"Мене критикують – отже, я існую" – досить цікава інтерпретація легендарного вислову Декарта. Адже, коли наражаєшся на критику, це означає, що ти принаймні щось робиш. Добре чи погане, правильне чи хибне – це вже інше питання. Бездіяльність у цьому плані – досить вигідна штука: коли ти нічого не робиш, тебе нема за що й критикувати. Вся критика почнеться трохи згодом – саме за "нічогонеробіння". Тобто, бездієва позиція дає, так би мовити, відстрочку, якою зараз і користується українська влада.

       Нова "команда" створила "великий пузир", у який вкладаються різні ідеологеми. Навіть такі, що суперечать одна одній. Начебто щось робиться: відбуваються якісь зустрічі, проводяться якісь переговори, приймаються якісь закони. Але водночас напрямки діяльності не є чітко окресленими і пріоритети розвитку країни відсутні. В результаті, слідкуючи за політикою Президента, кожен українець домальовує власний сценарій розвитку подій. Ще раз наголошую на тому, що народ проголосував не за нове обличчя, а проти старих – тобто, за бодай якісь зміни. Кожен бачить ці зміни по-своєму і зараз "чіпляється" за щонайменші кроки нового керівника державою, аби лише тішитися думкою, що зміни відбуваються.

       Так, українці, які підтримують проєвропейський напрямок розвитку, задоволені активними зустрічами Зеленського із Макроном, Меркель, Трампом та іншими представниками міжнародної спільноти. Водночас відсутність виражених націоналістичних поглядів дозволяє йому утримувати проросійський електорат. Країна обрала не досвідченого політика, а "свого хлопця", тож Зеленському нічого не залишається, як намагатися бути "своїм" для всіх. У його уявному "пузирі" досить мирно співіснують затяті патріоти й відверті "ватники" – місця в порожнечі вистачає всім.

       Позиція "і вашим, і нашим" досить хитка, тому робити різкі рухи небезпечно: один рішучий крок – і "пузир" лусне. Доводиться рухатись обережно, навпомацки. Щотижневі соціологічні опитування допомагають команді Зеленського "промацувати" ґрунт і залишатися хорошим для всіх. Те, що влада не має власного бачення, простежується і в її земельній політиці. Закинули всі можливі варіанти – і спостерігають, як і на що реагує суспільство. І справді, навіщо аналізувати іноземний досвід, формувати власне експертне бачення, брати на себе відповідальність, якщо можна просто "промоніторити", що "піпл хаває"?

       Але команда "свого хлопця" випускає з уваги важливу річ. "Радитись" можна з друзями щодо особистих проблем, а з державних питань треба не радитись, а консультуватися з досвідченими фахівцями та експертами. Більшість громадян не є компетентними у внутрішній та міжнародній політиці держави, а те, що нові реформи завжди сприймаються болісно, – нормальна практика. Народ обрав свого Президента – і відтоді в його пріоритетах мають бути національні інтереси, а не збереження прихильності виборців. Декартове "Мене критикують – отже, я існую…" – на жаль, це не про Зеленського. Тож напрошується риторичне запитання: чи існує взагалі українська влада?..

(Павло Жебрівський, український політик, лідер політичної партії Республіканська платформа, народний депутат ВР України декiлькох скликань, голова Житомирської облдержадміністрації (2005), голова антикорупційного управління Генеральної прокуратури України (2015), голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації (2015 - 2018), аудитор Національного антикорупційного бюро України (червень 2018 - листопад 2018).