Замітки віросповідання

Замітки з міткою «віросповідання»

Сортувати:: нові; популярні

Вид:: короткий; повний

Віросповідання запорожських козаків

27.12.09, 14:30
віросповідання, історія, козаки, українці

витяг з твору Дана Береста "ВИТОКИ КОЗАЦТВА" :

Польсько-шляхетський історик Семеон Окольський у своїх мемуарах ХVІІст. писав: "Козаки не допускають до війська своїх священиків і тому недостатньо думають про бога" (ІЗК с.513). Відомий києвський митрополит ХVІІст., Петро Могила, називав запорожських козаків відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про козаків, як про людей "ніякої віри – religionis nulius"; уніатський митрополит Рутський іменував їх (козаків) "людьми без релігії – sine religionis", а думні д'яки московські називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. Деякі дослідники, як П.А.Куліш, наводять приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську (ІЗК с.262). Як бачимо, сучасники козацької доби повністю заперечують християнське віросповідання козаків у ХV-ХVІІ століттях. Однак більш пізні історичні виклади вже накидають українському козацтву християнське вірування, напевне під тиском пануючої ідеології та впливової політики сусідніх держав, а деякі історики з власного розсуду навіть намагалися вивести українських козаків як ревних поборників християнської релігії.

І.Вишенський,втікши до Риму, писав у 16 ст. гнівні листи про козаків-харцизяк, які не визнають "святості Христа" і не ходять до церков, а лише напиваються, а коли треба молитися, "то і дереву моляться, а то просто до Сонця руки свої тягнуть".

Коментарі: 17

МИНУЛЕ

14.12.13, 01:51
віросповідання, історія, козаки

‹ В 1174 году отважные новгородские казаки повольники, или ушкуйники, или самовластцы, пришли на реку Вятку и построили град Хлынов и начали общежительствовать самовластно. Из Хлынова (ныне город Вятка) предпринимали они свои торговые путешествия и военные набеги во все стороны света. В 1361 году они проникли в столицу Золотой Орды Сарайчик и разграбили её, а в 1365 году, за Уральский хребет на берега реки Оби. Предводители этих ватаг именовались ватманами. Основанные повольниками общины по примеру Новгорода управлялись Кругом — вечем, где каждый повольник имел равный голос со всеми. Имел город Хлынов и свой вечевой колокол. После разгрома Хлынова в 1489 году Иваном III большая часть его граждан, жаждавших независимости, ушла на Северную Двину, на Каму и вниз по Волге, где обосновались казаки-хлыновцы в районе Жигулёвских гор.
Общность новгородских казаков, включая хлыновских ушкуйников имеет очень много сходств с донскими.
Так, например, духовенство Хлынова, избираемое вечем, как и донское Духовенство, избираемое кругом, было совершенно Независимым ни от Москвы, ни от Новгорода. Московский митрополит Геронтий, современник Ивана III. писал в 1471 году, что он не знает даже, кто там духовенство и где оно рукополагается. Эта особенность духовной жизни народа — выдвижение из своей среды достойных кандидатов в священники, свойственна лишь новгородцам и хлыновцам, донцам, уральцам и терцам. Новгородцы вынудили князя согласиться выбирать архиереев и священников из местных жителей на вече. В 1360 году сам архиепископ новгородский Евфимий II не подчиняется Московскому митрополиту и разрывает на 20 лет связь с митрополией. В 1384 году Новгородцы постановили на вече не подчиняться Московскому митрополиту и дела по духовной части решать гражданским вечевым судом. Такова же Традиция у донских казаков. В “Заветах Игната” сказано, что священников, не выполнивших волю круга считать еретиками и изгонять, а за богохульство даже казнить смертью. За хулу на Бога казаки убивали всякого, не считаясь с его чинами, должностями или прежними заслугами. “Заветы Игната” есть свод законов обычного общеказачьего права, соблюдавшегося у всех казаков до времён окончательного вытеснения его законами, данными из Москвы. Кроме того, казачий закон регламентировал возраст поставленния в попы. Священником не мог быть человек моложе 50 лет. В духовные отцы казаки избирали человека из своей среды, который прожил уже большую часть своей жизни, причём на виду у соседей-станичников. Избирали для поставления того, кто показал себя храбрым воином, мудрым военачальником, рачительным нестяжательным хозяином, примерным семьянином, уже вырастивших и воспитавших собственных детей. Если собственные дети его удались, значит, будет добрым наставником для всех. Если сам был храбр в бою, значит, может просить о мужестве своих духовных чад и благословить их “жизнь свою положить за други своя”. Если был мудрым заботливым отцом-командиром, к его умному слову с почтением прислушается всякий казак. Если был добрым молитвенником, значит, служба не захиреет, не запустеет храм. Жаль, что такая замечательная традиция духовной жизни сегодня утрачена русским народом. ›
http://kazak-forum.jino-net.ru/history_rus_3.htm

