хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «ювілей»

Краєчок сонця з маминого останнього дня

Сьогодні, вельмишановні пані й панове, у мене Значуща Доба – День Пам’яті моєї Матері Ликерії Феофанівни Горобець, селянки-подолянки із Джурина Джуринського району Подільської губернії, колгоспної каторжанки із ’’цукрового Донбасу’’ — Вінниччини, упродовж 42 років у полі (з тринадцяти дівчачих літ!), без жодного вихідного і відпустки. Народилася 1 травня 1917 року останньою дівчинкою в сім’ї, де було вже шестеро таких, як і вона довгокосих красунь дівчаток. Дід Феофан і баба Наталка замалоду, скільки могли стягувались на хлопчика, а воно все не виходило. Кожного нового разу білосніжні вродливці лебеді покружляють над хатою під вапняковою горою на джуринській знаменитій Причепилівці, бо земною твердю тут було кам’янисте дно древнього моря, де впродовж мільйона років затвердівали в ракушняк рештки комах і молюсків. Відтак, перетворилися в вапнякові гори. І тому, аби втішитись бодай цим від Бога, придумували донькам гарні, сказати б, запашні імена – Фросина, Текля, Килина, Варвара, Гафія, Сандя (Олександра) і нарешті Ликерія.
Це останнє чарівне наймення він через могорич попу уміло приклеїв навіки-вічні своїй наймолодшій послідовниці тому, як розказували в нашій родині, що Феофан Сайчук був грамотний і мав навіть декілька книжок у своїй хаті. До травня 1917, переказували наші старші родичі, він вичитав, що Великий Пророк українців Тарас Шевченко був закоханий в дівчину Ликерію. Ось тому упросив священика записати його сьому дитину під цим святим ім’ям, хоча випадало їй бути Лосоветою (Єлізаветою!) відповідно до запису в Євангелії...
І мені здається, моя скромна і праведна мати, сповна виконала його батьківський заповіт — завжди була надміру чесна, правдива. Її найбільший гріх полягав у тому, що з ранньої весни і до ‘’білих мух’’, фактично босоніж працюючи в полі, могла восени взяти з плантації у мішок трохи бурячиння — гички від цукрових коренів, повертаючись із поля ввечері додому, чи іноді нарвати в колгоспній конюшині чи люцерні свіжого запашистого врожаю буйнотрав’я для домашніх кроликів, які тільки з’явилися в обійсті. (Ой, які ж вони ніжні, красиві, неповторні, ці різноколірні пушисті живі клубочки, коли вперше вилазять за своєю матір’ю з нори до загорожі з верболозу!!!) Наслідуючи маму, я цілими днями рвав для них калачики у подвір’ї і на да дорозі, носив листате гілля дерев з-понад річки…
Мати пережила Другу Світову війну, чекала батька з фронту. Винесла ярмо румунської окупації, бо наше чарівливе міжріччя Дністра і Південного Бугу було віддане завойовниками на поталу боярській Румунії. Дрантиві вояки диктатора Антонеску хоч і не вбивали в нашій стороні вкраїнців, як подібне практикували гітлерівці, зате часто знущалися катуваннями. Нагайками частували за запізнення на роботу, за те, що хтось міг нести додому для власної корови бур’ян, нарваний без дозволу в колгоспному полі. Зате, як свідчать офіційні статистичні дані, саме в період румунської окупації, коли з полів нічого не розкрадалося, були зібрані найвищі врожаї зернових і технічних культур за півстоліття існування колективних господарств зони так званої Трансністрії. Кожен виявлений факт крадіжок з полів і ферм завершувався публічним, привсенародним побиттям винуватців злочину бияками. А ще порушників встановлених окупантами норм співжиття наказували строками арешту в сільській в’язниці…
Мати народила троє дітей. Старший Михайло знайшовся 1936 року. Це був унікальний хлопчина. Блискуче навчався у школі. Кращий математик класу. І взагалі, йому дуже добре давалися точні науки. Він був неабияким помічником у батьків. Ще навчаючись у восьмому класі, хлопчина пішов працювати воловодом у колгосп. Йому виділили для роботи пару молодих биків і він навчав їх коритися волі людини, доставляючи різноманітні вантажі. Був надзвичайно вправним їздовим.
Я добре пам’ятаю лише один епізод із того його трудового колгоспного життя. Ми із старшим братом, дужим весельчаком звідкілясь прийшли додому. Було уже поночі. Але все довкруги нереально сіяло, як у тій знаменитій пісні: ‘’ніч, Господи, яка місячна, зоряна, ясная, видно хоч голки збирай…'' Побіля нашого входу до хати росла смачнюща груша. Мишко, приходячи з роботи, вішав на неї лискуче, до дзеркала витерте, наполіроване воловими шиями ярмо. У воловнику, котрий, до речі, знаходився неподалік від нашого обійстя наніч не залишав, позаяк ця нехитра збруя іноді безслідно зникала. Ми зайшли на обійстя і місячний зайчик, напевне, від лискучої притики ярма зблиснув мені в очі. Я скрикнув ‘’Ой!’’ Мишко весело засміявся і сказав: ‘’Це мої Шутий і Лисий передають тобі вітання…’’ Той місячний зайчик мені і по нині згадується майже через сімдесят літ. Як марення за тобою, мій рідний Михайлику, старший і розумний брате...
