Профіль

valeriyshvets

valeriyshvets

Україна, Одеса

Рейтинг в розділі:

Пошук


Поиск заметок «війна» в архіві користувача «valeriyshvets»

Війна. Гніздо зозулі

            Як назвати цю війну так, щоб передати її головну суть. Російсько-українська війна? – Замало. Така назва прийнятна у тому разі, коли держави воюють за якусь територію, не ставлячи під сумнів факт подальшого існування кожної з них. Вітчизняна війна українського народу? – Ближче до істини, оскільки противна сторона намагається у разі перемоги знищити Україну, як незалежну державу. Але і така назва не повністю передає суть, оскільки ворог намагається закріпити за собою не тільки нашу територію, але і нашу історію, нашу етнічну приналежність і навіть наше ім’я. Адекватною назвою нинішньої війни, на мою думку, є національно-визвольна війна українського народу.

            Ця війна стала можливою лише через те, що за 30 років незалежності ми так і не перемогли у собі «руській мір», і не утвердили незворотно на своїй землі український світ. Так, «руській мір» суттєво втратив свої позиції, а український світ суттєво підсилив, але у московитів не вмерла цілком обґрунтована надія, що український світ ще можна остаточно знищити, а «руській мір» - остаточно відродити на нашій землі. Цю надію підсилило масове відступництво від України великої частини населення Криму і Донбасу. Тепер або ніколи і московити розпочали війну.

            Що слід зробити для остаточної перемоги над Московією на внутрішньому фронті? Назавжди ліквідувати «руській мір» і в Україні, і в душі кожного з українців. Як це зробити?

            1.Бог живе в душі кожного українця навіть, якщо він не ходить до церкви і вважає себе атеїстом. Українська православна церква московського патріархату не може бути посередником між богом і українцями на нашій землі. По-перше, вона не є церквою, оскільки не має Томосу, тобто права на здійснення православних релігійних обрядів, наданого Вселенським патріархом. По-друге вона не є церквою, оскільки була створена імператором-Сталіним, як частина державного апарату Імперії для духовного поневолення її громадян. По-третє, в нинішніх умовах вона не раз доводила свою ворожість українській владі, свою приналежність до п’ятої колони в Україні. Ця, так звана церква, має бути заборонена в Україні, як ворожа, керована з території ворога. Приналежні їй лаври, включно з Київсько-Печерською, мають бути націоналізовані, як цінна історична спадщина українського народу, і передані у тимчасове користування лояльним українській державі церквам на конкурсних засадах. Інші культові споруди цієї «церкви» слід передати місцевим органам самоврядування, які і вирішать їх подальшу долю.

            2.Декомунізація України слід рішуче продовжити. Російська федерація є спадкоємцем, перш за все, саме комуністичного Радянського союзу. Це була держава, де вперше в історії до влади прийшов саме російський народ. Всі символи комуністичного минулого на нашій землі – це символи сучасної імперії зла, з якою у нас тотальна війна. Всі ці пам’ятники невідомому солдату, матросу, меморіали жертвам Другої світової війни мають змінити своє ідеологічне забарвлення на прийнятне для воюючої Української держави. Всі вулиці і площі міст, що й досі носять прізвища генералів і маршалів Радянського союзу, мають бути перейменовані. Всі пам’ятники дружби «братніх народів», включно з так званим «ярмом» на набережній Дніпра у Києві, мають бути знесені. Відмежовуючись від комуністичного минулого, ми тим самим відмежовуємося від «духовних скрєп» нашого споконвічного ворога.

            3.Нинішня війна йде не лише за нашу споконвічну землю. Вона йде і за нашу історію, за наше право вважати свою державу спадкоємицею Давньої Русі, Війна йде проти намагання імперії зла привласнити нашу історію. Наш ворог – це покруч, який запозичив, точніше вкрав, всі свої державні символи у інших народів. Нашу історичну назву Русь він перетворив у 1721 році з назви Московія у свою сучасну назву Росія. При цьому він так і не спромігся придумати нову назву для своєї етнічної угро-фінської основи. Цей народ і досі називається руським – єдиний прикметник серед назв усіх народів світу, хоча мав би називатись московитами. Символ Римської імперії – двоголового орла, що символізував поділ влади на дві рівноправні гілки – церковну і світську, він бездумно перетворив на свій державний герб, не усвідомлюючи, що жодного поділу влади в Російській імперії ніколи не було. Абетку Давньої Русі він перетворив на свою, відмовившись у свій час від абетки арабської. Мову Давньої Русі він обрав в якості державної, відмовившись у часи Давньої Русі спочатку від угро-фінських діалектів, а пізніше, в часи Золотої орди,  від уйгурської мови. Культурні здобутки Російської імперії, створені представниками всіх підкорених імперією народів, він привласнив саме руському народу, внесок якого у цю інтернаціональну культуру зовсім невеликий. При цьому «руські» не усвідомлюють того, що у них ніколи не було власних князів і імператорів. Князів їх постачала Давня Русь, а імператорів – німці. Всім українськім російськомовним діячам, письменникам, художникам, композиторам часів Російської імперії: Миколі Гоголю, Петру Чайковському, Іллі Репіну і сотням інших імен слід повернути статус діячів української культури і вивчати їх творчість у школах.

            Боротьба за минуле – це боротьба за майбутнє. Заберіть у народу його минуле і народ перестане усвідомлювати себе суб’єктом історії, не зможе противитись загарбнику. Сучасна історична наука в Україні – це аналог Української православної церкви Московського патріархату в не менш важливій сфері духовного існування українського народу. Носіями імперського історичного мислення, в першу чергу, є історики старшого покоління. Я б відсторонив від керівних посад і роботи в державних установах всіх істориків, що отримали свій останній науковий ступінь у часи Радянського союзу. Вони токсичні для молодого покоління і для України в цілому. Фінансування на українську історичну науку слід виділяти, як складову оборонного бюджету країни, оскільки обидві ці галузі критично важливі для існування країни.

            Щодо назви країни - вона ідеальна, але поряд з лаконічною назвою: «Україна», ввів би ще і розширену: «Україна-Русь-Сарматія-Скифія-Арата». Щодо Герба - він ідеальний, але поряд з малим гербом України – Тризубом розглядав би і великий герб України. Прекрасні проекти цього гербу широко відомі, але їм не вистачає одного важливого елементу - Кримсько-татарської тамги. Насправді Україна є спадкоємицею не лише Давньої Русі, але і Кримського ханства, яке у певні історичні часи займало близько половини нинішньої території України. Тоді питання Криму з історичної точки зору вирішиться остаточно.

            4.Державний апарат більшості держав є головним джерелом корупції. Звичайно чиновників забагато для виконання потрібних функцій, а зарплата замала для того, щоб спонукати їх до чесного виконання цих функцій. Особливо ця ситуація небезпечна для України. Я прибічник точки зору, що назва нашої держави Україна походить від слова Країна або Центральна земля – Гартленд, але наша доля і раніше, і тепер, і у майбутньому - бути кордоном між цивілізованим світом і безкрайніми просторами Мордора – Імперії зла. Ми не маємо права на слабкі ланки, а наш нинішній державний апарат – це саме така ланка, разом з судами і органами охорони громадського порядку. Згадайте поведінку цього апарату у Криму і на Донбасі. Більшість не надто важливих функцій сміливо слід передавати приватним структурам включно з більшістю в’язниць, охоронних структур, лікарень, бібліотек, музеїв, театрів, шкіл, вузів. Лише об’єкти загально національного значення має контролювати держава. Державному апарату слід бути компактним, високооплачуваним і професійним. Всі посади і лише на певний час мають займатися на конкурсній основі. Конкурс вважається таким, що відбувся, лише за наявності не менше двох кандидатів на вакантну посаду.

