09.10.2014. АКВАПАРК  АБУ-ДАБІ

            Ледь продерши кліпки і нашвидкуруч поснідавши, ми помчали до сусіднього готелю, щоб безкоштовним автобусом дістатися аквапарку в Абу-Дабі. Я сиділа в салоні й милувалася красивим водієм. Ох уже  ці араби, уміють же підібрати обслуговуючий персонал!

            Лише чверть години – і ми в аквапарку. Учора я слізно просилася в дівчат дати мені перепочинок. Але  дітки безапеляційно відхилили моє прохання:

            - Мамо, не сподобаються атракціони – будеш кваситися в басейні внизу.

            Я погодилася. Але малі сатрапи потягли мене на «Ледачу» річку», буквально запхнули в  глибокий круг (сідниці торкалися води, а ноги стирчали десь угорі) й пустили у вільне плавання. Швидкий потік ріки мчав мене в безвість, а я думала про те, де я й де мої речі (з речей на мені був лише купальник). Із штучних водоспадів потоками лилася вода, руками я греблася, як та курка лапами, відвертаючи свій хиткий «човник» від чергових водних потоків, але його все одно крутило, вертіло вусебіч. Моє  підношене серце драйвувало на повну. «Господи, хоч би не гавкнути», - шепотіла я впереміш із криками: «О-о-о!... А-а-а-а!»

            Врешті мої поневіряння закінчилися. У кінці атракціону до мене мило посміхалися дві доні, і я подумала, що на сьогодні одне випробування вже пройшла!

            Опісля ми втрьох, як два пінгвіни й одна мала куріпка, спочатку пошльопали босими ноженятами якимись лабіринтами по жовтих плитах, а потім гвинтовими сходами піднімалися вверх. Черг було дві, і ми стали в довшу. Яна швидко зметикувала, що краще пробратися через канатик  у коротшу. Ми подерлися за нею. Яким же було розчарування, коли нас знову завернули назад – то була черга для VIP-персон.

            - Дискримінація, - зітхнула я.

            - Атож, - закивали доні.

            Знову вистоявши чергу, ми нарешті потрапили до двох гірок – синього й зеленого кольорів. Як глянула я на ті гірки, ноги підкосилися, і я вже хотіла накивати п’ятами, але дівчата в один голос як крикнуть:

            - Мамо! Ти куди???

            - Та щось страшнувато…

            І ти півгодини вистояла, щоб повернутися?

            Мимоволі я подумала про свою  покійну бабусю-партизанку (у такі моменти я завжди її згадую). Вона б не спасувала! І я покірно дала себе вклендати в ту кляту гірку (синю, напевно). Склала, як покійниця (за інструкцією), рученятка й почала молитися. (Слід зауважити, що Господь того дня почув від мене стільки молитов, скільки не чув, певно, впродовж усього року!) І полетіла вниз із шаленою швидкістю. Від страху я заплющила очі,  а вода наповнювала мого носа, ротову порожнину, адже я волала так, як кричить недорізане порося.

            Коли розплющила очі, то подумала, що вже на тому світі. Над собою побачила стурбоване лице старшої:

            - Мам, жива?

            - Жива, - буркнула я, опираючись на її руку. - «Та дуже нездужа», - процитувала Шевченкову «Наймичку». – Ви мене доконаєте…»

            Тут і Яна матеріалізувалася.

            - Все, дівчатка, я пас!

            Але ролі змінилися, бо Ярославка, як я колись їй, малій, сказала:

            - Мамо, пригадуєш, як  ми в Гаграх каталися з тобою на машинках? Правда, класно було?

            - Класно! – посміхнулася я.

            - Поглянь уверх, які чудові машинки!

            І справді, високо над нами кричали-галасували якісь щасливці, мабуть, від радості. То вже потім я збагнула, що ні.

            І ми знову подерлися вверх. Над собою я побачила жахливу пащу страшидла  й напис: «Кишки дракона».

            - Тільки не це! – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, ми на машинки.

            Ми дерлися все вище й вище, до самих небес. Я вже повзла східцями й думала: «І навіщо  все це роблю?» Нарешті опинилися в епіцентрі натовпу, знайшли кінець черги для пересічних (ми вже були навчені). А збоку, і знизу, й зверху  чулися крики, репет і вереск. Драйв, драйв, драйв!

            Атракціон з «повітряними машинками»  виявився американськими гірками й називався «Бандит-бомбер». Треба було сісти на одне з чотирьох сидінь, застібнутися паском, щоб, бува, не випасти дорогою, і ловити кайф. Що ми й зробили. На неймовірній швидкості нас мчало по рейкам, піднімало то високо вверх, то різко вниз, а я вже не кричала, а хрипіла: «О-о-о! А-а-а! О-о-го-го! Е-ее..» Тут тобі  козі й смерть…

            Із «машинок» я сама не виходила – мене витягали мої доні, як напівживий «бегеж», а мені було зовсім байдуже, що представники всього світу реготали з такого дійства. І хто вони мені такі? І хто мене тут знає?..

            Я нічого не говорила доням, вони все зрозуміли без слів. Така бажана свобода всміхнулася до мене біля басейну  глибиною курці до колін. Ярославка купила мені «комплімент» від себе - різнокольорові кульки морозива й пляшку крижаної води. Морозиво я з’їла, а водичку прихопили наші  «браття-росіяни»,  поки я ніжилася в басейні.

            - Ми зранку тут, і води вашої не бачили», - розвела руками молода пара.

            «А Бог з вами», - подумала я, зручно вмостилася в шезлонзі під парасолею й поринула у світ морфея.

            Трохи покімаривши, я звернула увагу на медиків, які швидко мчали на носилках дівчину-африканку з кисневою маскою на обличчі. Когось-таки доконала полуднева спека!

            Коли мої дівчатка відвели душу на атракціонах, ми  ще раз пропливли «Ледачою річкою» (тепер уже страху не було) й тільки-но зручно вмостилися на лежачки, як ввічливий працівник нагадав нам, що за чверть години парк припиняє роботу.

            Знехотя ми піднялися й рушили до виходу. Дорогою, почувши нашу мову, мене зупинила гарненька дівчина-рятівниця й схвильовано запитала:

            - Ви з України?

            - Так, з Черкас. А ви?

            - З Александрії…

            - Кіровоградської області! – дружно закінчили ми. – Земляки!

            І почали обійматися. Це було так зворушливо. Ми з Яною пообіцяли дівчині обов’язково передати привіт Александрії.

            На виході нас проводжав звук бубона – індійське хлоп’я хвацько вибивало нехитрі мелодії, відвідувачі підтанцьовували в такт, плескали в долоні й кидали малому музиці мідяки та мілкі  купюри в залізну посудинку. Ми теж трішки потусувалися, зняли на відео і, вдоволені, рушили до автобуса.

            А ввечері знову зустрілися із Ханною, знову ресторанна вечеря, задушевні розмови, обмін сувенірами. Особливо припала до душі кістяна скульптура письменниці – натяк на моє хобі. А ще чоловік подарував штучні магнолії, що будуть завжди нагадувати про єгипетського друга – християнина Ханну, хай благословить його Господь!

      (Продовження.  Далі буде)