Як же ж то було весело і смішно… Ті ласкаві і милі ярмові бики, пригадую, при кожній нашій зустрічі навипередки зализували мені чубика. Самі собі придумали таку веселу роботу І мати моя завжди казала, що вихорок на моїй голові, то цілющі поцілунки він чарівних волів старшого брата Мишка… Усе те для мене давно, немовби сон, чи надумана чарівна, невмируща казка... Фантастична, химерна картинка з іншого життя...
Оце й усе, що, власне, залишилося в мене від нього. Мишко навчався в десятому, випускному класі. Вранці веселий побіг до школи. На уроці математики в клас несподівано зайшов ’’воєнрук’’ школи і попросив учительку відпустити йому на поміч п’ятьох мускулистих хлопчаків. В школі, на спортивному майданчику вирішили поміняти снаряди. Насамперед належало зняти старі і підгнилі товсті дерев’яні колоди на яких висіли канат, кільця, до яких кріпилися різні драбини і турнікети.
Безголові керівники для такої тихої і спокійної роботи вибрали найбільш вітряний день того року. Буревій розгулявся такий навдивовижу норовистий, розповідали потім люди, що подеколи просто збивав перехожих із ніг. І цей нетямовитий ’’воєнрук’’ повів дітей на спортмайданчик. Приніс великого розвідного ключа. Задумалися: а хто ж полізе нагору, щоб розкрутити верхні колоди? Не сам же ж подався, ні… Посилає старшокласника, і, звичайно ж, Мишка Горобця. Бо він завжди і у всьому був першим. У роботі насамперед. До того ж, всі знають, що все виконає найкраще. Хазяйський ріс парубчак. Він навіть нікому не уступить свого лідерства й тут, на висоті турніка. За мить, переплівши ноги на вершині колод, Михайло Горобець уже заходився розгвинчувати гайки.
А що тим часом робили, чим займалися ще четверо лоботрясів, яких привів ''военрук''? Один, казали, почав гойдатися на кільцях, інший поліз на самий верх канату. Ще двоє збивали один одного на драбині. При вчителі, котрий закриваючись від ураганного вітру, дивився вгору на Мишка, який розкручував несучі балки. Хоча мав би, мабуть, прикоротити експлуатувати спортивні снаряди, коли вони демонтуються, та ще й за жахливої негоди.
Усе затріщало в одну мить. Колоди посипались, як сірники при буйному пориві вітру. Мишко намагався вирватись з обіймів верхньої дровиняки, але вона йому впала… на голову. Він іще жив декілька годин…
Я не знаю, як винесла все це моя бідна мати. Загубити сімнадцятилітнього сина…
Саме тому вона намагалася мене, як могла, охороняти від усього. Але це їй ніяк не вдавалося. Бо в шістнадцять літ закінчивши школу, я випурхнув із сім’ї. І вона, під час ліквідації неписемності в тридцяті роки минулого століття вивчивши літери, по складах з натугою читала те, що я надсилав їй з різних куточків України. Свіжодруки газет, журналів, книг. Вона їх складувала в своєму домі. Коли я нарешті додзвонювався до нашої скромної хатини, яка стоїть під вапняковою горою, через дорогу від вирви над річкою Вовчицею, моя мила матуся казала:
—Давай уже приїжджай, дітей привозь. Почитаємо те, що ти написав…
Нестало Ликерії Феофанівни 1 травня 2004 року. Бог відміряв їй рівно 87 літ-літечок… Мати ні разу не навідалась до лікарні. Трьох дітей народила дома. Вона в житті не отримала жодного укола. Завжди казала:
—Якщо ви дасте мені хоч один укол, я тут же помру… Я його страшенно боюсь…
Я знав, що таке могло статися і тому, коли бабуся наша вже почала здавати, я телефонував іноді своєму однокласнику, місцевому лікарю-терапевту Віктору Борисовичу Кутаф’єву, просив його провідати стареньку, виписати ліки, але ні в якому випадку не вдаватися до медичних ін’єкцій. І він мене розумів.
1 травня 1998 року моїй милій, чарівній матері виповнювалося вісімдесят літ. Це відбувалося, виявляється, рівно чверть століття тому, подумати лишень! Я скільки міг скликав до її рідного Джурина наших родичів, знайомих, близьких, сусідів. Усіх тих чоловіків і жінок, котрі з нею трудилися на колгоспних полях, хто хазяював поруч із нею, дітей ростив, чекав їх із світів. Тієї весни мати спеціально не орала до травневих свят города, бо там ми розкинули на пів села гостей величезного куреня, по-джуринському — шалаша. В нього набилася не одна сотня людей. Ще більше прийшло подивитися з мурів на все ювілейне дійство, це є наша подільська така споконвічна традиція. Оцінити, чи багато гостей, чи великий і щедрий стіл накрили, чи гарних музиків покликали, чи славно гості танцюють, чи від душі співають. Добірна, сказати б, пожива для пересудів, без чого село – не село…
На торжество моєї матері приїхала в повному складі вся редакція газети ''Правди України'', яку я тоді очолював. Прикотили гості із керівництва тодішнього Шаргородського району, з Вінниці багато було людей, киян. Хлопці обладнали торжество якимось особливо потужними динаміками. Уявіть: хата, а ще вище неї намет, стоять на високому пригірку. Внизу, вліво і вправо розкинулися левади у верболозах і осокорах, геть розквітлих біло-рожевим шумовинням садах. Кілометрів на п’ять в один і в інший бік тягнеться вибалок понад річечкою. На протилежному березі, на рівні нашої хати ще одна вулиця, як дзеркало нашого поселення. І коли хтось підходить до нашого мікрофону, то все, що він мовить чути, здається, і в центрі села, і аж ген-ген у сусідній Вербівці…