            Особиста свобода несумісна з великою кількість в’язнів у нашій країні. За більшість не важких злочинів громадян слід карати фінансово, а не ув’язненням.

            Всебічне заохочення змагальності, приватної ініціативи не знімаю з держави обв’язку присутності у всіх сферах життя суспільства. Вільна конкуренція між державою і приватним сектором сприятиме підвищенню ефективності кожного з них.

            5.Мова має значення. Перше, що зробили російські окупанти, захопивши Донецьк і Луганськ – це закрили всі українські школи і знищили українські книжки в бібліотеках. Всі кандидати на державні посади мають досконало володіти державною мовою. Умовою допуску кандидата до конкурсу на вакантну посаду має бути успішно складений іспит з державної мови, а також математики і історії України. Це стосується і кандидатів у депутати всіх рівнів. Ми нарешті маємо позбавитись від невігласів на всіх рівнях державної ієрархії і виборних органів. Крім державної мови і англійської у школах має обов’язково вивчатись на вибір одна з мов споріднених з нами народів: польська, чеська, литовська – мов народів, які внесли великий позитивний внесок у нашу історію. У паспорті слід відродити графу національність. Кожний громадянин має право заповнити або не заповнити цю графу. І у цьому теж його свобода.

            6.Всі ключові питання життя держави мають вирішувати органи, сформовані за результатами загальних виборів. Але не всі виборці мають приймати участь у виборах всіх рівнів. У виборах президента повинні приймати лише виборці, що сплачують податки у державну скарбницю. Пенсіонер, що працює, – так. Такий, що не працює, - ні. Люди, що не працюють багато років, як правило, втрачають зв’язок з реальним життям країни і не здатні оцінити її стратегічні інтереси. Вони завжди голосують за минуле. Але вони можуть приймати участь у всіх інших виборах.

            Нині склалася драматична ситуація, коли у нинішньому складі Верховної ради немає жодного професора, академіка, видатного письменника, провідного інженера, режисера. Іншими слова, немає видатних людей країни з різних ділянок її життя. Зате скільки завгодно людей посередніх, таких, що ніколи не стануть видатними. Саме вони чомусь вирішують долю країни. Саме видатних людей слід залучити до державного управління, але не через роботу у законодавчому органі, хоча і це можливо, а через роботу у професійних спілках. До існуючого законодавчого парламенту слід додати паралельну дорадчу палату, яка обирається з представників Національної академії наук і творчих спілок. Саме ця дорадча палата має  пропонувати законодавчій палаті для голосування важливі загальнодержавні проекти і провадити експертизу всіх інших проектів.

            7.Головною засадою українського світу є ідея максимально можливої особистої свободи. У цьому сенсі ми унікальна нація. Кожний прийнятий Верховною радою закон, обмежує свободу громадян. Тому Верховна рада не тільки повинна приймати нові закони, але і максимально скасовувати вже існуючі, зменшувати деталізацію вимог кожного закону, що у дрібницях обмежують свободу громадян. Скажімо на прийнятий один новий закон, відміняти один або і два старі.

            В ідеалі окремим громадянам слід дозволити все, що не суперечить їх спільним інтересам. Вогнепальна зброя – дозволена, але не одразу і не всім, а тим, хто довів свою відданість інтересам нації і має відповідний стан здоров’я. Азартні ігри – всім, але з певними обмеженнями на діяльність гральних закладів, щоб унеможливити розорення людей із нестійкою психікою. До речі, освічена людина, що засвоїла курс теорії ймовірностей, ніколи не гратиме в азартні ігри. Алкоголь, тютюн, інші наркотики – всім, але тотальна державна пропаганда має спрямовуватися на людей так, щоб вони їх вживали вкрай мало. Право вирішувати для себе проблему життя або смерті – всім, але це не знімає з держави обв’язку пояснювати кожній конкретній людині в чому полягає її оптимальна лінія поведінки. Жодних примусових щеплень – лише добровільні. Свобода – це, зокрема, відсутність монополії у будь-якій царині, що зачіпає інтереси конкретної людини. Вільний доступ до ліків – всім, а не лише за приписом лікарів.

            Проте є сфера життя суспільства – де свобода окремих громадян несумісна з інтересами суспільства. У чому вони полягають? Міцна родина – міцна нація. Багато дітей у родині – у нації є майбутнє. Злочини проти суспільної моралі мають суворо каратись. Особиста свобода і плодовитість – ось наші гасла. Європа вимирає. Ми маємо компенсувати це вимирання своєю плодючістю і зцементувати Європу своїм унікальним генотипом.

            7.Кожний громадянин України, незалежно від статі, - воїн. Таким має бути виховання наших людей, хоча військо має бути відносно невеликим і професійним. Слід розуміти, що кордони України скрізь проходять етнічною територією України. Про це слід пам’ятати лише стосовно однієї держави, що є нашим історичним ворогом - Російської федерації. Тому після відновлення наших кордонів ми маємо створити пояс безпеки вздовж кордону з нею. Наш ворог показав, як це робиться: Кубанська, Донська, Курська, Воронезька, Білгородська, Брянська народні республіки. Російська федерація має бути дезінтегрована і позбавлена ядерної, хімічної, біологічної зброї. Можливо тоді народи цієї великої за площею території перестануть гратись у солдатики і зосередяться на власному добробуті. А ми маємо стати невід’ємною частиною Великої Європейської цивілізації і пам’ятати про дійсно братські нам народи: поляків і литовців, які в найбільшій мірі сприяли нашій перемозі. Новітня Річ Посполита – Справа загальна має відродитись, як мінімум, на теренах цих трьох братніх народів, а далі охопити і решту Європи і Малої Азії.

            А щодо зозулі, то у неї немає гнізда. Вона відкладає свої яйця у чужі гнізда. Пташеня зозулі вилуплюється раніше за інших і виштовхує їх з власного гнізда. Такою зозулею є на сьогодні наш північний сусід, який намагається відкласти своє московитське яйце у наше українське гніздо.

           

 

Чорнобиль - перший постріл останньої війни. Літературна Україна.


            Не так багато знакових подій у світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства. Якщо обмежитись двадцятим сторіччям, то, з моєї точки зору, список такий:

28 червня 1914 року - вбивство в Сараєво сербським терористом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда Габсбурга і його дружини герцогині Софії Гогенберг, що стало формальним приводом до початку Першої світової війни. З’ясувати людські втрати Російської імперії, а отже і загально світові втрати, у цій війні практично неможливо, але якщо покладатись на дані Головного штабу російської армії, то вбитими є близько пів мільйона осіб. Взагалі, все що стосується Російської імперії, а особливо її новітнього видання під назвою Радянський Союз, знаходиться в густому тумані невизначеності. Всі принципово важливі для історії числа або невідомі, або сфальшовані. До прямих людських втрат слід додати пропалих без вісті, тих, що вмерли від ран, і втрати цивільного населення. Втрати українців приблизно відповідали їх долі у населенні Російської імперії, тобто порівняно невеликі. Але неспростовним фактом було те, що українці були гарматним м’ясом на чужій війні.


