Чим мені подобається тритомник “Юрка Іллєнка доповідна апостолові Петру”? Гадаю, відвертою розповіддю автора про події, які він пережив у своєму житті. А це, звичайно, зйомки, творчі пошуки, розчарування, звитяги … і зустрічі… Зустрічі зі значною кількістю людей, багатьох з яких уже немає на Землі… Проте у спогадах усі ці люди постають перед нами яскравими й самобутніми постатями, неперебутніми особистостями … Наприклад, Генадій Шпаліков, що молодим пішов із життя, повісившись 1974 року у туалеті в Передєлкіно після зустрічі керівників СРСР із діячами кіно. Шпаліков був людиною, що рухалась по хиткій межі реального світу, весь час лавірував на лезі бритви, надто тонко відчував дійсність і страшенно пиятикував… Чомусь я завжди уявляла Шпалікова шестидесятником, для мене саме він завжди уособлював той час і шестидесятництво взагалі. Він і фільм “Мені двадцять років”, знятий за його сценарієм Марленом Хуциєвим… Чомусь я завжди бачу саме його, коли розповідають, що у сімдесятих владні верхівці почали перекривати кисень діячам мистецтва ( може, саме тому, що він повісився після тієї триклятої зустрічі)… Чомусь саме його я бачу, вільного, талановитого, не здатного на компроміси, коли кажуть про втрачене покоління шестидесятників… Можливо, тому що люблю фільми, які залишились по ньому і для яких він написав сценарії : “Застава Ілліча” (що йшов порізаний у тодішньому прокаті під назвою “Мені двадцять років”), “ Я крокую по Москві”, “Я родом із дитинства”, “Скляна гармоніка”, “Ти і я”, “Співай пісню, поете”… І хоч Шпаліков працював як сценарист і навіть зняв фільм “Довге щасливе життя” як режисер, він був також поетом, що писав чудові вірші.