В глибині поліських лісів розкинулося велике непрохідне болото. Навіть взимку вода в ньому не замерзала. Люди казали, що на тому болоті є великий острів, на якому живе Марійка. Ця легенда прийшла в село з глибини віків.

  Незважаючи на ласкаве ім’я, Марійкою звали стару-престару бабусю з тих самих древніх легенд. Кому вдавалося  побачити її в лісі, казали, що Баба Яга в порівнянні з нею справжня красуня. Але рідко кому випадала така нагода, після якої людина довго не могла прийти до тями.

  Незважаючи на страхітливий вид, Марійка вважалася доброю істотою. Старі люди були впевнені, що це вона оберігає село від всіляких негараздів. Тому вони часто приносили до болота хто відро картоплі, хто пристойний, але вже не потрібний одяг, або ще щось важливе для господарства.

  Жив в лісовому селі хлопець Микола. На теренах Інтернету вважав себе блогером. Казки писав, іноді для Ютуба відео знімав. І зацікавила його легенда про Марійку. Вирішив він зняти про неї відео. Ну, як відео, просто казку опублікувати на тлі знятого лісу.

  Іде він лісом вздовж болота, пташок слухає, та казку на включену відеокамеру розказує.

– Що, відео знімаєш?

  Скрипучий голос поруч за спиною виявився таким неочікуваним, що відеокамера випала із рук Миколи. Він озирнувся, але за спиною нікого не було. Бажання вести подальшу зйомку вивітрілось, як вчорашній сон. І Микола, часто озираючись,  пішов геть від цього болота.

  Вже вдома, переглядаючи зняте на камеру, Микола побачив ту саму Марійку, про яку ходили легенди. Відеокамера встигла її зняти, коли впала на землю. Якщо така присниться, то до ранку про сон можна позабути.

  Бажання знову сходити до болота пропало у Миколи навідріз. Але опубліковане їм відео стало вірусним і набрало захмарне число переглядів. А сам Микола став популярним блогером. Всі очікували від нього продовження історії.

  Що поробиш, іноді життя блогера перестає належати лише одному йому. І Микола твердо вирішив зустрітися з Марійкою. А оскільки вона вважалася доброю, то Микола вирішив виманити її з болота солодощами. Адже відомо, що хороші люди полюбляють солодке.

  І ось вже біля болота стоїть невеликий туристичний стіл, поруч два складних стільці, а на столі всілякі солодкі смаколики і термос з чаєм. На одному стільці весь блідий сидить Микола, інший чекає на гостю. І відеокамера, як холоднокровний свідок очікуваної ганьби, стоїть поруч на тринозі.

  Довго чекати не прийшлось. Марійка з’явилася раптово і невідомо звідки.

– Миколо, це ти для мене гостинці приготував?

– Ттттак, сссідай, Марійко.

    Вигляд у Миколи був ще той, але він швидко себе опанував. І вже за декілька хвилин камера знімала приємну розмову страховиська і молодого хлопця на тлі лісового болота.

– Ну, то давай, Миколо, піднімемо ці чашки з чаєм за наше знайомство.

  Як тільки чашки торкнулися одна одної, відбулося щось неймовірне.

Марійка з болотного страховиська перетворилася на неймовірну красуню. Такої красивої білявки Микола ніколи не зустрічав. Він онімів і не знав, що сказати.

– Що мовчиш Миколо? Мій попередній вигляд тобі подобається більше?

   І дзвінкий щирий сміх Марійки луною озвався прямо в його серці. Вони розмовляли до самого вечора, ніби знали одне одного цілу вічність. І не виникало ніякого сумніву, що вони будуть разом на все життя.

  А відео Микола так і не опублікував на своєму каналі. Своїм друзям в групі «Розповіді закоханої мольфари» він сказав, що Ютуб його заблокував. То була неправда, але що не скажеш заради власного щастя.

  Микола в своєму сільському будинку проживав один. Його дружина Марійка після народження внуків переїхала в місто до дочки, щоб допомагати по догляду за малечею, та так там і залишилася. І тільки по вихідних днях приїжджала до Миколи.

  Таке положення справ влаштовувало не так самого Миколу, як його кума Петра. Полюбляв він зайти до свого кума з міцною горілочкою  власного виробництва, щоб подалі від очей дружини хильнути одну другу чарчину. А заодно і з кумом поговорити про тяжке життя чоловіків у селі.  

  Свою горілочку Петро приносив завжди в красивому графіні, який дістався йому від діда. Кум стверджував, що графін кришталевий, що більше такого ніде немає, бо дід привіз його як трофей з Германії.

  З часом Микола почав помічати що у Петра з’явилися серйозні проблеми з пам’яттю. То він вимагав повернути позичені  гроші, хоч Микола віддав борг ще минулого тижня. То коли Микола намагався повернути фуганок, що брав у кума буквально позавчора, Петро сказав, що у нього взагалі ніколи фуганка не було.

– Куме я турбуюсь за тебе. Може б ти прибрав свій графін куди подалі і перестав вживати свою «солоденьку»? А то пам’ять почала тебе серйозно підводити. Ось навіть свій фуганок не захотів забирати.