28 жовтня 1917 року - більшовицький антидержавний заколот. Починається розпад Російської імперії і, одночасно, боротьба більшовиків за її збереження та світову революцію, тобто її розширення. Для українців – це була перша в двадцятому сторіччі російсько-українська війна за національну незалежність. Достовірні дані про загальні втрати українців у цій війні відсутні але завідомо перевищують їх втрати у Першій світовій. Якщо сюди додати післявоєнне нищення України голодом 1921 – 1923 роки, то втрати стають ще помітнішими. Великими є також непрямі втрати через епідемії, зубожіння, зменшення народжуваності. Думаю, що загальні втрати обчислюються у кілька мільйонів осіб. Відносні втрати українців вже були непропорційно великими щодо їх долі у населенні Російської імперії. Хоча московити виграли цю війну, вони побачили в українцях свого головного ворога і небезпечного конкурента на теренах колишньої Російської імперії.

24 жовтня 1929 року – день біржового краху на Уолл-стріт, з якої розпочалась Велика депресія, що охопила майже весь світ. За своїми руйнівними наслідками для причетних до неї народів ця економічна криза не поступалась Першій світовій війні. Для України цими наслідками були індустріалізація країни руками українських в’язнів і конфіскація землі у українських селян разом з їхнім життям. У селян Московії забирали лише землю, якою вони ніколи особливо не переймались. Велику депресію в Сполучених штатах, яка не була наслідком випадкового збігу обставин, індустріалізацію в Радянському Союзі з метою його підготовки до майбутньої Великої війни - світової революції і голодомор 1932-1933 років в Україні з метою її максимального винищення перед цією ж війною з моєї точки зору слід розглядати як генетично пов’язані події. Втрати України на цьому етапі її історії перевищують у рази всі попередні втрати і знову точного числа немає. Радянська статистика їх взагалі не зафіксувала, а оцінки сучасних дослідників коливаються від 5 до 10 мільйонів осіб. Українці стали обраним народом для показового винищення.


23 серпня 1939 року – був підписаний пакт Ріббентропа-Молотова між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад. Цей пакт передбачав спільну війну проти Польщі і її подальший поділ переможцями. З цього моменту Друга світова війна стала неминучою і колишні підписанти стали її головними учасниками. Перший етап війни почався буквально через тиждень і фактично завершився 22 вересня 1939 року спільним парадом переможців - німецьких і радянських військ у Бресті. За два роки Радянський Союз вже воював з Німеччиною. Московія взагалі полюбляє воювати з тими, з ким перед тим підписала договір про ненапад. Так було, крім Німеччини, з Японією, Афганістаном, так було і з Україною. До речі, недоторканість українських кордонів гарантував не лише Будапештський меморандум, підписаний Росією 5 грудня 1994 року, а і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаний 31 травня 1997 року. За роки Другої світової війни населення України з різних причин зменшилось на 14 мільйонів осіб, тобто значно більше, ніж внаслідок геноциду голодом. Українці знову виявились гарматним м’ясом на чужій війні. Виключенням були лише бійці ОУН-УПА, та в певній мірі солдати дивізії СС «Галичина». Але був і ще один штучний голод 1946-1947 років, що забрав не менше одного мільйона прямих втрат. І знову ця катастрофа з людськими жертвами заторкнула лише Україну.

Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з к конфіскацією землі у селян на початку тридцятих років, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких в Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже не вистачало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки все більше посилювався.


27 грудня 1979 року – початок радянського вторгнення в Афганістан. Ця десятилітня війна підсилила конфронтацію Радянського Союзу з Західними країнами і важким тягарем лягла на економіку країни. Ситуація в ній поступово ставала критичною. І Захід нарешті наважився на рішучий крок. Сполучені штати домовились із Саудівською Аравією - найбільшим виробником нафти в світі на той час, про обвал цін на неї. У висліді, з грудня 1985 року по квітень 1986 року ціни на нафту впали з приблизно тридцяти доларів за барель до десяти. Для Саудівської Аравії продаж нафти і надалі залишався прибутковим, оскільки її нафта була високої якості, а собівартість видобутку становила чотири долари за барель. Для Радянського Союзу таке падіння цін було справжньою катастрофою, оскільки собівартість її видобутку становила якраз десять доларів за барель і вона була порівняно низької якості. Потік нафтодоларів до Радянського Союзу, що раніше становив десятки мільярдів річно, майже припинився. Купувати продовольство за кордоном було ні за що. Непопулярна всередині країни і абсолютно шкідлива для її зовнішнього іміджу війна в Афганістані затягувалась, ціна її зростала, а перспективи ставали все невизначенішими. В країні тривала так звана «перебудова». Політична активність і сміливість населення швидко зростала.

Крім політичних факторів, падіння цін на нафту мало і серйозне економічне підґрунтя – це стрімке зростання атомної енергетики. З 1970 року по 1986 рік виробництво електроенергії атомними електростанціями зросло удесятеро. За цей же час їх доля в енергетичному балансі світу збільшилась з 2% до 15%, продовжуючи швидко зростати і надалі. У деяких провідних країн світу її доля наблизилась до 50%. Ця електроенергія була значно дешевшою, ніж з будь-якого іншого джерела, і екологічно чистою – не вироблялись парникові газі, не забруднювалось навколишнє середовище, не виводились з сільськогосподарського використання величезні площі земель. Для порівняння: один стандартний блок атомної електростанції можна замінити сонячними панелями, що накривають площу землі у 100 квадратних кілометрів. Навіть без врахування втрат від невикористання землі за призначенням, собівартість сонячної за походженням електроенергії приблизно вдесятеро вища за вироблену на атомних електростанціях. Зауважимо, що природні запаси урану з атомною масою 235, який використовується на сучасних атомних електростанціях на повільних нейтронах, за його енергетичною місткістю у рази перевищують запаси нафти. Паралельно почали швидко розроблятись технології використання урану з атомною масою 238, якого в природному урані 99.3%. Це збільшувало енергетичні запаси людства у 150 разів і робило їх практично невичерпними. Правда, використання такого урану  вимагало створення нового складнішого типу реактора – реактора на швидких нейтронах. Але такі наукові програми через їх колосальну практичну перспективу добре фінансувались і якби стан ейфорії щодо атомної енергетики тривав і далі, то, впевнений, зараз ми були б свідками практичного використання реакторів на швидких нейтронах.


Різке падіння цін на нафту було для Радянського Союзу неочікуваним і могло затягнутись на довший час, якщо не на завжди. Економічна катастрофа при такому розкладі була неминучою, а разом з нею і соціальний вибух. Країна могла втратити керованість і швидко розпастись. Економічний колапс, що насувався, вимагав екстраординарних дій. Ціни на нафту слід було підняти за будь-яких умов і слід було переломити негативне ставлення Західних країн до Радянського Союзу через війни в Афганістані. Потрібно було, якщо й не повернути повагу до країни, то викликати хоча б співчуття до неї за якихось дуже поважних обставин. Такі два завдання здавалось неможливим виконати за короткий термін.