Ось на всі усюди розноситься:
—Слово надається генерал-майору, заступнику командувача Протиповітряної оборони України Олександру Васильовичу Костюку…
—Вельмишановна, Ликеріє Феофанівно! — мовить пан генерал. — Щире, сердечне вам спасибі за толкового сина, мого друга Сашка, за те, що ви 42 роки непокладаючи рук трудилися на колгоспних полях, гарні вирущували врожаї цукрових буряків. Але мені чомусь запам’яталося, як ми одного разу з Сан Саничем приїжджаємо до вас у гості, а ви гоните самогон…
—Та ви що, — чую, як поруч зі мною каже знічена цим визнанням генерала моя матуся. — Ви, напевне, щось переплутали. Я ніколи не гнала цього узвару. Он же і прокурор, і начальник міліції сидять, вони, гадають, можуть підтвердити…
Усі голосно, на все село розсміялися. А Сашко Костюк продовжував:
—Я був тоді лейтенантом. Служив на Байконурі. Ми проводжали в космос перші пілотовані кораблі. І я привіз тоді з Джурина літр доморобного перваку. Мені на той продукт поступило замовлення навіть від космонавтів… Спасибі й за ту продукцію…
До мікрофона підходять: перший заступник міністра фінансів України Станіслав Буковинський, суддя Верховного суду України Анатолій Кияшко, завідуюча юридичним управлінням Верховної Ради України Ніна Кияшко, депутати Верховної Ради України, Вінницької обласної ради, відомі київські і місцеві журналісти. Ближні і дальні наші родичі, сусіди, гості. Усі безмежно вшановують ювілярку у червоній квітчастій хустині, зі спрацьованими, натрудженими руками. Бачу, як радіє всьому цьому велелюддю серце моєї неньки. Вона раз-по-разу краєчком хустини непомітно змахує непрошену сльозу. Побіля бабусі повсякчас знаходиться, готова допомогти їй у всьому моя дочка Тетянка. Їй пізно восени мало виповнитись лише сім років, але ми вже домовляємось про те, щоб вона пішла до школи вже 1 вересня 1998 року. Донька добре читає і рахує, і я їй шепнув на вушко, щоб вона уважно порахувала скільки людей знаходиться за столами в наметі і скільки тих, що спостерігають за дійством розсілося на мурах довкруги обійстя, знаходиться під ворітьми… Незабаром вона мені доповіла: в саморобному курені за столами перебуває 152 особи, на вулиці ще 126. Я прошу Танюшу гукнути до мене трьох редакційних водії. Їм поступає команда щедро почастувати всіх тих, хто не потрапив до ювілейного столу, спостерігає збоку за торжеством. Що ж це за ювілей, коли половина гостей голодні і тверезі!!!
Після маминого ювілею в Джурині розповідали, що дехто з жінок, дальніх і ближніх її сусідів казали:
—У житті не пробувала, яке воно те ч-чампанське. Аж у Ликерії напилася. А воно ж так в голову б'є, носом вилазить, і ноги як осокою в'яже. Гнат Гавазюк, так бідняка щедро ковтнув, що переплутав у який бік йому йти додому… Ледве жіночки розвернули його в бік свого двору…
Тим часом вшанувати ювілярку приїхали артисти Вінницького музично-драматичного театру. Співали місцеві ансамблі, знаменитий дует двох Джуринських голів, двох Сергіїв — Яковишеного і Гриньова — голів колгоспу і сільської ради…
…У мене, друзі, є свята реліквія з останньої живої доби моєї матері.
Маму трапив інсульт, і її таки доставили до лікарні. Вперше у житті. Я примчав у село 30 квітня 2004-го. Завтра у матері 87-ий день народження. Але вона була без свідомості.
Наніч, біля ліжка хворої залишилася чергувати сестра моя Надія. Я ніяк не міг заснути у батьківській хаті без матері. Звик до того, що вона завжди по приїзді до пів ночі вводила мене в курс сільських новин. А тут мертва тиша, навіть кішка втекла, боячись залишитись зі мною в хаті без матері.
І ось коли під самий ранок я нарешті задрімав, різко обізвався телефон. Світанок за вікном тільки народжувався. Сестра сповістила:
– У нас із тобою більше немає мами… Ми – круглі сироти…
І хоч я начебто й був готовий до такого повороту подій, бо й лікар учора мене готувала до найстрашнішого, сльози заслали очі. Не знаю для чого, я чомусь узяв до рук фотокамеру, хоч було іще поночі, і вийшов з хати. Ледве примітною стежкою почав підніматися городом на гору, звідки видно усе село, усі поля й ліси в окрузі. Мені не вистачало повітря, обширу, простору…
За кілька хвилин я піднявся на щовба над нашою хатою. І звідти враз
побачив на дальньому виднокрузі ранкове сонце. 1 травня 2004 року. Воно тільки-тільки благословлялося на світ, виповзало на небо. Заспане, червонясте в голубому серпанку. Проспало смерть моєї матері... О-йо-йой!
«Господи, – подумав я, – останнє вранішнє сонце моєї матері!»
Я налаштував камеру і зробив знімок. Закарбував цю мить назавжди…
На зображенні може бути: туман, сутінки та горизонт