– Що ти таке кажеш? Ти ж сам мені заніс його, і той фуганок я поклав в себе в гаражі.

– Так, так, я зараз покажу в якому гаражі лежить твій фуганок.

  І Микола пішов в комірку, щоб взяти фуганок і показати своєму куму, наскільки він заплутався в часі. Але фуганка в комірці не було…

  Микола повернувся весь розгублений.

– Що, куме, може це тобі потрібно перестати пити? Ти скажи, і мій графін більше не з’явиться на твоєму столі.

  Того разу Микола і Петро прийшли до згоди, що не в графіні справа, а просто вони старіють. І не варто відмовляти собі в дружньому спілкуванні з красивим графіном на столі.

  Та одного разу трапилася подія, яка вивела кумів з рівноваги. Якось ввечері, коли вони сиділи за столом, а на столі виблискував своїми гранями кришталевий графін, в двері хтось постукам.

– Заходьте. Двері не замкнені.

  Двері відчинилися і в кімнату зайшов…Петро. Тепер один кум сидів за столом, а другий кум стояв в на порозі з кришталевим графіном в руках. Обидва куми, як і сам Микола були сковані від подиву і страху. Всі мурашки околиці перебралися на спини завмерлої трійці.

  Ще через секунду дивний спалах світла і невеликий струс будинку закінчився тим, що один кум, який сидів за столом раптом зник, а другий підійшов до столу і поставив на нього кришталевий графін. Тепер на столі стояло вже два однакових кришталевих графіни. Не примарні, і ніякий з них так ніколи і не зник.

  Після того випадку Петро наливав свою горілочку лише у пляшки, бо кожного разу, коли на очі попадався його кришталевий графін, мурашки знову бігли по його спині.

  Коли Марічка чекала на дитину, її стан здоров’я неочікувано погіршився. Спочатку всі думали, що це пов’язано з її вагітністю. Але лікарі поставили невтішний діагноз. Сказали, що їй залишилося жити один місяць, максимум два.

  Її чоловік Петро ходив темніший темної ночі. І одного разу, як здалося зовсім недоречним, сказав своїй матері, що його по роботі відправляють в тривале відрядження.

– Ну як же так, синку. У тебе дружина присмерті, а ти про роботу думаєш.

– Все буде добре, мамо. Потурбуйся про мою Марічку.

  І Петро поїхав, незважаючи на сльози матері і невимовний сум своєї дружини.

  А через декілька днів Марічці стало краще. Рум’янець повернувся на її обличчя, і вона навіть намагалася робити деяку роботу. Сусіди казали, що таке буває, що то короткочасна ремісія. Але хай в своїй надії побуде щасливою хоч би декілька днів.

  Дні минали, а Марічка все більше ставала схожою на ту, якою вона була до захворювання. Лікарі були в повному шоці, коли ніяких ознак хвороби у своєї пацієнтки більше не побачили.

  Петро щодня дзвонив і Марічці, і своїй матері. Але кожного разу дзвінки Петра були коротшими, зіславшись на втому по роботі. А одного разу він сказав, що його відправляють у таке місце, де зв’язку не буде.

  Ні дружина, ні мати Петра, перебуваючи у невимовній радості від одужання Марічки, не придали цьому особливого значення. Але Петро їм  більше  так і не подзвонив.

  Односельчани говорили, що ймовірно, коли захворіла цого дружина, він знайшов іншу, а потім вже не міг повернутися. А коли пройшло більше півроку, і в Марічки народилася красуня донечка, то в цю версію повірила і вона. Лише мати  ще зберігала надію і все гляділа на хвіртку, чи не переступить поріг двору її син.

  Одного разу до них завітала сусідка, щоб поговорити про життя сільське.

– Знаєш, Василино, я на днях була у відьми. Ну, ти ж знаєш, що в мене вже друга корова здохла, а це явно не просто так. Так ось, та відьма чомусь мене спитала, як живе ваша Марічка і її донечка. Я їй кажу, що сталося чудо, і Марічка повернулася до життя, і що в неї все гаразд. А вона мені, уявляєш, що сказала? Що то не чудо, а подарунок чоловіка Марічки. Ніби життя можна подарувати.

  Василина стала блідою і все зрозуміла. Вона чула, що відьми можуть перекласти хворобу на іншу людину. Але в цьому випадку хворобу своєї дружини взяв на себе Петро, подарувавши життя своїй коханій і своїй майбутній донечці.

  Сльози текли по обличчю матері, яка враз втратила надію будь коли побачити свого сина. Але невістці вона нічого так і не сказала.

  Йшли роки, маленька Оля підростала. Одного разу, коли їй було п’ять років, Оля повернулася з прогулянки з красивою лялькою.

– Доню, де ти взяла цю ляльку?

– Мені ляльку подарував мій тато. Я його впізнала по фотографії на твоєму столі. У нього на носі була така ж смішна темна цяточка, як і на фото. Він вибачився, що не може жити зі мною поруч, і що він зараз на небі.

