МЕДОГЛЯД
Військомат Шевченківського району.
Все почалось з квесту.
- Я вам дам оці папери на проходження лікарів. Але вам спочатку треба здати аналізи у поліклініці на Щербакова. Ось направлення. Кров і сеча. Не так і складно - подумав я і пішов у поліклініку.
Зайшов у обшарпану стару поліклініку на Щербакова. Спитав у реєстратурі номер кабінету, де можна здати аналізи. Мені сказали:
- Третий этаж 
...і показали напрям руху. Я перепитав:
- а номер кабінету?
- Молодой человек, что вам непонятно? Третий этаж - подымаетесь по лестнице.
Коли я піднявся на тертій поверх, то зрозумів - номерів кабінетів немає. Там табличка "аналізи".
Зайшов на аналіз крові. 
Обшарпаний старий кабінет. Я навіть подумав, що за санітарією і чистотою це більше схоже на якийсь підпільний кабінет тату. Замість здорового майстра тату з підсобки вийшла мила бабця в окулярах і одноразових гумових перчатках багаторазового використання. Вона одразу пропонує мені сісти і дати палець. Я їй одразу пропоную купити нові одноразові перчатки. Вона погоджується. Я встаю. Вона здивовано:
- Я так может ви купите после того, как я сделаю работу?
- Я б хотів, щоб ви цю роботу зробили у нових перчатках.
- Ну хорошо.
Я в цей момент відчув себе надмірно гидливим снобом-перфекціоністом, який безпідставно замахує медичний колектив районної поліклініки. Спустивсі по перчатки. Купив. Приніс. Вона одягла.
Кольнула мене в палець. Надушила крові у пробірочку і поставила мою пробірочку у таку дерев'янну підсавку з круглими вирізаними дірочками за розміром пробірки. Там вже стояло повно інших пробірочок. 
- А як ви відрізняєте, де чия кров? - шокований питаю я. - Там же немає жодного підпису.
- Все просто, - каже вона - ви сьогодні третій і ваша пробірка - третя справа. 
- Круто, - думаю я. 
Якщо вам коли-небуть у київській районній поліклініці на Щербакова поставлять діагноз СНІД, знайте - існує досить висока ймовірніть того, що це не ваш діагноз. 
Сечу здаю швидше. Мені просто показують пальцем на один із пластикових стаканів з кришечками, які стоять у коридорі. Я беру один і йду в туалет. Звідти виходжу зі стаканчиком з матеріалом для аналізів. Ставлю його на той самий столик. 
- Тільки поставте стакан на ваше направлення! - строго наказує медсестра, яка стоїть до мене спиною і займається своїми справами.
В цей момент у мене в голові вже визрів план диверсії - переставити стаканчики місцями, поки медсестра не бачить. Шкода, що план так і залишився нездійсненним. Крім мого стаканчика на столику, всі інші були порожніми.
Зате квест я виконав. І у військоматі мені вручили складені А4 з назвами лікарів у табличці. Їх усіх треба пройти. В цей момент це вже почало нагадувати комп'ютерну гру. Я навіть подумав - а хто у них тут Бос?
ПСИХІАТР
Шукаю кабінет там, де найменша черга. Психіатр. Там стоїт 2-є хлопців. Спитав, хто крайній. Став. Чекаємо. Ніхто не заходит і не виходит. Двері в кабінет відчинені назовні. Заглядаю. Два стола. За одним - лікар, за іншим - медсестра. Питаю:
- а лікар буде приймати?
Лікар підіймається з-за столу йде в напрямку виходу і, порівнявшись зі мною, говорить:
- Доктор вышел.
І виходит.
Пауза. Я трохи розгубився. Думаю - ну напевно він не лікар. А просто зайшов. Питаю у медсестри:
- А лікар буде?
А вона:
- Так. Він щойно вийшо.
Ого! - подумав я. - Оце так психіатр!
Через кілька хвилин цей психіатр повернувся. Сів за стіл. Витягнув телефон і почав розмовляти з кимось у стилі "привет... как дела... чо там... как там..."
Я кажу:
- Лікарю, я перепрошую, але тут вас чекає троє людей. Може ви відкладете телефон і почнете робити свою роботу?
Він перервав розмову з телефоном подивився на мене і так в телефон:
- ...подожди секунду...
І тут він сказав те, що зробило цю медкомісію особливою. Він сказав те, що переросло у більше, ніж просто медогляд. 
- Дверь закрой!
"Дверь закрой"!!! Розумієте? Він отак зкомандував. Так, ніби я його раб, і я замість плантації цукрової тростини наважився зайти в його покої (дивно, як він мене не висік). 
- Я не ваш підлеглий. Хочете закрити двері - йдіть і самі зачиніть.
Він підіймаєсі з-за столу. Мовчки йде до дверей і тягне двері на себе. Вони впирають в мою ногу.
- Отойди.
- А чому ви ставитесь до нас, як до бидла? Ви чимось кращі за мене? Ми ж з вами однакові.
Тягне на себе двері і намагається мене відштовхнути. 
- Ага. Ви ще мене тут поштовхайте... - кажу я. 
Лікар забирає руку і так сердито:
- Я не буду вас принимать!
- Чудово! - кажу я і відходжу. Він зачиняє двері.
Я бачу в коридорі солдата. Підходжу до нього. Питаю, хто головний у цього лікаря і кому він підпорядковується. Солдат каже, що не знає і що краще йти до комісара поверхом нижче. (До речі солдати у воєнкоматі дуже професійні і чітко роблять свою роботу). Я йду до комісара. Розповідаю ситуацію. Він телефонує до головного у медкомісії. Після кількох слів каже мені:
- йдіть до головного лікаря
Я знову підіймаюсь на третій поверх і заходжу до головного лікаря. Вона вже говорить по телефону з комісаром. Ставить трубку і домене:
- Це у вас - з психіатром?