Коментарі: 0

галілеянин

14.12.13, 01:22
віросповідання, історія

< Майже все життя Хрестос прожив у Назареті, тому Його часто називали Ісусом з Назарета або Ісусом Назарянином. «“Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Хреста був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від місця Його народження», — пише авторитетний американський дослідник Дуглас Рід у фундаментальному дослідженні «Суперечка про Сіон» (1956) у розділі «Галілеянин».
Галілея і Юдея були окремими країнами з географічної, політичної, етнічної, культурної та релігійної точок зору. Вони не мали навіть спільного кордону: щоб потрапити з Галілеї в Юдею, треба було пройти понад 50 км через Самарію.
З погляду природного середовища Галілея і Юдея були майже повними протилежностями. Галілея була найбільш благодатною частиною Палестини з добрим водопостачанням, чудовою урожайністю, якісними шляхами, високою щільністю населення, відкритістю до європейської культури. Галілейське море давало багато риби. Рибальство і мореплавство — це традиційно арійські заняття, зовсім не властиві семітам, так само як і свинарство, а євангелія повідомляють, що навколо озера масово розводили свиней (Мк 5.11, Лк 8.32). Окрім того, галілеяни займалися бджолярством (Лк 24.42). «Родючі землі і рибальство забезпечували процвітання цій землі. Торгівля тісно пов’язувала Галілею із зовнішнім світом, звідки проникали нові ідеї та нові ідеали, які були ворожими для традиційного юдаїзму» . Цілком іншою була природа Юдеї: «Південна частина країни, власне Юдея, була повною протилежністю щодо Півночі. Непривітна і безплідна, вона подібна до гористої пустелі з оазами» . На південному сході Юдеї знаходиться надзвичайно солоне Мертве море риба, яка потрапляє сюди з життєдайного Йордану, тут же гине.
З політичної точки зору Галілея і Юдея були хоч і підвладними Римові, а проте цілком окремими державами. В євангельські часи Галілеєю правив Ірод Антипа (з 4 р. до н. е. до 39 р. н. е.), а Юдеєю — Понтій Пилат (з 26 по 36 р. н. е.), про що також повідомляє євангеліст Лука (3.1). Юдея і Галілея були штучно об’єднані Давидом в 11 ст. до н. е., однак після смерті його сина Салимона (Соломона) у 927 р. до н. е. ця імперія розпалася на Ізраїль зі столицею в Самарії і вчетверо меншу Юдею зі столицею в Єрусалимі. У часи Хреста в Галілеї проживала незначна юдейська діаспора, а в Юдеї були компактні поселення галілеян, наприклад, у Витанії неподалік Єрусалима.
Галілеяни і юдеї відрізнялися не лише етнічно, але й расово, — перші були арійцями (вихідцями з Північного Надчорномор’я), а другі — семітами (вихідцями з Аравійського півострова). Про етнічно-расові відмінності, серед іншого, свідчить те, що «арамейська мова була загальновживаною мовою Палестини часів Ісуса» , проте, розмовляючи нею, галілеяни і юдеї суттєво відрізнялися способом її вимови. Наприклад, попри всі старання Петра, єрусалимляни його легко впізнали за галілейською вимовою (Мт 26.73, Мк 14.70, Лк 22.59).
Варто пояснити, що після повернення юдеїв з вавилонського полону арамейська мова стала у них розмовною, хоч їхні священні тексти традиційно писалися давньоєврейською мовою. Галілеяни також сприйняли арамейську мову, але зберігали свою материнську, «хатню» мову. Саме цією мовою Хрестос промовив свої останні слова: «А коло дев’ятої години Ісус скрикнув сильним голосом, кажучи: Елі Елі лема савахтані» (Мт 27.46). Почувши їх, юдеї подумали, що Ісус кличе пророка Іліяху (Мк 15.34—35). Згідно з помилковим стереотипом, ці слова, сказані НЕЗРОЗУМІЛОЮ МОВОЮ, перекладають як «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?!» Мовляв, перед самою смертю Хрестос почав цитувати «Псалом Давида» № 22: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?», що є абсурдом, який суперечить усьому сенсу життя, вчення і діянь Сина Божого.
Насправді ж остання фраза Ісуса звучала так: «Лельо, Лельо, лем в мя ся остані» (буквально «Тато, Тато — лише в мені останься»). Цей фразеологічний зворот (ідіому) можна перекласти як «Тату, тепер лише на Тебе моя надія». Ці слова були сказані галльською мовою, якою Марія розмовляла зі своїм Сином від самого Його народження . Для тодішніх юдеїв, які прийшли подивитися на розп’яття Ісуса, ці слова були абсолютно незрозумілими. Натомість вони зовсім не потребують перекладу навіть для теперішніх українців карпатського регіону, звідки галілеяни переселилися в Палестину . Правильність саме такого, «західноукраїнського» перекладу підтверджується євангелістом Лукою, який дає грецький еквівалент згаданого гальського фразеологічного звороту: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій!» (Лк 23.46), тобто «Тату, тепер все у Твоїх руках!»
Юдеї не сприймали Ісуса за свого, добре розуміючи Його галілейське походження: «І приступила до Петра одна служниця, кажучи: І ти був з Ісусом Галілеєм» (Мт 26.69). Під час урочистого в’їзду Ісуса до Єрусалима люди, що Його супроводжували, пояснювали здивованим городянам: «Це Ісус, пророк із Назарета Галілейського» (Мт 26.11). Походження Ісуса точно визначив Понтій Пилат: «Пилат, почувши це, запитав, чи Він галілеянин; переконавшись, що є з підвладних Іродових, відіслав Його до Ірода, який саме був у Єрусалимі» (Лк 23.6—7), адже Ірод Антипа, нагадаємо, був правителем Галілеї.
Отже, для юдеїв Галілея була «закордонням», тим більше, що «змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народження Хреста Симон Тарсис, один із Маккавейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї», — наголошує Дуглас Рід. Справді, у «Першій книзі Маккавеїв» (5.21—23) читаємо: «І вирушив Симон в Галілею і провів багато битв з язичниками. Він переслідував їх до воріт Птолемаїди, а загинуло з язичників до трьох тисяч мужів, і він взяв здобич їхню. Також взяв він з собою юдеїв, що знаходилися в Галілеї і Арваттах, з жінками і дітьми і зі всім майном їхнім і привів у Юдею з великою радістю». Підсумовуючи, Рід твердить: «Таким чином, і за расою, і політично галілеяни та юдеї були різними народами».
>

КТО ВВЁЗ СВИНЕЙ В ИЗРАИЛЬ?

Коментарі: 0