  Перше, що подумала Марічка, то це те, що її Петра совість замучила, і він вирішив побачити свою дитину.

– Олю, а в яку сторону він пішов?

– Він нікуди не пішов. Тато спочатку став прозорим,  а потім зовсім зник. А ще він казав, що щасливий від того, що завжди може за нами спостерігати з неба.

  Від цих слів душу Марічки переповнили такі почуття, яким і слів важко підібрати. В ці хвилини вона зрозуміла чиє життя було подароване їй і її донечці. Марічка подивилася вгору і усміхнулася. І їй здалося, що вона на мить побачила у відповідь усмішку свого чоловіка.

  Не щастило Марічці в житті. З першим чоловіком у шлюбі вона прожила трохи більше року. Навіть народити дитину не встигла. Її чоловік провалився на річці під лід, і навіть його тіло не вдалося знайти. 

  Вдруге Марічка вийшла заміж лише через три роки. І знову її спіткало горе. Не пройшло й три місяці, як її чоловік пішов на полювання, та так більше його ніхто і не бачив.

  І лягло на Марічку тяжке тавро чорної вдови. Навіть ті чоловіки, кому вона подобалася, не наважувалися до неї підходити. А жінки того села говорили, що їй пороблено, що потрібно звернутися до авторитетної знахарки, щоб та їй допомогла.

  І хоч Марічка не дуже вірила у всі ці прокляття, та назбиравши достатньо грошей, подалася у сусідній район до однієї жінки, слухи про яку давно ходили по окрузі.

– Проходь, проходь, дівчино, я зможу тобі почистити карму.

  Почувши ці розхожі слова, характерні для всяких подібних шахраїв, Марічка не стала переступати поріг хатини і попрямувала до хвіртки.

– То кажеш, що ти чорною вдовою стала?

  Ця фраза змусила Марічку зупинитись. Адже ця жінка ніяк не могла знати про її проблеми.

– Звідкіля ви це знаєте?

– Ну, ти ж не до психолога районної лікарні прийшла. А за карму пробач. Зірвалося з вуст. То заготовка для міських дівчат, які на цьому зовсім не розуміються. Що там казати,  бізнес у мене, але чесний. Ти ж готова мені заплатити? А я готова на своїх здібностях заробити. І повір, що робота ця і мені приносить біль.

  В кімнаті знахарки панувала напівтемрява. На столі горіла свічка, а поруч лежала колода карт. Жінка розкинула карти і, дивлячись кудись в темряву, почала говорити.

– Ви ж зовсім не дивитесь на карти? Вибачте, але я сумніваюся в ваших здібностях.

– Невже, дівчино, ти гадаєш, що вся сила в картах? То прості аркуші цупкого паперу, які нічого не варті в руках простих людей. Та й у мене вони більше для антуражу. Я бачу, що ти з першим чоловіком прожила трохи більше року, а з другим менше трьох місяців. А їх самих немає ні Тут, ні Там. Ти повинна допомогти не тільки собі, а й їм. То мені продовжувати?

– Продовжуйте.

– Пороблено тобі, і дуже сильно. Але все можна виправити. Я дам тобі маленький вузлик, але ти не дивись, що в ньому знаходиться. Коли настануть ночі з повним місяцем, ти  вдень сходи на кладовище і закопай цей вузлик в будь яку могилу. А ще я дам тобі палицю. Глибоко встромиш її на межі води і суші. Теж вдень, краще на болоті. Але підійде і будь яка калюжа.

  Тієї ж ночі опівночі прибіжить до тебе та людина, яка навела на тебе лихо. Буде благати сходити з нею на кладовище. Не погоджуйся, як би вона не просила. А коли вона піде на кладовище сама, тебе охопить жаль до неї. І якщо цей жаль буде сильний, то можеш піти до води і трохи вийняти ту палицю.

  Коли Марічка перед тим, як йти, протягнула жінці гроші, та подивилася на неї такими сумними очима, неначе сама пережила в житті той нестерпний біль.

– Не візьму я з тебе грошей. Іди, дівчино, іди.

  Марічка все зробила так, як веліла їй знахарка. Без особливої надії на успіх, вона  сіла перед телевізором і стала чекати. Вже дрімаючи, Марічка почула тривожний стукіт у вікно. Годинник показував дванадцяту годину ночі.

– Впусти мене, Марічко. Це я, твоя сусідка Василина.

Василину було не впізнати. Сама бліда, губи сині, її всю трясло.

– Чого тобі треба в такий пізній час?

– Благаю тебе, сходи зі мною на кладовище. Хочеш, я на коліна перед тобою впаду?

– Нічого мені там робити. Якщо тобі так закортіло , то йди сама.

   В очах сусідки з’явився якийсь зловісний блиск, а через секунду вона побігла геть. А Марічку охопив такий нестерпний жаль, що, не зважаючи на темряву, вона вирішила сходити і трохи підняти палицю. Ставок знаходився зразу за її городами, тож це зробити було не складно. Але як не шукала, але палиці Марічка не знайшла.