Праздновать ли юбилей Красной армии?



Этот текст будет по-русски. Для тех, кому “А какая разница”. Для тех, кому “Это была наша страна”. Этот текст про тех, кого нет. Нет, потому что они так и не родились и не выросли.

Недавно стали появляться сообщения о желании попраздновать юбилей -- 100-леттие Рабоче-крестьянской Красной армии (РККА). Аргумент – "Это же наша история". Пришлось у любителей выводить историю от РККА спросить – а чем занималась Красная Армия в 1933? Мало кто отваживается на ответ. Он ужасен – Красная Армия стояла заградотрядами, когда комиссары голодом убивали нас. Красная Армия – каратели, которые штыками довели крестьян до людоедства. Адепты “Это наша страна”, Вам за честь вести историю от убийц?
Почему большевики уничтожали крестьян? Маховик русификации уже был запущен, национальный состав промышленных центров старательно размывался, а пролетарий -- человек, которому неинтересны корни истоков. Крестьяне же напротив были концентратом языка, свободы, независимости, традиций, украинства, кроме того еще и средств, которые могли быть пущены на национально-освободительное движение.
Как присеч сознание крестьянства? Уничтожить на корню -- уморить голодом. И “доблестная” РККА уже в оцеплении территории с пристегнутыми штыками. Это тоже самое, что охрана концлагерей смерти.
Моя бабушка с Луганщины. Прадедушка жил там, где голодная смерть собирала наибольшую жатву. Крестьяне спасали детей, но повезло не всем. Так получилось, что моей бабушке повезло. Трудно себе представить, как свое чадо на глазах тухнет от голода или умирают беременные, что кто-то сходит с ума и ест варево из близкого человека. Этот ужас "Это наша страна”, СИЛОЙ УДЕРЖИВАЛА КРАСНАЯ АРМИЯ. Ну как, отпразднуем юбилей наследственности?