26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції в Україні. В цей день якраз і були розв’язані обидва зазначені завдання. Ціни на нафту відразу поповзли вгору і за кілька місяців вартість нафти зросла майже вдвічі. Радянська нафта знову стала високоприбутковим експортним продуктом. Увага світової громадськості перейшла з війни в Афганістані на Чорнобильську трагедію і Радянський Союз став викликати масове співчуття.  Був ще і третій внутрішній результат цієї трагедії. Комуністична партія Радянського Союзу отримала колосальний удар по своєму іміджу, від якого вона ніколи так і не відновилась. Хоча безпосередньої провини у комуністичної партії за Чорнобильську трагедію не було, але прості люди країни звикли покладати на комуністичну партію відповідальність за все, що відбувалось, і у сил всередині державного апарату, що прагнули відсторонення партії від влади, з’явився реальний шанс це зробити. Першу таку спробу зробив ще Лаврентій Берія – найвпливовіша людина в найближчому оточенні Сталіна відразу після смерті Сталіна, але всі знають, чим це для нього закінчилось. Лаврентій Берія, крім інших визначних посад, очолював Міністерство внутрішніх справ СРСР, до якого було приєднано і Міністерство державної безпеки. Другу таку спробу приписують у 1957 році міністру оборони СРСР Георгію Жукову. На цей раз обійшлось лише відправленням його на пенсію. І лише у 1991 році це, нарешті, вдалося першому президенту Російської федерації Борису Єльцину.


Комуністична партія була організацією з негативним відбором кадрів. Якщо Сталін – очільник партії у 1922 - 1953 роках мав початкову світу, то його наступник Микита Хрущов до школи взагалі не ходив. Партія так і не змогла знайти спільну мову з інтелігенцією. Характерний приклад. У восьмидесяті роки на Одеську академію холоду, де я працював викладачем, на рік виділялось два ордери на безкоштовне житло і дві анкети для вступу в партію. Кількість співробітників академії перевищувала 600 осіб. Тобто вступ вузівської інтелігенції до партії був таким же складним, як і отримання безкоштовного житла. У висліді професійний рівень і рівень моральних чеснот «щасливих» володарів партійних квитків був не надто високим. З іншого боку, така державна структура, як Комітет державної безпеки Радянського Союзу, дотримувався практики позитивного відбору кадрів. Вони комплектувались найкращими випускниками різних вузів для роботи у штаті організації і мали практично необмежену позаштатну кількість співробітників з науковими степенями і званнями, членів різноманітних творчих спілок  та на різних щаблях державного апарату. Ті, хто були молодші, залишились на своїх посадах і досі, перебуваючи тепер уже не тільки в якості позаштатних працівників ФСБ, а і в небезпечному для воюючої України статусі п’ятої колони нашого ворога. Слід зауважити, що для більшості керівних посад в Радянському Союзі узгодження кандидатур на ці посади з КДБ було обов’язковим.  Скільки кандидатів при такому узгодженні погодились на пряму співпрацю з КДБ важко сказати, але ще важче уявити, що хтось міг відмовитись. Те, що ми не оприлюднили в незалежній Україні списки позаштатних співробітників колишнього КДБ, серйозно послаблює нашу обороноздатність і пояснює більшість наших негараздів у всіх сферах діяльності держави і українського суспільства в цілому.

Саме спецслужби Радянського Союзу були локомотивом перебудови. Основна ж маса партійних працівників погано розуміла, що відбувається і покірно пливла за течією. Головною метою перебудови 1985 – 1991 років була модернізація безнадійно відсталої на той момент країни і її інтеграція в світове співтовариство. Фактично те, що сьогодні здійснив Китай. Просто у Китаю вийшло, а у Радянського Союзу ні. Формально до 1991 року КДБ беззастережно підкорявся партії, фактично він вів цілком самостійну гру і вийшов в ній переможцем. Його влада після розпаду Радянського Союзу у 1991 році лише зросла. Зараз штатний склад Федеральної служби безпеки Російської федерації у декілька разів перевищує штат КДБ всього колишнього Радянського Союзу, а її очільник Володимир Путін з 1999 року є беззаперечним лідером Російської федерації. Весь же колосальний партійний апарат Радянського Союзу пішов у небуття.


Аварія на Чорнобильській атомній електростанції безумовно відтермінувала розпад Радянського Союзу але в тому варіанті, в якому відбулась, зробила його неминучим. Неминучою вона зробила і майбутню російсько-українську війну, тому що тільки тимчасовим послабленням Московії можна було пояснити відносну легкість здобуття Україною незалежності у 1991 році. Перш за все аварія вплинула на настрої українців, поступово радикалізуючи їх щодо подальшої долі Радянського Союзу.  В найбільшій мірі це стосувалось мешканців української столиці, а революції завжди відбуваються в столицях.

Вибір Чорнобильської станції для сумнівних експериментів, які врешті і закінчились вибухом, був, на мою думку, не випадковим. По-перше подібні експерименти вже тричі проводились на цій станції в попередні роки (1982, 1984, 1985 роки). В їх програмах випробувань передбачалось поступове збільшення екстремальності режиму функціонування реактора. Всі вони виявились безуспішними, проте дали багато інформації про поведінку даного типу атомного реактора в екстремальних умовах. По-друге, близькість Києва могло суттєво підсилити трагічні наслідки можливої аварії, що було важливим для зовнішнього політичного використання майбутньої трагедії. По-третє, якби аварія виявилась масштабнішою за ту, що відбулась, в зону евакуації міг би потрапити і весь Київ. Тоді Україна могла б просто лишитись без столиці. Але, оскільки, революції завжди відбувається в столицях, то і без національної революції. По-четверте, аварія могла остаточно підірвати життєві сили української нації, що перед тим пережила три геноциди голодом і один геноцид війною.


Я вважаю, що Києву просто пощастило, що разом з четвертим не вибухнув і технологічно з ним пов’язаний третій енергоблок, що інтенсивність ядерної реакції в ядерному паливі після термічного вибуху реактора виявилась недостатньою для ядерного вибуху, що розплавлене ядерне паливо не потрапило в зону під реактором, наповнену водою, і це не викликало колосального викиду радіоактивних аерозолів в навколишній простір. І ще багато чого могло статись на гірше але не сталось. «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - сказав Ніцше. У висліді, ми, замість лишитись без столиці напередодні визначних подій, отримали активовану радіацією столицю, яка швидко дозрівала, щоб очолити національну революцію. Про Чорнобильську аварію написано так багато, що розібратись у цьому матеріалі  нелегко. Мені вдалось в інтернеті знайти відеоінтерв’ю Генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу Михайла Горбачова, де він зокрема сказав, що і сам до кінця не розуміє всіх обставин аварії. А що тоді казати про решту громадян?  Важливим є те, що і досі немає загальноприйнятого розуміння перебігу аварії. Обговорюються десятки версій, крім тих, які мають високу ймовірність реалізації. Ця ситуація нагадує вбивство президента Кеннеді, де серед усіх версій найбільше пропагується найменш ймовірна версія про вбивцю одинака. Що відомо достеменно про обставини Чорнобильської аварії?