  Після тієї ночі Василина кудись зникла. Кажуть, що вона доручила своїй сестрі продати хату, а сама назавжди виїхала в невідомому напрямку. Її подальша доля залишилася невідомою.

  А Марічка втретє вийшла заміж за приїжджого хлопця, який не вірив у всілякі, як він казав, забобони. У них згодом народилося троє діточок і вони до сих пір живуть щасливим життям.

  Серед глухого лісу, де шумлять вікові дуби і могутні сосни підпирають небо, розкинулося невелике лісове село. Лише єдина нічим не покрита дорога з’єднувала його з іншими віддаленими селами.

  Віддаленість від цивілізованого світу наклала особливий відбиток на життя його мешканців. Вони жили в гармонії з оточуючим лісом, а він їм за це дарував не тільки все потрібне для життя, а й неймовірну свою силу.

  Кожна жінка того села добре зналася на травах і коріннях, була і лікарем, і захисником своєї сім’ї. І якщо якась фраза для пересічної людини була лише безневинною фразою, то для любої жінки з того села вона могла нести в собі неймовірну силу. І якщо у якоїсь сусідки зривалося з вуст «щоб твої кури повиздихали», то ніхто не сумнівався, що так і буде.

  Загалом люди того села були доброзичливі, бо розуміли, що з такими здібностями взаємну війну краще не починати. Бо від неї постраждають обидві сторони. Тому тільки в крайньому разі жінки застосовували свою силу до односельців. Та й то швидко мирилися за чарчиною файної горілчаної настойки на лісових травах.

  А от чоловіки в тому селі були звичайними і працелюбними. Лише чесність і відвертість  була притаманною їм аж занадто. Можна сказати, що на генному рівні. А як же інакше, якщо фраза з вуст дружини «дивись мені прямо в очі» була тотожною попереджувальному пострілу в повітря. Її погляд, як сканер, проходився по самим потаємним куточкам думок чоловіка, і краще було сказати правду.

  Проживав в тому селі хлопець Іван. Якось йому довелося бути у відрядженні в степовому селі, де він познайомився з хорошою дівчиною Галею. А вона в нього так закохалася, що без вагань готова була переїхати в те лісове село.

– Я повинен попередити тебе, Галю, що в нашому селі всі жінки відьми.

  Галя сприйняла це як жарт і голосно розсміялася.

– То і я там теж буду відьмою.

– Ти смієшся, а я серйозно тобі кажу. Не боїшся жити серед відьом?

  Від цих слів Галі стало не до жартів. І вона замислилася.

– А якщо я скажу, що я дуже сильна відьма, то я ж буду в безпеці?

– Та я не те хотів сказати. Ніхто тебе зачіпати не буде. Легенько натякнути за допомогою своїх здібностей можуть, але без зла. Але якщо хочеш, то можеш спробувати.

  Переїзд в село нової дівчини, як і інші новини, миттєво розлетівся по всім вулицям. І коли вона вперше з’явилася в місцевому магазині, то стала об’єктом неабиякої зацікавленості.

– А що це в тебе, дівчино, такий погляд неласкавий і з під лоба?

– Тому що я могутня відьма.

  Ці слова злетіли з вуст Галі зовсім несподівано для неї самої, що призвело не просто до сміху, а гучного реготу всієї черги.

– Донечко, тут всі відьми, але це не привід бути злою і нечемною. А тобі ще потрібно буде багато чому навчитися, щоб нею стати. Але таке в нашому селі життя. Без сили, дарованої лісом, тут важко прожити. Подружишся з лісом, і все буде гаразд.

  І справді, через деякий час свекруха Галі навчила її всім премудростям лісового життя. Потрібно сказати, що в тому селі, на відміну від усталеної думки, невістки зі своїми свекрухами жили мирним і злагодженим життям. Адже невістка в сім’ї не тільки помічниця, а й в тому числі частинка бойової команди по захисту всієї сім’ї від всяких негараздів. А там, де злагода, там і сила, там і спокій.

  Несправедливе відношення і гоніння по відношенню до сім’ї , в якій зростала Надя, призвели до того, що її терпець одного дня увірвався. І вона твердо вирішила помститися всім кривдникам. Але що може зробити юна дівчина? І Надя вирішила звернутися до місцевої відьми Палажки.

  Палажка жила тихим життям, зайвий раз ніде не відсвічувала, а лише займалася лікарськими травами, та лікувала при нагоді тих, хто до неї звертався.

– А я на тебе давно чекаю, Надю. Ти не повіриш, але в тобі спить ще не пробуджена відьма. Хочеш стати відьмою?

– Та що ви таке кажете, бабусю? Так, я хочу помститися своїм кривдникам, але яка з мене відьма?

– Ех, Надю, Надю, ти навіть не підозрюєш яка в тобі криється сила. Таким, як я, дано це бачити.

– Гаразд, я згодна, якщо це допоможе вирішити мої проблеми.

  З тих пір погляд у Наді змінився. Від нього кров холола в венах, і хотілося бігти геть.

