Білими лелеками відлітають у теплі краї

дні нашої молодості,

залишаючи у серці сумне курликання,

відлуння якого сумом бринить у серці.

Ховаючись у сутінках,

нас покидає осінь.

Наближається Новий рік.

З довгими зимовими вечорами...

З молочними візерунками на вікнах....

З гарячим калиновим чаєм...

З пухнастим снігом...

З приємним гудінням хуртелиці за вікном...

З надією на краще майбутнє.

З таємними мріями і бажаннями.

Чи плачете ви нишком від усіх?,

навіть від себе,

ночами, у снах?

Коли ніхто, крім Бога,

не зазирає у вічі, у душу.

Чи плачете ви над часом,

марно витраченим цього дня?

Над марно сказаними словами?

Над почуттями, які розтриньканні

на ніщо?

Я плачу. У снах. І тільки.

Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. По її слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А
потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і стукати, аби її не потурбувати...

Тамара Ганенко