По-перше, трагічний експеримент, що призвів до аварії декілька разів переносили. Припущення: чекали сприятливого і стійкого переміщення повітряних мас у західному напрямку. Як виявилось згодом, радіоактивні опади після аварії досягли навіть східного узбережжя Сполучених штатів.

По-друге, в день зупинки реактора, коли його потужність була поступово зменшена до половини від робочої, зателефонували з Київенерго і попросили не зупиняти реактор повністю ще протягом декількох годин  (9 годин). Припущення: це потрібно було для отруєння реактора ксеноном і самарієм. Ці елементи є продуктом радіоактивного розпаду урану і при  різкому  зменшенні потужності реактора їх концентрація суттєво зростає. Одночасно вони добре поглинають нейтрони і при цьому відбувається їх радіоактивний розпад з перетворенням в елементи, що нейтрони поглинають погано. У висліді отруєння, реактор переходить у нестійкий стан з тенденцію до зупинки, оскільки нейтронів не вистачає для підтримання сталої ланцюгової реакції. Так і сталось. Через декілька годин роботи на половинній потужності остання різко впала майже до нуля.


По-третє, після цього, всупереч інструкції, яка вимагала при такому перебігу подій повної зупинки реактора, його потужність знову почали піднімати по половини від номінальної. Для цього з реактора вивели всі дозволені інструкцією запобіжні стрижні з поглинаючого нейтрони матеріалу. Але це не допомогло. Тоді почали виводи з активної зони ті стрижні, які убезпечували реактора від вибуху і які в жодному разі виводити було заборонено. Система автоматичної регуляції стрижнів при цьому була відімкнена за умовами сумнівного експерименту. Припущення: це було потрібно для переводу реактора у нестійкий стан, який не міг бути виправленим автоматично. Реактор фактично залишився без запобіжних стрижнів, що мали поглинати зайві нейтрони але не вибухнув, оскільки роль поглинача нейтронів відігравала тепер вже вода, що служила для охолодження реактора і переносу теплової енергії до парової турбіни, та елементи, якими реактор був отруєний. Доля реактора тепер залежала лише від нормативної подачі води до реактора. Ця подача також мала систему захисту. В разі зменшення рівня води автоматично вмикались запасні насоси і рівень  відновлювався. Але відповідна автоматична запобіжна система також була відімкнена нібито за умовами сумнівного експерименту. Тепер реактор вже знаходився у вкрай загроженому стані з високою ймовірністю розгону.

По-четверте, буквально за лічені секунди до аварії відбувся стрибок напруги в електричній мережі, що забезпечувала роботу водяних насосів. Припущення: для виходу реактора з нестійкого стану в стан розгону потрібен поштовх. Збій в роботі насосів викликав зменшення обсягу охолоджуваної рідини в реакторі. Але ж вода в цій ситуації відігравала роль поглинача зайвих нейтронів. Отже їх кількість зросла, і відповідно зросла інтенсивність ядерних реакцій в реакторі. Це призвело до збільшення виділення тепла реактором і утворенням більшої кількості пари з води, що залишалась в реакторі. Пара почала витискувати воду з реактора, що призвело до ще більшого зростання кількості нейтронів і виділення ще більшої кількості тепла. Розгін реактора швидко закінчився вибухом і всі дії персоналу, що керував роботою реактора вручну при відімкненій автоматиці  при цьому майже блискавичному процесі жодної ролі не відіграли. Стрибок напруги міг бути спричиненим приєднання або від’єднанням до електростанції потужного споживача електричної енергії. Це як в сусідньому помешканні ввімкнули електрозварювальний апарат, а у вас від перепаду напруги вийшов з ладу якійсь електронний прилад. Чи був такий споживач поблизу Чорнобильської станції? Так, був. Це загоризонтна радіолокаційна станція  або Дуга-1. Об’єкт мав дійсно космічні розміри і використовувався для виявлення запусків міжконтинентальних ракет на території Сполучених штатів. Він споживав колосальну кількість електричної енергії і його будівництво поряд з атомною електростанцією було абсолютно виправданим. Викладена версія подій видається мені найбільш ймовірною, хоча і не єдино можливою.


На кого ж офіційно була покладена відповідальність за аварію? Перше розслідування завершилось висновком про безвідповідальність персоналу і судом над декількома посадовими особами на чолі з директором станції. Пізніше було проведене додаткове розслідування. Тут уже відповідальність за аварію перемістили на конструкторів реактора, зокрема на наукового керівника  проекту по створенню даного типу реактора президента академії наук СРСР, Анатолія Олександрова. Це була легендарна людина, виходець з України, учасник білого руху- юнкер в армії Врангеля. Далі полон у червоних в Криму, вирок смерті, втеча з полону, кілька років переховування. Після легалізації, завершення освіти - стрімке сходження шаблями наукової кар’єри, унікальні наукові досягнення, належно оцінені державою. Важливо, що він вважав вибух реактора диверсією і намагався привернути увагу саме до сумнівного експерименту, ідея якого зовні була цілком безневинна, наслідком реалізації якого і вибухнув реактор. «Коли я потім читав розклад експерименту, то був нажаханий». «Чудовищный» - таке російське слово він застосував до експерименту. Цінними є спогади президента Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиля», колишнього начальника зміни Чорнобильської АЕС Юрія Андрієва, який свідчив, що причина аварії криється в програмі випробувань. В інтерв’ю каналу ВВС Україна він сказав: «… і побачив, що якщо виконати програму випробувань детально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо». Як на мене, то саме за лаштунками цього експерименту слід шукати справжніх винуватців Чорнобильської аварії але так далеко розслідування аварії не пішло. Подібні цитування можна було б продовжити і далі але хотів би завершити цей абзац словами академіка Анатолія Олександрова, важливими для майбутнього атомної енергетики України: «Відмова людства від розвитку атомної енергетики була б для нього згубною. Таке рішення  є не меншим неуцтвом і не менш жахливим, ніж той експеримент на Чорнобильській АЕС, що безпосередньо привів до аварії».

Але людство не почуло цих слів. Атомна енергетика була повністю дискредитована. Ще декілька років за інерцією доля атомної енергетики у енергетичному балансі людство зростало за рахунок добудови електростанцій, будівництво яких розпочалось раніше, далі деякий час залишалась на досягнутому рівні, а ще далі почала зменшуватись. Людство поступово перекрило собі доступ до дешевої атомної енергетики. Почався швидкий розвиток вітрової і сонячної енергетики. Але собівартість такої енергії на порядок перевищувала собівартість атомної. Таку собівартість могли собі дозволити лише дуже багаті європейські країни. Але і їх продукція через таку дорожнечу енергетичних ресурсів ставала неконкурентно здатною. Вихід був лише в закупівлі європейськими країна енергетичних ресурсів все у тої ж Московії, що збільшувало їх економічну, а відповідно і політичну залежність від цієї країни. Чи слід дивуватись, що світові ціни на нафту стрімко пішли вгору, досягнувши перед початком військових дій між Московією і Україною ста двадцяти доларів за барель. Для Московії Чорнобильська трагедія обернулась найприбутковішою за всю її історію інвестицією у майбутнє. Стрімке зростання цін на нафта, а відповідно і газ, дозволили збільшити внутрішній валовий продукт Московії більше, ніж удвічі порівняно з 1991 роком, відповідно, суттєво підняти життєвий рівень населення, почати модернізацію армії. Найважливіше, що останніми роками Московії вдалося, нарешті, стабілізувати своє населення.