  Завдяки  допомозі Палажки  здібності Наді швидко набирали силу. І одного дня вона з особливою жорстокістю помстилася своїм ворогам. Помстилася публічно, не приховуючи свою відьмацьку силу. І це була її найбільша помилка в житті.

  Тавро злої відьми прилипло до неї так, що відмити його було просто неможливо. І ніякі  численні добрі діла не змогли змінити думку тих, хто її знав.

  Коли Надя йшла селом, то всі зустрічні переходили на інший бік вулиці і намагалися  не впіймати на собі той погляд, що проникає в глибину душі і від якого ніякі таємниці не сховати у собі. А коли Надя підходила до магазину, довга черга розчинялася за лічені хвилини. Всім ніби то терміново потрібно було бігти додому.

  Лише продавщиця Оленка не боялася Надю. Вона з нею привітно віталася і звична усмішка не полишала її обличчя.

– Привіт, Оленко. Мені знову пощастило і в тебе в магазині немає черги.

– Немає, тьотю Надю. Ви ж знаєте чому.

– Знаю, Оленко, знаю. Вибач за несподіване запитання, але не хотіла б ти стати відьмою?

– Як ви можете таке казати? Звісно, що не хочу.

– Розумію. Такою, як я ставати не потрібно. То моя помилка, яку я вже не змогла виправити. Але ж відьма, то не та, що творить зло. То людина, яка прагне встановити справедливість і допомогти тим людям, які потерпають від негараздів. Це в тому числі і лікарські здібності. Ти б хотіла робити людям добро і мати для цього неймовірні здібності?

Ну, я не знаю.

– Розумієш, Оленко. Я ж не просто так до тебе звернулася. Ти цього ще не знаєш, але ти вроджена відьма. Я вже втомилася і хочу передати естафету тій, хто може її прийняти. А ти можеш. Ось дивись, напроти магазину живе одинока дівчина Марічка. Її нікому захистити, а її сусід цим користується. Нехороша він людина. Його живність нівечить все на городі дівчини, а паркан, який вона поставила, сусід зламав вже наступної ночі. Невже тобі не хочеться захистити Марічку?

  Оленка на декілька хвилин задумалася. Вона й сама бачила, як страждає бідна дівчина, і їй самій хотілося її захистити. Але вона цього зробити не могла, А виявилось, що могла.

– Гаразд, я згодна.

  Через декілька днів хлопець, хата якого була не далеко від хати Марічки, зовсім несподівано для себе так оддубасив сусіда Марічки, що той декілька днів пролежав в ліжку, а потім сам полагодив паркан на межі з Марічкою. І більше її не зачіпав.

  Це Оленці так сподобалося, що всілякі сумніви її полишили назавжди. Ззовні в неї майже нічого не змінилося. Вся та ж усмішка і побажання здоров’я покупцям. Лише погляд став зовсім іншим. Мурашки бігли по тілу в того, на кого вона дивилася пильно.

  Напроти невеликого села на середині великої ріки знаходився мальовничий острів. Зовні він не відрізнявся від подібних, але чутки про нього ходили недобрі. Люди казали, що час від часу на острові відбувається щось дивовижне. Тому навіть рибаки його оминали.

  Але молоде покоління вважало, що то лише марево жарких днів, коли розігріте на піску повітря колишеться, ніби шовкова тканина на вітру, створюючи неіснуючі видіння.

  В такі дні на острові можна було побачити за завісою серпанку давнє поселення стародавніх людей.

  Рибак Микола все ж полюбляв рибалити на тому острові. Бо навіть за несприятливих умов без гарного улову додому не повертався. Та одного разу піднялася така буря, що на маленькому човні покинути острів було надто небезпечно. І він залишився там на ніч. А вранці на нього чекав дивний сюрприз.

– Тату! Тату, подивись, до нас прибув гість з землі богів.

  Через хвилину Микола був оточений людьми в примітивному вбранні, яке носили люди в прадавні часи. Вони впали на коліна, промовляючи якусь молитву.

  Трохи оговтавшись і прийнявши той факт, що це не марево і не видіння, а якесь провалля у віки, Микола попросив цих людей піднятися і поводитись з ним, як з рівним.

  Зустріч була недовгою, бо через декілька хвилин стародавнє поселення немовби розчинилося у просторі, і острів повернувся до звичного вигляду.

  Микола не став розповідати односельцям про цей випадок, але почав аналізувати за яких обставин острів провалюється в часову яму. Він хотів знову туди потрапити, адже йому дуже приглянулася та дівчина, яка першою його побачила. Струнка, чорноброва і така мила, що в Миколи тоді серце шалено забилось.

  Розрахувати появу на острові поселення з минулих віків виявилось не складно. І з часом Микола став постійним відвідувачем того стародавнього поселення.

  Дивно, що їх шаман стверджував, що настане час, коли боги посваряться, і на їх землю полетять смертельні блискавки. Поселення будуть зруйновані, а поля поростуть бур’яном.

