішив зробити так як було сказано.
                Вона спеціальною запальничкою підпалила те що було в ковпачку, зробила маленьку тягу. Скляний, прозорий бонг, наповнився густим білим димом, неначе молоком.  Витягнула ковпачок і одним махом втягнула в себе весь дим.  Сіла навпроти нього, взяла його голову в свої руки. Він дивився за тамавувавши подих як вона впевнено наближається до його губ. Він не витримав і почав вдихати повітря, в той самий час їхні губи торкнулися і  вона випустила весь дим з легень, він його вдихнув...
                Густий дим маріхуани змішався з запахом її парфумів, запахом її тіла і теплом її губ. Це було щось неймовірне!  Він не міг зрозуміти, що його зараз більше вставляє,  вона чи маріхуана. Його  ще ніхто не цілував, так ніжно і тепло, так зухвало і безцеремонно. Він вдихнув в себе весь дим і намагався  як довше його тримати в легенях. Він вже мало розумів що діється, але знав що таке відчуття він переживає в перше.  Вона дивилася на нього і посміхалася тепер вже ніжно, а він дивився в її очі і не міг від них відірватися. Потім вона дала йому легенького ляпаса і сказала "На перший раз вистачить. Видихай!"
                Відтоді він вдихав дим маріхуани лише з її губ. Дні з нею видавалися казковими, час летів дуже швидко. Вони робили абсолютно божевільні речі та вчинки. Він її вмовив поїхати в Клевань, погуляти по тунелю кохання, але вже там воно його переконала прямо звідти поїхати подивитися місто-привид Прип'ять, мотивуючи це тим, що ще не скоро в них буде можливість виїхати з міста. Вони гуляли тримаючись за руки по мертвому місці, хоча самі були живішими чим будь хто.  Коли їм не хотілося нікуди йти, вони забиралися на дах самої високої багатоповерхівки в місті і проводили там всю ніч. Навколо них мерехтіли сотні вогнів, зверху зірки з місяцем, знизу вогні нічного міста.
                Спливав час, він не помітив як вже пройшло 2 місяці з того їхнього першого поцілунку. Він кохав її настільки сильно, що реально не міг прожити  і дня без неї. В ті години коли вони були чи на роботі чи на навчанні, вони постійно писали одне одному в соціальній мережі.  Завжди коли він просив, вона висилала йому своє фото, таку, яка вона є на даний момент. Він дуже любив її ранкові фото: коли вона ще сонна, розпатлана, не нафарбована і дуже-дуже ніжна.
                В один день її не стало... Просто не стало і все, зникла!  Телефон поза зоною, в онлайні теж  не з являється, друзі нічого не знають. Якийсь її знайомий хіпстер сказав що бачив як вона заскочила з валізою в якийсь поїзд, перед самим його відправленням і поїхала.
                Потім він зрозумів що нічого про неї не знає. Вона ніколи не давала йому провести себе до дому, не казала де працює і де навчається, хто її батьки. Він про це в неї ніколи не запитував, тому що просто забував з нею про все. Коли вона була поруч, все інше було просто не важливо. Минали дні, він не знав де себе подіти. Весь час писав їй в мережі, хоча вона туди не заходила, слав СМСки, які не до ходили, телефонував, але замість її голосу, чув голос робота який казав що "Ваш абонент знаход....".
                Він не знаходив собі місця, вже минуло два тижні, а від неї жодної звісточки. Він не знав що з нею, де вона, що зараз робить, з ким вона зараз. Найбільше його гризло, що він нічого не може вдіяти щоб її побачити.  Він роздобув кораблик трави, думав хоч вона йому допоможе хоч на кілька годин забути про неї і стане так само добре як з нею. Але трава без її губ була гіршою за сигарети, які він так не любив, і не довела його до забуття. Стало лише гірше, запах маріхуани знову нагадав дотик її губ. Тоді він прийняв снодійне і заснув.
                Пройшов місяць, він намагався просто не думати про неї. Занурився по голову в роботу. Вже котрі вихідні друзі доставляли його до дому п'яного в хлам. Він не дуже поважав алкоголь, але маріхуаною вбиватися він теж не міг, тому що вона нагадувала йому про ту, котру він так хотів забути.
                Вона з'явилася так само раптово, як і зникла. Просто пробралася до нього в переповненій маршрутці коли той  їхав з роботи, і сказала "Привіт!". Потім, десь в якісь кав'ярні, вона довго і зі сльозами на очах просила в нього пробачення, казала що більше так не буде і що сильно його кохає, але не може сказати йому чому і куди вона зникла. Потім вона попросилася до нього до дому.
                Вони сиділи поруч в нього на ліжку. Вона була заплакана, з розмазаним макіяжем, але все одно дуже красива і ніжна. Він просто сидів обнявши її і боявся ворухнутися, щоб вона знову не зникла. Вона дістала з сумочки маленьку трубку, спеціально для куріння трави і герметичний пакетик з подрібненим зіллям. Коли все було готово, вона так як тоді наказала йому видихнути і затримати подих...
                Потім вони довго кохалися. Ні, вони кохалися і раніше, але цього разу це було всю ніч, надзвичайно пристрасно і ніжно водночас. Вони кохалися як ніколи до цього, вони кохались до повного виснаження, аж поки не зійшло сонце. Лише потім міцно заснули в обіймах один одного.
                Вона знову була поряд, він знову відчував себе щасливим, вони знову робили все що їм приходило в голову, для них двох не було табу чи обмежень. Якось він стояв на стрьомі а вона балончиком малювала на міліцейському бобіку, Капітошку.  Скупили в якогось дідуся всіх живих раків, які він продавав, і відпустили назад в озеро. Грали хто більше винесе з супермаркету солодощів, їм завжди фартило в тому ділі, тому цукерки і шоколадки в них були завжди.
                Але вона знову зникла. Він так само як і перше, все пережив заново, мучився аж поки вона не з'явилася. Відтоді його життя поділилося на два періоди: коли вона є і коли її немає. Як день і ніч, як чорне і біле. Він ніколи не питав куди і чому вона пропадала, лише просив щоб вона цього більше не робила. Хоч вона плакала і клялась що це востаннє, але все повторювалося знову і знову.
                На якісь вечірці, коли вона знову зникла а він знову намагався втопити себе в алкоголі, її подруга розповіла куди вона весь час зникає. Вона просто любила бути з іншими чоловіками, вона хотіла перепробувати їх як найбільше, вивчити як під мікроскопом, розкусити їх. Зі слів подруги, вона не могла пояснити навіщо вона це робить. Просто їй так хотілося і нічого з цим вдіяти не могла. Вона ніколи не кого не кохала з тих чоловіків і не поверталася до них в друге. Він став винятком, він зміг її відкрити, лише з ним вона була розкута, вільна, була сама собою.
                Коли вона в черговий раз з'явилася просто не звідки, він застав її в своїй квартирі, в своєму ліжку, він їй не сказав що знає правду. Вони знову провели неймовірні два місяці разом. Було море щастя, веселощів, ніжності, кохання, безсонних ночей і неймовірних днів. Він дуже надіявся на те, що одного разу вона прийде і залишиться з ним на завжди.