Для України відбувалось все з точністю до навпаки. Чорнобильська трагедія важким тягарем лягла на економіку України. Зараз в України п’ятнадцять працюючих реакторів, могло б бути дев’ятнадцять. Наш внутрішній валовий продукт так і не перевищив його показників 1991 року. Захмарні ціни на нафту і газ стали гирями на ногах української економіки. Руками п’ятої колони Москви була фактично знищена українська армія. Реальна відсутність українського інформаційного простору не дозволила розірвати ментальний зв’язок між московитами і громадянами України. Останнє надалі відіграло фатальну роль в маніпуляціях їх свідомістю з боку Москви. Чорнобиль запустив механізм біологічного вимирання української нації. На 1 січня 2006 року в Україні 2 594 071 особа мали статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Стрімко, майже у 1,8 рази зріс контингент інвалідів Чорнобиля. А найбільше (на 24%) скоротилася чисельність учасників ліквідації наслідків аварії у 1986-1987 роках. Тобто саме перша хвиля ліквідаторів, чоловіків у молодому віці, зазнала найсильнішого удару по здоров'ю, – вони поступово вимирають. В рік Чорнобильської аварії різко зросла кількість абортів через непродуману, а швидше  злонамірену їх пропаганду серед населення нібито з метою уникнення народження дітей з фізичними вадами. А далі ця кількість вже залишалась на високому рівні. Біологічне вимирання українців набуло загрозливих масштабів і стало головним негативним результатом аварії. Найбільший трагізм полягає в тому, що якщо війни винищували в першу чергу дорослих, голодомори винищували дорослих і дітей приблизно в однаковій мірі, то постчорнобильське вимирання винищує переважно дітей – ненароджених дітей, майбутнє нації. Загальні післячорнобильські втрати населення України дорівнюють приблизно десяти мільйонам осіб, що можна порівняти лише з нашими втратами у Другій світовій війні. Словом, у 2010 роках визріли всі передумови для початку військової фази війни за відновлення з боку Московії стратегічного контролю над Україною. І четвертий рік ми вже в стані цієї війни. Наша поразка в війні її не припинить. Війна просто набуде далі форми геноциду, як це вже  було після Першої і Другої світових війн. Цю війну може припинити лише наша перемога. Але пам’ятаймо, що першим пострілом останньої російсько-української війни був вибух четвертого реактора на Чорнобильський атомній електростанції 26 квітня 1986 року.



Валерій Швець, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України

Валерій Швець.Воюють не правителі, а народи.Літ.Україна.2017.№21


            Коли пишеш про інший народ, то завжди існує великий ризик упередженого ставлення до нього, особливо, якщо твій народ з цим іншим народом знаходиться у стані війни. Краще  послуговуватись авторитетними свідченнями представників того іншого народу. Таким незаперечним авторитетом для московитів є Микола Олександрович Бердяєв.  Хоча його дитинство і молоді роки пов’язані з Україною, а в зрілому віці він вже жив за кордоном, де і помер, його з цілковитою певністю можна вважати найвидатнішим російським інтелектуалом двадцятого сторіччя. Ніхто, краще за цього, не зумів зрозуміти суті здійсненого у 1917 більшовицького перевороту.

В російській імперії цінністю для Бердяєва був лише російський народ. Інші народи він просто не помічав. Ось, що він пише про революцію 1917 року (Роздуми про російську революцію). «Поверхово і помилково дивляться на більшовизм ті, хто вбачає в ньому виключно зовнішнє насилля над російським народом банди розбійників.» Сучасний російський націоналізм трактує події в Російській імперії у 1917 році саме так – інтернаціональна банда пройдисвітів з переважаючою єврейською складовою згвалтувала морально досконалий, цнотливий російський народ . Натомість Бердяєв пише: «Більшовики це не банда розбійників, що напала на російський народ на його історичному шляху і пов’язала йому руки і ноги, і не випадкова їх перемога. Більшовизм є явищем глибшим, страшнішим і зловіснішим. Банда розбійників була б набагато невиннішим явищем. Більшовизм є не зовнішнім, а внутрішнім для російського народу явищем, його тяжкою духовною хворобою, органічною недугою російського народу. Більшовизм є лише відображенням внутрішнього зла, що живе в нас … . Він є лише галюцинацією хворого народного духу.» Тобто за Бердяєвим більшовизм – це лише тимчасова хвороба здорового народного організму. Тут Бердяєв, незважаючи на свою виняткову проникливість, анітрохи не відійшов від провідного тренду російської інтелігенції про виняткові моральні риси російського народу. Вона вважала, що досить передати владу широким верствам народу і на просторах колишньої Російської імперії виникне царство свободи і справедливості. Російська інтелігенція, не знаходячи високих моральних чеснот у власному середовищі, шукала їх там, де замість реальної картини життя вона мала лише фантастичні уявлення про якесь ідеальне суспільство, конкретні риси якого вона не вміла осягнути. Лише передати владу народу, тобто зруйнувати існуючу переважно дворянську правлячу еліту, і все буде добре. Але звернімо увагу на те, що при кожному новому історичному зламі російський народ демонструє одні і ті ж моральні якості. Отже мова не йде про хворобу, а лише про основний і притому виключно стабільний його стан.