– Олечко, не вір шаману. Хіба «боги» такі дурні, щоб так жорстоко сваритися. Ходімо зі мною на «землю богів», як ти її називаєш.  А в разі небезпеки я поверну тебе в рідну хатину.

  Тоді Оля погодилась, та настали чорні часи. Війна прийшла на ті землі, і земля горіла від ударів нищівних «блискавок». Миколі довелося виконати свою обіцянку і відправити Олю у безпечне місце під прикриття віків.

  Він дивився на зникаючий образ своєї коханої і сльози текли по його обличчю.  І коли видіння повністю зникло, на острові пролунав потужний вибух і його вигляд невпізнанно змінився.

  Пізніше, як Микола не вглядався в контури острова, але на ньому так більше і не з’явилося те стародавнє поселення. Адже «сварка богів»  створює руйнування не тільки в просторі, але і в часі. І в душах людей залишає пустелю.

 

 

  Мабуть ледь не в кожному селі є розумово відстала людина. І якщо в містах є спеціальні навчальні заклади для дітей з такими вадами, то в селах, зазвичай, їх проводять на «трійках» через весь учбовий процес.

  Ось і в Малинцях був такий хлопець. Грався він з дітьми за віком значно молодшими, бо однолітки  гнали його від себе. У нього було ім’я Григорій, але більшість називали хлопця Гриша Дурнуватий. А він і не ображався, бо мав спокійний характер і добру вдачу.

  Та Гриша не тільки своєю відсталістю вирізнявся серед односельців. Діти казали, що він має здібності виліковувати рани. З будь яким пораненням вони бігли до нього. Гриша дмухав на рану, промовляючи при цьому фрази на нікому незрозумілій мові, і до вечора від рани і сліду не залишалося.

  Інколи діти розказували дорослим про здібності хлопця, але їм ніхто не вірив. А дарма. Адже одного разу один малий хлопчик впав з дерева. Тоді дорослих поруч не виявилося, але поруч був Гриша. Він взяв руку фактично мертвого хлопчика в свою, і, дивлячись на сонце, довго промовляв фрази незрозумілою мовою. Аж поки хлопчик не відкрив очі.

  Дорослим же відкрив очі інший випадок. Тоді в лікарню потрапив з діагнозом невиліковної хвороби чоловік літнього віку з тих же Малинців. Лікарі казали, що він доживає останні дні. Тому було дивним, що чоловік попросив привести до себе Гришу. Його дружина виконала прохання чоловіка. Можливо останнє прохання в житті.

  І знову хлопець над ліжком хворого все промовляв і промовляв незрозумілі фрази. Лікар, який був поруч, скептично споглядав на це дійство, але з поваги до людини, яка має відійти в інший світ, не заважав хлопцю.

  А через тиждень аналізи підтвердили, що чоловік повністю одужав. Лікар був шокований, але професійна гордість не давала йому змоги визнати, що в цьому заслуга якогось хлопця, який взагалі розумово відсталий.

  До речі, розумова відсталість Гриши була поставлена під сумнів на одному уроці з математики. Тоді вчителька на дошці написала умови надто складної задачі. Задача була розрахована на відмінників, але жоден з них не зміг знайти рішення.

  Тоді хтось з класу жартома запропонував викликати до дошки Гришу. Сміх покотився класом. Але вчителька на подив самій собі все ж викликала до дошки хлопця.

  Григорій декілька секунд постояв у роздумах і почав писати довгий ряд формул. Одні формули були знайомі учням, інші навіть вчителька не могла розпізнати. Але в кінці результат розв’язання виявився правильним.

  В класі запанувала тиша. І лише через декілька хвилин вчителька сфотографувала розв’язок і дозволила Гриші сісти на місце.

  Через декілька років вона показала це фото професору в інституті, на що отримала похвалу за вивчення нової гілки в математиці, яка використовується для обчислень в квантовій фізиці…

  Коли інформація про лікувальні здібності хлопця  вийшла за межі села, і до нього почали звертатися важкохворі. Хлопець раптом помер. Лікарі казали, що це із-за вроджених проблем з власним здоров’ям.  Але ніхто не звернув увагу на те, що дитина в сусідньому селі, яка народилася в ту саму мить, коли душа Гриші покидала його тіло, з часом почала промовляти дивні фрази на невідомій нікому мові.

 

 

  Улюбленим місцем відпочинку для Олі був затишний куточок парку, де над лавою висів ліхтар на старому стовпі. Там вона могла годинами сидіти з книгою в руках, занурившись думками в життя героїв оповідки. І лише коли ліхтар  починав нагадувати своїм м’яким світлом, що вже вечір, вона закривала книгу і йшла додому.

  Одного разу на лаву присів молодий хлопець і довго дивився зачарованими очима на дівчину. Оля відчула цей погляд і привітно посміхнулася хлопцю. В той день вони навіть не познайомились, але наступного дня хлопець знову присів поруч.

–Чому ти на мене так дивишся, ніби я картина в галереї? 

– Пробач, я не хотів тебе потурбувати.

– Та ти й не потурбував. Можеш дивитися, як тобі так хочеться. Як тебе там?

– Я Борис.