Чижук Володимир (П. Р.) © 

— Травы? Трава — это исцеление нации, понимаешь? Куришь траву — мыслишь так же. Если ты мыслишь так же, это значит, нам по пути. Если нам по пути, значит, мы объединимся. Некоторые говорят: «Не курите траву». Они не хотят, чтобы мы объединились, верно? И они говорят: «Не курите траву». (смеется) Это так! Так что, знаешь, трава — это исцеление нации, так что люди должны ее курить. Они хотят курить — так позвольте им курить! Они хотят заваривать на ней чай — позвольте им это. Хотят курить — пусть курят, хотят есть — пусть едят. Но ганджа должна у них быть! Правда. Да, ман. Вот почему я говорю: у них есть много винных магазинов, и поскольку считается, что человек должен курить, у них множество сигарет, но они не хотят, чтобы ты курил траву, понимаешь? Потому что алкоголь тебя убивает, а трава восполняет! Да, трава дает жизнь. Люди, которые курят траву, живут дольше! Видит Джа — курящий траву живет дольше всех на Земле, ман. Я знаю с детства одного человека, который курит траву, я вырос и увидел — он не изменился, он не мог измениться. (смеется) Он Раста. Его зовут Роберт. Раста, понимаешь?

Интервью Боба Марли Мумии Абу Джамалу - Филадельфия, США, 1979

Адміни, будь ласка, проясніть ситуацію, спростуйте або підтвердіть її
Я на I.UA вже майже шість років, тут мій блог який я веду з самого початку мого користування нетом і основна почта. Якось не хочеться втратити всі замітки за майже шість років. Підкажіть якісь ресурс, куди можна все перенести, можна навіть закордонний. Де ще ви публікуєте свої замітки крім I.UA?

Знаєш, мені так прикольно про тебе писати,

Про не розділену любов, про те яка ти піздата.

Про твоє місто, в якому я знаю лише окремі райони.

Якось не здружився я з ним, ми навіть не добрі знайомі.

Цікаво як ти там? Надіюсь все нормально! Правда?

Друзі, робота, знаю що спорт твоя улюблена справа.

Надіюсь не саменька, біля тебе поруч той самий,

Якому ти даруєш своє тепло і ніжно кличеш "Коханий".

Без пафосу скажу що ти і справді піздата,

Вихована спортом, сама даєш собі раду!

Впевнена, розумна дотепна й красива.

Коли в перше тебе побачив, подумав що побачив диво!

А ти міська, дворова романтика, падікі, клуби.

Знаю що тусуєш з пацанами, які репчину мутять.

Час іде, але не лікує, він міняє нас з середини.

Походу він забив на мене, бо знайомі змінились,

А я той самий до нині.

Думав що не буду більше про тебе писати.

Але надворі зима і я згадав як думав про тебе на парах.

Мріяв про тебе, що колись будуть "Ми", літав десь у змарах.

Як ловив твій погляд на перервах в коридорах,

З надією на щось, але Хепі Енд буває лише в фільмах добрих.