Не дивлячись на те, що в керівних структурах радянської влади у перші роки її існування етнічні євреї часто перевищували за кількістю представників інші етноси колишньої Російської імперії, Бердяєв не звернув уваги на цей очевидний факт, не вважаючи його визначальним для природи радянської влади. «Радянська влада не демократична влада і не поставлена якимось законодавчим органом. Але жодна влада не створювалась формально, її завжди створювала сила. … Ця влада виявилась народною у дуже несхвальному для неї сенсі. … І більшовики не направляли революцію, а були лише її слухняною зброєю. … Більшовики зовсім не були максималістами, вони були мінімалістами, вони діяли в напрямку найменшого опору, у повній відповідності до інстинктивних прагнень солдатів, змучених непосильною війною і прагнучих миру, селян, що жадали панської землі, робітників, налаштованих злісно і мстиво.» У першій половині двадцятого сторіччя у правлячій еліті Російської імперії двічі відбулись корінні зміни. До жовтня 1917 року це була влада освіченої меншості суспільства з переважанням в ній російського дворянського елементу. У 1917 році її змінила дійсно інтернаціональна мало освічена маса вихідців з соціальних низів російського суспільства з очевидними лідерськими позиціями містечкового єврейства. Беззаперечним лідером не лише їх, але і всієї революції, особливо після смерті Володимира Леніна, був Лев Давидович Троцький. У 1929 році Троцького вислали з Радянського Союзу, а його прибічників-троцкістів піддали масовим репресіям. В кінці 1920 років на початку 1930 років відбулась вже друга зміна правлячою еліти в новітній Російській імперії, зумовлена все тим же народним чинником. У рази збільшився бюрократичний апарат держави. Основне його поповнення рекрутувалось вже з практично неосвічених прошарків суспільства. Нагадаю, що якщо перший секретар комуністичної партії РКП (б) Сталін мав початкову освіту, то його наступником у п’ятидесяті і шестидесяті роки була людина, що до школи взагалі не ходила. У висліді чергової зміни правлячої еліти переважаючим етнічним елементом на всіх щаблях влади стали росіяни. Саме у цей період часу Радянський Союз почав швидко перетворюватись у похмуру середньовічну тоталітарну державу з концтаборами, масовими репресіями, переселеннями, голодоморами, тотальною русифікацією всіх аспектів державного життя. Закінчилось українське відродження двадцятих років. Його змінило розстріляне українське відродження тридцятих. Закривались українські, білоруські, єврейські школи тощо. У Бердяєва є пояснення цієї еволюції. «Більшовизм був викривленою, вивернутою навиворіть реалізацією російської ідеї, і тому він переміг. Допомогло те, що у росіян занадто слабке ієрархічне почуття, але надто сильна схильність до авторитарної влади. Ні про яку правову, конституційну державу російський народ і чути не хотів. … Відбулась страшна примітивізація життя, примітивізація всього побуту, утвердився солдатськи-народний спосіб життя. Більшовики не стільки створили це брутальне життя, брутальний спосіб володарювання, скільки відбили і відобразили брутальний спосіб народного життя, що вже утвердився. Влада, що побажала б бути культурною, не змогла б існувати, не відповідала б стану народу. Освічений прошарок, витонченіший і відданий традиціям, не зміг би  далі володарювати в Росії. Господь наче передав владу більшовикам у покарання за гріхи народу.» Цікаво, що сучасні російські націоналісти продовжують, всупереч висновкам Бердяєва, розігрувати єврейську карту. Наприклад щодо голодомору в Україні вони діляться на дві категорії. Перша не визнає факту голодомору. Друга покладає вину за нього на євреїв. Їх провідний тренд – більшовизм - це єврейська змова проти народу-богоносця. Проте найжахливіші прояви більшовизму припали саме на тридцяті роки, коли єврейська зірка майже зникла з політичного небосхилу, а російська засяяла у всій своїй красі.


Але пройшло майже тридцять років після більшовицького перевороту 1917 року в Московії. Чи змінилась при цьому поведінка російського солдата на окупованій території тепер вже не України, а Німеччини? Ось витяг з листа від 6 травня 1977 року видатного польського письменника єврейського походження Станіслава Лема до Майкла Кендля – американського перекладача своїх творів. У листі Станіслав Лем посилається на мемуари одного німецького лікаря, що пережив всі ці події. «… Натомість росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розпоясаність чином; отож гвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи і нищачи усі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися усьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи і наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали,  клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому срані на увесь світ, яке вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість? Скопати, стовкти, обісрати, а до всього цього ще й згвалтувати жінок, які лежали в калюжах крові, гвалтували і срали … . (Володимир Федько: Станіслав Лем про психотип «совєтів»…)


На шляху до Німеччини російський солдат пройшов територією союзної йому Польщі. Саме Польща, поляки і полячки була головним репетиційним майданчиком для вистави, головна дія якої відбулась вже на території Німеччини. Чомусь поляки не згадують нині про це. Їх більше хвилюють події на Волині між українцями і поляками, хоча і за цими подіями проглядає нахабна пика московита – їх «визволителя».


Пройшло ще п’ятдесят років і російський національний характер в повній міри виявив себе у російсько-чеченській війні. Мародерство, насилля, згвалтування, приниження людської гідності, тортури, вбивства людей без суду і слідства. Все за старими перевіреними рецептами.

Пройшло ще двадцять років і все те саме повторилось у російсько-українській війні.

Бердяєв фактично ототожнив більшовизм з російським народом. Про те, що він не помилявся свідчить хоча б те, що єдиною країною на всьому пострадянському просторі, де в повній мірі зберіглась більшовицька символіка, де не знесений жодний пам’ятник Леніну, де країна починається з Червоної площі, в центрі якої піраміда з прахом вождя – є Московія. І в Україні, після початку її декомунізації, остання отримала найбільший спротив там, де присутня помітна російська етнічна складова серед місцевого населення.

            Певний період свого життя Бердяєв мав деякі ілюзії щодо революції в Росії. Але розчарування його було великим. «…  більшовицька революція нічого нового з собою не принесла. … «Більшовизм спирається на ті ж солдатські штики, на ту ж темну і грубу фізичну силу, на які спиралась і стара влада, що вже розклалась. Нічого не змінилось. Маса залишилась у тій же темряві. … Не випадково так складно відрізнити в темній масі більшовиків від чорносотенців. … А ненависть до буржуазії є природня ненависть темного Сходу до культури. … У всьому цьому немає нічого схожого на революцію, на демократію, на соціалізм, на  суттєві зміни в суспільстві і народі. Все це – моторошний і зловісний маскарад. Засади самовладдя і деспотизму продовжують святкувати і чинити свою оргію.» Дивне поєднання демократії і соціалізму в одному реченні комою. Чим далі на Схід, тим більше трупів було обабіч дороги до соціалізму. Наприклад, у Кампучії знищили кожного третього.


            Він шукав приклади успішних революцій і знайшов їх у на перший погляд цілком неочікуваному місці. «Італійський фашизм всупереч поширеній думці також був революцією, здійсненою молодими людьми, що пройшли школу війни, повними енергії і жадоби переваги в житті. Ці молоді люди мали психологічну подобу до радянських молодих людей, але енергія їх була спрямована в інше річище і прийняла не руйнівний, а будівничий характер. Ми живемо в епоху цезаризму. І значення матимуть лише люди типу Муссоліні, єдиного, можливо, творчого державного діяча Європи, який зумів підкорити собі і державній ідеї  войовничо-насильні інстинкти молоді, дав вихід їх енергії» Тобто схильність росіян до авторитарної влади не оминула і самого Бердяєва. Але від себе я б додав. Попри деякі спільні риси, революції у різних народів різні, як і самі народи. Революції – це завжди повернення до витоків, до глибинної моралі народів, їх інстинктів. Тому наша остання революція називалась по праву революцією гідності. Саме гідність – це те, що було властиво українському народу всю історію його існування. Це те, що в ньому постійно принижувалось і знищувалось нашим найбільшим ворогом. Почуття власної гідності – це те, що якраз відсутнє у нашого найбільшого ворога і тому викликає у нього найбільшу лють. Революція – це завжди повернення до витоків. Якщо в Московії відбудеться революція, то те, якою вона буде, можна уявити по тому, якою вона вже була. Якщо Московія виграє російсько-українську війну, то те, що вона чинитиме в окупованій Україні, також буде таким, що вже було. Душа народу доволі інертна субстанція. Століття для неї, як одна мить. Душа московита щодо українців проявляється в повній мірі сьогодні у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їх президента. Під час нещодавніх доволі масових протестних акцій в Московії жодного разу не прозвучав осуд російсько-української війни. Проста зміна президента в Московії не змінить ситуації у російсько-українських стосунках. Революція в Московії може лише ще більше їх загострити. Революційна Московія може стати ще більшою загрозою для нас і для всієї Європи. Не слід очікувати замирення з Московією внаслідок зміни правителя. Насправді завжди воюють не правителі, а воюють народи. Головним аргументом має бути лише наша сила, реалізована за сприятливих обставин у світі і у самій Московії.