– А я Оля.

  Не минуло й тижня, як Оля з Борисом почувалися так, мов би знали одне одного цілу вічність.

– Мої батьки любили збирати гриби. Частіше це були лисички. Я була маленькою і чомусь називала їх лисячками.

– Ти ж моя лисячка. Можна я буду тебе так називати?

– Тільки за умови, що я тебе буду називати мухоморчиком.

  І вони розсміялися так, ніби щастя присіло поруч і подарувало їм цю радість. Власне, так і було.

  Борис підійшов до стовпа і написав на ньому: «Лисячкка + мухоморчик = кохання»

                              ********************************

  Вони мріяли про спільне життя, про сім’ю і раділи, що доля подарувала їм таке щастя. Та у долі були свої плани. На Олю наїхала машина, а водій навіть не зробив спроби загальмувати і втік з місця пригоди. Згодом з’ясувалося, що наїзд відбувся викраденою машиною. А Олю в комі і з сильно ушкодженим обличчям забрали до лікарні, де лікарем працював її брат.

  Оля розповідала своєму братові, що їй погрожував один чоловік, який її домагався. На відмову стати його дружиною, він повторював, що вона буде або його, або нічиєю. Тому брат Олі здогадався, що наїзд на сестру діло рук того маніяка. І, щоб уберегти сестру, вирішив всіх запевнити, що Оля померла, відправивши на поховання тіло якоїсь безпритульної. Вона навіть зовнішньо схожа була на Олю, тому зайвих запитань не виникло.

  Поховання відбулось в закритому гробі, зіславшись на понівечене обличчя Олі. А саму Олю брат переправив своєму другу в інше місто, де той працював головним лікарем.

                                     ****************************

  Горе Бориса не знало меж. Він щодня відвідував могилу, де мовби була похована Оля. А сама Оля виришіла перечекати, поки одужає і приведе своє обличчя в нормальний вигляд. Не хотіла вона з таким обличчям з’явитися на очі своєму коханому. Та не простою виявилася ця справа. Декілька операцій з пластичної хірургії все таки дали змогу позбутися шрамів, ніби обличчя ніколи не страждало від поранень. Але то було вже інше обличчя, не схоже на минуле обличчя Олі. Тільки в очах залишився той неповторний блиск, що задаровував Бориса.

  І Оля не відважилася з’явитись до Бориса, побоюючись, що таку він її не прийме.

                          *************************************

  Тим часом на життєвому шляху Бориса з’явилася дівчина Наташа. Вона була веселою і так зовнішньо схожою на Олю, що одруження з нею було лише ділом часу. Дивлячись на неї, Борис уявляв, що це Оля.

  А коли народилася Світланка, Борис повністю присвятив себе її вихованню. Тим більше, що Наташа була актрисою і майже весь час пропадала десь на гастролях.

  Так і виросла Світланка батьковою донечкою. Вона не тримала зла на свою маму, бо так навчив її батьке. Доля людей буває різною і не завжди ідеальною . Требе сприймати життя таким, як воно є, і не жалкувати ні про що. Світланка так і робила.

  А коли на роботі у батька з’явився молодий хлопець Сашко, то по вуха в нього закохалася. Борис не був проти їх відносин, бо Сашко подобався Борису як людина відповідальна і тямуща. Все в нього виходило, і сам він був добрим і щирим.

  Борис  до нього відносився як до свого сина, навіть не підозрюючи, що Сашко і є його син. Спільний син його і Олі…

                             **********************************

  Після одужання Оля повернулася до свого міста. Згодом народила сина Сашка, адже на час аварії була вагітна від Бориса. Тоді вона й сама цього не знала, а пізніше бачачи, як Борис турбується про іншу дитину, і що в нього вже є своя сім’я, не стала про себе заявляти. Так і жила, спостерігаючи зі сторони за життям свого коханого, не перестаючи його кохати.

  За збігом обставин її син влаштувався на роботу до Бориса, де той був на той час директором фірми. А Оля була цьому лише рада, бо здобула змогу частіше бачити Бориса, залишаючись невпізнаною.

  Але коли дізналася, що її Сашко закоханий у дочку Бориса, тобто у свю сестру, місця собі не знаходила. А щоб хоч якось розігнати свій сум, почала відвідувати своє улюблене місце у парку. Тільки там їй на душі ставало спокійніше.

  Бетонний стовп з ліхтарем був замінений на блискучий металевий. Оля не повірила своїм очам, адже на ньому все ще було чітко видно напис: «Лисичка + мухоморчик = кохання».

І хоч буква в слові лисичка була змінена, але було видно що напис поновлювали не один раз.

  Оля дивилася на стовп так зачаровано, що й не помітила, як підійшов Борис.

– Це пам’ять про моє кохання. І хоч моя кохана давно померла, моє кохання живе до цього часу.

  Борис дістав маркер і почав поновлювати дещо вигорівший на сонці напис.

– Можна у тебе попросити маркер?

  Борис здивувався такому проханню, але маркер передав.