Ныняшняя война -- это попытка России сделать то, что не смог сделать СССР. Красная армия уничтожала нашу страну, действительно нашу, в 1920-м, оккупировав ее. Затем убивали голодом носителей традиций. Затем расстреляли интеллигенцию. Затем использовали как пушечное мясо тех, кто сломался и подчинился. Затем исковеркали историю, сменили акценты в образовании. Тягали по лагерям несломленных. Они убивали Украину с методичностью и изуверством маньяка. Как этих ордынских варваров простить?

Если представить всех умерших и нерожденных и мысленно поселить их вместе, это небольшая европейская страна. Страна мертвых. Когда кто-то пытается говорить “Это не твоя война” или “Нам рано или поздно придется мириться”, то я отвечаю, что не желаю пополнять ряди манкуртов и не желаю прощать злодеяния против моего народа.

Мы все на освободительной войне -- и те, кто в окопах и те, кто в тылу своим трудом продвигает страну к победе. Мы воюем не только за себя сейчас, мы продолжаем борьбу тех, кто сложил голову на длинном пути борьбы с красной чумой ХХ века, за свободу и реальную, а не юридическую независимость Украины. И если мы проиграем, если мы допустим в своих головах возможность мысли, что “Это не твоя война”, если мы будем толерантны к тем, кому “А что такого”, то миллионы погибших нам не простят.
Ненависть? Да. Простить? Нет. Никакие репарации, никакие “Простите” не вернут утрату. У Немцев до сих пор присутствует чувство вины. У России вина несоизмеримо большая, но, к сожалению, менталитет ордынский, а не эвропейский.

Мы не наследники СССР. УССР -- это фикция, обман, муляж. Советская империя сотворила этот муляж в нашев сознании и эта матрица рухнула в 1991 году. И когда с болью и кровью мы возвращаем себе историческое наследие славного украинского рода, нам вдруг начинают сторонники империи втюхивать “А что такое?”.
Вспомните замученых и нерожденных. Вы могли бы быть среди них. Просто Вам повезло. Всем нам повезло выжить. Так вот, за это надо заплатить -- оставить непрощенными твориталей наших бед. Если не ради себя, то ради погибших и нерожденных, ради тех, кто сознательно сопротивлялся оккупантам, всегда ценя свободу выше жизни. Детям и внукам это надо пояснять, что бы избежать повторения истории. А Карфаген должен быть разрушен!

Віталій Гайдукевич.

Військові комунальники Рівненщини відзначили ювілей

Особовий склад квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівного, на забезпеченні якого перебувають військові частини та містечка Рівненської області, відзначив 70-літній ювілей установи.

На урочистості завітали колишні керівники, ветерани та працівники військово-комунального відділу. Їх привітали представники органів державної влади та місцевого самоврядування. Від голови Рівненської обласної адміністрації, обласної ради, міського голови Рівного та профспілкового комітету офіцери, робітники та ветерани КЕВ отримали цінні подарунки, були нагороджені грамотами і подяками.

- 70 років функціонування квартирно-експлуатаційного відділу свідчить про значні здобутки та вклад установи в розбудову Збройних Сил, - зазначивначальник КЕВ підполковник Олег Падитель. - Військові комунальники відбудовували зруйновані під час бойових дій Другої світової війни будівлі і споруди та пристосували їх для потреб розквартирування. Через Рівненську КЕЧ району відбувалось забезпечення матеріалами перебіг ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Наші працівники допомагали ліквідовувати наслідки надзвичайної ситуації в Тернопільській області у 2000 році. Тобто, ми постійно демонструємо свою відданість військовій справі та готовність прийти на допомогу у разі потреби.

Окреме слово подяки особовий склад квартирно-експлуатаційного відділу отримав від підшефної організації - Святомиколаївського жіночого монастиря, центральна будівля якого знаходиться на території військового містечка № 1 у приміщенні колишньої кінобази.

Офіційну частину продовжив святковий концерт в залі камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії, де виступили провідні творчі колективи Рівненщини.

Сторінки:
1
3
4
попередня
наступна