            Бердяєв вважав, що: «Російський народ має бути виведений з більшовицького стану, подолати в собі більшовизм». Правда він не сказав, як це зробити. Думаю що радикальними ліками для такого одужання могла б бути лише тотальна поразка Московії у її нинішній війні з усім цивілізованим світом.



            Валерій Швець


Валерій Швець. Російсько-українська інформаційна війна

Російсько-українська інформаційна війна


            По засобам масової  інформації промайнула інформація, про те що Московія приступила до створення військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи були в Радянському Союзі, є вони і тепер у складі армії Сполучених штатів і деяких інших країн. Про що свідчить такий крок? Це крок до подальшого розгортання військових дій і не обов’язково лише в Україні. Путін підвищує ставки у небезпечній грі зі світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння у світі, крок за кроком підвищуючи напругу. Насправді він вже не може зупинитись. Зупинка означає політичну, а можливо і фізичну смерть його одного у близькій перспективі, через внутрішні чинники, що діють в Московії.  Продовження ескалації означає неминучу політичну і фізичну смерть у більш віддаленому майбутньому, але разом з мільйонами невинних людей. Поки що він  обирає останній шлях.

Московія і дотепер вкладала і вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дозволило їй у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану в тілі України на Донбасі. Інформаційна ефективність Московії на сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії не потрібні. Отже потрібно готуватись до гіршого.

            На початку тридцятих років за наказом Сталіна російською мовою була перекладена з німецької одна програмова книжка, що називалась «Моя боротьба». Вона увійшла, поряд з книгами з військової стратегії і тактики, до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї книги присвячено військовій пропаганді. Я використаю ряд цитат з неї, щоб показати, що нинішню московську пропаганду можна цілком зрозуміти на їх основі.

            «Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форму наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною безпощадністю і тривалістю». Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим. Збирання руських земель, Москва – третій Рим, захист православ’я, світова революція.


Яка ідея протистоїть нам на сході України і в Криму сьогодні? – Ідея так званого «русского міра». Щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї. У кого є сумніви? Щодо безпощадності. Згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з Іловайського котла через узгоджений з московитами «коридор безпеки».  А з нашого боку що? - Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може українська національна ідея або ідея українського світу? Тоді решта є лише її складовими. Хибна ідея «руського міра» звучить вагомо для пересічного російського совка в Московії і Україні. Деталі для нього несуттєві. Ми ж весь час говоримо про деталі, уникаючи короткого означення – український світ.

«Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоча і не чисельні факти і події, про які маса до того не мала уявлення». Наведу кілька прикладів щодо совка-московита. «Києв – мать городов русских» - І спробуй йому пояснити, що він і його народ має до давнього Києва такий же стосунок, як румун до давнього Риму. Або, «Украіна – ето окраіна», причому, зрозуміло, його рідної Московії. – І спробуй йому пояснити, що за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. А щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто і починати розмову. А чого варте сполучення слів: хрест, хлопчик, розп’яття. І подіяло це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом у придачу, а пролунало на весь світ. А істеричні зойки, про те, що кожному українському солдату обіцяно по два раби з місцевого Донбаського населення. І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми й не вимагали вибачення. А де ж тоді наша прокуратура і міністерство іноземних справ? Знову цитата – це про події першої світової війни: «Військова пропаганда англійців і американців була з психологічної точки зору абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат  до всіляких жахіть війни». Московити цілковито скористались цією порадою.


Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура – це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість притомних громадян вже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандивних заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і розуму людей в зоні конфлікту. Чи наша  пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитому селі Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. А що вже говорити про окуповану територію? А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога? Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу. Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни будівництво радіовежі в селі Чонгар Херсонської області  на кордоні з Кримом завершується. Ще років десять війни і ми побудуємо телевежу, так щоб нас у Криму не тільки чули але і бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо на відміну від нас розуміють її згубну для себе дію. Коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка має вагоміший вплив на свідомість людини, ніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження – це сотні або й тисячі квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території, чи також, і в першу чергу, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни. «… Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала – найстрашнішою зброєю». Ось вам і інформаційні війська. Московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи ще й не приступали. Знову цитата. «Народні почуття не складні, навіть дуже прості і одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно  У нього немає половинчатості».  «Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не може бути жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли. Як тільки ми відмовимся від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал». Тому «русскій мір», «Києв – мать городов русскіх», «Святая Русь» і крапка.

Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складеться якнайкраще. Саме вони є спадкоємцями без більшості традицій Радянського Союзу. Чим є інформаційна війна, доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати на прикладі гасла «Убий німця». У витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом стояв один з найвідоміших письменників тих часів, лауреат нобелівської премії Михайло Шолохов, що у своєму оповіданні: «Наука ненависті» вперше висунув і обгрунтував це гасло. Його підтримав весь багатотисячний пропагандивний апарат країни. Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Шолохов, письменників тих часів.

… Так убей же немца, чтоб он, 
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон,
А в его по мертвым стоял.
Так хотел он, его вина,—
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.
Пусть исплачется не твоя, 
А его родившая мать, 
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.

Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!
(Константин Симонов)

Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоём участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай вёрст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! — это просит старуха-мать. Убей немца! — это молит тебя дитя. Убей немца! — это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей! (Илья Эренбург)

Через два роки війна ще тривала але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло Убий німця? В цьому місті статті доцільно звернутись до спогадів очевидця тих подій.

http://patrioty.org.ua/society/materi-i-dochky-lezhat-uzdovzh-shose-pered-kozhnoiu--hohochushcha-armada-zi-spushchenymy-shtanamy-ditei-shcho-kydaiutsia-na-dopomohu-rozstriliuiut--pro-zvirstva-rosiian-18-119661.html субота, 21 травень 2016, 15:13

http://www.kontrast.org.ua/print/2408/html

Патріоти України пропонують читачеві познайомитися з витягами з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 р року у званні командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС Західного фронту і нагородженого орденом Червоної Зірки. У книзі «Война все спишет» Леонід Миколайович ділиться з нами своїм баченням жахів війни.

Февраль 1945 года. Восточная Пруссия.

… Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание- воткнуть бутылки? Ну предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома.

… Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков. — Кончай! По машинам! А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.


Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем.

Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им: — Муттер, фатер, брудер — нихт! — и показываю пальцем на вторые дальние ворота — туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю — хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну. На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самых двух девочек, а напротив — вся штабармейская обслуга — шофера, ординарцы, писари, посыльные. - Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… — командует майор А. — Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай! А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод. А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты — они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки — смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, спускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свиньи начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. — боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свиные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика — две «спасенные» мной девочки.

В этом году (2016) Леониду Николаевичу исполнится 93 года.


Автор мемуарів художник Леонід Рабічев.

            Ми не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог. Накал інформаційної війни проти нас надто нагадує роки Другої світової війни. Наша симетрична відповідь – це створення військ інформаційної контрпропаганди. Гібридна війна – це тотальна війна. І інформаційна її складова надважлива.

Валерій Швець