  Оля взяла маркер, перекреслила букву «и» в слові лисичка і написала звезху букву «я». У  очах Бориса потемніло. Тестостерон, адреналін і ще хто зна що потекло по його крові, досягло мозку, а той в свою чергу відключив весь навколишній світ, залишивши лише знайомий блиск в очах Олі. Блиск, який він ніколи не забував. 

  Не витримавши такого шквалу емоцій, Борис втратив свідомість.

                                     ********************************

  Отямився Борис лише в лікарні. Поруч біля нього сиділа Оля.

– Як же ти, мухоморчику, мене налякав. Ти тримайся. Мені багато чого ще потрібно тобі сказати. Я не прийшла, щоб понівечити твоє життя. Не для того я воскресла. У нас з тобою є проблема. Тільки обіцяй, що не втрачатимеш свідомість.

  Борис не знав, що й сказати. Ситуація була настільки нереальна, що він не міг в неї повірити. Він просто мовчав і покірно дивився в знайомі очі.

– Сашко, в якого закохана твоя дочка, наш с тобою син. Їм не можна бути разом.

  Суміш якихось там речовин знову вдарила по мозку Бориса, але цього разу він витримав.

– Олю, ти не хвилюйся. Світланка для мене дочка і по сприйняттю, і по документах. Я її люблю над усе на світі. Але біологічний  батько не я. Я познайомився з Наташою, коли вона вже була вагітною. Це не завадило виховати Світланку як рідну кровинку.

– То цеи ж чудово! Але що ж ми будемо робити з нашими таємницями?

–А нічого робити не потрібно. Якщо таємниці загрожують сприйняттю щастя, то хай вони і залишаються таємницями. Це будуть наші с тобою таємниці. А на нас чекає нове щасливе життя.

                                *********************************

  За великим столом сиділа щаслива сім’я. Молодята Світлана і Сашко світилися щастям, а на них зачаровано дивились Оля і Борис. 

–Лисячко, подай но мені той салат.

–Тату, правильно казати лисичко.

– Донечко, я правільно кажу.

– Я ж тобі казав, Світланко, Що Борис Іванович приховує від нас якусь таємницю.

 – Любі млої діти, життя і є найбільшою таємницею. І не варто в нього допитуватись. Просто потрібно жити і кожного дня йому радіти.

  В старовинній книзі, надрукованій в позаминулому столітті, яка потрапила до рук Сашка випадково, згадувалося про загадкові кургани. Вони були невеликі за розміром, але, як вказував автор книги, їх кількість в одному місці була унікальною.
  Якому народу вони належали, достеменно невідомо. Але те, що їм сотні, якщо не тисячі років, було реальним фактом. Можливо то були поховання скіфів чи сарматів, бо вістря стріл тих народів Сашко неодноразово знаходив в тому краї.
  Так склалося, що Сашко бував в тих краях досить часто, але ніяких курганів не знаходив. І це при тому, що їх місцезнаходження автор книги вказав зрозуміло. І хлопець вірішив, що час, чи відвали колгоспних тракторів, не залишили і сліду від тих стародавніх пам’яток.
  Але одного разу Сашко заблукав в глухому лісі. І перед ним зненацька виріс, грандіозний курган. Правильної конічної форми серед рівнини лісу, він поріс віковими деревами. А в глибині лісу виднілися ще декілька більш високих курганів.  
  Так ось де сховалося місце десятків стародавніх курганів. Де глухий ліс і немає ніяких доріг. Подалі від людських очей і жадібних рук без залишків моралі.
  Сашко розумів, що такі місця охороняються древніми духами, тисячі років для яких не вік. Тому, щоб отримати в них дозвіл походити між курганів з метою пошуку загублених колись дрібниць, Сашко поклав декілька цукерок у підніжжя одного із курганів.
-- Духи віків, дозвольте мені походити по вашому святому місці, а в знак пошани до вас прийміть цей скромний подарунок.
  Зненацька сильно зашумів ліс і через мить стих. Сашко подивився на те місце, де поклав цукерки, але їх там вже не було. Вони зникли. Значить подарунок був прийнятий.
  Не зважаючи на дозвіл, Сашко не довго ходив між курганів. Непереборне відчуття,  що за тобою спостерігають десятки пар очей, окрім мурашок по спині, впевненості не додають. Тому він полишив це заняття і присів відпочити на повалене вітром дерево.
  На невелике деревце напроти сіла сорока і почала уважно дивитися на Сашка. Він не зразу помітив, що в своєму дзьобі сорока тримає красивий перстень. І як тільки Сашко це побачив, сорока злетіла і випустила перстень. Він впав біля ноги Сашка і засяяв всіма кольорами веселки своїм каменем в променях сонця.
  Не було сумніву в тому, що це подарунок Сашку крізь тисячоліття за повагу до пам’яті тих хто жив на цій землі і чий прах спочиває в цих курганах.
  Сашко якось вибрався з того лісу, а пізніше як не намагався, але відшукати ті кургани так і не зміг. Вони знову ніби зникли з лиця землі, сховавшись на століття в глухому лісі подалі від людських очей.