- Так.
- Що там у вас сталось?
Розповідаю все по-порядку.
- Йдем зі мною. - Каже вона і ми йдемо крізь кілька черг призовників до кабінету психіатра.
Головний лікар відчиняє його двері і каже:
- Ви приймете цього призовника?
- Так. - Каже психіатр. 
- Завіса. - подумав я. 
- Ще рано - подумала завіса. 
Психіатр, схоже, хотів, щоб хтось його вислухав. І тому, коли я сів перед ним, дочекавшись своєї черги, він зарядив:
- Ты доброволец? Патриот? Или тебя принудительно притянули?
При чому він чомусь сказав не "доброволец-патриот?", а "доброволец? Патриот?"
Я кажу:
- яка різниця, як я сюди потрапив. Кінець - один і той самий - я йду в армію.
- Просто вы (інколи він переходив "на ви") так провокативно себя ведете, как будто вас сюда насильно приволокли.
- За вашою логікою, вас також сюди відправили насильно.
- Да. У нас в стране ничего так и не поменялось после прихода новой власти! В медицине ничего не поменялось! Руководят все те же.
- Стоп. Як вас сюди могли насильно відправити. Ви ж могли відмовитись.
- Не мог. Меня бы уволили. В стране ничего не поменялось после революции. Все та же коррупция. 
- Ну я також так можу сказати після відвідування вашого кабінету - "нічого не змінилось лікарі поводять себе, як бидло"
Він якось перевів тему розмови і продовжив:
- Суицидальные мысли были?
- Так.
Дивиться на мене ошелешено
- Я вас должен отправить на принудительное лечение.
- Чому?
- Потому что это отклонение и т.д.
- А хіба думати про те, що таке суіцид, для чого його роблять, хто його робить, що змушує людей це робити - це відхилення?
- Это ненормально.
Потім ми довго з'ясовуємо, що таке "суіцидальні думки", який зміст у це вкладав кожен з нас і він таки передумує мене госпіталізовувати.
- Вы кто по професии? - раптом питає лікар. 
- Журналіст.
- А где работаете?
- Ну моя програма виходит на Першім національнім, на Громадськім і на 24-м каналі.
- Как хорошо, что я эти каналы не смотрю. Про меня программу снимите?
- Ну програму - ні, але пост у фейсбуці ви заслуговуєте.
- А что такое "пост у фейсбуцы"?
Витратив зусилля на те, щоб змусити свої щоки не відвиснути нижче, ніж вони є, щоб мій погляд не став надто втомленим.
- Це таке, як програма. Тільки маленьке.
- А. Понятно.
- А як вас звати?
- А зачем вам?
- Для моєї програми "Пост у фейсбуці"
- Не скажу.
- Так я ж все рівно дізнаюсь.
- Не скажу.
Пише щось у моїх документах. Пересуває папери до мене. Там у таблиці навпроти комірки з назвою "психіатр" написано абзац тексту (див фото.). Текст приблизно такий:
"Вел себя провокаторски, заблокировал дверь ногой, представился журналистом."
Виходжу в коридор. Дивлюсь на прізвище психіатра, написане його рукою у моїх документах і бачу - Стахівський Я.А.
Починаю гуглити. Знаходжу його резюме на сайті роботи. "Стахівський Ярослав Анатолійович. Досвід роботи у Павлівській Лікарні на Фрунзе у Києві. Брав участь у семінарах і практиках... відповідальний, сумлінний, старанний..."
Гуглю далі. Знаходжу сюжет програми "Гроші". В цьому сюжеті лікар Стахівський Я.А. на приховану камеру каже, що готовий за гроші закрити на примусове лікування абсолютно здорову людину.
Я підіймаю голову від телефону і у мене на обличчі з'являється хитра посмішка. Я хитро посміхаюся. Я дивлюся на поле в табличці над підписом психіатра. У комірці, де має писати "придатний/непридатний" нічого немає. Я хитро посміхаюся.
Всіх інших лікарів проходжу без проблем. І дуже швидко. Я стояв повністю голий у кабінеті з трьома лікарями, куди треба заходити босим і куди періодично заходить 4-й лікар. Мені то у спину, то у рот, то у вухо, то у око, то у ногу, то у стопу говорять "придатний" і я йду далі. І хитро посміхаюся. Всі кажут "нічого не бачу" і пишуть "придатний". Крім окуліста (він ще сказав "міопія" і далі написав "придатний") і хірурга-травматолога (він сказав "плоскостопість ІІ-го ступеню" і написав "придатний"). Я все ще хитро посміхаюся.
Я заходжу в кабінет до головного лікаря здавати йому картки. У дверях чомусь стоїть міліціонер. А всередині кабінету - психіатр. Я кажу до психіатра:
- Ярославе Анатолійовичу, то ви - телезірка!
- Что вы от меня хотите?! Вам мало?! Вы провокатор! Что вам еще нужно!? - мало не кричить він мені. 
- Нічого. Мені дуже приємно, що саме ви мене оглядали. Ви ж зірка.
- Я вас оглянул! Что вам от меня нужно?
- Ви не написали придатний я чи ні.
- Я еще не определился.
Головний лікар бере у мене мої документи. Я прощаюся з усіма і з Ярославом Анатолійовичем і йду додому. Я хитро посміхаюся. Бо я ж знаю, що я зніму про це все програму "пост у фейсбуці". І ось вона - прем'єра. 
- Завіса - сказала завіса.

Продовження цієї епопеї буде завтра. Бо вде пальці болять стукати. 
Добраніч.

Прочитано офіцером по роботі з особовим складом (прізвище приховано) Деснянського гарнізону. До друку дозволено.