Надіюсь ти щаслива. Ти піздата. Правда!

І поряд той, хто дійсно тебе вартий! 

© Вовка Чижук (ПР)

Писати вірші, насправді дуже легко!

Просто потібно по дружитися з римою

І писати про те, в що віриш твердо!

Також потрібно ручка і листок,

В моєму випадку це телефон, 

плюс Віндосовський блокнот.

Набагато важче писати мінуса, 

мутити біт, поверх текста.

Потім трек, такий що в душу коле, 

таке зробити не кожен зможе.

Далі студійка, запис, трек в мережі. 

Попадає людям в саме серце, як ток по вені!

Зараз пише кожен третій,

Кожен другий думає що геній

І кожен хоче щоб його читали,

Слова на біт поклали, коментували.

Та насправді кому це треба?

Зараз кожен сам собі поет,

Кожен сам знає що для нього пріоритет.

Ским спати, кого любити.

На стакан присісти чи косяк забити.

Спорт, наука чи бабло.

Для одного щось добро! 

Для іншого, те саме, чисте зло!

Кожен сам обирає чим себе вбивати!

Просто безглуздо здоровим помирати)))))))

І всі підсіли на власний сорт героїну, 

як на голку наріки!

В ночі, коли одні, коли в тиші,

Ми думаєм про тих хто у душі,

Про тих хто в самому сердці!

І в багатьох заради них, воно ще б'ється.

Кохання перетворили на наркоту.

Якщо так, то так то похуй.

Дилер, дай дозу, по вені їбану!

А мені б таку як ти, тільки щоб кохала.

Я не знаю де її знайти, але я скучаю, правда!

А мені б таку як ти, тільки щоб поряд, щоб взаємно!

Та тебе тут нема, лише в текстах ці сентименти...

До цього це я? А до того що чувака мені реально шкода. А от те що недавно загинув пацанчик з мого населеного пункту, мені похуй! Цікаво правда? Думаю я не один такий. Це взагалі цікаво, коли помирає хтось з відомих людей, яких ми поважали, які були нашими кумирами, в нас скорбота. А якщо помирає якась людина з якою ми часто пересікаємося, нам звичайно шкода але особливої скорботи не відчуваємо. Я маю на увазі наприклад водіїв маршрутки в якій ми їздимо, ну помер та й помер, буде інший, яка різниція кому гроші за проїзд передавати? Продавець, або сусід з іншого кінця вулиці чи на три поверхи вище. Так шкода, але як правило подумали про те годинку та й забули.

А от коли помирає відома людина, тоді починається масова жалоба. Хоча по суті, ми ту людину знали не краще ніж того водія маршрутки. Ми знаєм відомих людей за  їхніми творами і діяльністю, про особисті якості ми ж по нічого не знаємо. Акторів ми знаємо по їхніх ролях, виконавців по піснях і т.д. Прикалує коли хтось в коментах пише які ці люди були хороші. Бля, ти що з ними дітей хрестив, чи бухали ви десь разом що ти таке плетеш?

Взагалі відомим людям краще не доживати  до старості, якщо вони хочуть стати легендою. Згадайте лише Курта Кобейна, Боба Марлі, Віктора Цоя (Цой певно зайвий, він же живий), Сергія Бодрова, Ігоря Пелиха, Назарія Яремчука. Згадайте також істерію навкло Джексона, Джопса, Емі Вайнгауз. Вони померли якраз в ідеальний час для того  щоб стати легендою! Водію маршрутки легше, йому якось побоку  коли вмирати, статус легенди йому не світить))) А от водію з "Форсажа" цілком навіть світить. 

Стало цікаво чи згадає хтось про того пацанчика з мого населеного путку наприклад через сорок років? Я точно ні! Ну хіба що, якщо ця замітка доживе десь на сервері до того часу і я її перечитаю. 

Хм... А чи згадає хтось про нас?

Коли Самотність роками, починаєш вити

На місяць разом з вовками!

В пацанів студія, текста, сепли, біти.

А в мене клава, монітор, плюс чотири стіни.

Вітер в небі підхоплює парашути.

Хай там як, в кожного з нас свої дороги,

свої маршрути!

А я ще й досі не вдуплився який мій маршрут,

В якій стороні мене чекають, де мій приют?

Де буду свій серед своїх!

Де назвуть мене братом.

Де будуть казкові метелики її лагідних вій!

Більше реалу люди!))))))

Я не Гура і не вмію як він тексти складати,

Але одну історію хочу тобі розказати!

Я раніше думав що почуття в мережі Фейк!

Це щось не реальне!

Але раптом зявилась ти!

І я забув про сон нормальний.

Тепер лише про тебе всі мої 

Думки, мрії і бажання, 

Хочу писати тобі віршовані рядочки,

Ти моя кохана!

Ти та, заради якої тепер я хочу жити!

Зустрітися, пригорнути, від зими захистити!

Між нами відстань, обставини, мости...

Та якщо ми разом, ми зможем все пройти!

Я вірю що колись ми зустрінем сонце на даху!

Я триматиму твої руки, поцілую, 

І розкажу, як сильно тебе люблю!